Нарешті сталося: утворився несподіваний для всіх тріумвірат! Перевчений соціаліст-поет, недовчений комуніст-стратег і зовсім малограмотний реґіонал-шестірка потиснули одне одному чисті (від чесних трудових мозолів) руки. Плач, Україно, плач…
Плач у декоративний український рушник, дезорієнтований своїми «любими друзями» український Президенте! Видно, долею тобі суджено повторити апокаліптичну поразку Богдана. Але той, бувши поганим політиком, зажив бодай слави великого полководця і крім берестецької, а через роки – і переяславської поразки, мав блискучі перемоги під Жовтими Водами, при Пилявцях, Батогу і Збаражі. А де твої перемоги, Вікторе-переможцю, мій дорогий сумський земляче, мій направду не харизматичний українцю, лідере, який так і не відбувся?! Боляче мені писати ці рядки, розум опирається руці, але рука пише… Пише не чорнилом, а сльозою, замішаною на крові моїх убієнних, сторозтерзаних і посмертно оглумлених пращурів, дідів і батьків.
Плачте, бодай на показ, – може, люди ще й повірять, – немудрі, але злохитрі смертні Безсмертні, американо-українці Зваричі, слизькіші за вужак Мартиненки. Кайтеся, бо ваш свідомий гріх переважає всі помилки та прорахунки знищеного вами українського народного Президента. Чим ви кращі за Кочубея та Іскру? Яничари ви й захребетники, ви зганьбили своєю «приватновласницькою» політикою свої чесні козацькі роди! Ющенко ж, попри все, що сталося і ще станеться, усе одно залишиться і українським, і народним, і президентом, але – нещасною жертвою своєї ж довіри до негідного цієї віри свого оточення. Простий народ пожаліє його – обдуреного, позбавленого класичної української вроди не без «щирої» допомоги членів «команди», запечаленого й невпевненого у своєму майбутньому хорошого батька для своїх маленьких діток, однак не батька великої нації!
Я, звісно ж, людина незлобива, і я знаю свою суспільну нішу; і, Бог уже з ним, мирюся зі своєю «малістю» і «пересічністю»; і покаянно-щиро прошу вибачення за свою різкість. Я згоден ще дужче змаліти й упересічнитись, аби лиш це додало справжньої, дійсної величі президентові моєї України. Бо вона – така ж моя, як і його: єдина, гаряче люблена, страждаюча матінка! Більше в мене немає нічого – ні добра, ні добробуту, ні майбутнього, ні навіть надійного й упевненого завтрашнього. Пропаде, загине Україна – пропаду, загину і я, і весь мій рід, і весь мій, наш світ.
Не знаю: може, мені й не варто було б таке писати та ще й оприлюднювати. Бо ще не кінець. Ще є надії. На здоровий глузд. На патріотично настановлений розум. «Ще не вмерла Україна…» Ще, може, здоровий селянський інстинкт самозбереження підкаже голові держави якийсь прийнятний, хоча, може, й не популярний вихід із глухого кута сучасної української історії. Якби мене почув мій земляк, то я йому прямо порадив би розпустити анархічний антидержавний парламент і ввести в Україні пряме президентське правління. Прогресивний світ зрозуміє його, прості маленькі та пересічні українці зітхнуть з полегшенням. Оживе «Просвіта», Рух ізнов зарухається, УРП «Собор» засобориться одностайністю, рясно зашумить-зацвіте добротворча демократія, заусміхається добродушний лібералізм, притишиться радикалізм… А все інше, не наше, «п’ятиколонне», п’ятикутнозіркове й двоголовоорляче пригасне, притишиться, прищухне – спрацює все той же мудрий інстинкт самозбереження. А відморозків, «неісправімих» – куди слід, куди вони хотіли запроторити нас: у реґіони, у райони, у сільради-громади – на «ісправлєніє» і «перековку». А тюрми, які ще міцно стоять на фундаменті, «від’євроремонтувати»: може, ще й згодяться колись. А може, й ні. Це не так і важливо. Сьогодні.
Розплющуймо очі. Закасуймо рукава – до роботи. Тяжкої, марудної, але необхідної та суспільно корисної. Ставаймо поряд з Віктором Андрійовичем, допомагаймо Юлі, бо вона – жінка тендітна, хоч і вольова, а ми ж все таки джентльмени, хоча й хохлуваті трохи, не дотесані до європейської досконалості.


08.07.2006