Сербія для Балкан – те ж саме, що Росія (Московія) для Азіопи. Я не фаховий історик, одначе не лінувався зазирати в наукові й літературні джерела, і тому дещо знаю, можу зіставляти й аналізувати.
Копати глибоко не буду – пройдуся по вершечках.
Серби справік у своєму невеличкому етнічному казані кипіли-варилися, гартувалися й гуртувалися навколо ідеї Великої Сербії. Через національну амбіційність постійно виникали балканські етноконфлікти; під «сильну» сербську руку не бажали йти горді хорвати й македонці; словенці та чорногорці прагнули жити за своїми родовими законами та в окремі періоди своєї історії мали свою державність або територіально належали до чужорідних державних утворень. Мілітаристські потуги ближніх і дальніх, як правило, могутніх і численних людністю сусідів – австріяків та османів, угорців та італійців – ускладнювали балканську національну мішанину, ще більше роз’єднуючи слов’янські племена. Турецьке ярмо за століття асимілювало місцеве населення, яке визнає себе босняками, та ще до того ж і мусульманами. Словенці й хорвати покатоличились, у православ’ї «законсервувалися» лише чорногорці й македонці, тяглі до сербської християнсько-православної церкви. Область Воєводина (велика частина власне Сербії) густо заселилася уграми, німцями, болгарами й українцями. Історичне Косово (або Метохія) поступово та неухильно перетворювалось на величезний албанський анклав. Цей Вавилон балканський ніяк не міг стати затишним домом для всіх і кожного. Час від часу спалахували міжусобиці, частини території поглиналися сусідами, частини – на нетривалий період виборювали незалежність, як от сама Сербія, як героїчна Чорногорія.
Серби – теж героїчний народ, гідний поваги й визнання. У них було історичне Косово – битва не на життя, а на смерть з Османською імперією. Була безприкладна партизанська боротьба з гітлерівськими окупантами... Але була й «сараєвська провокація», що спричинила першу світову війну. Була кривава війна-різанина з хорватськими усташами. Були (і то вже зовсім недавно) етнічні чистки – масове вбивство босняків, албанців, хорватів. Був режим Йосипа Броз-Тіто (він хоч об’єднував велику Югославію), і був «прижим» у Бозі спочилого Мілошевича, який роз’єднував балканські народи, змушував їх «втікати» від імперськи налаштованих сербів. Далеко не кращі з кращих «великосерби» своїми амбіційними зазіханнями на свободу несербів і прагненням вивищитися над усіма, утвердитись у «старшобратстві», породили люту зненависть колишніх братів-слов’ян до всього сербського. Цю «пожежу» не скоро вдасться загасити, якщо це взагалі можливо.
Власне Сербія, мов шагренева шкіра, зібгалася, звузилася до невеликого клаптя суші без виходу до моря, втратила вже й союзну Чорногорію, втрачає нестримно й албанське Косово. Де імперія? Нема імперії. Море сербське увійшло в свої історичні береги. Та чи надовго?
Я особисто думаю: назавжди!
Якби здоров’я та гроші, то поїхав би я до славного Бєлграда, завернув би й до Нови-Сада й Суботіци – погомоніти з братами-слов’янами про суще-минуще, ракії та сливовиці попити, хоро станцювати, у церкві разом свічки поминальні запалити. З’їздив би охоче й до Сараєва та Любляни, погостював би в Скоп’ї та Подгориці й скупався в Дубровнику в лагідних водах Адріатики. Та де вже мені, народолюбцеві-мандрівнику, із моїми куцими можливостями!
А тепер щодо Росії – коротенько. Маленька гнило-болотяна Москва «по-братськи» прибрала колись Твер і Рязань, «охрестила» у Волхові гордий Новгород, «освободіла» Казань і Астрахань, співчутливо прийняла в своє «матірнє лоно» Кавказ, «доточила» до мордви, мері й чуді різних хантів-мансів-черемисів разом із самояддю – і так від острова Сааремаа до острова Кунашира... У «расєйському морі» потонула, була, і наша (а чи й справді наша?!) Україна. Молодший і менший брат-московит став найстаршим для всіх древніх цивілізованих народів і племен «Расєї-Совдепії». І – прощай усе своє, рідне, суто національне!



2006