Втомився я, та не від світових проблем, як неодноразово заявляв у своїх одноразових віршиках, а від печалі вербової, гіркоти полинової, від безнадії безвихідної. І не їсться мені, і не п’ється – однісіньким тютюновим димом об’їдаюся, обпиваюся, чманію…
Остогидло славословити і словоблудити, обливати справедливими помиями тих і не тих: аніякої суспільної користі від цього, ніякісінького егоцентристського зиску. Уже й само слово «гонорар» випало з мого лексикону й винахідливо-хитрющим колобком перекотилося до чемерисячих писунів-літописарів. Нехай вони й усеганьбою покриваються, зате в них зуби є, хоч і штучні, але ж таки кусачі, і кусати-гризти-пережовувати їм таки є що!
А що з того, що совість моя чистіша за їхню й нічні кошмари мене не замордовують: у мене ж, совісного, ні зубів нема (тільки Тризуб), ні поживи для зубів-пеньків, ні надії на те, що вони виростуть… Боюся, що й Тризуб розхитається та випаде, бо що йому біліти-сяяти на реґіональній, витоптаній ордою ниві?!
Моє внутрішнє «я» (добрий янгол мій!) слушно радить: плюнь на все й розітри! Ну і що: плюнув. І розтер. І приліг подрімати. Але ж, ой, не дрімається. Напруга внутрішня не знімається. Крапельок би корисних при цій болячці-несплячці, сорока- і більше градусових крапелиночок (допомагає, кажуть). Але ж аз безгрішний (і без грошей до того ж) – не п’ю знеболювального алкогольного… Відпив, на жаль, своє. А може, й віджив (анітрохи не жаль!) своє, і пора змиритися з цим, з батюшкою віруючим порадитися сповідально-прощально: чим зайнятися мені, такому втомленому в пеклі житейському, відкинувши весла у потойбічному океані, біля райського острова заможайського?
Хоче душа раю – мабуть, заслужила. Благословіть, отче, бо душа, бач, хоче!
Хороводився я на помаранчево-оптимістичних майданах, провінційних і столичних, намажорювався по зав’язку, аж п’янів по-юнацьки. Не шкодую, звісно, ні затраченого часу, ні посіяних за революційним вітром грошей. Оплакую лиш пустелю своїх марних сподівань і нездійсненних мрій-марень.
«Сиди собі в хаті, – нашіптує моє друге «я», – та чекай на пенсійну радість: ондечки вона, уже недалечко, рожево-усміхнена, мов яєчко великоднє».
А що з того, що – «красне яєчко»?! Сотню – за компослуги (мізер!), сотню – за кредит (дріб’язок!), ще сотню – за брехливе телебачення й пліткуватий телефон, за непрацюючий ліфт і невивезене сміття-шмаття… А ще сот… зупинись, чоловіче, бо не сот… а якийсь заяложений Ярослав Мудрий зостався із пожмаканим Іваном Мазепою. Куди ж із Мазепою ткнешся: проженуть, засміють, ще й анафемі піддадуть…
«А стривай-стривай, – підказує мені мій тричі різаний шлунок, – ти ж оце ось пописуєш, ти ж писака професійний, номінований на почесне місце в Національній спілці-спайці, тобі ж читаючий народ має щедро воздати, тобі ж повинні ще за життя пам’ятник поставити сально-колосальний! Не спіши відходити у потойбічні світи-моря, стій собі на смачно-вдячно-пахучому п’єдесталі й підгризай самого себе знизу, підхарчовуйся для нових вибухів геніальності-монументальності».
Геть забув мій недорізаний шлунок, що зубів у мене немає, один лише розхитаний Тризуб, якого я намагаюся приховати від помісно-реґіональних вождів, аби не вибили його, розхитаного, та не вбили мене самого, розгойдано-нестійкого.
Повний цейтнот. Пенсію не несуть: мабуть, по дорозі обікрали листоношу заслані з уславленого вовіки Єнакієвого «моджахеди» і «хамасівці». Обіцяні гривні-дивні за написання замовних «шпор» чомусь (як завжди) не виплачують. Усі припаси-прибамбаси (сало, ікра, вареники, салямі) вийшли до решти (де воно знаходиться, оте «до решти», куди вийшли мої припаси-ковбаси?) – хоч сядь та й плач. Але ж я – за великим рахунком – ніколи не плакав, я лиш сміявся крізь сльози!
Не ганьбися, пане Йване, щось роби, хоча б кожуха мни, аби не сидіти-нидіти без осмисленого діла!
– Що робити? – запитував ще давно-колись Чернишевський.
Повторюю за класиком: «Що робити?»
Надоїло жити в «крайній хаті», думаючи, що нічого не знаєш, тим паче, що нічого й не маєш.
Допалюю четверту пачку сигарет по обіді – ледве повернуло на полуднє. Думаю, туго думаю. Але не тупо. Бо на порожній шлунок думається завжди (це Горький підтвердив!) гостро, злободенно.
Рішення приймається. Буденне зло роздуває мене, мов повітря – тонко-гумову тріумфально-парадну кульку. Легко відриваюсь від луганської тверді, злітаю в зеніт подвижництва… – Летімо, душе, ізнов на Майдан – рай спасенно-безтілесний зачекає! Ле-ти-мо…


2006