Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.23
21:20
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2026.03.23
15:48
Михайло Рудерман (1905-1984; народився й провів юність в Україні)
Ти лети з дороги, птице,
звіре, й ти з дороги йди:
Бачиш, хмара клубочиться,
коні швидко мчать сюди!
І поціливши з нальоту
Ти лети з дороги, птице,
звіре, й ти з дороги йди:
Бачиш, хмара клубочиться,
коні швидко мчать сюди!
І поціливши з нальоту
2026.03.23
13:23
Вони у згадах не для втіхи –
Квартири наймані й кутки.
Скоріше це сигнальні віхи
В руслі життєвої ріки.
Лимани, плеса та причали,
Протоки, створи та буї...
Чи навігаціям навчали
Квартири наймані й кутки.
Скоріше це сигнальні віхи
В руслі життєвої ріки.
Лимани, плеса та причали,
Протоки, створи та буї...
Чи навігаціям навчали
2026.03.23
11:25
Я так хотів
упіймати за хвіст ящірку.
Ящірку як остаточний сенс.
Ящірку як остаточний смуток.
Ящірку як Істину,
яка вислизає від нас,
як остаточний голос космосу,
як видимість прозріння,
упіймати за хвіст ящірку.
Ящірку як остаточний сенс.
Ящірку як остаточний смуток.
Ящірку як Істину,
яка вислизає від нас,
як остаточний голос космосу,
як видимість прозріння,
2026.03.23
09:36
Допоки є мама у сина,
він ще дитина.
Вона зрозуміє все і пробачить -
дихати легше наче.
…Життя накручує коло за колом…
Чую: у відчинене весняне вікно
він ще дитина.
Вона зрозуміє все і пробачить -
дихати легше наче.
…Життя накручує коло за колом…
Чую: у відчинене весняне вікно
2026.03.23
07:25
Мене зустріли, як належить
Стрічати, певно, короля,
Бо, наче Ейфелева вежа,
Звелась принадно сулія
Понад закусками в тарелях
На переповненім столі
В гостинній змалечку оселі,
В моєму рідному селі...
Стрічати, певно, короля,
Бо, наче Ейфелева вежа,
Звелась принадно сулія
Понад закусками в тарелях
На переповненім столі
В гостинній змалечку оселі,
В моєму рідному селі...
2026.03.22
23:00
замість ПІСЛЯМОВИ)
Тепер вони троє – мати та її соколи – спочивають у безіменних могилах, але їхні душі щоночі повертаються до Свято-Іллінської церкви, де колись Розанда присягала Тимошеві на вірність.
2026.03.22
17:34
Старий шинок над дорогу недалік Полтави.
Битий шлях, отож чимало люду проїжджає.
Хтось із подорожніх часом в шинок зазирає
Кухоль-два перехопити. Скуштувати страви.
То козаки зазирнули, за столом усілись.
Молоді іще, гарячі, кров у жилах грає.
Трохи
Битий шлях, отож чимало люду проїжджає.
Хтось із подорожніх часом в шинок зазирає
Кухоль-два перехопити. Скуштувати страви.
То козаки зазирнули, за столом усілись.
Молоді іще, гарячі, кров у жилах грає.
Трохи
2026.03.22
15:33
Поки наша колегіальна система не працює, перед "амбразурою" доводиться бути мені, і вихідними днями я маю право на свої маневри у переміщенні.
Сьогодні закінчується тижневе коло, а якими справами буду зайнятий завтра, сказати складно. С
2026.03.22
13:41
То як забути? Чи можливо?
В душі щось дзенькало, лилось.
Твій шепіт доторкавсь сяйливо,
Аж соняшник підняв чоло.
Жагуча спрага розбирала.
Сховався вітерець легкий.
Пташина лопотіла зграя.
В душі щось дзенькало, лилось.
Твій шепіт доторкавсь сяйливо,
Аж соняшник підняв чоло.
Жагуча спрага розбирала.
Сховався вітерець легкий.
Пташина лопотіла зграя.
2026.03.22
12:50
Цукор-рафінад корисний тим, що його важче переплутати з сіллю.
Ідеальний жіночий стан – коли 90х60х90, ідеальний чоловічий стан – коли 3 по 100.
Краще нехай шкварчить олія на пательні, ніж шкварчить жінка з пательнею.
Струнким жінкам так би пасув
2026.03.22
12:18
Колись в осінній глибині
Захочеш літо повернути
І в осені на самім дні
Знайти печаль від м'яти й рути.
В терпкій осінній глибині
Тобі відкриються прозріння
І у мутній нічній воді
Захочеш літо повернути
І в осені на самім дні
Знайти печаль від м'яти й рути.
В терпкій осінній глибині
Тобі відкриються прозріння
І у мутній нічній воді
2026.03.22
11:29
Любив тебе я тоді
Та люблю й сьогодні.
-То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?
-Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?
-А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...
Та люблю й сьогодні.
-То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?
-Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?
-А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...
2026.03.22
10:09
Я сонцю вклоняюсь нині,
Йому, як тобі раніше.
Між нами найдовші милі,
Любові моєї ніше.
Не виберусь, певно, звідти.
Замкнуся, щоб не відкритись,
І буде собі сидіти
Йому, як тобі раніше.
Між нами найдовші милі,
Любові моєї ніше.
Не виберусь, певно, звідти.
Замкнуся, щоб не відкритись,
І буде собі сидіти
2026.03.22
08:59
березня 1923 року народився легендарний французький актор-мім єврейського походження і великий громадянин.
Кажуть, це він подарував Майклу Джексону його знамениту «місячну ходу».
А ще існує історія, що ніби сам Чарлі Чаплін запросив його за свій столи
2026.03.22
05:55
Хоч ще приморозки зрана
Срібло сіють на вали, -
Жебонять струмки весняні
Й первоцвіти зацвіли.
Соком вже поналивало
Стовбури, гілки, бруньки
І оспівують помалу
Час пробудження пташки.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Срібло сіють на вали, -
Жебонять струмки весняні
Й первоцвіти зацвіли.
Соком вже поналивало
Стовбури, гілки, бруньки
І оспівують помалу
Час пробудження пташки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я сміюся крізь сльози" (2006)
ЧИЙ МИКОЛА, КОТРИЙ – ГОГОЛЬ?
Дорогі російськомовні українські громадяни! Вивчайте, будь ласка, нашу мову, і не тому тільки, що вона державна, але й тому, що вона дуже славна, дзвінкопісенна, янгеловознесенна. Нею ж бо послуговувалися, якщо вірити нашим вільно-розкутим ученим, ще древні трипільці; нею творили свої безумовні шедеври Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка...
Але знайте при цьому: мало вивчити власне мову, знехтувавши іншими особливостями, рисами характеру, етнографічними відмінностями, складом душі української. Живучи в народному середовищі, слід якнайдостеменніше вивчити це середовище, аби відчути себе його рівноцінною часточкою і не втратити своєї особистості, не загубитися в морі людському за будь-яких штормів-ураганів.
Великий полтавець, нащадок найвищої козацької аристократії Микола Васильович Яновський загубився в бурхливому людському океані, але не втратив своєї безсмертної душі – української безумовно, неповторної безперечно. І хоч «старші брати» наші – росіяни – уважають його своїм письменником-класиком, маючи для цього певні підстави, однак Гоголь не є суто російським письменником, так само, як не є він і виключно українським. Аби примирити всіх «патріотів», я, далеко не перший і, думаю, не останній, пропоную віднести Миколу Васильовича до сонму письменників світового рівня, вписавши його монументальне ім’я десь поміж Шекспіром і Вольтером, і ніяк не нижче, і ні в якому разі не десь на полях списку-реєстру. Це буде і справедливо, і цілковито об’єктивно.
Біографію Гоголя знають усі зацікавлені й посвячені. Народився в Україні, виростав у родині українського літератора й поміщика Василя Яновського, в оточенні української лагідної природи, у середовищі українського простолюду з його мовою, піснями, звичаями, традиціями. Як відомо, дитячі враження формують характер і менталітет людини на все подальше життя, і викоренити це, безперечно, неможливо. Отож і думаймо: чи міг стати, чи став московитом корінний полтавець з хутора біля Диканьки?
Гоголя читали всі освічені. Але не всі зуміли його «прочитати». Останні й уважають: Гоголь – великий російський письменник! І це велика неправда, бо – велика брехня. Він є направду великим, дуже великим письменником, і це – аксіома. Він належить світовій літературі, і це факт незаперечний. А ще він – великий українець, потомствений козак – і цьому, як мовиться, немає ради, тут усілякі мотивації та заперечення не заслуговують ні на увагу, ні на повагу.
А тепер про те, що час від часу розпалює полеміку в нашому українському літературно-науковому й філософсько-філологічному світі: чи можна вважати Гоголя суто українським письменником. Можна, згоджуюсь я, читач і літератор, але без цього «суто». Можна вважати Миколу Гоголя також і російським літератором, але теж без «суто». Класик Гоголь – і «суто», і доконечно-безконечно є планетарним класиком. Варто з цим погодитись і задарма не ламати списи й не ляпати язиками!
Завдяки тодішній (і нинішній іще, на превеликий жаль!) імперсько-шовіністській ідеології, царській товстошкірій і вузьколобій політиці, «малорос» Коля Яновський мусив просвіщатися в зрусифікованому Ніжинському ліцеї графа Безбородька «солнцем российской культуры», «пить из волшебного родника русской речи». Куди ж йому було діватися, здібному юнакові, якщо жодної української школи не було на його батьківщині, – усі були милостиво скасовані. А де було друкуватися літератору-початківцеві, як не в столичному Санкт-Петербурзі, навіть якщо твої «опуси» й написані дозволеною мовою, великоруською?! Отак спонтанно (по-сучасному) й зародилася легенда про великого руського белетриста – патріарха-зачинателя нової імперської прози.
Насправді ж (я дійшов до цього самотужки, без підказок учених-перевчених) усе було-діялось інакше, де в чому набагато простіше, а де в чому й набагато складніше. Волею долі, Микола Яновський – великий український характерник був принесений на великоруський піщано-болотяний ґрунт і посіяний в нього... Для чого? А для того, панове-товариші, аби «худосочная» і «худородная» катерининсько-державинська (німкеня й татарин казанський) великоімперська літературщина доросла до високого статусу великої літератури, гідної воістину великого московського народу. То правда, що з гоголівської шинелі виросли всі справді великі письменники Росії: напівукраїнець Достоєвський, татари Аксакови, Тургенєв, Бунін, малорос Чехов і власне московити Андрєєв, Горький (Пєшков), Платонов, Булгаков (киянин, щоправда, хоч і шовініст), Нагібін, Астаф’єв, Распутін...
Велика Росіє, ти не хочеш визнавати своїх боргів перед Україною, яка щедро наділила тебе і православ’ям, і просвітництвом, і Гоголем, і Чеховим, і Чайковським, і Рєпіним... І не визнавай – ми не збідніємо! Ми й так неміряно багаті: зі своїми Шевченком і Франком, Маланюком і Хвильовим, Самчуком і Олесем, Сосюрою і Павличком, Вінграновським, Калинцем... І ще зберемося з силами, народимо для України та для всього світу (і для тебе також, якщо захочеш) нових великих письменників, які навчатимуться в Шекспіра й Гоголя, у Пушкіна й Антонича, та створюватимуть свої шедеври українською, російською, кримськотатарською, угорською, молдавською, румейською, білоруською, єврейською мовами, і при цьому самі себе вважатимуть українськими письменниками, і щиро радітимуть, якщо їх сприйматиме й уважатиме своїми улюбленими чарівниками Слова і будителями Правди всенький розгалужений світ, із якого, певне ж, не випадаєш і ти, «сестро-братерська» «матушко» Росіє!
Гоголь – жив, Гоголь – живий, Гоголь буде жити! А ми, сьогоднішні й завтрашні, ми що, не хочемо хіба жити? Ще і як хочемо! Отож і давайте жити. Дружно, як до того закликає мультяшний кіт Леопольд. Ділімося і хлібом-салом, і Гоголем, і Рєпіним, і Йваном Козловським, і Павлом Поповичем... Навіть Януковичем і Вітренчихою користуйтеся – нам не жалко.
12.07.2004
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЧИЙ МИКОЛА, КОТРИЙ – ГОГОЛЬ?
Дорогі російськомовні українські громадяни! Вивчайте, будь ласка, нашу мову, і не тому тільки, що вона державна, але й тому, що вона дуже славна, дзвінкопісенна, янгеловознесенна. Нею ж бо послуговувалися, якщо вірити нашим вільно-розкутим ученим, ще древні трипільці; нею творили свої безумовні шедеври Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка...
Але знайте при цьому: мало вивчити власне мову, знехтувавши іншими особливостями, рисами характеру, етнографічними відмінностями, складом душі української. Живучи в народному середовищі, слід якнайдостеменніше вивчити це середовище, аби відчути себе його рівноцінною часточкою і не втратити своєї особистості, не загубитися в морі людському за будь-яких штормів-ураганів.
Великий полтавець, нащадок найвищої козацької аристократії Микола Васильович Яновський загубився в бурхливому людському океані, але не втратив своєї безсмертної душі – української безумовно, неповторної безперечно. І хоч «старші брати» наші – росіяни – уважають його своїм письменником-класиком, маючи для цього певні підстави, однак Гоголь не є суто російським письменником, так само, як не є він і виключно українським. Аби примирити всіх «патріотів», я, далеко не перший і, думаю, не останній, пропоную віднести Миколу Васильовича до сонму письменників світового рівня, вписавши його монументальне ім’я десь поміж Шекспіром і Вольтером, і ніяк не нижче, і ні в якому разі не десь на полях списку-реєстру. Це буде і справедливо, і цілковито об’єктивно.
Біографію Гоголя знають усі зацікавлені й посвячені. Народився в Україні, виростав у родині українського літератора й поміщика Василя Яновського, в оточенні української лагідної природи, у середовищі українського простолюду з його мовою, піснями, звичаями, традиціями. Як відомо, дитячі враження формують характер і менталітет людини на все подальше життя, і викоренити це, безперечно, неможливо. Отож і думаймо: чи міг стати, чи став московитом корінний полтавець з хутора біля Диканьки?
Гоголя читали всі освічені. Але не всі зуміли його «прочитати». Останні й уважають: Гоголь – великий російський письменник! І це велика неправда, бо – велика брехня. Він є направду великим, дуже великим письменником, і це – аксіома. Він належить світовій літературі, і це факт незаперечний. А ще він – великий українець, потомствений козак – і цьому, як мовиться, немає ради, тут усілякі мотивації та заперечення не заслуговують ні на увагу, ні на повагу.
А тепер про те, що час від часу розпалює полеміку в нашому українському літературно-науковому й філософсько-філологічному світі: чи можна вважати Гоголя суто українським письменником. Можна, згоджуюсь я, читач і літератор, але без цього «суто». Можна вважати Миколу Гоголя також і російським літератором, але теж без «суто». Класик Гоголь – і «суто», і доконечно-безконечно є планетарним класиком. Варто з цим погодитись і задарма не ламати списи й не ляпати язиками!
Завдяки тодішній (і нинішній іще, на превеликий жаль!) імперсько-шовіністській ідеології, царській товстошкірій і вузьколобій політиці, «малорос» Коля Яновський мусив просвіщатися в зрусифікованому Ніжинському ліцеї графа Безбородька «солнцем российской культуры», «пить из волшебного родника русской речи». Куди ж йому було діватися, здібному юнакові, якщо жодної української школи не було на його батьківщині, – усі були милостиво скасовані. А де було друкуватися літератору-початківцеві, як не в столичному Санкт-Петербурзі, навіть якщо твої «опуси» й написані дозволеною мовою, великоруською?! Отак спонтанно (по-сучасному) й зародилася легенда про великого руського белетриста – патріарха-зачинателя нової імперської прози.
Насправді ж (я дійшов до цього самотужки, без підказок учених-перевчених) усе було-діялось інакше, де в чому набагато простіше, а де в чому й набагато складніше. Волею долі, Микола Яновський – великий український характерник був принесений на великоруський піщано-болотяний ґрунт і посіяний в нього... Для чого? А для того, панове-товариші, аби «худосочная» і «худородная» катерининсько-державинська (німкеня й татарин казанський) великоімперська літературщина доросла до високого статусу великої літератури, гідної воістину великого московського народу. То правда, що з гоголівської шинелі виросли всі справді великі письменники Росії: напівукраїнець Достоєвський, татари Аксакови, Тургенєв, Бунін, малорос Чехов і власне московити Андрєєв, Горький (Пєшков), Платонов, Булгаков (киянин, щоправда, хоч і шовініст), Нагібін, Астаф’єв, Распутін...
Велика Росіє, ти не хочеш визнавати своїх боргів перед Україною, яка щедро наділила тебе і православ’ям, і просвітництвом, і Гоголем, і Чеховим, і Чайковським, і Рєпіним... І не визнавай – ми не збідніємо! Ми й так неміряно багаті: зі своїми Шевченком і Франком, Маланюком і Хвильовим, Самчуком і Олесем, Сосюрою і Павличком, Вінграновським, Калинцем... І ще зберемося з силами, народимо для України та для всього світу (і для тебе також, якщо захочеш) нових великих письменників, які навчатимуться в Шекспіра й Гоголя, у Пушкіна й Антонича, та створюватимуть свої шедеври українською, російською, кримськотатарською, угорською, молдавською, румейською, білоруською, єврейською мовами, і при цьому самі себе вважатимуть українськими письменниками, і щиро радітимуть, якщо їх сприйматиме й уважатиме своїми улюбленими чарівниками Слова і будителями Правди всенький розгалужений світ, із якого, певне ж, не випадаєш і ти, «сестро-братерська» «матушко» Росіє!
Гоголь – жив, Гоголь – живий, Гоголь буде жити! А ми, сьогоднішні й завтрашні, ми що, не хочемо хіба жити? Ще і як хочемо! Отож і давайте жити. Дружно, як до того закликає мультяшний кіт Леопольд. Ділімося і хлібом-салом, і Гоголем, і Рєпіним, і Йваном Козловським, і Павлом Поповичем... Навіть Януковичем і Вітренчихою користуйтеся – нам не жалко.
12.07.2004
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
