Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.05
06:07
Вологою насичене повітря
Повисло понад містом уночі, -
Німа пітьма приглушує палітру -
Ні вогника від лампи чи свічі.
Убралось місто в чорні оксамити,
Заснули вулиці, будинки і мости, -
Без світла важко і тривожно жити,
Без світла, знаю, спокій не
Повисло понад містом уночі, -
Німа пітьма приглушує палітру -
Ні вогника від лампи чи свічі.
Убралось місто в чорні оксамити,
Заснули вулиці, будинки і мости, -
Без світла важко і тривожно жити,
Без світла, знаю, спокій не
2026.11.05
03:33
із золотого берега рабів
скинуто на ринку в орлеані новім
купець рубцюватий за трудами своїми
знай жінок шмагає, опівніч за мить, ов
бурий цукре, чом добре так смакуєш
бурий цукре, мов ті дівчачі згуби
скинуто на ринку в орлеані новім
купець рубцюватий за трудами своїми
знай жінок шмагає, опівніч за мить, ов
бурий цукре, чом добре так смакуєш
бурий цукре, мов ті дівчачі згуби
2026.11.04
16:29
Журлива осенi краса,
Пробiглася босонiж небом.
Можливо, нам того не треба,
Що на дворi бринить роса.
Кружляє листя над землею –
Журлива осенi краса,
Мов позолочена коса,
Пробiглася босонiж небом.
Можливо, нам того не треба,
Що на дворi бринить роса.
Кружляє листя над землею –
Журлива осенi краса,
Мов позолочена коса,
2026.11.04
16:16
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Ліна Костенко.
Іду до лісу.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Ліна Костенко.
Іду до лісу.
2026.11.04
14:37
Чи не була порожньою краса
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?
На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?
На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
2026.11.04
11:46
Скіфи, кімерійці, чорні маври,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!
Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!
Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
2026.11.04
11:26
Деякі автори такі кумедні
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно
Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно
Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
2026.11.04
09:26
У Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука, що на площі Ринок, відбулася презентація ювілейного перевидання книги «Марія з Магдали» – релігійної драми маловідомого польського поета й драматурга Антона Шандлєровського в українськом
2026.11.04
08:10
Листя, що впало на стежку, до сірого стовчене.
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано цяткою дрібно тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.
Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано цяткою дрібно тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.
Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею
2026.11.04
07:19
Важка, велика та холодна
Роса на стеблах і листках
Культур баштанних і городніх,
І на утомлених руках.
Вона така, мабуть, до спеки,
Коли все гине, в'яне, схне, —
Ось-ось, вернувшись іздалека,
Нещадно сонце спалахне.
Роса на стеблах і листках
Культур баштанних і городніх,
І на утомлених руках.
Вона така, мабуть, до спеки,
Коли все гине, в'яне, схне, —
Ось-ось, вернувшись іздалека,
Нещадно сонце спалахне.
2026.11.03
23:42
ясно і зрозуміло що не спасуться всі-всі
і сам я не претендую повірте
бо кінець і наступний початок
чогось-там типу-якщо-б
є незмінним а саме
із небес щось потужно шарахне
а тому вочевидь
люблю обіймаю хочу вірити кожен
і сам я не претендую повірте
бо кінець і наступний початок
чогось-там типу-якщо-б
є незмінним а саме
із небес щось потужно шарахне
а тому вочевидь
люблю обіймаю хочу вірити кожен
2026.11.03
14:53
Нам обіцяли дати світло у четвер,
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!
По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!
По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні
2026.11.03
13:42
Я іду і падаю у бруді,
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
2026.11.03
10:48
В пітьмі по припічку гасали
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
2026.11.03
10:35
Багряний жар листків опалих
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
2026.11.03
08:44
«ДАНТЕ: ОСТАННІЙ ПОГЛЯД РАВЕННИ»
(драматична містерія в голосах на дві дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний обра
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...(драматична містерія в голосах на дві дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний обра
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я сміюся крізь сльози" (2006)
ЧИЙ МИКОЛА, КОТРИЙ – ГОГОЛЬ?
Дорогі російськомовні українські громадяни! Вивчайте, будь ласка, нашу мову, і не тому тільки, що вона державна, але й тому, що вона дуже славна, дзвінкопісенна, янгеловознесенна. Нею ж бо послуговувалися, якщо вірити нашим вільно-розкутим ученим, ще древні трипільці; нею творили свої безумовні шедеври Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка...
Але знайте при цьому: мало вивчити власне мову, знехтувавши іншими особливостями, рисами характеру, етнографічними відмінностями, складом душі української. Живучи в народному середовищі, слід якнайдостеменніше вивчити це середовище, аби відчути себе його рівноцінною часточкою і не втратити своєї особистості, не загубитися в морі людському за будь-яких штормів-ураганів.
Великий полтавець, нащадок найвищої козацької аристократії Микола Васильович Яновський загубився в бурхливому людському океані, але не втратив своєї безсмертної душі – української безумовно, неповторної безперечно. І хоч «старші брати» наші – росіяни – уважають його своїм письменником-класиком, маючи для цього певні підстави, однак Гоголь не є суто російським письменником, так само, як не є він і виключно українським. Аби примирити всіх «патріотів», я, далеко не перший і, думаю, не останній, пропоную віднести Миколу Васильовича до сонму письменників світового рівня, вписавши його монументальне ім’я десь поміж Шекспіром і Вольтером, і ніяк не нижче, і ні в якому разі не десь на полях списку-реєстру. Це буде і справедливо, і цілковито об’єктивно.
Біографію Гоголя знають усі зацікавлені й посвячені. Народився в Україні, виростав у родині українського літератора й поміщика Василя Яновського, в оточенні української лагідної природи, у середовищі українського простолюду з його мовою, піснями, звичаями, традиціями. Як відомо, дитячі враження формують характер і менталітет людини на все подальше життя, і викоренити це, безперечно, неможливо. Отож і думаймо: чи міг стати, чи став московитом корінний полтавець з хутора біля Диканьки?
Гоголя читали всі освічені. Але не всі зуміли його «прочитати». Останні й уважають: Гоголь – великий російський письменник! І це велика неправда, бо – велика брехня. Він є направду великим, дуже великим письменником, і це – аксіома. Він належить світовій літературі, і це факт незаперечний. А ще він – великий українець, потомствений козак – і цьому, як мовиться, немає ради, тут усілякі мотивації та заперечення не заслуговують ні на увагу, ні на повагу.
А тепер про те, що час від часу розпалює полеміку в нашому українському літературно-науковому й філософсько-філологічному світі: чи можна вважати Гоголя суто українським письменником. Можна, згоджуюсь я, читач і літератор, але без цього «суто». Можна вважати Миколу Гоголя також і російським літератором, але теж без «суто». Класик Гоголь – і «суто», і доконечно-безконечно є планетарним класиком. Варто з цим погодитись і задарма не ламати списи й не ляпати язиками!
Завдяки тодішній (і нинішній іще, на превеликий жаль!) імперсько-шовіністській ідеології, царській товстошкірій і вузьколобій політиці, «малорос» Коля Яновський мусив просвіщатися в зрусифікованому Ніжинському ліцеї графа Безбородька «солнцем российской культуры», «пить из волшебного родника русской речи». Куди ж йому було діватися, здібному юнакові, якщо жодної української школи не було на його батьківщині, – усі були милостиво скасовані. А де було друкуватися літератору-початківцеві, як не в столичному Санкт-Петербурзі, навіть якщо твої «опуси» й написані дозволеною мовою, великоруською?! Отак спонтанно (по-сучасному) й зародилася легенда про великого руського белетриста – патріарха-зачинателя нової імперської прози.
Насправді ж (я дійшов до цього самотужки, без підказок учених-перевчених) усе було-діялось інакше, де в чому набагато простіше, а де в чому й набагато складніше. Волею долі, Микола Яновський – великий український характерник був принесений на великоруський піщано-болотяний ґрунт і посіяний в нього... Для чого? А для того, панове-товариші, аби «худосочная» і «худородная» катерининсько-державинська (німкеня й татарин казанський) великоімперська літературщина доросла до високого статусу великої літератури, гідної воістину великого московського народу. То правда, що з гоголівської шинелі виросли всі справді великі письменники Росії: напівукраїнець Достоєвський, татари Аксакови, Тургенєв, Бунін, малорос Чехов і власне московити Андрєєв, Горький (Пєшков), Платонов, Булгаков (киянин, щоправда, хоч і шовініст), Нагібін, Астаф’єв, Распутін...
Велика Росіє, ти не хочеш визнавати своїх боргів перед Україною, яка щедро наділила тебе і православ’ям, і просвітництвом, і Гоголем, і Чеховим, і Чайковським, і Рєпіним... І не визнавай – ми не збідніємо! Ми й так неміряно багаті: зі своїми Шевченком і Франком, Маланюком і Хвильовим, Самчуком і Олесем, Сосюрою і Павличком, Вінграновським, Калинцем... І ще зберемося з силами, народимо для України та для всього світу (і для тебе також, якщо захочеш) нових великих письменників, які навчатимуться в Шекспіра й Гоголя, у Пушкіна й Антонича, та створюватимуть свої шедеври українською, російською, кримськотатарською, угорською, молдавською, румейською, білоруською, єврейською мовами, і при цьому самі себе вважатимуть українськими письменниками, і щиро радітимуть, якщо їх сприйматиме й уважатиме своїми улюбленими чарівниками Слова і будителями Правди всенький розгалужений світ, із якого, певне ж, не випадаєш і ти, «сестро-братерська» «матушко» Росіє!
Гоголь – жив, Гоголь – живий, Гоголь буде жити! А ми, сьогоднішні й завтрашні, ми що, не хочемо хіба жити? Ще і як хочемо! Отож і давайте жити. Дружно, як до того закликає мультяшний кіт Леопольд. Ділімося і хлібом-салом, і Гоголем, і Рєпіним, і Йваном Козловським, і Павлом Поповичем... Навіть Януковичем і Вітренчихою користуйтеся – нам не жалко.
12.07.2004
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЧИЙ МИКОЛА, КОТРИЙ – ГОГОЛЬ?
Дорогі російськомовні українські громадяни! Вивчайте, будь ласка, нашу мову, і не тому тільки, що вона державна, але й тому, що вона дуже славна, дзвінкопісенна, янгеловознесенна. Нею ж бо послуговувалися, якщо вірити нашим вільно-розкутим ученим, ще древні трипільці; нею творили свої безумовні шедеври Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка...
Але знайте при цьому: мало вивчити власне мову, знехтувавши іншими особливостями, рисами характеру, етнографічними відмінностями, складом душі української. Живучи в народному середовищі, слід якнайдостеменніше вивчити це середовище, аби відчути себе його рівноцінною часточкою і не втратити своєї особистості, не загубитися в морі людському за будь-яких штормів-ураганів.
Великий полтавець, нащадок найвищої козацької аристократії Микола Васильович Яновський загубився в бурхливому людському океані, але не втратив своєї безсмертної душі – української безумовно, неповторної безперечно. І хоч «старші брати» наші – росіяни – уважають його своїм письменником-класиком, маючи для цього певні підстави, однак Гоголь не є суто російським письменником, так само, як не є він і виключно українським. Аби примирити всіх «патріотів», я, далеко не перший і, думаю, не останній, пропоную віднести Миколу Васильовича до сонму письменників світового рівня, вписавши його монументальне ім’я десь поміж Шекспіром і Вольтером, і ніяк не нижче, і ні в якому разі не десь на полях списку-реєстру. Це буде і справедливо, і цілковито об’єктивно.
Біографію Гоголя знають усі зацікавлені й посвячені. Народився в Україні, виростав у родині українського літератора й поміщика Василя Яновського, в оточенні української лагідної природи, у середовищі українського простолюду з його мовою, піснями, звичаями, традиціями. Як відомо, дитячі враження формують характер і менталітет людини на все подальше життя, і викоренити це, безперечно, неможливо. Отож і думаймо: чи міг стати, чи став московитом корінний полтавець з хутора біля Диканьки?
Гоголя читали всі освічені. Але не всі зуміли його «прочитати». Останні й уважають: Гоголь – великий російський письменник! І це велика неправда, бо – велика брехня. Він є направду великим, дуже великим письменником, і це – аксіома. Він належить світовій літературі, і це факт незаперечний. А ще він – великий українець, потомствений козак – і цьому, як мовиться, немає ради, тут усілякі мотивації та заперечення не заслуговують ні на увагу, ні на повагу.
А тепер про те, що час від часу розпалює полеміку в нашому українському літературно-науковому й філософсько-філологічному світі: чи можна вважати Гоголя суто українським письменником. Можна, згоджуюсь я, читач і літератор, але без цього «суто». Можна вважати Миколу Гоголя також і російським літератором, але теж без «суто». Класик Гоголь – і «суто», і доконечно-безконечно є планетарним класиком. Варто з цим погодитись і задарма не ламати списи й не ляпати язиками!
Завдяки тодішній (і нинішній іще, на превеликий жаль!) імперсько-шовіністській ідеології, царській товстошкірій і вузьколобій політиці, «малорос» Коля Яновський мусив просвіщатися в зрусифікованому Ніжинському ліцеї графа Безбородька «солнцем российской культуры», «пить из волшебного родника русской речи». Куди ж йому було діватися, здібному юнакові, якщо жодної української школи не було на його батьківщині, – усі були милостиво скасовані. А де було друкуватися літератору-початківцеві, як не в столичному Санкт-Петербурзі, навіть якщо твої «опуси» й написані дозволеною мовою, великоруською?! Отак спонтанно (по-сучасному) й зародилася легенда про великого руського белетриста – патріарха-зачинателя нової імперської прози.
Насправді ж (я дійшов до цього самотужки, без підказок учених-перевчених) усе було-діялось інакше, де в чому набагато простіше, а де в чому й набагато складніше. Волею долі, Микола Яновський – великий український характерник був принесений на великоруський піщано-болотяний ґрунт і посіяний в нього... Для чого? А для того, панове-товариші, аби «худосочная» і «худородная» катерининсько-державинська (німкеня й татарин казанський) великоімперська літературщина доросла до високого статусу великої літератури, гідної воістину великого московського народу. То правда, що з гоголівської шинелі виросли всі справді великі письменники Росії: напівукраїнець Достоєвський, татари Аксакови, Тургенєв, Бунін, малорос Чехов і власне московити Андрєєв, Горький (Пєшков), Платонов, Булгаков (киянин, щоправда, хоч і шовініст), Нагібін, Астаф’єв, Распутін...
Велика Росіє, ти не хочеш визнавати своїх боргів перед Україною, яка щедро наділила тебе і православ’ям, і просвітництвом, і Гоголем, і Чеховим, і Чайковським, і Рєпіним... І не визнавай – ми не збідніємо! Ми й так неміряно багаті: зі своїми Шевченком і Франком, Маланюком і Хвильовим, Самчуком і Олесем, Сосюрою і Павличком, Вінграновським, Калинцем... І ще зберемося з силами, народимо для України та для всього світу (і для тебе також, якщо захочеш) нових великих письменників, які навчатимуться в Шекспіра й Гоголя, у Пушкіна й Антонича, та створюватимуть свої шедеври українською, російською, кримськотатарською, угорською, молдавською, румейською, білоруською, єврейською мовами, і при цьому самі себе вважатимуть українськими письменниками, і щиро радітимуть, якщо їх сприйматиме й уважатиме своїми улюбленими чарівниками Слова і будителями Правди всенький розгалужений світ, із якого, певне ж, не випадаєш і ти, «сестро-братерська» «матушко» Росіє!
Гоголь – жив, Гоголь – живий, Гоголь буде жити! А ми, сьогоднішні й завтрашні, ми що, не хочемо хіба жити? Ще і як хочемо! Отож і давайте жити. Дружно, як до того закликає мультяшний кіт Леопольд. Ділімося і хлібом-салом, і Гоголем, і Рєпіним, і Йваном Козловським, і Павлом Поповичем... Навіть Януковичем і Вітренчихою користуйтеся – нам не жалко.
12.07.2004
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
