Той київський Бузина вже ославився на весь україномовний і україномислячий світ. Уже й ознаки-відзнаки почесні отримав – синці під лупатими очима та смуги-лички на сідничках. Ото вже істинний герой-геморой антиукраїнства, популярний улюбленець учених-москволюбів! Та годі про нього – уславлено-огероєного, на столичних асфальтах забузинілого. У нас, у луго-низовому, кам’янобрідському, завергуненому Луганську вистачає своїх гемороїв, що й Бузину здатні перефіолетити-перечорнилити своєю всеосяжною «любов’ю» до Великого Українця Тараса!
Як вони не хотіли впускати до свого заповідника-розплідника російськомовної могутньої зненависті до всього тарасолюбного – самого Батька і Кобзаря нації, не хотіли його бачити у ворошиловському Луганську навіть у вигляді пам’ятника! Як вони, ветерани всіх вітчизняних воєн, починаючи з антиляської та антинаполеонівської, очолювані невмирущими комуністами-дайнеками, по-стахановськи швидесенько влаштовували перекопи й сиваші на шляху Шевченка до нашого тупикового міста!
Та ми їх передайнечили й пережусили, пере-пере-патріотили: установили монумент Кобзареві прямісінько в самісінькому осерді комуно-шовіністичного героїзму! Стоїть чумацький (славної пам’яті скульптора-патріота Івана Чумака) витвір-образ Тараса Григоровича і всім своїм виглядом заохочує нас: «Борітеся – поборете!». «Нам Бог помагає», – тихо шепочемо ми своє молитовне пожадання шевченківської боротьби за матір нашу, волю нашу, честь нашу непоганьблену.
А «правнуки погані», з’ївши облизня, калейдоскопічно переформатувалися... Один експромтом «пече» балади під шевченківські мелодії та зачитує їх з високої трибуни переформованому луганському бомонду. Не щодень, звісно, – у знакові державні свята... Це – для надійнішого маскування свого генного антикобзарства. Інші – дійові та ділові, з регіональних легіонів, збираються біля підніжжя антибатька свого Тараса, та й обгавкують кровних поетових правнуків, скаженіючи від свого регіонального, сміливого до відчаю, сепаратизму. Он відбірні кадри комсомолу й ленінської умно-чесно-совісної партії – вони горнуться поближче до Тарасових стіп, аби й собі хоч трішечки возвеличитись і виокремитись у сірій синьо-білій масі. А вже до їхніх бронзовіючих колін туляться призовники «регіонів, бастіонів об’єднаного есдеківського прогресизму і блоковізму», відчайдушні душмани-душителі української, Тарасової мови, козацько-чумацького духу нашого, пісні-музики нашої кобзарської. Сяють «енелошні» парсуни-писки в спалахах телевізорних, розриваються радіомікрофонні й «матюгальні» засоби масової інформбрехні, кричать: «Не відступимо зі святих рубежів (це ж Дураківка луганська, а на дураківках усі нерозумні ще більше дуріють!): за нами Москва, Сибір, Колима, Курили!»
У запалі Кирили й Гаврили, закохані в Курили (видно, анаші перекурили), геть забули, що за їхніми широкими спинами стоїть наш Тарас Великий і, немов драматичний кам’яний гість, монументально насміхається з них, таких пігмеїсто-прометеїстих, закльованих-запльованих кланово-кримінальними вождями, презирливими до свого електрично-напруженого електорату.
Сміється Тарас Великий з висоти своєї великості. І мені від того легшає на душі, і я шепочу собі самому: «Спасибі, Батьку, що на сторожі коло нас поставив Слово!».
«День вітрила синьо-жовті напина, колоситься всестороння далина. Он – калина, біля неї – бузина: обидві цвітуть-буяють, нашу волю осіняють...»
Он старенька сива жінка з онучатами покладають букетики квітів до омитого веснородними дощами п’єдесталу... Квіти вдячності Великому Українцю.
Он молода ще двірничка старанно підмітає загублені синьо-білими базарянами-крикунами штучні символи псевдопатріотизму.
А ондечки, димлячи цигаркою, немов той завод, що виробляє щастя, стою відроджено-переоновлений я, скромний автор цих рядків. Теж луганський патріот, не анти, бо ж просякнутий до кожної клітиночки тіла свого і духу ще й сумським, львівським і закарпатським патріотизмом. А зовсім поряд, монолітною купкою, стоять мої брати-сестри: Зіновій, Анатолій, Ірина, Марина, Сергій, Олекса, Борис, Володимир...


2005
Луганськ – Київ