Про себе негативного – у позитивному руслі

Я, можна сказати (і скажу!), вічний опозиціонер. Твердо опоную рідній дружині, богоданому начальству, долею посланій владі від самісіньких низів аж до самих-найсаміших верхів! Така вже моя громадянська позиція: опозиція!
Пам’ятаю, ще з ночов (колиски не було) я вперто «опонував» таємній змові Молотова-Ріббентропа про поділ Європи; вороже був настановлений до радянської влади (вона асоціювалася в моїй уяві з владою рудянською – головою колгоспу з хутора Рудки): перша забрала в мене батька, друга – матір. А взагалі я отримав кругле сирітство, голод, холод, хвороби й невеселе майбуття.
У пізніші, уже свідомі роки, я опонував бригадирові на комсомольській ударній будові – не хотів за худющий рубль виконувати роботу, вартісну жирної десятки. Молодшому сержанту Мажузі, коли доблесно служив строкову в «нєпобєдімой і легендарной», – відмовлявся вдесяте чистити продрану майже до дірок гвинтівку. Звісно ж, я відбував за це належне покарання, однак почувався правим (не лівим) і невинним (не п’яним).
На вступних екзаменах до Львівського університету мені пропонували висвітлити «безсмертну» ленінську тему. Я ж опозиційно вперся і написав твір про велич Івана Франка і про задерикувату геніальність Дмитра Павличка. І знову ж таки почувався правим, оскільки лівим ніколи не був і не збирався бути.
Опанувавши мистецтво «вічного опозиціонера», я вміло, хоч і не завжди тактовно, опонував усьому, що не подобалося мені, викликало в душі рішучий спротив, гнобило дух і загальмовувало рух. На комсомольських і профспілкових зборах, на виробничих і творчих нарадах, коли всі дружно голосували «за», я вискакував зі своїм «проти», мов той Омелько з конопель. Коли на всіляких літературно-мистецьких фестивалях екзальтована юрба кричала «Слава!», я, тверезіший за всіх, «опонентно-імпозантно» вирікав: «Ганьба!» Узагалі я любив дискутувати-опонувати скрізь, у всьому і всім.
«Москва – третій Рім, і четвьортому не биваті!» – хвалилися москалі. «Ні, Рим – один-єдиний, на те він і Рим, – опонував я. – А Москва продувна – що пеньок посеред болота...»
«Шахтьорський труд – єто героїзм і всенародний почьот!» – кричали парторги. А я написав свою курсову роботу в Літінституті (тема була заданою) про піт і кров загнаної під землю простої людини, якій треба годувати сім’ю. Про брутально низьку оплату шахтарської прометеївської праці.
Коли мене намагалися приручити, аби я був безвідмовно слухняним і виконував будь-яку безглузду роботу, я не скорявся і не ламався, а просто-напросто писав заяву про звільнення. З більш престижної посади йшов на менш престижну, а бувало, що й на зовсім непрестижну. Так я в різні періоди був: директором Будинку піонерів, заввідділом редакції газети, художником на заводі, спецкором, власкором, чорноробом, робітником за наймом, старшим редактором, лаборантом, начальником лабораторії, сторожем, методистом, консультантом і т.д., і т.п. Попри це я завжди був, заприсягаюся, вільним. На прожиття мені вистачало і двісті рублів, і втричі менше... Не зарплатня, не посада, не звання були «стрижнем» мого буття, а – позиція, себто опозиція!
Бувши в «тихій» опозиції до радвлади (про це знали компетентні органи й радили дуже не висуватися – розумні люди, спасибі їм!), я топив свій бунт у чарці. Думав, що при чарці й помру. Слава Богу, не помер, а від чарки рішуче відмовився – на користь добрій чашці чудового чаю. Ось тут, у цьому випадку, я був опонентом самому собі. Каламбур, звісно, і все ж...
Кравчука я незлюбив ще відтоді, коли він з усіх сторінок усіх газет, з мільйонів радіоточок і тисяч голубих екранів «опонував» Народному Рухові, «Просвіті», особисто В’ячеславу Чорноволу чи Володимиру Яворівському. «Лжепророк, – сказав я йому позаочі, – псевдомесія і лис Микита...» Він мене, звісно, не чув, але я все одно опонував – йому, лису, і його лисячо-хитрій політиці.
Недорікуватого Кучму я з перших днів його політичної «кар’єри» люто зневажав, а всю свою поетичну творчість використав на «знеславлення» Леоніда Даниловича. Загляньте в будь-яку мою книжку, і ви переконаєтесь: Кучмі я присвятив чималу купу антиод-антивіршів. «Антикучмізм» тримав мене в чорному тілі, але дух мій творчий підживлював. Гасло «Кучму – геть!» замінило мені найнеобхідніші фрази, такі як «Доброго ранку!», або «Як живеш-можеш?»
Рівно в шістдесят сивих літ своїх я здав усі свої соціально-суспільні позиції – пішов на пенсію. Позиціоную себе зі старим-престарим собакою, який уже не потрібен господарю, але якого жаль проганяти з двору. Хоча, брешу, я з опозиції не вийшов, оскільки реєстрово числюся в «Просвіті» і в Республіканській партії Левка Лук’яненка, яка входить до Юлиної «Батьківщини» – опозиційної партії…


2006