За великого життя мені довелося побачити багато всього – хорошого і поганого. Деякі картини й епізоди особливо врізалися в пам’ять.

Сорок сьомий, неймовірно голодний рік. Початок літа. Я, мої бабуся і сестричка прямо з гарячого чавунця вихоплюємо чорні грудочки позаторішньої картоплі, назбираної в полі, якісь розпарені корінці, жолуді, слизькі жмутики трави та листя. У цей час до хати протискуються дві прозорі тіні – маленькі хлопчики з палаючими очима. Бабуся мовчки підсаджує їх до чавунця. Діти накидаються на паруючу їжу... Вони – з Північного Кавказу, по-нашому говорити не вміють, знають лише по кілька російських слів: «смерть, голод, сиротство, война, кушать...». Бабуся плакала, гладила приречених діток по кучерявих чорних голівках. Дала їм у дорогу шматочок макухи й озула в якісь опорки, схожі на лапті...


Недоумкуватий сторож колгоспного саду вдарив кострубатою ґерлиґою по голівці чорняву чотирнадцятирічну красуню Валю Козачкову – за однісіньке зірване яблуко білого наливу. Дівчинка впала, немов підкошена, кров заплямувала білосніжні парашутики кульбаб. Жінки топтали сторожа босими ногами, виривали йому останнє сиве волосся...


Громохка армійська тачанка – розвага для дітвори – стрімко котиться згори в заболочений яр. Старші хлопчики позіскакували з неї, набиваючи собі ґулі й синці. А я, дворічний, геть переляканий, не можу відірвати рученят від залізної скоби передка – лечу в прірву розверсту, у страшне бездонне болото... Болото ж мене й порятувало: я впав у багнюку, немов у найм’якішу перину постелі...


Вертаю опівночі полем із сусідньої Марківки, згадую епізоди з двосерійного кінофільму «Іван Грозний», який щойно подивився у клубі. Дивлюся під ноги, щоб не загубити стежку. І лише за кілька кроків од зарослого бузком цвинтаря підняв голову, і... побачив неймовірно жахливе щось: на одній із могил, здається, на маминій, коливалася в місячному мерехтливому сяйві біло-прозора жіноча постать, манила мене до себе, гіпнотизувала... На цілу вічність мої ноги вгрузли в землю. Прийшов до тями біля порогу нашої хати...


Чимдуж втікаю на велосипеді від атакуючої грози. За яром, на баштані й на торфовищі вже лопотить злива. Стрімголов влітаю на подвір’я рідної садиби, різко гальмую, натискаючи на педаль. І в цю мить, прямо переді мною, на відстані двох-трьох метрів, у стовбур яблуні-пепінки вогненним смерчем вдарила блискавка. Ще не зачеплені дощем гілки вдарили мене по обличчю, недостиглі кульки рожевобоких яблук розкотилися по споришу...


Видряпуюсь по металевій драбині на височенну, до сотні метрів сторожову (оглядову) пожежну вежу: скільки й око сягає – тайга, тайга, тайга... І голуба, виблискуюча сталлю, північна ріка Онега. Ця дика краса так вразила мою степову юнацьку душу, що я мало не впав у навколишнє пенькасте болото. Наступного ж дня зібрався в нові мандри: на південь, в українське роздолля, на свою тиху марківську вуличку, що впирається в бур’яни...


Далі – калейдоскоп: усе перемішувалось, мелькотіло, переливалося з одного в інше. Подій було багато, вражень – ціле море, знайомств і закохувань – на кілька життів. І – багато одноманітності: солдатчина, газетярські будні, п’яні застілля, гіркі похмілля. Те, що не вкладалося в тісні рамки буденщини, що вражало й викликало подив і захоплення, ще, за бажання, можна пригадати. Так, я бачив дивовижні фокуси Ігоря Кіо, чаклунство Вольфа Мессінга, так сказати б, наживо. Вочевидь слухав концерт Тарапуньки і Штепселя. Кланявся могилам Шевченка, Толстого, Єсеніна, Лесі Українки, Івана Франка. Куштував смажену форель і смакував найкращими у світі французькими та вірменськими коньяками. Бачив, у яких муках народжується і помирає найдосконаліший витвір Господній – людина. Сам помирав не раз, але дивом вижив. Перечитав тисячі всіляких книг і проглянув сотні різних кінострічок. Спілкувався з геніями і пігмеями. Любив і страждав, ненавидів і прощав. Бував, жив і полюбив найпрекрасніші на землі міста – Львів та Київ, і найнезатишніші, найбрутальніші у Всесвіті – незлюбив: Москву й Луганськ. Не раз довелося побувати в ролі екскурсанта у найсвятіших храмах і в найганебніших тюрмах. Спускався глибоко в надра земні й злітав у блакитний небесний зеніт.


У побутовому та соціальному плані довелося пожити у найнижчих низах і трішечки порозкошувати у вершечках, бо до самих верхів таких, як я, смертних і грішних, не допускали, не допускають і не допустять вовіки віків.


Нічим сьогодні мене вже не здивуєш. Згладились враження, притупилося сприйняття. Та й бажання вже не ті, що були в молоді роки.
Радію, коли зрідка зустріну добру та чуйну людину. Дивуюся першій весняній пташці й травинці. Боюся, що вже скоро й це пропаде для мене – відійде навіть не в минуле, а в прірву вічності, у непроглядний чорний морок.


24.06.2006