Хто знає, скільки мільйонів убієнних і замордованих волає до нас, поки що сущих, однак уже приречених: «Прокиньтеся і повстаньте! І піднесіть до Господніх небес омите у сонячних росах століттями покривавлене і пошматоване синьо-жовте знамено!».
Ні, не знає ніхто… Бо ж нищено – не раховано, убійниками приховано. Востаннє з-під Берестечка, через Шевченкове слово, долунилось до живих: «Нас тут триста, як скло, козаків полягло…». Та ще з-під Базару і Крутів донесли вітри трагічні звіти-свідчення, але ж приблизно-неточні як на заплакане око випадкового літописця. А далі, а згодом, а по тому по лихому, по навроченому долею неприхильною, безталанною…
П’ять (чи п’ятдесят) тисяч українських душ вигубив у Києві п’яний ленінський посол у Києві Муравйов? Два чи більше мільйони виморено «для острастки» на зорі всесоюзного єднання і благоденствія? Так сім-вісім чи тринадцять-п’ятнадцять мільйонів українських орачів і сівачів було покладено на олтар «Атєчества свободного» у тридцять другому – тридцять третьому роках? Яке числове співвідношення марафонсько-берестечківське отих трьох сотень кобзарів, бандуристів і лірників, підло замордованих під Харковом, до видублених їхніх слухачів і шанувальників?
Десятками тисяч (і тоді ми не встановимо точного числа) треба рахувати врожайні здобутки совєцької опричнини на ниві української духовності й культури. Одних лише письменників викошено вдвічі більше, ніж марафонців-берестечківців!
А воєнні укоси-ужинки (від Перемишля до Хутора-Михайлівського й від Мілового до Дуклі) – «під ружжо», і ще більш трагічні мільйони, кинуті під ноги коричневих і червоних, чужих і «рідних» окупантів-«визволителів»!
А в таборах – у тих і в інших: ще мільйони й мільйони… А в лісах і криївках Галичини й Полісся, Волині й Буковини… А в «телячих» вагонах каральних ешелонів, що мчали й мчали на Північ і Сибір з татарського Криму, з усіх станцій і станційок Західної України, Бессарабії, Поділля, Закарпаття… Шпал і костилів на тому тисячотисячному маршруті в кількадесять разів менше, ніж людських трупів!
А далі, а потім, а ще перепотім… Ні, точного числа наших втрат нікому й ніколи вже не встановити. Можна лише з упевненістю сказати, що за останнє століття в підвалини могутності чужинської імперії лягло дві третини нашого роду-народу. Ось ці дві третини й волають з-під чорнозему, з-під пісків і боліт, з вічної мерзлоти до недобитків-братів: «Прокиньтеся, і повстаньте, і здійміть…».
Та ми все ще спимо-дрімаємо, спочиваємо після помаранчевих майданів, перепоїв і переїдань, щедро дарованих нам і до, і після кольорових баталій, мітингових карнавалів, виборів без вибору, перемог-вікторій з пірровим результатом.
Уже й мороз підступний добряче цюкнув посеред спекотного літа, а ми ніяк не прохмелимось!
Уже й ті, хто мав би сидіти в тюрмах, усілися в усі владні крісла, до Верховної Ради вдерлися – вони будуть судити своїх опонентів та набивати по зав’язку тюрми неугодним їм елементом!
Розцвів, помолодшав підставно-підсадний (підставили «чужі», підсадили «свої» – замість того, щоб утретє посадити) батько і вождь південно-східних регіонів. Телеграми почитує з білокам’яної. Поздоровленнями обвішався, мов орденськими лєнтами. Уже не переляканий, не жалюгідно-зіжмаканий – справжній Віктор-переможець! А чого ж не огероїтись, коли бачиш, як за Хутором-Михайлівським, за Харковом і Керченською протокою напружилися для «братньої помощі-виручки» новітні муравйови, антонови-овсєєнки, ворошилови й будьонні?!
Скоро вже, скоренько «сурми заграють», бо «час розплати»…
А що ж наші – «помаранчеві більші» і «помаранчеві менші»? Отетеріли, розгубилися… Нема серед них ні Грушевського, ні Винниченка: ті розгубилися ще у двадцяті роки двадцятого століття, та й толку від них радикального – що кіт наплакав. Справжня біда, що немає серед отетерілих та розгублених ні Петлюри з Коновальцем, ні братів Тютюнників, ні навіть батьків-отаманів Григор’єва і Махна! Семиколірна райдуга втрачає свою різноманітність, стає все більше синюшно-білою з легким червоним відтінком…
Дезорієнтований і нерішучий, добрий-предобрий Віктор-переможений заспішив заспокоювати свій учорашній прихильний електорат. Мовляв, усе гаразд, так за сценарієм має бути. За чиїм сценарієм, дорогий ви мій земляче?! Осмілюся поставити себе на ваше місце (подумки, звичайно, мені не тра вашого трону): що б я робив у цю мить, у цей моторошний (таке вже було, було й було!) момент? Не вмиваючи рук після поетично-публіцистичного пера, узяв би всі клейноди в правицю-лівицю… То ж візьміть, аби засвідчити, що ви не переможений. Ще не пізно, ще мороз може пересістися, ще комуняки згадають про «западенську гілляку» і схаменуться, ще під Хутором-Михайлівським, під Харковом і Міловим замість митно-прикордонних канавок можна поставити надійні застави з надійними патріотичними командирами!
Не роздумуйте занадто довго: ви не на пасіці у себе в селі, ви не мандрівний філософ – дійте рішуче, як найвищий державний муж в українській родині. Вас іще підтримає вся Україна. Сьогодні, зараз. Бо вже завтра віднімуть усі ваші клейноди ті, хто не любить вашу й нашу Україну. Бо вже завтра-післязавтра комуняки потягнуть на гілляку романтиків і ліриків Майдану. А вже неукраїнську Україну – від Сяну й до Дону – заженуть козлячою отарою в бастіони окремо взятого «Регіону».
Від вас, пане Президенте, так багато залежить! У тому числі й моє маленьке та сіре життя-буття…


09.07.2006