Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.02
07:00
Краплинки холодні, прозорі і чисті
Розваги собі влаштували у місті, -
Стукочуть, дзюркочуть на плитках, асфальті,
Заводять сопрано, продовжують альтом, -
Всю землю вмиває навала дзвеняча,
З ознаками жвавої й щедрої вдачі.
Тіснява калюж і струмочків
Розваги собі влаштували у місті, -
Стукочуть, дзюркочуть на плитках, асфальті,
Заводять сопрано, продовжують альтом, -
Всю землю вмиває навала дзвеняча,
З ознаками жвавої й щедрої вдачі.
Тіснява калюж і струмочків
2026.09.01
22:13
Я нікуди не хочу іти.
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.
Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.
Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
2026.09.01
21:07
— Літо, літечко барвисте,
ти куди втікаєш з міста?
А мені, виходить, час
повертатися у клас?
Знов за партою сидіти
і все вчити, вчити, вчити?
Зачекай іще хоч трішки.
Не втомились мої ніжки
ти куди втікаєш з міста?
А мені, виходить, час
повертатися у клас?
Знов за партою сидіти
і все вчити, вчити, вчити?
Зачекай іще хоч трішки.
Не втомились мої ніжки
2026.09.01
20:27
щось було у цім
нічого у цім не лишилось
невідомо чиє глузування
постскриптуму замість
ми заходимо в осінь
так ніби нам доручили
не то щоби сильно хотілося
але звичайно як скажеш
нічого у цім не лишилось
невідомо чиє глузування
постскриптуму замість
ми заходимо в осінь
так ніби нам доручили
не то щоби сильно хотілося
але звичайно як скажеш
2026.09.01
17:45
Відгоріло в стерні —
Відцвіли землероби,
Жебраки уночі
Вже шукають ропух.
Мемуаровий* біль,
Наче кінь клишоногий,
У канаві йдучи,
Знов прискорює рух…
Відцвіли землероби,
Жебраки уночі
Вже шукають ропух.
Мемуаровий* біль,
Наче кінь клишоногий,
У канаві йдучи,
Знов прискорює рух…
2026.09.01
10:10
САЛОМЕЯ: ТАНЕЦЬ СЕМИ ПОКРИВАЛ"
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юн
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юн
2026.09.01
07:40
Самотність крижана вчувається сильніше,
Коли на заході згасає тихо день, -
Коли мене уже не радують ні вірші,
Ні звуки в клітці соловейкових пісень.
Знедавна самоту ніяк не втихомирю,
Хоча тепер собі це ставлю за мету,
Бо не скоривсь біді та не утр
Коли на заході згасає тихо день, -
Коли мене уже не радують ні вірші,
Ні звуки в клітці соловейкових пісень.
Знедавна самоту ніяк не втихомирю,
Хоча тепер собі це ставлю за мету,
Бо не скоривсь біді та не утр
2026.08.31
21:18
сонцезаходом палає
сатурнічний небозвід
падає в ще справну память
літа перезрілий плід
різноквіття на осоннях
липоцвіт джмелиний літ
поле рапсове і сонях
хмароплин і живопліт
сатурнічний небозвід
падає в ще справну память
літа перезрілий плід
різноквіття на осоннях
липоцвіт джмелиний літ
поле рапсове і сонях
хмароплин і живопліт
2026.08.31
20:40
Давно живу, та не збагну і досі
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них...?
Із нежиття вони в життя приходять,
крізь мокрі випинаються сніги,
а ми, панове, в гумових чоботях,
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них...?
Із нежиття вони в життя приходять,
крізь мокрі випинаються сніги,
а ми, панове, в гумових чоботях,
2026.08.31
14:55
Рай балачок бринить у грушах,
Рай чумаковий — без плачу.
У кошиках ховають душі
Себе від довгого дощу.
А ми пливем до монплезірів,
Торуєм шлях між сарани,
Легкі зазвичай, як порфіри,
Як кучми, сховані в чалми.
Рай чумаковий — без плачу.
У кошиках ховають душі
Себе від довгого дощу.
А ми пливем до монплезірів,
Торуєм шлях між сарани,
Легкі зазвичай, як порфіри,
Як кучми, сховані в чалми.
2026.08.31
12:25
Ніякі греблі пристрасть не зупинять.
Вона в ріці приречено кипить.
Вона - це зліплена із плоті пишність,
Господніх замислів пророча мить.
Ця пристрасть затопляє все навколо,
Нічим не спинена, палка, нага.
Прадавнє вогнище утворить коло.
Вона в ріці приречено кипить.
Вона - це зліплена із плоті пишність,
Господніх замислів пророча мить.
Ця пристрасть затопляє все навколо,
Нічим не спинена, палка, нага.
Прадавнє вогнище утворить коло.
2026.08.31
06:25
ЦИКЛ ІІІ. ЮДЕЯ
ПІСНЯ ДВОХ МУДРОСТЕЙ: золото Саби і кедри Сіону
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі, у трьох явах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
СОЛОМОН — цар Ізраїлю, обранець Ягве, чиє серце — наче глибоке море істини.
ЦАРИЦЯ САВСЬКА (МАКЕДА) — володар
ПІСНЯ ДВОХ МУДРОСТЕЙ: золото Саби і кедри Сіону
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі, у трьох явах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
СОЛОМОН — цар Ізраїлю, обранець Ягве, чиє серце — наче глибоке море істини.
ЦАРИЦЯ САВСЬКА (МАКЕДА) — володар
2026.08.31
06:15
Відкладаю сон на потім,
Щоб себе уберегти,
Бо ракети на підльоті,
Бо не сплять мої кати.
Балістична чи крилата
Вже за мить уразить ціль, -
Підлітає їх багато,
Хаотично, звідусіль.
Щоб себе уберегти,
Бо ракети на підльоті,
Бо не сплять мої кати.
Балістична чи крилата
Вже за мить уразить ціль, -
Підлітає їх багато,
Хаотично, звідусіль.
2026.08.30
22:33
Ще сипле трохи сонця рань в шовки барвисті,
Тепло і радість ми шукаєм в межилисті.
Блукає небо втомлене із птахом низько,
І холоди плетуть путі, бо ж осінь близько.
Приручать нас, як дич, дощі - вітри холодні.
І всі будем, як в татарви, у них в полон
Тепло і радість ми шукаєм в межилисті.
Блукає небо втомлене із птахом низько,
І холоди плетуть путі, бо ж осінь близько.
Приручать нас, як дич, дощі - вітри холодні.
І всі будем, як в татарви, у них в полон
2026.08.30
21:36
Як московські комуняки народ свій любили,
Задля «щастя» народного скільки люду вбили,
Хотілось би пригадати. Прикладів чимало.
Про «Антоновщину», звісно всі уже чували.
Хотілось би більш детально на тім зупинитись,
Як більшовики й селяни не змогли уж
Задля «щастя» народного скільки люду вбили,
Хотілось би пригадати. Прикладів чимало.
Про «Антоновщину», звісно всі уже чували.
Хотілось би більш детально на тім зупинитись,
Як більшовики й селяни не змогли уж
2026.08.30
21:25
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
ПРО СЛАВУ І НЕСЛАВУ СВОЮ І НЕСВОЮ
Північний сусіда любить нас покірними й догідливими, «цінує» нашу гостинність і щедрість, на правах «старшого брата», зверхньо повчає нас, вайлуватих, і поблажливо прощає нам наше «малоросійство» і свої малі та великі борги. Він – «старший», а значить мудріший, достойніший і заслуженіший. Він – досконаліший і «правильніший» за нас, малих і недорозвинених. Одна лиш біда споконвічно-невиправна: у брата-сусіди з пам’яттю негараздиться, геть забуває все та ще й перекручує по-своєму, налаштовує струни на свій лад.
Де вже йому пам’ятати про те, що Київ удвічі древніший від Москви і на два з половиною століття раніше за неї охрестився та просвітився візантійством, месіанством Андрія Первозванного та братів Кирила і Мефодія?! А навіщо йому пам’ятати про те, що протягом довгих століть у всіх новопосталих московських церквах правили службу кияни-українці, а в школах навчали грамоти київські дяки-просвітителі за граматикою русича Мелетія Смотрицького?!
Навіщо йому знати, що:
на Куликовому полі головною ударною силою, яка забезпечила перемогу над ордою Мамая, був добре вишколений і загартований у битвах литовсько-український полк князя Боброка Волинського;
що Азов та Ізмаїл брали запорозькі козарлюги;
що майбутніх московських царів-імператорів суворо «вишколював» упертий «малорос» Феофан Прокопович;
що найбільшим стовпом «Московської» церкви був українець Дмитро Туптало;
що всі оті великі «москалі» – Лизогуби, Родзинки, Безбородки, Капністи, Гоголі, Милорадовичі, Раєвські, Достоєвські, Чехови та Рєпіни – мають українське коріння;
що наше українське підсоння випестувало Міклуху-Маклая і Вернадського, Кибальчича і Ціолковського, Корольова і Кондратюка, Грабовського (сина) і Козловського, Поповича і Крутого, Бондарчука і Петренка, Клару Лучко і Людмилу Гурченко...
Або: навіщо північному сусідові пам’ятати, скажімо, про таке: герой Кримської війни «матрос Кошка» є насправді вінницьким селянином Кішкою, а єдиний справжній герой у ганебній для Росії війні з Японією – українець-генерал Кондратенко?
Я розумію сусіду-«старшобрата». І я хотів би забути про те, що моїми родичами-малоросами були Кочубей і Скоропадський (не Павло), Примаков і Коцюбинський (син), Щорс і Галицький, Маланчук і Щербицький... І мені неприємно знати, що сучасні росієлюби і україноненависники Кучма, Медведчук, Тихонов, Марченко, Кушнарьов, Добкін, Йоффе, Вітренко, Базилюк і проч., і проч. – мої земляки.
І я охоче забув би про підлу Переяславську раду (зраду), про полтавську поразку Мазепи та капітуляцію останньої козацької Січі, про багато і багато чого...
Але я пам’ятатиму завжди (і пишатимусь) Вишневецьким і Дорошенком, Сірком і Виговським, Махном і Зеленим, Петлюрою і Волохом, Боровцем і Шухевичем: вони ніколи не ламали шапку перед «старшим братом», а самі часто-густо давали йому по шапці. Учили делікатності та скромності. На жаль, не навчили, бо не на того трапили.
У мене особисто немає зненависті до росіян. Я глибоко шаную творчість Пушкіна і Лермонтова, Єсеніна і Платонова, Рубцова і Кузнєцова. Я щиро дружив (за армійської служби) із москвичами Колею Осіним і Славою Рубцовим і бився з хохлами Войтенком і Мажугою; пив горілку в літінститутівському гуртожитку з Володею Башуновим і Володею Балачаном (Угрюмовим) і не вітався з деякими літераторами-землячками. Я люблю окремих росіян, порядних, чесних і щирих; терпимо ставлюся до країни Росії (як і до Польщі або Туреччини), але відверто ненавиджу «старшобратську» бундючність та імперську політику минулої та сучасної Росії. І я би виставив їй великий рахунок за всі ті біди, що вона їх принесла моєму народові, моїй стражденній Україні:
за нищення Києва Андрієм Боголюбським і викрадення ним найбільшої святині – ікони Богородиці Вишгородської;
за підлу Переяславську зраду;
за потоплення у крові гетьманського Батурина, за спалення Лебедина і Веприка;
за знищення Січі, за вбивство Калнишевського і Полуботка;
за викорінення національної освіти, книгодрукування, заборону (неодноразову) рідної нашої мови, за закріпачення вільного народу;
за фальшування української історії; за викрадення культурних, церковних, природних та інших багатств; за присвоєння нашої древньої назви – Русь;
за революцію, привезену з російських боліт і пущ; за голодомори двадцятих, тридцятих і сорокових років; за вбивство тисяч і тисяч найвідоміших, найкращих синів і дочок України;
за мільйони знищених у тюрмах і таборах Мордовії, Сибіру, Заполяр’я, Казахстану, Колими; за мільйони зросійщених і пояничарених колишніх дітей України;
за обкрадання моєї землі й мого народу – з давніх часів і до сьогодні;
за брутальне втручання в наші внутрішні справи, за фальсифікації виборів, за цькування і залякування...
Знаю, що не вибачитесь, не повернете вкрадене, не відступитесь від імперських амбіцій: повернути Україну в лоно Вєлікой Расєї, московської церкви, ординської матірньої культури. Тому й не наполягаю на оплаті виставлених мною рахунків, до речі, далеко не всіх (я перелічів по пам’яті)... Можете не повертати прикрадені наші території, висмоктані з наших надр нафту і газ, найкраще вугілля, що вигребли по-браконьєрськи; заощадження українських вкладників (вони майже всі вже повмирали)... Користуйтеся вже «приватизованим» і «експропрійованим». Можете ще й забрати в нас дещо – усіх патріотів Росії, які заважають нам жити.
Не посягайте тільки на залишки – вони нам згодяться й самим, бо треба щось їсти-пити, аби сила не пропадала в «менших братів» ваших. Не лізьте до Криму, бо він – татарський. А татари хочуть жити з Україною. Не зазіхайте на Одесу – вона належить українським євреям, росіянам, молдованам, болгарам, грекам, вірменам, гагаузам. І українцям, звичайно ж. І Харків не ваш, і Запоріжжя, і Луганськ та Донецьк були засновані українськими козаками, і степи приазовські та чорноморські розорані нашими дідами-прадідами.
Згадайте слова великого пролетарського поета Володимира Маяковського: «Эй, москаль, на Украину зубы не скаль!». Це він сказав, бо мав рацію, бо він – поет. А поети – вони ж діти, і разом з тим – пророки.
Я ж хочу завершити свої експресивні й ненаукові роздуми одвічним і незаперечним: «Не так страшні москалі, як наші рідні перевертні!».
...Охоче випив би по чарці-другій з Пушкіним і Колею Осіним, а от з Кочубеєм і Маланчуком навіть не поздоровкався б. Із Миколою Рубцовим і Рубцовим Славиком пішов би в розвідку, а з Павліком Морозовим і Бауліним Павлом на одному гектарі не захотів би (даруйте!) присісти.
Їй-богу, я, закоренілий український патріот, щиро люблю розчудесну російську природу, могутню російську літературу, московське пиво і квас, «бородінський» хліб, грузді солоні, капусту квашену; обожнюю Нікуліна і Папанова, Астаф’єва і Вознесенського – багато що і багато кого люблю.
Та ще більше я не люблю: гулаги і «стройкі вєка», Івана Лютого і Петра-зарізяку, Затуліна і Жириновського, Лужкова і Зюганова, «героїв» чеченських воєн і юних російських лимоновців та фашистів; анітрішечки не симпатизую «обожнюваним» народними безликими масами сучасним вождям і вождикам Великої (справді «великої») Росії. Такий уже в мене характер – мазепинський, петлюрівський, махновський...
Тож слава моїй Україні!
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ПРО СЛАВУ І НЕСЛАВУ СВОЮ І НЕСВОЮ
Північний сусіда любить нас покірними й догідливими, «цінує» нашу гостинність і щедрість, на правах «старшого брата», зверхньо повчає нас, вайлуватих, і поблажливо прощає нам наше «малоросійство» і свої малі та великі борги. Він – «старший», а значить мудріший, достойніший і заслуженіший. Він – досконаліший і «правильніший» за нас, малих і недорозвинених. Одна лиш біда споконвічно-невиправна: у брата-сусіди з пам’яттю негараздиться, геть забуває все та ще й перекручує по-своєму, налаштовує струни на свій лад.
Де вже йому пам’ятати про те, що Київ удвічі древніший від Москви і на два з половиною століття раніше за неї охрестився та просвітився візантійством, месіанством Андрія Первозванного та братів Кирила і Мефодія?! А навіщо йому пам’ятати про те, що протягом довгих століть у всіх новопосталих московських церквах правили службу кияни-українці, а в школах навчали грамоти київські дяки-просвітителі за граматикою русича Мелетія Смотрицького?!
Навіщо йому знати, що:
на Куликовому полі головною ударною силою, яка забезпечила перемогу над ордою Мамая, був добре вишколений і загартований у битвах литовсько-український полк князя Боброка Волинського;
що Азов та Ізмаїл брали запорозькі козарлюги;
що майбутніх московських царів-імператорів суворо «вишколював» упертий «малорос» Феофан Прокопович;
що найбільшим стовпом «Московської» церкви був українець Дмитро Туптало;
що всі оті великі «москалі» – Лизогуби, Родзинки, Безбородки, Капністи, Гоголі, Милорадовичі, Раєвські, Достоєвські, Чехови та Рєпіни – мають українське коріння;
що наше українське підсоння випестувало Міклуху-Маклая і Вернадського, Кибальчича і Ціолковського, Корольова і Кондратюка, Грабовського (сина) і Козловського, Поповича і Крутого, Бондарчука і Петренка, Клару Лучко і Людмилу Гурченко...
Або: навіщо північному сусідові пам’ятати, скажімо, про таке: герой Кримської війни «матрос Кошка» є насправді вінницьким селянином Кішкою, а єдиний справжній герой у ганебній для Росії війні з Японією – українець-генерал Кондратенко?
Я розумію сусіду-«старшобрата». І я хотів би забути про те, що моїми родичами-малоросами були Кочубей і Скоропадський (не Павло), Примаков і Коцюбинський (син), Щорс і Галицький, Маланчук і Щербицький... І мені неприємно знати, що сучасні росієлюби і україноненависники Кучма, Медведчук, Тихонов, Марченко, Кушнарьов, Добкін, Йоффе, Вітренко, Базилюк і проч., і проч. – мої земляки.
І я охоче забув би про підлу Переяславську раду (зраду), про полтавську поразку Мазепи та капітуляцію останньої козацької Січі, про багато і багато чого...
Але я пам’ятатиму завжди (і пишатимусь) Вишневецьким і Дорошенком, Сірком і Виговським, Махном і Зеленим, Петлюрою і Волохом, Боровцем і Шухевичем: вони ніколи не ламали шапку перед «старшим братом», а самі часто-густо давали йому по шапці. Учили делікатності та скромності. На жаль, не навчили, бо не на того трапили.
У мене особисто немає зненависті до росіян. Я глибоко шаную творчість Пушкіна і Лермонтова, Єсеніна і Платонова, Рубцова і Кузнєцова. Я щиро дружив (за армійської служби) із москвичами Колею Осіним і Славою Рубцовим і бився з хохлами Войтенком і Мажугою; пив горілку в літінститутівському гуртожитку з Володею Башуновим і Володею Балачаном (Угрюмовим) і не вітався з деякими літераторами-землячками. Я люблю окремих росіян, порядних, чесних і щирих; терпимо ставлюся до країни Росії (як і до Польщі або Туреччини), але відверто ненавиджу «старшобратську» бундючність та імперську політику минулої та сучасної Росії. І я би виставив їй великий рахунок за всі ті біди, що вона їх принесла моєму народові, моїй стражденній Україні:
за нищення Києва Андрієм Боголюбським і викрадення ним найбільшої святині – ікони Богородиці Вишгородської;
за підлу Переяславську зраду;
за потоплення у крові гетьманського Батурина, за спалення Лебедина і Веприка;
за знищення Січі, за вбивство Калнишевського і Полуботка;
за викорінення національної освіти, книгодрукування, заборону (неодноразову) рідної нашої мови, за закріпачення вільного народу;
за фальшування української історії; за викрадення культурних, церковних, природних та інших багатств; за присвоєння нашої древньої назви – Русь;
за революцію, привезену з російських боліт і пущ; за голодомори двадцятих, тридцятих і сорокових років; за вбивство тисяч і тисяч найвідоміших, найкращих синів і дочок України;
за мільйони знищених у тюрмах і таборах Мордовії, Сибіру, Заполяр’я, Казахстану, Колими; за мільйони зросійщених і пояничарених колишніх дітей України;
за обкрадання моєї землі й мого народу – з давніх часів і до сьогодні;
за брутальне втручання в наші внутрішні справи, за фальсифікації виборів, за цькування і залякування...
Знаю, що не вибачитесь, не повернете вкрадене, не відступитесь від імперських амбіцій: повернути Україну в лоно Вєлікой Расєї, московської церкви, ординської матірньої культури. Тому й не наполягаю на оплаті виставлених мною рахунків, до речі, далеко не всіх (я перелічів по пам’яті)... Можете не повертати прикрадені наші території, висмоктані з наших надр нафту і газ, найкраще вугілля, що вигребли по-браконьєрськи; заощадження українських вкладників (вони майже всі вже повмирали)... Користуйтеся вже «приватизованим» і «експропрійованим». Можете ще й забрати в нас дещо – усіх патріотів Росії, які заважають нам жити.
Не посягайте тільки на залишки – вони нам згодяться й самим, бо треба щось їсти-пити, аби сила не пропадала в «менших братів» ваших. Не лізьте до Криму, бо він – татарський. А татари хочуть жити з Україною. Не зазіхайте на Одесу – вона належить українським євреям, росіянам, молдованам, болгарам, грекам, вірменам, гагаузам. І українцям, звичайно ж. І Харків не ваш, і Запоріжжя, і Луганськ та Донецьк були засновані українськими козаками, і степи приазовські та чорноморські розорані нашими дідами-прадідами.
Згадайте слова великого пролетарського поета Володимира Маяковського: «Эй, москаль, на Украину зубы не скаль!». Це він сказав, бо мав рацію, бо він – поет. А поети – вони ж діти, і разом з тим – пророки.
Я ж хочу завершити свої експресивні й ненаукові роздуми одвічним і незаперечним: «Не так страшні москалі, як наші рідні перевертні!».
...Охоче випив би по чарці-другій з Пушкіним і Колею Осіним, а от з Кочубеєм і Маланчуком навіть не поздоровкався б. Із Миколою Рубцовим і Рубцовим Славиком пішов би в розвідку, а з Павліком Морозовим і Бауліним Павлом на одному гектарі не захотів би (даруйте!) присісти.
Їй-богу, я, закоренілий український патріот, щиро люблю розчудесну російську природу, могутню російську літературу, московське пиво і квас, «бородінський» хліб, грузді солоні, капусту квашену; обожнюю Нікуліна і Папанова, Астаф’єва і Вознесенського – багато що і багато кого люблю.
Та ще більше я не люблю: гулаги і «стройкі вєка», Івана Лютого і Петра-зарізяку, Затуліна і Жириновського, Лужкова і Зюганова, «героїв» чеченських воєн і юних російських лимоновців та фашистів; анітрішечки не симпатизую «обожнюваним» народними безликими масами сучасним вождям і вождикам Великої (справді «великої») Росії. Такий уже в мене характер – мазепинський, петлюрівський, махновський...
Тож слава моїй Україні!
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
