Влада на горі не знає, що і як робити. Підвладні їй на нижчих щаблях рівняються на незнайок. Найнижчі та найбільш принижені верхніми тихо-покірно вилягають, немов трава.
Племінник мій Микола, не маючи ніяких владних повноважень, знає достеменно, що і як робити. На Бога надіючись, сам не плошає: трудиться, співаючи, співає, не покладаючи рук. Сім’ю треба годувати, дітей ростити.
Я знаю, що робити, і роблю собі, дарма що робота моя ні державі не потрібна, ні «флагманам» прогресу, ні «флюгерам» регресу. Працюю задля душі своєї неспокійної, заради норову невпокореного. Пишу-пописую в поті чола, маючи примарну надію на справедливість, яка, можливо, коли-небудь восторжествує.
Будували світлий храм національного відродження протягом довгих і трудних років номінальної незалежності, кипіли ентузіазмом, а вийшло так, як і завжди: віками обжита українська хата розвалюється на очах у всього байдужого до нашої біди світу! Залізний тупіт пішокомонних «реґіонально-прогресивних» легіонів розхитує фундамент злиденного й любого нашого добробуту, прискорюючи апокаліптичну Руїну.
А знайомі мої в глибинному станично-луганському селі нічого не будували світло-храмового, бо яка вже там квітуча незалежність у навзнак лежачому селі, де ні газу нема, ні доріг прохідних. Добирався я до них післязливовим болотом, через городи буйно-зелені, через тини-перелази. Зголоднілого в місті, мене зустрів щедрий селянсько-інтелігентський стіл, паруюча картопелька, вмить підігріта в новенькій мікрохвильовці. Завбачлива Надія Іванівна, учителька математики й авангардно-імажиністична поетеса, та ще й на додачу моя сумська землячка, усе точно розрахувала: один раз задорого придбана мікрохвильова, привезена з міста, набагато швидше окупиться, ніж (буде – не буде; дорогий – ще дорожчий) російсько-туркменський газ. За що я люблю Надію Кошель, так це за багатогранність її сумсько-поліського таланту, уміло перенесеного на станично-луганський ґрунт!
Якщо й буде апокаліпсис глобально-глобівський і загально-жлобівський, то він, я впевнений, не зачепить ні племінника мого Колю, ні землячку Надію Іванівну. Не добереться до них апокаліпсис по цілковитому бездоріжжю – сумському й луганському. Застрягне в заболочених річищах-урочищах Сули й Ковсугу.
Не дуже переймаюся апокаліптичними загрозами і я – сховаюся на миколиному хуторі, у надійчинім селі: пересиджу й перележу… А якщо зостануся в Луганську, то звідаю жахів і блокадного міста на Неві, і пріснопам’ятної давньоримської Помпеї. Лиш зачую (і це вже зараз, сьогодні) слово чужоземно-імпортне, впадаю в депресію і в прострацію…
Чому все погане в житті починається з літери «а»? Атеросклероз, авітаміноз, антиукраїнство, аритмія, анемія, анархія, авто- і авіакатастрофа, апокаліпсис, апазиція (за Януковичем, проффесором), апартеїд, акупація (тьфу ти ну ти!), аборт, абордаж?..
І чому так мало хорошого і приємного починається з літери «я»: яблуко, ягода, ясочка, янгол, яловичина?.. Мабуть, це й усе, а далі – суцільна страхополошина, втілена в одному прізвищі-символі: Я-ну-ко-вич… Після нього – порожнеча, пустеля, без оаз і саксаулів… Кінець абетки, азбуки, алфавіту (безумовно хороших слів) – ямища прірви бездонна!!!
І все ж «агов!», – кричу панам-товаришам. – Не впадаймо в «алярм!», не волаймо «пробі!». Разом нас багато, і ми здолаємо Апокаліпсис, як здолали всі революції, війни та голодомори! Ми є «вічні хохли», ровесники біблейського Вічного жида, живучіші за французького письменника-комуніста Андре Жида – ми живучі колоски життя!
Слава нам, безіменним героям!


2006