Про М.Н. Щепенка – з великою любов’ю і вдячністю

Дорогий моєму серцю Микола Назарович був особливий: не з глини виліплений, як усі ми, грішні, а з єдиної гранітної брили вирубаний, і не обтесаний-причесаний, а вельми колоритний, вуглуватий, з гострими, іноді й колючими, гранями. Він був ніби живим пам’ятником самому собі й усім кращим синам свого покоління і своєї неповторної (ой, і не простої, ой, і не легкої) епохи.
Микола Назарович – мій колега і щирий друг, мій однодумець і спільник – старший за мене навіть не на одне, а на кілька поколінь. Бо народився він іще до революційного перевороту, бо вижив у братовбивчій громадянській війні, у кількох голодоморах, у війні другій, світовій…
Бо прожив ув одній і тій же віковій «номінації» воднораз кілька життів. Народжений у донецькому Гришиному, вихований у родині потомственого запорозького (Кальміуської паланки) козака, змушеного тяжко шахтарювати заради прокорму сім’ї, Микола Щепенко, мабуть, уже й не мріяв про коня вороного, крилатого, про шаблю замашну… До його підросту зміцніла комуно-більшовицька влада вже встигла підготувати майбутньому письменникові іншу «біографію»… Наперед визначила, що він по закінченні школи навчатиметься у Краматорському будівельному технікумі (то ж була епоха виконробів!), а згодом будуватиме індустріальний соціалізм на Луганщині. Для більшої «епохальності» вділила йому й чималий шмат війни – Микола Назарович був мінометником на Волховській (страшній, як нам відомо з історії) дільниці Ленінградського фронту (вбивчо-смертельно-героїчного). Був тяжко поранений… По війні тривалий час працював у газетах, де його кар’єра всупереч логіці котилася з верхів’їв донизу: спочатку була «Правда Украины», затим – обласний «Прапор перемоги», і, нарешті, сватівська районка з «оригінальною» назвою – «Ленінським шляхом». В останній він «кантувався» цілих тринадцять років – аж до виходу на пенсію.
«Секрет» кар’єрного сходження згори донизу багатьом сьогодні вже відомий до дрібниць: Микола Назарович виявився добрим сином, онуком і правнуком козаків Щепенків! Він хотів правди і шукав її скрізь. А не знаходячи в реальному житті, вигадував жадану і не знайдену правду в своїй творчості. За що й одержав від рідної влади «винагороду». За чесну повість, опубліковану в популярному журналі столичному, Миколу Щепенка зробили «отщепенцем» – витурили з республіканської партійної газети та змусили йти у «самозаслання», у глибоку луганську провінцію. Кілька десятиліть талановитий прозаїк, визнаний свого часу класиками української літератури Олесем Гончаром і Миколою Руденком (наш земляк, до речі), не міг видаватися, дорога до Спілки письменників України була для нього закрита. І це тривало аж до виходу в «Радянському письменнику» чудової, самобутньої повісті «Два постріли» (потім – знов затяжна пауза), аж до прийому М.Н. Щепенка в об’єднання професійних, визнаних владою письменників.
По правді ж, Миколі Назаровичу просто не таланило в літературному житті. Тоді як інші, менш талановиті або й геть бездарні його ровесники та молодші за нього колеги по Спілці майже щороку видавалися чи то у «Донбасі» (Донецьк), чи то у столичних видавництвах, Щепенку вдавалося лиш публікувати невеличкі новели й етюди в обласній періодиці, ставити деякі свої п’єси в самодіяльних народних театрах нашої провінції сільської. Усі, хто знав Щепенка, розуміли, що це несправедливо, але змінити (якби й хотіли того) нічого не могли. Справді, що міг зробити Микита Антонович Чернявський, чим могли допомогти своєму товаришеві Іван Савич, я, Леонід Стрельник? Співчували йому – та й тільки. Любили його – і це для Миколи Назаровича було дорожчим за всілякі земні блага. Він сам приїздив до Луганська, немов на свято Слова, ми їздили до нього у Сватове заради душевного відпочинку й разом з другом своїм влаштовували те ж неповторне свято Слова і творчого спілкування-раювання.

Працюючи в редакціях обласних газет здебільшого на «невиїзних» посадах (літпрацівника, заступника відповідального секретаря), я рідше за інших виїздив у райони, але коли траплялася така можливість, то вибирав, куди краще поїхати. І найчастіше вибір випадав на Сватове: хоч і далеко їхати, та зате ж район цікавий – україномовний (для мене це мало неабияке значення), гостинний і якийсь затишний, ніби аж домашній. А крім усього Сватове – це жадані зустрічі з добрими друзями, спілкування з Миколою Назаровичем Щепенком. Він і зустріне колегу як слід, і влаштуватись допоможе, і пораду дасть, і супроводить до місця подій, і… Одним словом, зі Щепенком не пропадеш: і ситий будеш, і п’яний, і ніс, як то кажуть, буде в тютюні.
Сьогодні я не можу сказати, скільки разів я побував у Сватовому за тридцять п’ять останніх років, скільки зустрічей-свят було у мене з Миколою Назаровичем. Усілякі й різні, у чомусь схожі, а в чомусь відмінні, щировеселі, як правило, цікаво-змістовні, безумовно, вони для мене сьогодні злилися в одну велику, продовжену в часі святкову зустріч, у своєрідний фестиваль жартів, розмов про літературу, про українську нашу душу і т.ін. Важко щось виокремити з цього «літальманаху», однак дещо все ж вирізняється й чіткіше окреслюється в пам’яті. Ось і зараз пригадалося, як ми з Микитою Антоновичем Чернявським «гастролювали» Сватівським районом за творчим відрядженням бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України. І хоча нас, як це заведено, супроводжувала працівниця бюро, однак у самому Сватовому і взагалі по району зустрічі з читачам нам влаштовував Микола Назарович. Він телефонував з редакції до якоїсь установи, організації, господарства й питав тамтешнього начальника:
– Чому ви не любите української літератури, чому позбавляєте своїх підлеглих радості зустрічей з видатними сучасними письменниками?!
– Та ні, та що ви, – чулося у відповідь вибачально-покаянне. – Ми любимо, ми не уникаємо…
– Доведіть, що це так, – палко закликав Щепенко, – і прийміть завтра у себе двох луганських класиків (це могло бути й інше слово, наприклад, «геніїв», «світочів», «лауреатів світових премій», «орденоносців» тощо) – Микиту Чернявського та Івана Низового.
– Приймемо навіть сьогодні, – гаряче згоджувались начальники, яким уже дуже хотілося побачити письменників, – привозьте…
І ми їхали в установу, організацію, на підприємство… І скрізь нас зустрічали, мов державно-партійних мужів, посланців незбагненного творчо-ідеологічного світу…
Пам’ятаю, поїхали ми тоді у якесь віддалене село, коли б не у Стельмахівку. Поїхали не самі, а з місцевим народним театром. Там, у селі, й заночували, бо було вже пізно по всьому, та й випито було неміряно…
Уранці боліла голова. Треба б і похмелитися. Микита Антонович також був не проти цього. Проти був Микола Назарович, а від нього ж усе залежало: скаже «Так!» – і буде все з його волі; відріже «Ні!» – і хоч ти вовком вий.
– Нам сьогодні зранку належиться бути свіженькими, оскільки маємо зустрітися з першими особами району, – заявив Щепенко. – Он які у вас пики пожмакані…
– Тож їх треба «відпрасувати», – каже Чернявський, – горілкою побризкати, щоб розгладились…
– Ні! – рішуче відрізав жорстокий наш друг, товариш і брат по ідеології.
Почали ми, непохмелені, збиратися додому, точніше до Сватового, на ту «відповідальну» зустріч. Я, молодий іще тоді, зібрався хутенько, допоміг Микиті Антоновичу почиститися… А от Микола Назарович, опецькуватий і не дуже гнучкий, дещо пригальмувався – не міг зашнурувати черевики…
– Іване, – просить він, нарешті, мене, – допоможи.
– А чарку наллєте? – питаю.
– Та не можна ж зранку, – стогне Щепенко, – зустріч же «висока»…
– Не зашнуровуй, Ваню, – каже Чернявський, – нехай ходить розхристаний, аби всі бачили, який він нечупара!
А Щепенко мало що не плаче:
– Ванько, ти ж мені друг?
– Друг, – запевняю, – але по чарці нам все ж налийте. І взагалі, чому ви приховали від нас колективну, зароблену цілим гуртом пляшку?
Як би там не було, але впертого Щепенка ми «поставили на коліна»: і нам налив, та не по одній, і сам хильнув «для загальної користі»… Шнурки йому я зав’язав, та так красиво, зашморгом-бантиком, що Микола Назарович довго дякував мені. Навіть через багато-багато років згадував…
Любов наша була взаємною. І будувалась вона не лише на літературному ґрунті. Більше, мабуть, на щирості. На повазі до тієї місії, яку виконуєш ти, яку несе він… На оцінці праці одне одного, на захопленні одне одним. А це ж так багато важить!
По виході у світ повісті «Два постріли» я написав захоплену рецензію й опублікував її у «Прапорі перемоги» та, здається, у «Другу читача». Прозвучала вона і по обласному радіо. Звичайно ж, Миколі Назаровичу було приємно, і він телефонував мені про це, у листі писав. І пізніше, через роки, на кожну свою збірочку, що виходила в Києві чи Донецьку, я мав схвальні рецензії Миколи Назаровича у сватівській районці. Щепенко вмів бути вдячливим.
Він умів бути доброю і щирою людиною. І не приховував своїх почуттів від тих, кого любив. А любив він багатьох і багатьох. І з-поміж інших – Олеся Гончара і Микиту Чернявського, Миколу Уманця і Володю Просіна, Ваню Павленка і Ліду Соколко… І мене – вірю! – любив.
Любив його і я. Аж до його раптової смерті. Я був на похороні й щиро оплакав втрату друга.
Я люблю і нині – пам'ять про незабутнього характерника, чудового прозаїка, досвідченого журналіста, організатора літературного життя Сватівщини, «батька» літературного гурту-об’єднання «Світанок», якому щойно виповнилося п’ятдесят літ.


2006