О, в ті далекі, вовіки незабутні, нев’янучо-нетрухлявіючі сімдесяті життя в тополинім Луганську буяло, цвіло й пахтіло!
Вслухаюся в ретрозвучання, приречено п’ю отруту ностальгії. Тамуючи юнацьку сльозу в барахліючім серці, пишу занепадницьку лірику.
До речі – про випивку і поетичну творчість. Дві рівноцінні речі, два крила щастя людського. І того, й іншого в Луганську брежнєвської ери вистачало. Не на всіх, звичайно, бо на всіх завжди всього не напасешся навіть у комуністично-розвиненому суспільстві.
Лицарі пера і духу вміли знаходити еліксир збудження, у якому й був закладений ген творчого натхнення.
Початківців у мене було вдосталь, бо я був намагнічений якоюсь силою, що притягала до мене знайомих і незнайомих, високовчених і малоосвічених. На дурняк я не пиячив – завше клав на кін трудову свою чесну троячку.
А початківців було – оскільки я диригував літературним процесом на луганських обласних теренах і селищно-міських кресах – багато-небагато, одне слово – превелика многість. Зліталися вони з усіх усюд – від Троїцька на півночі до Красного Луча на півдні, від Біловодська на сході до Попасної на заході. Ті, що з міст, привозили вірші та казьонну аквавіту, ті, що з сіл і хуторів, – цілі снопи віршів і розмаїті букети домашніх самограїв, настоянок, наливок, коктейлів…
Творчі дискусії кипіли в редакційних кабінетах, ресторанних залах, на паркових лавах і в придорожніх канавах. Вщухали, як правило (не без окремих винятків, звісно), у гостинних міліцейських кулуарах, зрідка – у чистилищі витверезника.
О, золота пора брежнєвського застою і запою! Була ж ти, незабутня, непростою, але зрозумілою, передбачуваною, вельми надійною, затишною навіть на протягах епохи… Жилося-пилося, хотілося-моглося: аж дибки ставало волосся!
Наше початківство широко друкувалося в газеті вундеркіндів широкого профилю – «Молодогвардійці», повносило звучало в етері обласного радіо, де сидів прихильний (хоч сам і не хилив чарку) до високого римованого слова Шевченко. Ні, не Тарас – Олесь, і не Олесь Гончар, а, повторюю, Шевченко Олесь. Направду його звали Олександром, Шурою, Шуриком, але це було для начальства, дружини люблячої та дуже близьких дівчат, а для літературного загалу він був Олесем, блискучим журналістом, гумористом і фахівцем у галузі знань про сірих вовків. Член Спілки тепер національної, на пенсії вже вовкує.
Велася в Луганську й широка пропаганда творчих здобутків окремих поетів. Мене, наприклад, неодноразово розбирали на дрібні частини знавці-профсоюзники, компартійні філологи та фізіономісти, мудріші й хитріші за Шерлока Холмса дільничні та районні детективи-критики, високовчені безфамільні специ з найкомпетентніших і найтаємничіших установ. Одні оцінювали мої непересічні здібності у справі організації поетичних попоїщ, силу мого духу (я ж не падав навіть після десятої чарки!), інші заглиблювались у корінь: а чи немає у нього, присланого до нас (точніше було б говорити: засланого) зі Львова («зі» – так вимовляють лише вел.-бурж. націоналісти; нормальні громадяни кажуть просто й зрозуміло: «з Львова, із Львова, со Львова»), чогось такого подвійного, прихованого від пильного, але наївного пролетарського ока? Чи не закладує він (не за коміра, що сприймається як належне) у хитрих епітетах і метафорах підлого наміру висадити в повітря наш (луганський себто) розпрекрасний совєцький строй?!
Дарма шукали. Я був чесний, загартований корчагінським духом комсомолець. Пізніше я став лояльним безпартійцем, пролітаючим мимо кар’єрних підвищень і комуністичеських заохочень…
Та що там розводитися – епоха була чудесна. Хотілося вина, творчих злетів, молодих гарних поетес!
Сумно сумнівається сумління моє сьогоднішнє: а чи варто було нам, пацанам (і паханам), відміняти зручно-затишну брежнєвську еру?! Бо що маємо зараз – в епоху розгулу махновської демократії з анархістським душком? Воно, ніде правди голої діти, ми сьогодні маємо те, що маємо: окіян горілки, вина, пива; легіон-регіон різноблокових і різношерстих початківців… Грошей, щоправда, вистачає не на всіх: хто п’є за долари і євро, хто – за мозольні свої гривні, а хто й за вистарцювані в підземних переходах копійки. Кожен п’є своє. Свій еліксир. Свій самогон. Свою гірку сльозу. Ми – Європа, а Європа – це «разнообразная разновекторность». Звикаємо помаленьку, бо куди подітися!
Біда найбідовіша – ніде аніжоднісінького класично-статистичного початківця, майбутнього генія, народного пророка. Удень із вогнем не знайти. Бо – вмерли як клас…
Чу! А хто он тамечки монументально й феноменально барельєфиться біля стійки бару з рельєфним бокалом шампуньського? Та то ж мій колишній вихованець – початківець і почарківець Б.! Іч, як замаскувався, перекинчик: вуса козацькі відпустив, медальку облрадівську почепив біля серця, грамотою відмахується від провінційних кам’янобрідських мух і шлюх, бокалом прикривається!
У спектрі сакрального дива я побачив таке, що й уві сні райдужному не взрієш. Поважно-величаво вулицею Совєцькою суне-демонструє безкінечна процесія живороджених (геннороджених) лицарів золотого пера: талановитих, дуже талановитих, дуже-дуже талановитих, великих, дуже…, дуже-дуже…, геніальних, архігеніальних, космічно… вселенсько…
«Привіт, Вовчики! – кричу. – Олежики, Валерики, Сашуньчики, Віруньчики!.. Та це ж я, ваш Учитель, ваш Ушинський-Сухомлинський…».
Не чують. Гордо-презирливо йдуть мимо: Лауреати, Академіки, Професори... Прямують до підніжжя якогось там Тараса, аби сказати йому своє «елітарне»-самокомпліментарне: «Ну і стій собі на місці. А ми – только впєрьод!».


2006