Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.06
20:14
Лунная поляна
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
2026.08.06
17:39
Вже давно у лісах Амазонії
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
2026.08.06
15:33
Дід у вицвілій мазепинці на клас подивився.
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
2026.08.06
15:09
У липневому номері "Української Літературної Газети" надруковано магістральний вінок із моєї корони сонетів "Смарагдова тиша". Це для мене, дійсно, подія. Пригадуються слова та погрози деяких авторів Поетичних Майстерень, наших провідних новаторів-про
2026.08.06
14:28
Острів Епштейна в далекому морі.
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
2026.08.06
14:27
Лускаті хмари - окуні рожеві.
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
2026.08.06
12:01
Суд історії на балконі палацу
Клеопатра увірвалася на відкриту терасу палацу, де Цезар спостерігав за пожежею. Її сукня з найтоншого китайського шовку тріпотіла на вітрі, а важке золоте намисто-пектораль із зображенням крилатої Ісіди тремтіло від част
2026.08.06
11:52
для чого епатаж
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
2026.08.06
07:59
Коли ми розумом своїм
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
2026.08.06
07:21
Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
22:02
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я сміюся крізь сльози" (2006)
В ОКРЕМІЙ РЕГІОНАЛЬНІЙ РЕЗЕРВАЦІЇ
За чотири десятиліття Луганщина стала мені майже рідною: я тут жив, працював, тут зустрів свою любов, створив сім’ю і реалізувався як літератор. Тут я, очевидно, й закінчу свій трудний вибоїстий шлях…
Аби не розпливатися «мислію по древу», розділю своє другобатьківщинське життя на періоди. Їх було, умовно кажучи, чотири. Перший – найдовший у часі. Я його називаю «інтернаціональним общежитієм». Усі проживали у ньому, як у гуртожитку: спільний «совєцько-союзний» дах, спільна ідеологічна кухня, один на всіх антибуржуйський сповідально-очищальний душ і спільні скверноопорожнювальні туалети. Звісно, і сварки були, і промивання мізків на партійно-комсомольських «східняках», і кадебешно-міліцейські чистилища, і весілля всеп’яні, й похмілля колективні. Добре жилося всім: хохлам і нехохлам, білим і небілим, розумним і, даруйте, дебілам. Усі розуміли одне одного з півслова, і те «півслово» обов’язково було «зі словаря «вєлікого русского язика», «общєпонятного» для всіх мешканців «общежитія». Одним півсловом – жилося добре!
Другий період, на жаль, не дуже довгий у часі та просторі, увійшов навіть у всесвітню історію як «перестроєчний, ускоряющий, демократизуючий» – мною він сьогодні сприймається як веселий ярмарок після тяжких колгоспних жнив. Усі – п’яні й тверезі, лігачовці й антиліквідатори садів і виноградників, краснобаї та «раздолбаї» – разом і одночасно говорили все про все. Ламали помпезні споруди «совєцького зодчества» й толокою ліпили горбачовські демократичні «врем’янки». «Разоблачали» й самі добровільно «разоблачалися»… Многослівно і всерозкуто жилося мені в той благословенний, на превеликий жаль, дуже короткий період!
Третій період – усенародна ейфорія. Що воно таке «ейфорія», знали далеко не всі, але все одно охоче «ейхворіли»: свободою самовизначення націй, величчю політичних новацій, демонстрацій, акцій, фракцій… Я гордо йшов Софіївською площею у Києві під синьо-жовтим прапором незалежної України, звіряючи свої кроки з упевненою ходою В’ячеслава Чорновола. Я співав «Ще не вмерла…», долучаючи свій луганський голосок (мов колосок до великого снопа) до могутнього всеукраїнського голосу-гомону. Зрештою, я широко посміхався всьому радісному світу своїм тризубим ротом. Я плювати хотів (і таки плював) на Кравчука з Кучмою, Медведчука з Табачником, бо знав і вірив: у мене є держава, якої немає в них! Вони – пігмеї, а я – велет-народ! Я голосно кричав – і докричався до Майдану. А далі… що було далі – про те знають всі.
І нарешті – четвертий період. Ще не льодовиковий, але вже приморозливий і густо «заянучарений». З його настанням восени дві тисячі четвертого (четвертованого!) року я гірко оплакую всі попередні періоди: «общежитєйний», «весело-ярмарковий» і «всенародно-ейфорійний». Бо моя колишня «луганська діаспора» (українська мається на увазі) воднораз перетворилася на луганську чи то реґіональну, чи то сепаратистсько-пісуарну резервацію (резервацію для українців і нереґіоналів), де всім круто заправляють великі білі люди, себто організатори-колонізатори. Того й гляди, скальп знімуть! Або й голову разом зі скальпом – трофей переможців-могильщиків суверенної та ще й унітарної моєї України!
Як довго триватиме цей передльодовиково-морозячий період, не знаю я, грішний. Може, фея Юлія знає, може відьма Наталія відає? Щось мовчать «нашоукраїнські оракули» Р. Безсмертний, Р. Зварич, П. Порошенко…
А я не мовчу – мовчки матюкаюся в сиві козацькі вуса. Я – резервіст нових національно-патріотичних сил.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
В ОКРЕМІЙ РЕГІОНАЛЬНІЙ РЕЗЕРВАЦІЇ
За чотири десятиліття Луганщина стала мені майже рідною: я тут жив, працював, тут зустрів свою любов, створив сім’ю і реалізувався як літератор. Тут я, очевидно, й закінчу свій трудний вибоїстий шлях…
Аби не розпливатися «мислію по древу», розділю своє другобатьківщинське життя на періоди. Їх було, умовно кажучи, чотири. Перший – найдовший у часі. Я його називаю «інтернаціональним общежитієм». Усі проживали у ньому, як у гуртожитку: спільний «совєцько-союзний» дах, спільна ідеологічна кухня, один на всіх антибуржуйський сповідально-очищальний душ і спільні скверноопорожнювальні туалети. Звісно, і сварки були, і промивання мізків на партійно-комсомольських «східняках», і кадебешно-міліцейські чистилища, і весілля всеп’яні, й похмілля колективні. Добре жилося всім: хохлам і нехохлам, білим і небілим, розумним і, даруйте, дебілам. Усі розуміли одне одного з півслова, і те «півслово» обов’язково було «зі словаря «вєлікого русского язика», «общєпонятного» для всіх мешканців «общежитія». Одним півсловом – жилося добре!
Другий період, на жаль, не дуже довгий у часі та просторі, увійшов навіть у всесвітню історію як «перестроєчний, ускоряющий, демократизуючий» – мною він сьогодні сприймається як веселий ярмарок після тяжких колгоспних жнив. Усі – п’яні й тверезі, лігачовці й антиліквідатори садів і виноградників, краснобаї та «раздолбаї» – разом і одночасно говорили все про все. Ламали помпезні споруди «совєцького зодчества» й толокою ліпили горбачовські демократичні «врем’янки». «Разоблачали» й самі добровільно «разоблачалися»… Многослівно і всерозкуто жилося мені в той благословенний, на превеликий жаль, дуже короткий період!
Третій період – усенародна ейфорія. Що воно таке «ейфорія», знали далеко не всі, але все одно охоче «ейхворіли»: свободою самовизначення націй, величчю політичних новацій, демонстрацій, акцій, фракцій… Я гордо йшов Софіївською площею у Києві під синьо-жовтим прапором незалежної України, звіряючи свої кроки з упевненою ходою В’ячеслава Чорновола. Я співав «Ще не вмерла…», долучаючи свій луганський голосок (мов колосок до великого снопа) до могутнього всеукраїнського голосу-гомону. Зрештою, я широко посміхався всьому радісному світу своїм тризубим ротом. Я плювати хотів (і таки плював) на Кравчука з Кучмою, Медведчука з Табачником, бо знав і вірив: у мене є держава, якої немає в них! Вони – пігмеї, а я – велет-народ! Я голосно кричав – і докричався до Майдану. А далі… що було далі – про те знають всі.
І нарешті – четвертий період. Ще не льодовиковий, але вже приморозливий і густо «заянучарений». З його настанням восени дві тисячі четвертого (четвертованого!) року я гірко оплакую всі попередні періоди: «общежитєйний», «весело-ярмарковий» і «всенародно-ейфорійний». Бо моя колишня «луганська діаспора» (українська мається на увазі) воднораз перетворилася на луганську чи то реґіональну, чи то сепаратистсько-пісуарну резервацію (резервацію для українців і нереґіоналів), де всім круто заправляють великі білі люди, себто організатори-колонізатори. Того й гляди, скальп знімуть! Або й голову разом зі скальпом – трофей переможців-могильщиків суверенної та ще й унітарної моєї України!
Як довго триватиме цей передльодовиково-морозячий період, не знаю я, грішний. Може, фея Юлія знає, може відьма Наталія відає? Щось мовчать «нашоукраїнські оракули» Р. Безсмертний, Р. Зварич, П. Порошенко…
А я не мовчу – мовчки матюкаюся в сиві козацькі вуса. Я – резервіст нових національно-патріотичних сил.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
