Північний сусіда любить нас покірними й догідливими, «цінує» нашу гостинність і щедрість, на правах «старшого брата», зверхньо повчає нас, вайлуватих, і поблажливо прощає нам наше «малоросійство» і свої малі та великі борги. Він – «старший», а значить мудріший, достойніший і заслуженіший. Він – досконаліший і «правильніший» за нас, малих і недорозвинених. Одна лиш біда споконвічно-невиправна: у брата-сусіди з пам’яттю негараздиться, геть забуває все та ще й перекручує по-своєму, налаштовує струни на свій лад.
Де вже йому пам’ятати про те, що Київ удвічі древніший від Москви і на два з половиною століття раніше за неї охрестився та просвітився візантійством, месіанством Андрія Первозванного та братів Кирила і Мефодія?! А навіщо йому пам’ятати про те, що протягом довгих століть у всіх новопосталих московських церквах правили службу кияни-українці, а в школах навчали грамоти київські дяки-просвітителі за граматикою русича Мелетія Смотрицького?!
Навіщо йому знати, що:
на Куликовому полі головною ударною силою, яка забезпечила перемогу над ордою Мамая, був добре вишколений і загартований у битвах литовсько-український полк князя Боброка Волинського;
що Азов та Ізмаїл брали запорозькі козарлюги;
що майбутніх московських царів-імператорів суворо «вишколював» упертий «малорос» Феофан Прокопович;
що найбільшим стовпом «Московської» церкви був українець Дмитро Туптало;
що всі оті великі «москалі» – Лизогуби, Родзинки, Безбородки, Капністи, Гоголі, Милорадовичі, Раєвські, Достоєвські, Чехови та Рєпіни – мають українське коріння;
що наше українське підсоння випестувало Міклуху-Маклая і Вернадського, Кибальчича і Ціолковського, Корольова і Кондратюка, Грабовського (сина) і Козловського, Поповича і Крутого, Бондарчука і Петренка, Клару Лучко і Людмилу Гурченко...
Або: навіщо північному сусідові пам’ятати, скажімо, про таке: герой Кримської війни «матрос Кошка» є насправді вінницьким селянином Кішкою, а єдиний справжній герой у ганебній для Росії війні з Японією – українець-генерал Кондратенко?
Я розумію сусіду-«старшобрата». І я хотів би забути про те, що моїми родичами-малоросами були Кочубей і Скоропадський (не Павло), Примаков і Коцюбинський (син), Щорс і Галицький, Маланчук і Щербицький... І мені неприємно знати, що сучасні росієлюби і україноненависники Кучма, Медведчук, Тихонов, Марченко, Кушнарьов, Добкін, Йоффе, Вітренко, Базилюк і проч., і проч. – мої земляки.
І я охоче забув би про підлу Переяславську раду (зраду), про полтавську поразку Мазепи та капітуляцію останньої козацької Січі, про багато і багато чого...
Але я пам’ятатиму завжди (і пишатимусь) Вишневецьким і Дорошенком, Сірком і Виговським, Махном і Зеленим, Петлюрою і Волохом, Боровцем і Шухевичем: вони ніколи не ламали шапку перед «старшим братом», а самі часто-густо давали йому по шапці. Учили делікатності та скромності. На жаль, не навчили, бо не на того трапили.
У мене особисто немає зненависті до росіян. Я глибоко шаную творчість Пушкіна і Лермонтова, Єсеніна і Платонова, Рубцова і Кузнєцова. Я щиро дружив (за армійської служби) із москвичами Колею Осіним і Славою Рубцовим і бився з хохлами Войтенком і Мажугою; пив горілку в літінститутівському гуртожитку з Володею Башуновим і Володею Балачаном (Угрюмовим) і не вітався з деякими літераторами-землячками. Я люблю окремих росіян, порядних, чесних і щирих; терпимо ставлюся до країни Росії (як і до Польщі або Туреччини), але відверто ненавиджу «старшобратську» бундючність та імперську політику минулої та сучасної Росії. І я би виставив їй великий рахунок за всі ті біди, що вона їх принесла моєму народові, моїй стражденній Україні:
за нищення Києва Андрієм Боголюбським і викрадення ним найбільшої святині – ікони Богородиці Вишгородської;
за підлу Переяславську зраду;
за потоплення у крові гетьманського Батурина, за спалення Лебедина і Веприка;
за знищення Січі, за вбивство Калнишевського і Полуботка;
за викорінення національної освіти, книгодрукування, заборону (неодноразову) рідної нашої мови, за закріпачення вільного народу;
за фальшування української історії; за викрадення культурних, церковних, природних та інших багатств; за присвоєння нашої древньої назви – Русь;
за революцію, привезену з російських боліт і пущ; за голодомори двадцятих, тридцятих і сорокових років; за вбивство тисяч і тисяч найвідоміших, найкращих синів і дочок України;
за мільйони знищених у тюрмах і таборах Мордовії, Сибіру, Заполяр’я, Казахстану, Колими; за мільйони зросійщених і пояничарених колишніх дітей України;
за обкрадання моєї землі й мого народу – з давніх часів і до сьогодні;
за брутальне втручання в наші внутрішні справи, за фальсифікації виборів, за цькування і залякування...
Знаю, що не вибачитесь, не повернете вкрадене, не відступитесь від імперських амбіцій: повернути Україну в лоно Вєлікой Расєї, московської церкви, ординської матірньої культури. Тому й не наполягаю на оплаті виставлених мною рахунків, до речі, далеко не всіх (я перелічів по пам’яті)... Можете не повертати прикрадені наші території, висмоктані з наших надр нафту і газ, найкраще вугілля, що вигребли по-браконьєрськи; заощадження українських вкладників (вони майже всі вже повмирали)... Користуйтеся вже «приватизованим» і «експропрійованим». Можете ще й забрати в нас дещо – усіх патріотів Росії, які заважають нам жити.
Не посягайте тільки на залишки – вони нам згодяться й самим, бо треба щось їсти-пити, аби сила не пропадала в «менших братів» ваших. Не лізьте до Криму, бо він – татарський. А татари хочуть жити з Україною. Не зазіхайте на Одесу – вона належить українським євреям, росіянам, молдованам, болгарам, грекам, вірменам, гагаузам. І українцям, звичайно ж. І Харків не ваш, і Запоріжжя, і Луганськ та Донецьк були засновані українськими козаками, і степи приазовські та чорноморські розорані нашими дідами-прадідами.
Згадайте слова великого пролетарського поета Володимира Маяковського: «Эй, москаль, на Украину зубы не скаль!». Це він сказав, бо мав рацію, бо він – поет. А поети – вони ж діти, і разом з тим – пророки.
Я ж хочу завершити свої експресивні й ненаукові роздуми одвічним і незаперечним: «Не так страшні москалі, як наші рідні перевертні!».
...Охоче випив би по чарці-другій з Пушкіним і Колею Осіним, а от з Кочубеєм і Маланчуком навіть не поздоровкався б. Із Миколою Рубцовим і Рубцовим Славиком пішов би в розвідку, а з Павліком Морозовим і Бауліним Павлом на одному гектарі не захотів би (даруйте!) присісти.
Їй-богу, я, закоренілий український патріот, щиро люблю розчудесну російську природу, могутню російську літературу, московське пиво і квас, «бородінський» хліб, грузді солоні, капусту квашену; обожнюю Нікуліна і Папанова, Астаф’єва і Вознесенського – багато що і багато кого люблю.
Та ще більше я не люблю: гулаги і «стройкі вєка», Івана Лютого і Петра-зарізяку, Затуліна і Жириновського, Лужкова і Зюганова, «героїв» чеченських воєн і юних російських лимоновців та фашистів; анітрішечки не симпатизую «обожнюваним» народними безликими масами сучасним вождям і вождикам Великої (справді «великої») Росії. Такий уже в мене характер – мазепинський, петлюрівський, махновський...
Тож слава моїй Україні!


2006