
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.23
14:26
Мідну турку вгортає пелюстями синіми полум'я.
Синій ранок за шибою холодом першим вістить.
Починається осінь іще одна, стомлена й зболена.
Пробивається сонце в тумані остудженим променем.
Синій ранок ув очі вдивляється садом пустим.
Сну розкидані
Синій ранок за шибою холодом першим вістить.
Починається осінь іще одна, стомлена й зболена.
Пробивається сонце в тумані остудженим променем.
Синій ранок ув очі вдивляється садом пустим.
Сну розкидані
2025.09.23
11:45
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2025.09.23
09:50
Холодні іскри зорепаду
Безслідно танули вгорі
Над потемнілим тужно садом
І німотою чагарів.
Вони з'являлись і зникали,
Як не приборкані думки
Про світлі радощі й печалі,
І швидко пройдені роки...
Безслідно танули вгорі
Над потемнілим тужно садом
І німотою чагарів.
Вони з'являлись і зникали,
Як не приборкані думки
Про світлі радощі й печалі,
І швидко пройдені роки...
2025.09.22
22:25
У дитинстві я довго подорожував.
Що я шукав?
Я шукав те, чого не існує,
а знаходив лише порожнечу.
Із дитинства закріпилася звичка
шукання невідомих світів.
Я потрапляв у магму невідомості,
у в'язку речовину невизначеності,
Що я шукав?
Я шукав те, чого не існує,
а знаходив лише порожнечу.
Із дитинства закріпилася звичка
шукання невідомих світів.
Я потрапляв у магму невідомості,
у в'язку речовину невизначеності,
2025.09.22
19:07
Сонет)
Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?
Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?
2025.09.22
16:58
Не гадаю наразі, що буде зі мною —
домовина соснова, чи сонця розмай?
Бач, вервечкою ходить біда за бідою,
без страждання гріхи не пускають у рай.
Ще не все допила із ґрааля терпіння
і не склала в дорогу валізу важку.
На краю океану збираю камін
домовина соснова, чи сонця розмай?
Бач, вервечкою ходить біда за бідою,
без страждання гріхи не пускають у рай.
Ще не все допила із ґрааля терпіння
і не склала в дорогу валізу важку.
На краю океану збираю камін
2025.09.22
15:40
Літає павутина примою в повітрі,
Нюанс плете любові міражем.
І ллється бабиного літечка палітра,
Складає візерунок вітражем.
І швидко час злітає, мов легка пір'їна,
Вже осінь дефілює у вбранні.
Із золотого листя встелена перина,
Нюанс плете любові міражем.
І ллється бабиного літечка палітра,
Складає візерунок вітражем.
І швидко час злітає, мов легка пір'їна,
Вже осінь дефілює у вбранні.
Із золотого листя встелена перина,
2025.09.22
14:40
Згадаю я ті давні дні,
Коли з’явилась ти мені.
І я від тебе шаленів,
Кохання квітку сам приніс.
Приспів:
Хоч роки, як стрімка ріка,-
В моїй руці твоя рука.
Коли з’явилась ти мені.
І я від тебе шаленів,
Кохання квітку сам приніс.
Приспів:
Хоч роки, як стрімка ріка,-
В моїй руці твоя рука.
2025.09.22
10:31
Спокуса щирістю найнебезпечніша з спокус.
Така солодка і така принадна.
Ти відчуваєш доторк її вуст?
Він дуже ніжний й неспростовно владний.
Він проникає у твоє єство,
запалює й розпалює все дужче.
Невже ти хочеш загасить його?
Така солодка і така принадна.
Ти відчуваєш доторк її вуст?
Він дуже ніжний й неспростовно владний.
Він проникає у твоє єство,
запалює й розпалює все дужче.
Невже ти хочеш загасить його?
2025.09.22
10:11
Все швидше й швидше мчать літа,
Все більше й більше смутку в звуках, -
Знедавна втома й гіркота
Дороговказом стали мукам.
Зловісний стрій нових недуг
Вже приглядається до мене
І так ось топчеться навкруг,
Що пилом дихають легені.
Все більше й більше смутку в звуках, -
Знедавна втома й гіркота
Дороговказом стали мукам.
Зловісний стрій нових недуг
Вже приглядається до мене
І так ось топчеться навкруг,
Що пилом дихають легені.
2025.09.21
20:52
У життя мого блокноті для нотаток
Добігають чисті аркуші кінця
І останній вже готується прийняти
Завершальну епіграму від Творця.
Отче наш, пошаруди іще папером:
Переглянь Свої помітки на полях,
Що мені до бенефісу від прем’єри
Добігають чисті аркуші кінця
І останній вже готується прийняти
Завершальну епіграму від Творця.
Отче наш, пошаруди іще папером:
Переглянь Свої помітки на полях,
Що мені до бенефісу від прем’єри
2025.09.21
19:27
В одній тональності
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
2025.09.21
17:17
О, ця жінка зо цвинтаря від мене має діти
Душевна, хай не всяк нас має видіти
Вона ангел звалища, є у неї їжа
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
Якщо трубопровід зламаний, на мості я приникнув
Чи їду з глузду на гайвеї недалік р
Душевна, хай не всяк нас має видіти
Вона ангел звалища, є у неї їжа
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
Якщо трубопровід зламаний, на мості я приникнув
Чи їду з глузду на гайвеї недалік р
2025.09.21
16:12
В історії України скільки раз бувало,
Що самі ж і «верховоди» її продавали.
Хто відкрито її зрадив, хто дурно попхався,
Хотів слави. Замість того сорому набрався.
Ще і більше зробив шкоди, ніж доброї справи.
Тому то наша історія така і кривава.
Геть
Що самі ж і «верховоди» її продавали.
Хто відкрито її зрадив, хто дурно попхався,
Хотів слави. Замість того сорому набрався.
Ще і більше зробив шкоди, ніж доброї справи.
Тому то наша історія така і кривава.
Геть
2025.09.21
15:37
Хоч нема вже літа наче.
Сонце й досі.
А мене у гості кличе
Тиха осінь
приспів
Теплі дні ясні, чудові.
Світ, мов красень.
Сонце й досі.
А мене у гості кличе
Тиха осінь
приспів
Теплі дні ясні, чудові.
Світ, мов красень.
2025.09.21
13:13
Ти сонце золотаве із промінням,
Що лагідно торкається обличчя.
Я чую твоє тихе шепотіння.
На зустріч радісну кохання кличе.
Твої вуста зливаються з моїми,
Мов річка, що впадає в тепле море.
І ніжно поцілунками п'янкими
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Що лагідно торкається обличчя.
Я чую твоє тихе шепотіння.
На зустріч радісну кохання кличе.
Твої вуста зливаються з моїми,
Мов річка, що впадає в тепле море.
І ніжно поцілунками п'янкими
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
ПРО СЛАВУ І НЕСЛАВУ СВОЮ І НЕСВОЮ
Північний сусіда любить нас покірними й догідливими, «цінує» нашу гостинність і щедрість, на правах «старшого брата», зверхньо повчає нас, вайлуватих, і поблажливо прощає нам наше «малоросійство» і свої малі та великі борги. Він – «старший», а значить мудріший, достойніший і заслуженіший. Він – досконаліший і «правильніший» за нас, малих і недорозвинених. Одна лиш біда споконвічно-невиправна: у брата-сусіди з пам’яттю негараздиться, геть забуває все та ще й перекручує по-своєму, налаштовує струни на свій лад.
Де вже йому пам’ятати про те, що Київ удвічі древніший від Москви і на два з половиною століття раніше за неї охрестився та просвітився візантійством, месіанством Андрія Первозванного та братів Кирила і Мефодія?! А навіщо йому пам’ятати про те, що протягом довгих століть у всіх новопосталих московських церквах правили службу кияни-українці, а в школах навчали грамоти київські дяки-просвітителі за граматикою русича Мелетія Смотрицького?!
Навіщо йому знати, що:
на Куликовому полі головною ударною силою, яка забезпечила перемогу над ордою Мамая, був добре вишколений і загартований у битвах литовсько-український полк князя Боброка Волинського;
що Азов та Ізмаїл брали запорозькі козарлюги;
що майбутніх московських царів-імператорів суворо «вишколював» упертий «малорос» Феофан Прокопович;
що найбільшим стовпом «Московської» церкви був українець Дмитро Туптало;
що всі оті великі «москалі» – Лизогуби, Родзинки, Безбородки, Капністи, Гоголі, Милорадовичі, Раєвські, Достоєвські, Чехови та Рєпіни – мають українське коріння;
що наше українське підсоння випестувало Міклуху-Маклая і Вернадського, Кибальчича і Ціолковського, Корольова і Кондратюка, Грабовського (сина) і Козловського, Поповича і Крутого, Бондарчука і Петренка, Клару Лучко і Людмилу Гурченко...
Або: навіщо північному сусідові пам’ятати, скажімо, про таке: герой Кримської війни «матрос Кошка» є насправді вінницьким селянином Кішкою, а єдиний справжній герой у ганебній для Росії війні з Японією – українець-генерал Кондратенко?
Я розумію сусіду-«старшобрата». І я хотів би забути про те, що моїми родичами-малоросами були Кочубей і Скоропадський (не Павло), Примаков і Коцюбинський (син), Щорс і Галицький, Маланчук і Щербицький... І мені неприємно знати, що сучасні росієлюби і україноненависники Кучма, Медведчук, Тихонов, Марченко, Кушнарьов, Добкін, Йоффе, Вітренко, Базилюк і проч., і проч. – мої земляки.
І я охоче забув би про підлу Переяславську раду (зраду), про полтавську поразку Мазепи та капітуляцію останньої козацької Січі, про багато і багато чого...
Але я пам’ятатиму завжди (і пишатимусь) Вишневецьким і Дорошенком, Сірком і Виговським, Махном і Зеленим, Петлюрою і Волохом, Боровцем і Шухевичем: вони ніколи не ламали шапку перед «старшим братом», а самі часто-густо давали йому по шапці. Учили делікатності та скромності. На жаль, не навчили, бо не на того трапили.
У мене особисто немає зненависті до росіян. Я глибоко шаную творчість Пушкіна і Лермонтова, Єсеніна і Платонова, Рубцова і Кузнєцова. Я щиро дружив (за армійської служби) із москвичами Колею Осіним і Славою Рубцовим і бився з хохлами Войтенком і Мажугою; пив горілку в літінститутівському гуртожитку з Володею Башуновим і Володею Балачаном (Угрюмовим) і не вітався з деякими літераторами-землячками. Я люблю окремих росіян, порядних, чесних і щирих; терпимо ставлюся до країни Росії (як і до Польщі або Туреччини), але відверто ненавиджу «старшобратську» бундючність та імперську політику минулої та сучасної Росії. І я би виставив їй великий рахунок за всі ті біди, що вона їх принесла моєму народові, моїй стражденній Україні:
за нищення Києва Андрієм Боголюбським і викрадення ним найбільшої святині – ікони Богородиці Вишгородської;
за підлу Переяславську зраду;
за потоплення у крові гетьманського Батурина, за спалення Лебедина і Веприка;
за знищення Січі, за вбивство Калнишевського і Полуботка;
за викорінення національної освіти, книгодрукування, заборону (неодноразову) рідної нашої мови, за закріпачення вільного народу;
за фальшування української історії; за викрадення культурних, церковних, природних та інших багатств; за присвоєння нашої древньої назви – Русь;
за революцію, привезену з російських боліт і пущ; за голодомори двадцятих, тридцятих і сорокових років; за вбивство тисяч і тисяч найвідоміших, найкращих синів і дочок України;
за мільйони знищених у тюрмах і таборах Мордовії, Сибіру, Заполяр’я, Казахстану, Колими; за мільйони зросійщених і пояничарених колишніх дітей України;
за обкрадання моєї землі й мого народу – з давніх часів і до сьогодні;
за брутальне втручання в наші внутрішні справи, за фальсифікації виборів, за цькування і залякування...
Знаю, що не вибачитесь, не повернете вкрадене, не відступитесь від імперських амбіцій: повернути Україну в лоно Вєлікой Расєї, московської церкви, ординської матірньої культури. Тому й не наполягаю на оплаті виставлених мною рахунків, до речі, далеко не всіх (я перелічів по пам’яті)... Можете не повертати прикрадені наші території, висмоктані з наших надр нафту і газ, найкраще вугілля, що вигребли по-браконьєрськи; заощадження українських вкладників (вони майже всі вже повмирали)... Користуйтеся вже «приватизованим» і «експропрійованим». Можете ще й забрати в нас дещо – усіх патріотів Росії, які заважають нам жити.
Не посягайте тільки на залишки – вони нам згодяться й самим, бо треба щось їсти-пити, аби сила не пропадала в «менших братів» ваших. Не лізьте до Криму, бо він – татарський. А татари хочуть жити з Україною. Не зазіхайте на Одесу – вона належить українським євреям, росіянам, молдованам, болгарам, грекам, вірменам, гагаузам. І українцям, звичайно ж. І Харків не ваш, і Запоріжжя, і Луганськ та Донецьк були засновані українськими козаками, і степи приазовські та чорноморські розорані нашими дідами-прадідами.
Згадайте слова великого пролетарського поета Володимира Маяковського: «Эй, москаль, на Украину зубы не скаль!». Це він сказав, бо мав рацію, бо він – поет. А поети – вони ж діти, і разом з тим – пророки.
Я ж хочу завершити свої експресивні й ненаукові роздуми одвічним і незаперечним: «Не так страшні москалі, як наші рідні перевертні!».
...Охоче випив би по чарці-другій з Пушкіним і Колею Осіним, а от з Кочубеєм і Маланчуком навіть не поздоровкався б. Із Миколою Рубцовим і Рубцовим Славиком пішов би в розвідку, а з Павліком Морозовим і Бауліним Павлом на одному гектарі не захотів би (даруйте!) присісти.
Їй-богу, я, закоренілий український патріот, щиро люблю розчудесну російську природу, могутню російську літературу, московське пиво і квас, «бородінський» хліб, грузді солоні, капусту квашену; обожнюю Нікуліна і Папанова, Астаф’єва і Вознесенського – багато що і багато кого люблю.
Та ще більше я не люблю: гулаги і «стройкі вєка», Івана Лютого і Петра-зарізяку, Затуліна і Жириновського, Лужкова і Зюганова, «героїв» чеченських воєн і юних російських лимоновців та фашистів; анітрішечки не симпатизую «обожнюваним» народними безликими масами сучасним вождям і вождикам Великої (справді «великої») Росії. Такий уже в мене характер – мазепинський, петлюрівський, махновський...
Тож слава моїй Україні!
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ПРО СЛАВУ І НЕСЛАВУ СВОЮ І НЕСВОЮ
Північний сусіда любить нас покірними й догідливими, «цінує» нашу гостинність і щедрість, на правах «старшого брата», зверхньо повчає нас, вайлуватих, і поблажливо прощає нам наше «малоросійство» і свої малі та великі борги. Він – «старший», а значить мудріший, достойніший і заслуженіший. Він – досконаліший і «правильніший» за нас, малих і недорозвинених. Одна лиш біда споконвічно-невиправна: у брата-сусіди з пам’яттю негараздиться, геть забуває все та ще й перекручує по-своєму, налаштовує струни на свій лад.
Де вже йому пам’ятати про те, що Київ удвічі древніший від Москви і на два з половиною століття раніше за неї охрестився та просвітився візантійством, месіанством Андрія Первозванного та братів Кирила і Мефодія?! А навіщо йому пам’ятати про те, що протягом довгих століть у всіх новопосталих московських церквах правили службу кияни-українці, а в школах навчали грамоти київські дяки-просвітителі за граматикою русича Мелетія Смотрицького?!
Навіщо йому знати, що:
на Куликовому полі головною ударною силою, яка забезпечила перемогу над ордою Мамая, був добре вишколений і загартований у битвах литовсько-український полк князя Боброка Волинського;
що Азов та Ізмаїл брали запорозькі козарлюги;
що майбутніх московських царів-імператорів суворо «вишколював» упертий «малорос» Феофан Прокопович;
що найбільшим стовпом «Московської» церкви був українець Дмитро Туптало;
що всі оті великі «москалі» – Лизогуби, Родзинки, Безбородки, Капністи, Гоголі, Милорадовичі, Раєвські, Достоєвські, Чехови та Рєпіни – мають українське коріння;
що наше українське підсоння випестувало Міклуху-Маклая і Вернадського, Кибальчича і Ціолковського, Корольова і Кондратюка, Грабовського (сина) і Козловського, Поповича і Крутого, Бондарчука і Петренка, Клару Лучко і Людмилу Гурченко...
Або: навіщо північному сусідові пам’ятати, скажімо, про таке: герой Кримської війни «матрос Кошка» є насправді вінницьким селянином Кішкою, а єдиний справжній герой у ганебній для Росії війні з Японією – українець-генерал Кондратенко?
Я розумію сусіду-«старшобрата». І я хотів би забути про те, що моїми родичами-малоросами були Кочубей і Скоропадський (не Павло), Примаков і Коцюбинський (син), Щорс і Галицький, Маланчук і Щербицький... І мені неприємно знати, що сучасні росієлюби і україноненависники Кучма, Медведчук, Тихонов, Марченко, Кушнарьов, Добкін, Йоффе, Вітренко, Базилюк і проч., і проч. – мої земляки.
І я охоче забув би про підлу Переяславську раду (зраду), про полтавську поразку Мазепи та капітуляцію останньої козацької Січі, про багато і багато чого...
Але я пам’ятатиму завжди (і пишатимусь) Вишневецьким і Дорошенком, Сірком і Виговським, Махном і Зеленим, Петлюрою і Волохом, Боровцем і Шухевичем: вони ніколи не ламали шапку перед «старшим братом», а самі часто-густо давали йому по шапці. Учили делікатності та скромності. На жаль, не навчили, бо не на того трапили.
У мене особисто немає зненависті до росіян. Я глибоко шаную творчість Пушкіна і Лермонтова, Єсеніна і Платонова, Рубцова і Кузнєцова. Я щиро дружив (за армійської служби) із москвичами Колею Осіним і Славою Рубцовим і бився з хохлами Войтенком і Мажугою; пив горілку в літінститутівському гуртожитку з Володею Башуновим і Володею Балачаном (Угрюмовим) і не вітався з деякими літераторами-землячками. Я люблю окремих росіян, порядних, чесних і щирих; терпимо ставлюся до країни Росії (як і до Польщі або Туреччини), але відверто ненавиджу «старшобратську» бундючність та імперську політику минулої та сучасної Росії. І я би виставив їй великий рахунок за всі ті біди, що вона їх принесла моєму народові, моїй стражденній Україні:
за нищення Києва Андрієм Боголюбським і викрадення ним найбільшої святині – ікони Богородиці Вишгородської;
за підлу Переяславську зраду;
за потоплення у крові гетьманського Батурина, за спалення Лебедина і Веприка;
за знищення Січі, за вбивство Калнишевського і Полуботка;
за викорінення національної освіти, книгодрукування, заборону (неодноразову) рідної нашої мови, за закріпачення вільного народу;
за фальшування української історії; за викрадення культурних, церковних, природних та інших багатств; за присвоєння нашої древньої назви – Русь;
за революцію, привезену з російських боліт і пущ; за голодомори двадцятих, тридцятих і сорокових років; за вбивство тисяч і тисяч найвідоміших, найкращих синів і дочок України;
за мільйони знищених у тюрмах і таборах Мордовії, Сибіру, Заполяр’я, Казахстану, Колими; за мільйони зросійщених і пояничарених колишніх дітей України;
за обкрадання моєї землі й мого народу – з давніх часів і до сьогодні;
за брутальне втручання в наші внутрішні справи, за фальсифікації виборів, за цькування і залякування...
Знаю, що не вибачитесь, не повернете вкрадене, не відступитесь від імперських амбіцій: повернути Україну в лоно Вєлікой Расєї, московської церкви, ординської матірньої культури. Тому й не наполягаю на оплаті виставлених мною рахунків, до речі, далеко не всіх (я перелічів по пам’яті)... Можете не повертати прикрадені наші території, висмоктані з наших надр нафту і газ, найкраще вугілля, що вигребли по-браконьєрськи; заощадження українських вкладників (вони майже всі вже повмирали)... Користуйтеся вже «приватизованим» і «експропрійованим». Можете ще й забрати в нас дещо – усіх патріотів Росії, які заважають нам жити.
Не посягайте тільки на залишки – вони нам згодяться й самим, бо треба щось їсти-пити, аби сила не пропадала в «менших братів» ваших. Не лізьте до Криму, бо він – татарський. А татари хочуть жити з Україною. Не зазіхайте на Одесу – вона належить українським євреям, росіянам, молдованам, болгарам, грекам, вірменам, гагаузам. І українцям, звичайно ж. І Харків не ваш, і Запоріжжя, і Луганськ та Донецьк були засновані українськими козаками, і степи приазовські та чорноморські розорані нашими дідами-прадідами.
Згадайте слова великого пролетарського поета Володимира Маяковського: «Эй, москаль, на Украину зубы не скаль!». Це він сказав, бо мав рацію, бо він – поет. А поети – вони ж діти, і разом з тим – пророки.
Я ж хочу завершити свої експресивні й ненаукові роздуми одвічним і незаперечним: «Не так страшні москалі, як наші рідні перевертні!».
...Охоче випив би по чарці-другій з Пушкіним і Колею Осіним, а от з Кочубеєм і Маланчуком навіть не поздоровкався б. Із Миколою Рубцовим і Рубцовим Славиком пішов би в розвідку, а з Павліком Морозовим і Бауліним Павлом на одному гектарі не захотів би (даруйте!) присісти.
Їй-богу, я, закоренілий український патріот, щиро люблю розчудесну російську природу, могутню російську літературу, московське пиво і квас, «бородінський» хліб, грузді солоні, капусту квашену; обожнюю Нікуліна і Папанова, Астаф’єва і Вознесенського – багато що і багато кого люблю.
Та ще більше я не люблю: гулаги і «стройкі вєка», Івана Лютого і Петра-зарізяку, Затуліна і Жириновського, Лужкова і Зюганова, «героїв» чеченських воєн і юних російських лимоновців та фашистів; анітрішечки не симпатизую «обожнюваним» народними безликими масами сучасним вождям і вождикам Великої (справді «великої») Росії. Такий уже в мене характер – мазепинський, петлюрівський, махновський...
Тож слава моїй Україні!
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію