Я не про відомий і колись популярний в Одесі шлягер. Про наш український політичний поступ, а точніше, про наше прискорене сповзання вниз, у смердюче болото кучмізму, кравчуківського пропагандистського популізму (лицемірства), через путчизм, «перестройку» (розвал старого табірного бараку), брежнєвський сталіно-ленінізм, голодомори, громадянські самознищення… аж до ганебної Переяславської ради-зради!..
Ми котимося, котимося вниз, і немає того Сізіфа, який би покотив нашу долю-камінь знову на гору нашої хиткої та ненадійної незалежності.
Інерція має незворотний курс: униз і вниз – у рідне-чуже, любо-ненависне болото повної та принизливої залежності від «старшого брата», але не того, у міру цивілізованого і напівінтелігентного «брата», який був до жовтневого бандитського перевороту, а від звироднілого й озвірілого «братана», вихованого в комсомольсько-партійних лікнепах та кримінально-рецидивістських ліцеях-«общаках». «Чувствуете разницу?» – як полюбляють говорити все ті ж таки одесити.
Хто старший за віком і життєвим досвідом, той відчує різницю. Але, скоріше за все, змириться, бо куди йому діватися за кілька років чи й кроків до смертного фінішу.
А що ж молоді, повносилі, ті, хто вже виріс у незалежній, або майже незалежній, Україні? Точно не скажу, бо не знаю і дізнатися побоююсь. Мабуть, сформується так: нахабні й не окультурені маргінали будуть об’їдатися варениками з сиром у сметані й маслі; інтелігентні й високоосвічені, поетично-мрійливі – ті оплакуватимуть втрату України по зарубіжжях далеких та по ближніх тюрмах і таборах.
Крок уперед, два – назад. Крок у… ні, таки ж назад і назад.
Як я сьогодні розумію печаль і тугу великого свого земляка Олександра Олеся!


2006