«Прив’яжи язика, – неоднораз радили мені досвідчено-умудрені, – мовчи тихіше води й нижче трави…»
«Не висовуйся, – казали обережні. – Береженого ж Бог береже!».
Прив’язував – зраджував самого себе. А може, ще когось – достойнішого, ближчого до істини й амвону.
Мовчав – закопував себе живцем у святу землю, під покаянні трави. Підлим каменем залягав у намулі, на самісінькім дні напівмертвого моря.
Не висовувався, берігся в затхлому барліжжі – від меча і кулі, від пророчої зозулі, від освіжаючого вітру борні за зміни-переміни.
І, гляди ж, прожив і пронидів, і промозолив не свої очі, і зносив до ниточки сорочину, у якій народився. Та чи помудрішав, чи добром переповнився по самісінькі вінця душі, чи ощасливив рідних і близьких, чужих і далеких?
У наївно-безпорадній старості тіла й душі неприкаяно блукаю забур’янілими стежками пам’яті пригасаючої – шукаю відповіді. Але марно-примарно повсюди й скрізь: язики прив’язані, не схлюпне вода застояна, не шелесне трава присушена.
До мами до рідної, однієї-єдиної – вона ж бо розрадить-порадить, по сивій голівці погладить! Побіжу, поїду, полечу… За кургани й терикони, через жалі свої та образи – до матінки. До затишного села, до заколисуючої Сули. До самого себе малесенького, первинного-безпервинного – усе спочатку розпочати, геть переінакшити!
А мама ж молоденька – звідки в неї досвід?! А мама ж наївна і затуркана селянка, не заміжня й не вдова: любий та єдиний у безвістях загубився.
А мама ж з осені сорок третього року поховалася в чорноземлю, під зелену м’яту-руту – від злоязиких недругів і мовчазливо-обережних неворогів.
А крикливі разом із мовчазними, аби чогось не сталося, аби суду-осуду не було земного, обережно-завбачливо розчистили поле свого недобротворення, свого врожаю преганебного, найдрібніші травиночки випололи, найтонші корінці повисмикували – забудьте минуле, думайте про світле майбутнє! І годі тобі, Івасику-Телесику, пливти до бережка, бо немає того бережка, де матуся тебе жде… Бо немає тієї хатоньки, тієї райської сільської оазоньки, які снилися тобі скрізь і всюди, де ти плавав і літав. Бо нема тієї могилоньки, де поплакати хочеш, де покаятися маєш, де сподіваєшся найважливішу відповідь почути…
Як же я, розганебно-безпам’ятний, примусово-обережний, спромігся вік свій прожити ось так – ніяк, порожнечею, інкогніто, невидимкою?! А ні колиски в тебе, ані хати батьківської, ні кола, ні двора – суцільна чорна діра! Ні села на землі чорноземній – батьківщини малої. Ні могилки запалої під чебрецями, ні дорогої фотокарточки, ні лагідного слівця написаного. Як же це так, чоловіче-самогубцю?!
Мовчи, не висовуйся, прив’яжи… Може, прив’язати цупку мотузяку до тієї он гілляки, та й… Знайдуть пастушки, сповістять у сільраду… Та й по всьому, та й трава-мурава все покриє… Але ж дерева жаль – безвинне воно. І траву-мураву сквернити негоже… Хай скубуть її, свіжо-росяну, корівки; хай дозвільні подорожні спочивають на ній. Я ж іще не збожеволів, не забув, як мене звати, і пам’ятаю свою адресу: чужий мені Луганськ, де живуть нечужі мені люди; сім’я в будинку за неіснуючою річкою; мій старенький письмовий стіл…
Мовчи – ще встигнеш викричатися! Он, у Києві, чути, уже зароджуються майбутні грози – вони підхоплять твій крик, і понесуть, і рознесуть по всіх усюдах і світах. Разом із рідним народом ти закричиш, розриваючи груди і кайдани обачливої обережності: «Я єсмь!». Можна осиротити мене, малого, можна змести з лиця землі всі сліди моєї з’яви на білий світ і моєї напівлегальної присутності в ньому. Можна окрасти мою долю, заткнути на якийсь час мою пельку знущальною державною пенсійкою, та не відняти в мене права на останній, на всемогутній, на передсмертний громовий крик:
– Я воістину єсмь і буду, бо крику мого не вбили, бо крик мій вливається у всенародний крик-вибух! У богоданий майданний крик…
Навіть з-під трави на чорноземлі, з-під сміття-забуття я кричатиму невикричане мною, моїми батьками, дідами-прадідами, мовчкувато-терплячим моїм народом. Негідникам кричатиму про їхню зраду, нікчемам – про їхню нікчемність. І то нічого, що вони мене не почують. Натомість почує трава, переповість вітрові, а вітер-вільнодумець рознесе мій крик по всьому розгуляй-полю… І завдяки цьому, і всупереч законам фізики-хімії я ще довго-предовго не стану землею. А вже коли й стану землею, то ця земля буде українською, мільйонноголосою, відчайдушно-необережною берегинею мого повсталого крику!


27.07.2003