Чиясь недобра воля, чи гірка іронія долі: закинутий на самісіньку бистрину весняного Дніпра, пливу, захлинаючись, усе вниз та вниз, мимо Трипілля і Канева. Повз, і через, і над (бо потоплені ж рукотворними морями!) Кодаки і Січі…
А поперед мене, бачу, пливуть і пливуть усі наші героїчно-криваві століття. Цей неймовірний «парад століть» очолює повержений Перун, важко перевалюючись із боку на бік, сахаючись у різні сторони і не знаходячи причалу-спокою.
За поверженим слов’янським ідолом-богом, впереміж із кіньми, сплавляються в забуття захисники древнього Києва і його руйнівники: усі ті незчисленні гунни та скити, половці та хозари, варяги й суздальські угрофінни, литовці й ляхи, москалі, які ще не встигли прибрати собі наймення росів-великоросів…
А ондечки, не так вже й далеко від мого короткозорого «світогляду», величаво-печально пропливають козацькі тіла мазепинців, яким не судилося вціліти на переправі під Перевалочною, аби втікати степами-ярами аж під молдавські Бендери…
Услід за тілосплавом кінно-козацьким – ціла флотилія плотів, а на плотах отих – високі шибениці, а на шибеницях грубо стесаних – гойдання вішальників… То невдала наша географія та нещасна історія збила їх докупи на Дніпрі: від самісінького Батурина, по Сулі та Удаю – від Пирятина і Лубен, по дзеркально чистому Пслу – від Сум і Лебедина, по літописній Ворсклі – від Охтирки, Полтави і Кобеляк…
А ось – і жертви жандарма-більшовика Муравйова: у вишитих українських сорочках, з обвислими козацькими вусами, молоді та чорнобриві – петлюрівці неприкаяні…
І зовсім близько – рукою дістати – визволителі радянського Києва, і не тільки українці-патріоти, не лише українці-сталінопоклонники, але й гнані одним тираном на другого тирана обезличені «інтернаціональною ідеєю» сини Москви і Казані, Угри і Чебоксар, Улан-уде і Якутська… А ще грузини, вірмени, азербайджанці, чеченці, адигейці, узбеки, казахи, тувинці й аварці… Кипить Дніпро, виходить з берегів: ой нелегко йому сплавляти рекордний «урожай» всесвітньої великої бійні-різанини!
Куди все це пливе? Де берег забуття і всепрощення?
Куди пливемо ми, сьогоднішні українці й не українці? Де берег надії і спокою?
Куди пливу я – маленький, пересічний українець? Де мій Низ, де мій Луг, де моя Січ?
Кричу в порожнечу, де все пливе у невідомість: поперед мене, поряд зі мною, далеко позад мене.


19.06.2006