Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.15
13:25
Я розхлюпую час, ніби воду вечірню.
Я розхлюпую спокій, мов стріли часів.
Я іду до порожньої в лісі молільні
У хоралі пророчих і злих голосів.
Я розхлюпую розум, розхлюпую мудрість.
І любов розлітається, ніби вода.
Я розхлюпую біль і задавнену мук
Я розхлюпую спокій, мов стріли часів.
Я іду до порожньої в лісі молільні
У хоралі пророчих і злих голосів.
Я розхлюпую розум, розхлюпую мудрість.
І любов розлітається, ніби вода.
Я розхлюпую біль і задавнену мук
2026.06.15
10:42
Про виделки з мельхіору
Говорили у вівторок
Серед грудня в час мінору
Марафону і коня,
У горі з рахат лукуму
Ковдрам ребра розминали,
Міцелярною водою
Обливались серед дня.
Говорили у вівторок
Серед грудня в час мінору
Марафону і коня,
У горі з рахат лукуму
Ковдрам ребра розминали,
Міцелярною водою
Обливались серед дня.
2026.06.15
09:44
Колобки натхнення в павутині сірій,
Вирвизуб окатий сонечко жує.
Ген, за виднокраєм, білосніжний ирій
Я вже там думками, поміж юних єв.
А вони гарячі! А вони жагучі!
Кожна - квітка-ружа! Удихнеш - пропав.
Після них усоте головою з кручі
Вирвизуб окатий сонечко жує.
Ген, за виднокраєм, білосніжний ирій
Я вже там думками, поміж юних єв.
А вони гарячі! А вони жагучі!
Кожна - квітка-ружа! Удихнеш - пропав.
Після них усоте головою з кручі
2026.06.15
08:00
Мов сторожа зла за бранцем,
Пси метнулися за зайцем
І позбавили свободи
Гризуна в кінці городу,
Хоч пустився той щодуху
Із морковкою за вухом...
15.06.26
Пси метнулися за зайцем
І позбавили свободи
Гризуна в кінці городу,
Хоч пустився той щодуху
Із морковкою за вухом...
15.06.26
2026.06.15
06:14
Птах сумний на горобині
повертає в дійсність.
Ні, не зрадив, не покинув —
відійшов у вічність.
Чи подумати могла я,
що біда проклята,
наче круків хижа зграя,
повертає в дійсність.
Ні, не зрадив, не покинув —
відійшов у вічність.
Чи подумати могла я,
що біда проклята,
наче круків хижа зграя,
2026.06.14
23:13
Не маєтки паперові,
а споріднені по крові,
розум і душа готові
мати серце для любові.
В погляді, а чи в розмові,
або хоч в одному слові,
сенс життя є при умові:
а споріднені по крові,
розум і душа готові
мати серце для любові.
В погляді, а чи в розмові,
або хоч в одному слові,
сенс життя є при умові:
2026.06.14
21:55
Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
2026.06.14
20:11
іще на хвилину дитинство городом недостигаючих полуниць · строго зелений нечервоніючий аґрус усе дозволяється їсти навіть не миючи · старий холодильник кавказ із характерною залізною ручкою що в одноруких бандитів тільки стирчить не догори а додолу · херн
2026.06.14
19:27
Ще прізвищ в давнину не існувало,
По прізвиськам людей і розрізняли.
Князів, скажімо давньоруських взяти.
Мстиславів там і Рюриків багато,
Всеславів, Володимирів чимало.
Та й Святославів, Ігорів навалом.
Ще Всеволоди всякі, Ярослави.
Й багато хто з
По прізвиськам людей і розрізняли.
Князів, скажімо давньоруських взяти.
Мстиславів там і Рюриків багато,
Всеславів, Володимирів чимало.
Та й Святославів, Ігорів навалом.
Ще Всеволоди всякі, Ярослави.
Й багато хто з
2026.06.14
17:29
Так сонце смажить невідступно
У гладіаторських боях,
Жорстоко, хижо і підступно
В далеких вигаслих краях.
Так прямо воїну у вічі
Воно палає, ніби меч.
І стяг далекого сторіччя
У гладіаторських боях,
Жорстоко, хижо і підступно
В далеких вигаслих краях.
Так прямо воїну у вічі
Воно палає, ніби меч.
І стяг далекого сторіччя
2026.06.14
11:25
Анатолій Матвійчук
Найгірше - коли нездари судять Митця...
Плювати в спину Геніям не треба,
Коли вони за небокрай ідуть!
Бо душі їх здіймаються у Небо,
І в тім, напевно, є найвища суть.
Найгірше - коли нездари судять Митця...
Плювати в спину Геніям не треба,
Коли вони за небокрай ідуть!
Бо душі їх здіймаються у Небо,
І в тім, напевно, є найвища суть.
2026.06.14
11:13
Я постукав в двері Бога,
Зранку, у неділю.
- Чи ти, Боже, віриш в мене?
Він спросоння:
- Ні, не вірю!
Ти є вигадка учених,
Пустота наполовину,
Зранку, у неділю.
- Чи ти, Боже, віриш в мене?
Він спросоння:
- Ні, не вірю!
Ти є вигадка учених,
Пустота наполовину,
2026.06.14
09:48
Пісок сховався у рогожу.
З’явились - Діккенс і вовки.
Жебрак гомілки сон тривожить,
Готує з кістки поплавки.
Гарцюють коники в коноплях
Промовлю я тобі: - Дивись!-
Вогонь вже їсть життя голоблю
І дим націлися кудись…
З’явились - Діккенс і вовки.
Жебрак гомілки сон тривожить,
Готує з кістки поплавки.
Гарцюють коники в коноплях
Промовлю я тобі: - Дивись!-
Вогонь вже їсть життя голоблю
І дим націлися кудись…
2026.06.14
07:48
Реквієм страждання
відлунало скерцо.
Стихнуло мовчанням
в порожнині серця.
Боже, як жахливо
втратити колишнє...
Ми ж були щасливі,
як буяли вишні
відлунало скерцо.
Стихнуло мовчанням
в порожнині серця.
Боже, як жахливо
втратити колишнє...
Ми ж були щасливі,
як буяли вишні
2026.06.14
07:24
Сонний алігатор у полуденнім сонці
Побіля річки як-ото зазвичай у сторонці (о ні)
Хоче своє віскі
Хоче свої чаї
Але хоч що завгодно та мене не хчи
О ні
О ні я бував там доволі
Побіля річки як-ото зазвичай у сторонці (о ні)
Хоче своє віскі
Хоче свої чаї
Але хоч що завгодно та мене не хчи
О ні
О ні я бував там доволі
2026.06.14
06:25
Щоби стан покращивсь зранку -
Треба чаю випить склянку,
Бутерброда скуштувати,
Щоб порадувати матір
Дуже гарним апетитом
Та у школі бути ситим.
14.06.26
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Треба чаю випить склянку,
Бутерброда скуштувати,
Щоб порадувати матір
Дуже гарним апетитом
Та у школі бути ситим.
14.06.26
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
КУДИ ПЛИВЕМО?
Чиясь недобра воля, чи гірка іронія долі: закинутий на самісіньку бистрину весняного Дніпра, пливу, захлинаючись, усе вниз та вниз, мимо Трипілля і Канева. Повз, і через, і над (бо потоплені ж рукотворними морями!) Кодаки і Січі…
А поперед мене, бачу, пливуть і пливуть усі наші героїчно-криваві століття. Цей неймовірний «парад століть» очолює повержений Перун, важко перевалюючись із боку на бік, сахаючись у різні сторони і не знаходячи причалу-спокою.
За поверженим слов’янським ідолом-богом, впереміж із кіньми, сплавляються в забуття захисники древнього Києва і його руйнівники: усі ті незчисленні гунни та скити, половці та хозари, варяги й суздальські угрофінни, литовці й ляхи, москалі, які ще не встигли прибрати собі наймення росів-великоросів…
А ондечки, не так вже й далеко від мого короткозорого «світогляду», величаво-печально пропливають козацькі тіла мазепинців, яким не судилося вціліти на переправі під Перевалочною, аби втікати степами-ярами аж під молдавські Бендери…
Услід за тілосплавом кінно-козацьким – ціла флотилія плотів, а на плотах отих – високі шибениці, а на шибеницях грубо стесаних – гойдання вішальників… То невдала наша географія та нещасна історія збила їх докупи на Дніпрі: від самісінького Батурина, по Сулі та Удаю – від Пирятина і Лубен, по дзеркально чистому Пслу – від Сум і Лебедина, по літописній Ворсклі – від Охтирки, Полтави і Кобеляк…
А ось – і жертви жандарма-більшовика Муравйова: у вишитих українських сорочках, з обвислими козацькими вусами, молоді та чорнобриві – петлюрівці неприкаяні…
І зовсім близько – рукою дістати – визволителі радянського Києва, і не тільки українці-патріоти, не лише українці-сталінопоклонники, але й гнані одним тираном на другого тирана обезличені «інтернаціональною ідеєю» сини Москви і Казані, Угри і Чебоксар, Улан-уде і Якутська… А ще грузини, вірмени, азербайджанці, чеченці, адигейці, узбеки, казахи, тувинці й аварці… Кипить Дніпро, виходить з берегів: ой нелегко йому сплавляти рекордний «урожай» всесвітньої великої бійні-різанини!
Куди все це пливе? Де берег забуття і всепрощення?
Куди пливемо ми, сьогоднішні українці й не українці? Де берег надії і спокою?
Куди пливу я – маленький, пересічний українець? Де мій Низ, де мій Луг, де моя Січ?
Кричу в порожнечу, де все пливе у невідомість: поперед мене, поряд зі мною, далеко позад мене.
19.06.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
КУДИ ПЛИВЕМО?
Чиясь недобра воля, чи гірка іронія долі: закинутий на самісіньку бистрину весняного Дніпра, пливу, захлинаючись, усе вниз та вниз, мимо Трипілля і Канева. Повз, і через, і над (бо потоплені ж рукотворними морями!) Кодаки і Січі…
А поперед мене, бачу, пливуть і пливуть усі наші героїчно-криваві століття. Цей неймовірний «парад століть» очолює повержений Перун, важко перевалюючись із боку на бік, сахаючись у різні сторони і не знаходячи причалу-спокою.
За поверженим слов’янським ідолом-богом, впереміж із кіньми, сплавляються в забуття захисники древнього Києва і його руйнівники: усі ті незчисленні гунни та скити, половці та хозари, варяги й суздальські угрофінни, литовці й ляхи, москалі, які ще не встигли прибрати собі наймення росів-великоросів…
А ондечки, не так вже й далеко від мого короткозорого «світогляду», величаво-печально пропливають козацькі тіла мазепинців, яким не судилося вціліти на переправі під Перевалочною, аби втікати степами-ярами аж під молдавські Бендери…
Услід за тілосплавом кінно-козацьким – ціла флотилія плотів, а на плотах отих – високі шибениці, а на шибеницях грубо стесаних – гойдання вішальників… То невдала наша географія та нещасна історія збила їх докупи на Дніпрі: від самісінького Батурина, по Сулі та Удаю – від Пирятина і Лубен, по дзеркально чистому Пслу – від Сум і Лебедина, по літописній Ворсклі – від Охтирки, Полтави і Кобеляк…
А ось – і жертви жандарма-більшовика Муравйова: у вишитих українських сорочках, з обвислими козацькими вусами, молоді та чорнобриві – петлюрівці неприкаяні…
І зовсім близько – рукою дістати – визволителі радянського Києва, і не тільки українці-патріоти, не лише українці-сталінопоклонники, але й гнані одним тираном на другого тирана обезличені «інтернаціональною ідеєю» сини Москви і Казані, Угри і Чебоксар, Улан-уде і Якутська… А ще грузини, вірмени, азербайджанці, чеченці, адигейці, узбеки, казахи, тувинці й аварці… Кипить Дніпро, виходить з берегів: ой нелегко йому сплавляти рекордний «урожай» всесвітньої великої бійні-різанини!
Куди все це пливе? Де берег забуття і всепрощення?
Куди пливемо ми, сьогоднішні українці й не українці? Де берег надії і спокою?
Куди пливу я – маленький, пересічний українець? Де мій Низ, де мій Луг, де моя Січ?
Кричу в порожнечу, де все пливе у невідомість: поперед мене, поряд зі мною, далеко позад мене.
19.06.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
