Давно хочу поставити собі пряме запитання, але боюся почути на нього чесну відповідь: для кого і заради чого я пишу вірші, публіцистику, навіщо я видаю свої нікому не потрібні книжки?
Не писати я вже не можу, бо звик до цього солодкого процесу, як звикають до алкоголю чи наркотиків. Пишу, розряджаю свою нервову напругу – стає легше. Можна вже й не лаятися ні з ким, не з’ясовувати своїх стосунків із близькими, з місцевою владою, з байдужою до твоїх проблем державою.
Однак, як я не раз уже переконувався, цього мало – хочеться, аби тебе почули (прочитали написане тобою), схвалили, або й покритикували. Амбітній душі публічне визнання необхідне, як повітря, а заперечення твоїх думок, найменше опонування їм – воно ж немов батіг для примореного коня!
Скільки й пам’ятаю себе, заняття літературою не було для мене засобом поліпшення матеріального добробуту – скоріше, це було хобі. На хліб я заробляв собі банальною, іноді просто примітивною журналістикою, редагуванням чужих, не дуже грамотних текстів, писанням-малюванням популярної в комуністичні світлі часи яскравої наочної агітації... У вільний же час, коли не хотілося ні вина, ні «сезонної» любові, я просто розважався поезотворчістю. Щоправда, мене охоче друкували (я знав, якій газеті що потрібне), порівняно непогано платили. За збірки, що час від часу виходили у Києві чи Донецьку, сплачували скромні, але цілком достойні гонорари. Останні п’ятнадцять років слово «гонорар» навіть не згадується.
То для чого ж (і для кого?) я пишу в безгонорарну антилітературну епоху, вийшовши на пенсію і маючи святе право на відпочинок?!
Їй-богу, відповіді я не знаходжу.
В одного французького поета є геніально простий і короткий вірш – називається він (у російському перекладі) «Почему я пишу?».
«Потому» – ось і весь багатозначний текст. Тож, мабуть, і я повторю услід за дотепно-переконливим французом: «Потому!».
Справді, чи й не проблема – чого, для кого, заради чого?! Мій кум любить нагадувати: «Если можешь – не пиши, лучше воздухом дыши!». Хіба не мудро?!
Написав я (знічев’я, у збудженні, від нестерпного душевного болю) чимало – видав у світ кілька десятків книг і книжечок різного жанру. Мізерними тиражами. За власний кошт, за спонсорської допомоги... А гонорару – ні копієчки! Виходить, що я товчу воду в ступі. Дмухаю на холодне. Відкриваю вже відкрите і т.п.
Нечисленні мої читачі хвалять написане. Я вірю їм і щиро дякую за схвалення результатів мого «товчення води в ступі». Відчуваю задоволення не менше, ніж тоді, коли вволю наїмся чогось смачного. Щоправда, я не пам’ятаю, коли востаннє наїдався вволю, та ще й чогось справді смачного та поживного. Писав, пишу і писатиму – це так. Від себе нікуди не втечеш. Думаю, що мої писання все ж комусь цікаві й потрібні. Комусь вони, може, стануть у пригоді, допоможуть розібратись у своїх задумках, підкажуть шляхи виходу з душевного глухого закутка. Я хотів би цього, у всякому разі. А крім того, мені приємно, коли в мене хтось просить мою нову книжку, та ще й з автографом. До речі, були випадки, коли люди, познайомившись із моєю творчістю, пропонували матеріальну допомогу на видання нових збірок чи то віршів, чи то публіцистичних роздумів. І я не відмовлявся від такої допомоги, бо вона була справді щирою, і, як правило, безкорисливою.
Іноді спонсорську допомогу надають мені громадські організації, приватні підприємці, очільники національно-патріотичних партій. Я ж розраховуюся з ними частиною тиражу видання, дещицю примірників дарую бібліотекам, здебільшого сільським – на Луганщині й на рідній мені Сумщині.
Так чому я пишу, знову і знову запитую себе: чому я пишу?
«А тому!» – відрубую категорично. Услід за великим Блезом Сандраром.


2005