Мовознавців професійних у Луганську не так вже й багато, і «пасуться» вони здебільшого на кафедрі української мови шевченківського педуніверситету. Крім них, іще якась купка «натуралізованих» луганців просто знають мову – можуть читати й писати, спілкуватися між собою на кухні та в тісному дружньому колі. Та як тільки виходять на вулицю, у реально-реґіональний світ, одразу ж стають «язичниками». У цьому є сенс: і зрозуміють тебе всі, і за «свого» визнають.
А от щодо «язиковєдов», то їх у нас анітрохи не менше, ніж поетів у середньовічному Китаї або ж буддійських монахів у сучасному Тибеті. Причому спеціалістами «руськоязичія» вважають себе не тільки дипломовані філологи, але й начальники всіх рівнів, загартовані в компартії та комсомолі й заново переатестовані та вдосконалені в «реґіональній академії патріотичної українофобії», де вітійствують визначні професори типу Януковича.
Решта ж населення, яке ніколи не переймається «тонкими» проблемами мовознавства і язиковєдєнія, – аборигени: вони вільно володіють місцевим суржиком, присмаченим брутальною матірною лайкою, легко знаходять взаємне порозуміння. Суржиком освідчуються в коханні, народжують суржикомовних діток, часто-густо заматерілим суржикоголосим хором «віншують» винуватців політичних криз і економічних негараздів. Як правило, дістається порівну як «мовознавцям», так і «язиковєдам».
– Нам би ковбаси дешевої! – кричать одні.
– Хліба, водкі і сєльодки! – волають інші.
Та «професіонали» і «професори» їх не розуміють. Вони не володіють народним «суржиком» і взагалі вважають його нелегітимним, а отже, антидержавним «язичієм».
Отут уже інтернаціональна маса стає воістину монолітною й одноголосою.
– Ганьба! – гримить вона, заганяючи в глухий кут вождів і вождиків.
То чи існує взагалі проблема «реґіональної» мови в Луганську, чи потрібна вона простим людям-трудівникам? Чи й справді потерпає «руський язик» від тотального натиску «державної» української мови? Хіба в нашому благословенному краї позакривано всі російські школи, хіба ліквідовано всі російськомовні (і проросійські ж!) газети, заборонено до продажу книги з творами Пушкіна, Єсеніна, Рубцова? Невже звільняють з роботи високопосадовців, які або не володіють державною мовою, або ж відверто зневажають її як вторинну, як засіб спілкування простолюду, бомжів, стрімко вимираючих жителів глибинних сил?
Для останніх нагальна та вельми болюча одна-єдина проблема: як вижити в цьому несправедливому світі, у стражденній, хоч і безмірно багатій, Україні, яку наші маргінально-реґіональні україноненависники-росієлюби штучно рвуть-роздирають на вотчини-реґіони. Прості люди, «маленькі» та «пересічні» українці вже не вірять нікому: ні Президенту-патріоту, ні Верховній (бездуховній) Раді (зраді), ні уряду, ні обласним адміністраторам і депутатам. Вони повірять лише тоді, коли їхнє життя стане багатшим, достойнішим, і не заперечуватимуть право кожного користуватися ближчою, комфортнішою для спілкування мовою – українською і російською чи ще якоюсь іншою, рідною для них. І безумовно визнають державність саме української мови як мови автохтонного народу, і не відмовлятимуться вивчати її бодай на побутовому рівні. Самі собою зникнуть надумані, привнесені ззовні проблеми, зникне потреба в диспутах і нібито наукових дебатах невігласів.
Так думаю я, так думають мої друзі, знайомі, корінні жителі обласного Луганська та багатьох міст, містечок і сіл, розташованих по Дінцю і його притоках, у степовій зоні впродовж усього українсько-російського прикордоння. Цю думку, зрештою, поділяють і автохтонні українці бєлгородських Ровеньок, воронезької Кантемирівки та ростовського Манькового. Їх узагалі дивує «бунт руськоязичних луганців», і вони з гіркою іронією констатують:
– З жиру бісяться москалі!
– Певне, вони хочуть установити в Україні наші, російські «порядки», наше, «федеративне равновєсіє язиков»…
– Дуже хочуть у Росію, у Союз бувший…
Справа в тому, що мовне питання, проблема рівноправності мов існує не стільки в самій Україні, скільки за її адміністративними межами. Це про утиски й дискримінацію треба волати російським українцям Розсоші й Богучара, Старого Оскола та Вейделівки, Гукового й Таганрога. Адже там, на автохтонних українських територіях, які ще в двадцяті роки минулого століття входили до складу Української РСР, від початку тридцятих не існує жодної української школи, жодна газета чи книжка не видається рідною мовою, не ведуться радіо- і телепередачі… Таких «порядків» хочуть для громадян південного сходу Української держави чиновники-антидержавники й українофоби Єфремови, Голенки, Кисельови, Філіпови, Нені, Рибалки, Білоуси?! Замість стабільного й ситого життя (у них самих воно є!), замість економічного зростання й національної злагоди вони пропонують нам, луганцям, «безальтернативне двуязичіє», що означає повну й доконечну русифікацію та денаціоналізацію всього населення Придінців’я і Приазов’я, Криму і Таврії!
Особливо гірко те, що під цю антиукраїнську аферу підводиться «наукова» база, що доморощеним політтехнологам охоче «підспівують» доморощені наукові «світила». Прикро, що серед останніх трапляються люди небездарні, можна навіть сказати – талановиті. Такі, приміром, як слов’янська красуня і за сумісництвом професор Зайцева, як мої давні (у роки літературної юності) друзі, а тепер професори Нагорний і Фесенко… Вони не просто доводять, що на українській Луганщині «нєт, нє било и нє будєт» ніякої української мови, – вони послідовно втовкмачують цю валуєвську брехню у світлі голівки студентів, які прожили своє коротеньке ще життя вже в незалежній та суверенній українській державі! Яке ж майбутнє чекає на цих легковірних юнаків і юнок?
Офіційна Москва не любить незалежність українську, готує для нас «білоруський варіант», не шкодує грошей на брудні політтехнології й разом з тим накручує газові ціни для російськомовного населення нашого. «Раби, підніжки, грязь Москви» (Т.Г. Шевченко) чесно відробляють «московську прихильність», старанно й невтомно, мов зголоднілі пацюки, підгризають ще не зміцніле коріння нашої державності. На крайньому сході, у нас, це підгризання називається боротьбою за права «руськоязичних», на крайньому заході, у Закарпатті – виборюванням прав «русиномовних». А в Криму взагалі не визнають української державності та кричать, що Крим треба повернути Росії (чому – не татарам?!), що Севастополь – «город руськой слави».
Ленін до всенародного щастя плюсував електрифікацію – це було принаймні прогресивним. А що прогресивного пропонують нам сьогоднішні «пророки» та «месії»: русифікацію, русиноязичіє, кримінальну кримізацію?!
А що ж наші «автохтони», ті, хто в побуті користується лише рідною українською мовою (або суржиком), хто в любові освідчується лише мовою прапрадідів? У Марківському районі, наприклад, обурюються тотальним зросійщенням? Та ні, щось не чути. Мабуть, мовчать. Про всяк випадок. Київ – далеко, а Тихонов чи Голенко – поряд, з ними не посперечаєшся.
Я оце знову збираюся (мене вже підштовхують до цього й мої щирі недруги) поїхати бодай на тиждень у свою батьківсько-материнську Марківку, що потопає в садах у верхів’ї Сули, на ющенківській Сумщині. Там я буду розмовляти лише українською мовою або так званим «суржиком», оскільки ні «руського язика», ні «русинського язичія» там не сприймають, бо люблять свою мову – єдину і найкращу. А до Росії ж від мого села, як і від президентської Хоружівки, усього лише сорок кілометрів! Та дивує найбільше те, що в моєму сумсько-курсько-бєлгородському порубіжжі народилися великі українці Пантелеймон Куліш, Віктор Забіла, Павло Грабовський, Остап Вишня, Олександр Олесь, Микола Хвильовий, Іван Багряний, Борис Гмиря, Анатолій Мокренко… І всі вони, крім рідної материнської мови, знали по кілька іноземних, а славетний кролевеччанин Микола Лукаш знав аж понад двадцять європейських мов! Чи можуть похвалитися чимось рівноцінним луганські світила науки – професори та доктори всіляких наук?!
Отож, земляки-луганці, гайда разом зі мною до моїх первісних земляків-сум’ян – повчимося в них правдивого й толерантного мовознавства, культури поведінки в цивілізованому суспільстві, людського співжиття-співіснування українців і росіян, білорусів і євреїв, вірменів і ромів…
Крім усього ще й самогону путнього поп’ємо, й ковбас домашніх наїмося! Марківці, білопільці, сум’яни – суперпривітні й вельми гостинні!


30.06.2006