Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.05
06:07
Вологою насичене повітря
Повисло понад містом уночі, -
Німа пітьма приглушує палітру -
Ні вогника від лампи чи свічі.
Убралось місто в чорні оксамити,
Заснули вулиці, будинки і мости, -
Без світла важко і тривожно жити,
Без світла, знаю, спокій не
Повисло понад містом уночі, -
Німа пітьма приглушує палітру -
Ні вогника від лампи чи свічі.
Убралось місто в чорні оксамити,
Заснули вулиці, будинки і мости, -
Без світла важко і тривожно жити,
Без світла, знаю, спокій не
2026.11.05
03:33
із золотого берега рабів
скинуто на ринку в орлеані новім
купець рубцюватий за трудами своїми
знай жінок шмагає, опівніч за мить, ов
бурий цукре, чом добре так смакуєш
бурий цукре, мов ті дівчачі згуби
скинуто на ринку в орлеані новім
купець рубцюватий за трудами своїми
знай жінок шмагає, опівніч за мить, ов
бурий цукре, чом добре так смакуєш
бурий цукре, мов ті дівчачі згуби
2026.11.04
16:29
Журлива осенi краса,
Пробiглася босонiж небом.
Можливо, нам того не треба,
Що на дворi бринить роса.
Кружляє листя над землею –
Журлива осенi краса,
Мов позолочена коса,
Пробiглася босонiж небом.
Можливо, нам того не треба,
Що на дворi бринить роса.
Кружляє листя над землею –
Журлива осенi краса,
Мов позолочена коса,
2026.11.04
16:16
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Ліна Костенко.
Іду до лісу.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Ліна Костенко.
Іду до лісу.
2026.11.04
14:37
Чи не була порожньою краса
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?
На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?
На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
2026.11.04
11:46
Скіфи, кімерійці, чорні маври,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!
Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!
Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
2026.11.04
11:26
Деякі автори такі кумедні
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно
Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно
Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
2026.11.04
09:26
У Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука, що на площі Ринок, відбулася презентація ювілейного перевидання книги «Марія з Магдали» – релігійної драми маловідомого польського поета й драматурга Антона Шандлєровського в українськом
2026.11.04
08:10
Листя, що впало на стежку, до сірого стовчене.
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано цяткою дрібно тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.
Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано цяткою дрібно тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.
Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею
2026.11.04
07:19
Важка, велика та холодна
Роса на стеблах і листках
Культур баштанних і городніх,
І на утомлених руках.
Вона така, мабуть, до спеки,
Коли все гине, в'яне, схне, —
Ось-ось, вернувшись іздалека,
Нещадно сонце спалахне.
Роса на стеблах і листках
Культур баштанних і городніх,
І на утомлених руках.
Вона така, мабуть, до спеки,
Коли все гине, в'яне, схне, —
Ось-ось, вернувшись іздалека,
Нещадно сонце спалахне.
2026.11.03
23:42
ясно і зрозуміло що не спасуться всі-всі
і сам я не претендую повірте
бо кінець і наступний початок
чогось-там типу-якщо-б
є незмінним а саме
із небес щось потужно шарахне
а тому вочевидь
люблю обіймаю хочу вірити кожен
і сам я не претендую повірте
бо кінець і наступний початок
чогось-там типу-якщо-б
є незмінним а саме
із небес щось потужно шарахне
а тому вочевидь
люблю обіймаю хочу вірити кожен
2026.11.03
14:53
Нам обіцяли дати світло у четвер,
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!
По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!
По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні
2026.11.03
13:42
Я іду і падаю у бруді,
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
2026.11.03
10:48
В пітьмі по припічку гасали
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
2026.11.03
10:35
Багряний жар листків опалих
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
2026.11.03
08:44
«ДАНТЕ: ОСТАННІЙ ПОГЛЯД РАВЕННИ»
(драматична містерія в голосах на дві дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний обра
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...(драматична містерія в голосах на дві дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний обра
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я сміюся крізь сльози" (2006)
ВЕЛИКИЙ ЧАС ПОКУТИ
Нарешті сталося: утворився несподіваний для всіх тріумвірат! Перевчений соціаліст-поет, недовчений комуніст-стратег і зовсім малограмотний реґіонал-шестірка потиснули одне одному чисті (від чесних трудових мозолів) руки. Плач, Україно, плач…
Плач у декоративний український рушник, дезорієнтований своїми «любими друзями» український Президенте! Видно, долею тобі суджено повторити апокаліптичну поразку Богдана. Але той, бувши поганим політиком, зажив бодай слави великого полководця і крім берестецької, а через роки – і переяславської поразки, мав блискучі перемоги під Жовтими Водами, при Пилявцях, Батогу і Збаражі. А де твої перемоги, Вікторе-переможцю, мій дорогий сумський земляче, мій направду не харизматичний українцю, лідере, який так і не відбувся?! Боляче мені писати ці рядки, розум опирається руці, але рука пише… Пише не чорнилом, а сльозою, замішаною на крові моїх убієнних, сторозтерзаних і посмертно оглумлених пращурів, дідів і батьків.
Плачте, бодай на показ, – може, люди ще й повірять, – немудрі, але злохитрі смертні Безсмертні, американо-українці Зваричі, слизькіші за вужак Мартиненки. Кайтеся, бо ваш свідомий гріх переважає всі помилки та прорахунки знищеного вами українського народного Президента. Чим ви кращі за Кочубея та Іскру? Яничари ви й захребетники, ви зганьбили своєю «приватновласницькою» політикою свої чесні козацькі роди! Ющенко ж, попри все, що сталося і ще станеться, усе одно залишиться і українським, і народним, і президентом, але – нещасною жертвою своєї ж довіри до негідного цієї віри свого оточення. Простий народ пожаліє його – обдуреного, позбавленого класичної української вроди не без «щирої» допомоги членів «команди», запечаленого й невпевненого у своєму майбутньому хорошого батька для своїх маленьких діток, однак не батька великої нації!
Я, звісно ж, людина незлобива, і я знаю свою суспільну нішу; і, Бог уже з ним, мирюся зі своєю «малістю» і «пересічністю»; і покаянно-щиро прошу вибачення за свою різкість. Я згоден ще дужче змаліти й упересічнитись, аби лиш це додало справжньої, дійсної величі президентові моєї України. Бо вона – така ж моя, як і його: єдина, гаряче люблена, страждаюча матінка! Більше в мене немає нічого – ні добра, ні добробуту, ні майбутнього, ні навіть надійного й упевненого завтрашнього. Пропаде, загине Україна – пропаду, загину і я, і весь мій рід, і весь мій, наш світ.
Не знаю: може, мені й не варто було б таке писати та ще й оприлюднювати. Бо ще не кінець. Ще є надії. На здоровий глузд. На патріотично настановлений розум. «Ще не вмерла Україна…» Ще, може, здоровий селянський інстинкт самозбереження підкаже голові держави якийсь прийнятний, хоча, може, й не популярний вихід із глухого кута сучасної української історії. Якби мене почув мій земляк, то я йому прямо порадив би розпустити анархічний антидержавний парламент і ввести в Україні пряме президентське правління. Прогресивний світ зрозуміє його, прості маленькі та пересічні українці зітхнуть з полегшенням. Оживе «Просвіта», Рух ізнов зарухається, УРП «Собор» засобориться одностайністю, рясно зашумить-зацвіте добротворча демократія, заусміхається добродушний лібералізм, притишиться радикалізм… А все інше, не наше, «п’ятиколонне», п’ятикутнозіркове й двоголовоорляче пригасне, притишиться, прищухне – спрацює все той же мудрий інстинкт самозбереження. А відморозків, «неісправімих» – куди слід, куди вони хотіли запроторити нас: у реґіони, у райони, у сільради-громади – на «ісправлєніє» і «перековку». А тюрми, які ще міцно стоять на фундаменті, «від’євроремонтувати»: може, ще й згодяться колись. А може, й ні. Це не так і важливо. Сьогодні.
Розплющуймо очі. Закасуймо рукава – до роботи. Тяжкої, марудної, але необхідної та суспільно корисної. Ставаймо поряд з Віктором Андрійовичем, допомагаймо Юлі, бо вона – жінка тендітна, хоч і вольова, а ми ж все таки джентльмени, хоча й хохлуваті трохи, не дотесані до європейської досконалості.
08.07.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ВЕЛИКИЙ ЧАС ПОКУТИ
Нарешті сталося: утворився несподіваний для всіх тріумвірат! Перевчений соціаліст-поет, недовчений комуніст-стратег і зовсім малограмотний реґіонал-шестірка потиснули одне одному чисті (від чесних трудових мозолів) руки. Плач, Україно, плач…
Плач у декоративний український рушник, дезорієнтований своїми «любими друзями» український Президенте! Видно, долею тобі суджено повторити апокаліптичну поразку Богдана. Але той, бувши поганим політиком, зажив бодай слави великого полководця і крім берестецької, а через роки – і переяславської поразки, мав блискучі перемоги під Жовтими Водами, при Пилявцях, Батогу і Збаражі. А де твої перемоги, Вікторе-переможцю, мій дорогий сумський земляче, мій направду не харизматичний українцю, лідере, який так і не відбувся?! Боляче мені писати ці рядки, розум опирається руці, але рука пише… Пише не чорнилом, а сльозою, замішаною на крові моїх убієнних, сторозтерзаних і посмертно оглумлених пращурів, дідів і батьків.
Плачте, бодай на показ, – може, люди ще й повірять, – немудрі, але злохитрі смертні Безсмертні, американо-українці Зваричі, слизькіші за вужак Мартиненки. Кайтеся, бо ваш свідомий гріх переважає всі помилки та прорахунки знищеного вами українського народного Президента. Чим ви кращі за Кочубея та Іскру? Яничари ви й захребетники, ви зганьбили своєю «приватновласницькою» політикою свої чесні козацькі роди! Ющенко ж, попри все, що сталося і ще станеться, усе одно залишиться і українським, і народним, і президентом, але – нещасною жертвою своєї ж довіри до негідного цієї віри свого оточення. Простий народ пожаліє його – обдуреного, позбавленого класичної української вроди не без «щирої» допомоги членів «команди», запечаленого й невпевненого у своєму майбутньому хорошого батька для своїх маленьких діток, однак не батька великої нації!
Я, звісно ж, людина незлобива, і я знаю свою суспільну нішу; і, Бог уже з ним, мирюся зі своєю «малістю» і «пересічністю»; і покаянно-щиро прошу вибачення за свою різкість. Я згоден ще дужче змаліти й упересічнитись, аби лиш це додало справжньої, дійсної величі президентові моєї України. Бо вона – така ж моя, як і його: єдина, гаряче люблена, страждаюча матінка! Більше в мене немає нічого – ні добра, ні добробуту, ні майбутнього, ні навіть надійного й упевненого завтрашнього. Пропаде, загине Україна – пропаду, загину і я, і весь мій рід, і весь мій, наш світ.
Не знаю: може, мені й не варто було б таке писати та ще й оприлюднювати. Бо ще не кінець. Ще є надії. На здоровий глузд. На патріотично настановлений розум. «Ще не вмерла Україна…» Ще, може, здоровий селянський інстинкт самозбереження підкаже голові держави якийсь прийнятний, хоча, може, й не популярний вихід із глухого кута сучасної української історії. Якби мене почув мій земляк, то я йому прямо порадив би розпустити анархічний антидержавний парламент і ввести в Україні пряме президентське правління. Прогресивний світ зрозуміє його, прості маленькі та пересічні українці зітхнуть з полегшенням. Оживе «Просвіта», Рух ізнов зарухається, УРП «Собор» засобориться одностайністю, рясно зашумить-зацвіте добротворча демократія, заусміхається добродушний лібералізм, притишиться радикалізм… А все інше, не наше, «п’ятиколонне», п’ятикутнозіркове й двоголовоорляче пригасне, притишиться, прищухне – спрацює все той же мудрий інстинкт самозбереження. А відморозків, «неісправімих» – куди слід, куди вони хотіли запроторити нас: у реґіони, у райони, у сільради-громади – на «ісправлєніє» і «перековку». А тюрми, які ще міцно стоять на фундаменті, «від’євроремонтувати»: може, ще й згодяться колись. А може, й ні. Це не так і важливо. Сьогодні.
Розплющуймо очі. Закасуймо рукава – до роботи. Тяжкої, марудної, але необхідної та суспільно корисної. Ставаймо поряд з Віктором Андрійовичем, допомагаймо Юлі, бо вона – жінка тендітна, хоч і вольова, а ми ж все таки джентльмени, хоча й хохлуваті трохи, не дотесані до європейської досконалості.
08.07.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
