Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.21
06:07
Ловлю старанно поглядом своїм
Навколо себе видива казкові, -
Про все, що бачу, радо розповім
У вірші, повнім щирості й любові.
Нема нікого - тільки я і світ
Оцей гучний, яскравий, неповторний,
Де в кожній барві - чийсь глибокий слід,
А в кожнім з
Навколо себе видива казкові, -
Про все, що бачу, радо розповім
У вірші, повнім щирості й любові.
Нема нікого - тільки я і світ
Оцей гучний, яскравий, неповторний,
Де в кожній барві - чийсь глибокий слід,
А в кожнім з
2026.09.21
05:41
ІІІ. ТАЄМНЕ КОХАННЯ У ЗАТІНКУ АМФІТЕАТРУ
У будинку поважного роду Помпоніїв ранок почався зі звичної суєти та маминого гніву. Аврелія, загорнута у строгу темно-пурпурову столу, стояла посеред перистилю – внутрішнього дворика з фон
2026.09.20
23:24
колись давно
хай це не точно
святкуючи бажання слів
щоразу
як розплющив очі
від снив за правило німих
сінематограф чи артхаус
у підземеллях
хай це не точно
святкуючи бажання слів
щоразу
як розплющив очі
від снив за правило німих
сінематограф чи артхаус
у підземеллях
2026.09.20
21:39
Три жінки, мов три тіні при свічі.
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.
Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.
Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
2026.09.20
19:41
Водяні, фантастично сумні гостроверхі горіхи,
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Ге
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Ге
2026.09.20
17:17
Фашизм здолали і війна скінчилась.
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
2026.09.20
13:13
Я хочу поїхати, щоби вернутись.
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
2026.09.20
12:36
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2026.09.20
12:21
Оце б весні хвалу співати,
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
2026.09.20
12:05
НОВИНИ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
2026.09.20
10:43
ІІ. ШЛЮБНИЙ ВІНОК І ПРИСМАК ПОПЕЛУ
Кімната була залита м’яким ранковим світлом, яке пробивалося крізь невелике вікно атріуму. На дерев'яному столі ще стояли залишки вчорашнього весільного бенкету: напівпорожні глеки з темно-червоним фалернським ви
2026.09.20
07:23
Мені щодня дитинство сниться
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
2026.09.19
23:34
у вересневому саду
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
2026.09.19
22:20
Дзвонить донька, плаче: «Мамо,
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
2026.09.19
21:05
Яви нам, Боже, знов свої дива:
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
2026.09.19
20:28
У блакитнім просторі безмежнім,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я сміюся крізь сльози" (2006)
НА САМОТІ З САМИМ СОБОЮ
Дуже хороша звичка – щодень або хоч двічі-тричі на тиждень занотовувати в кишеньковий записничок летючі, варті уваги думки, гарячі події, уривки небуденних розмов. У мене, на жаль, ні звички такої немає, ні бажання особливого не було – кілька разів починав вести щоденник, та вже незабаром і переставав: нуднувато. Людина я аж ніяк не педантична, скоріше холерик, аніж флегматик – весь час у пориві, у стремлінні польоту.
А оце придбав солідного зошита: згодиться, може. Зараз такі події відбуваються: у парламенті, більше схожім на поле бою, ніж на залу нарад і узгодження думок; у кримському Бахчисараї, де татари відстоюють свою святиню – старовинне кладовище предків; у сесійній залі обласної ради, де напів’язикі хохли-малороси добиваються особливого привілею для мови сусіднього, не дуже прихильного до української державності народу… Усе це збурює душу, викликає чуття огиди до нібито своїх, а насправді чужих громадян – комуністів, регіонщиків, соціалістів…
Те, що відбувається нині в українському політикумі, не можна вважати абсурдом – це закономірна та логічна реакція антиукраїнських сил на бездіяльність так званої помаранчевої революційної коаліції та розгубленість Президента. Складається враження, що гаранта Конституції або ж «підставили любі друзі», або ж «зазомбували шамани із-за бугра».
Щойно завершив публіцистичну книжку «Там, де я сміюся крізь сльози». Вона значно краща, цілісніша за попередню, яка називається теж дещо метафорично: «Там, де я ніколи не плакав». Сотня її примірників розійшлася в один день. Третину накладу голова обласної організації УРП «Собор» Анатолій Назаренко відвіз до Києва, десять примірників дісталося голові Луганської організації Народного Руху України й заступникові голови ОДА Зіновію Гузару. Решту планується відвезти на Львівщину. До речі, Зіновій Тадейович телефонував мені додому й гаряче дякував за мою статтю на його захист від брутальних нападок на нього місцевої регіональної «еліти» і «пісуарних» регіонщиків, комуністів і вітренківців.
Сталося те, чого не повинно було статися. Віктор-переможець потиснув руку Віктору-переможеному.
І маємо те, що маємо: Віктори помінялися місцями! Містика, обмарення, дурний сон? Казуїстика…
Сунь скаженому собаці в пащеку кінчик пальця – відхопить всю руку!
Про що вже тут можна говорити…
Догралися «помаранчеві» до фарсу. Але якщо для них це поразка з певними бізнесовими втратами, то для простого патріотично налаштованого народу це – трагедія! Ми, українці, що, були, вимріяли незалежну державу, несподівано (а чи й справді несподівано?) наразі втрачаємо все: Україну (вона стане Малоросією, Хохляндією, Новоросією, Южним Краєм), свободу, мову, усю свою тисячолітню історію. Нас узагалі не стане на землі, бо саме цього хочуть новітні яничари – пахолки путінської Росії, лужковської Москви. Хороша перспектива, панове з «помаранчевого» табору?!
На Сході та Півдні України, завжди бувши діаспорними, ми перетворилися (нас перетворили!) на резерваційних, повністю залежних від великого «білого пахана». А київська влада кинула нас напризволяще: їй не до нас, «суржикомовних» і «руськоязичних», вона здійснює свій далекосяжний план-дерибан. Тож і «нашим», і «не нашим» дрівець (ми – дрівця) не жаль, аби лиш полум’я не згасло в політичній ватрі!
Люди добрі, якими очима дивиться зараз на нас, палаючих у ватрі розбрату, цілий світ?! Мертвим нашим немає спокою в могилах – з боку на бік перевертаються. Гнуться долу журливі колоски (їм краще зогнити!), порожні й охололі дитячі колиски серед літа втікають у передчасний, такий немилий для них вирій.
Гряде нова Руїна.
Наближається-наростає тупіт нової Орди.
Нас чекають новітні Батурини, Крути й Базари. Нам знову втікати в поліські ліси та болота, копати криївки та схрони. Бо ми вже не українці, не «народ України» – ми тільки мазепинці, петлюрівці та бандерівці. А тому в «антикризової коаліції», скріпленої Морозом, лишається одне злободенне гасло: «Бий «наших», аби чужі боялися!».
Упала з гілки перша абрикоса-жерделя, закотилася під листок подорожника. Назріло середліття. Піднімаю помаранчевий плід, витираю об штанину і думаю: «Солодка жерделя, а життя наше – гірке. А в парламенті ніби й не помічають наближення доленосних жнив – б’ються навкулачки, гудуть у десятки ріжків і рогів. А світ собі сміється, а може, й плаче – над нами, над нашим політичним окаянством. Це ж диво небачене: у центрі Європи, на початку третього тисячоліття після христової ери – чи то льодовиковий період, чи то Мамаєве побоїще!».
Приз-сюрприз: Україна. Мета гравців: нашу Україну зробити не нашою. Наші «опозиціонери» помітно програють їхнім «попозиціонерам». З мене помочі мало – тільки тонесенький байбачий посвист зі Стрільцівського степу.
Поїду! На свою помаранчеву Сумщину, на рідне гречане (без «прокуратора-щербаніста») Білопілля, у забур’янілу Марківку, на вишнево-соняхову Рудку… Там полежу в траві, подрімаю: може, знову насняться мазепинсько-петлюрівські сни про вільну Україну. Може, наяву засміються-заплачуть, застукають піснями в груди Олесеві солов’ї. Може. голос матусин почую із-під землі: «Не впадай у відчай, сину мій безталанний! Твоя Україна там, де я лежу під травою-рутою…».
Дивився на «потусовки» у новій «підмороженій» Верховній Раді. Сивий «придурок» Стоян, видершись на крісла, зверху оббризкував водою бритоголового Турчинова. Хтось із «регіонщиків» таранив Леся Танюка – знаменитого режисера, поета і філософа; ще дехто з «бютівців» та «нашоукраїнців»… Стидовище, та й годі!
А сьогодні наш гарант пристає на пропозицію донецьких створювати в парламенті широку коаліцію. Нібито з метою досягнення порозуміння між бандитським Сходом і патріотичним Заходом. Та чи можна запрягати в одного воза хижого вовка і молодого лошака? Хто нарадив Ющенку «брататися» з Януковичем? Невже «любі друзі» – Безсмертний, Єхануров, Жванія?! А чому б і ні – у них капітали, їм є що втрачати, не те, що народові рідному… Народ рідний – то ж голитьба, електорат зачуханий!
«Зачухані-занюхані» знов збираються на Майдані, ставлять старенькі намети. Що то воно буде?!
А неподалік, широким фронтом, вишикуються сині намети «Регіонів». Майорять, лопочуть на північно-східному вітрі лиховісні знамена комуно-шовіністів і соціалістично-зрадливих «морозівців». Без сумніву, до них невдовзі прилучаться й конотопські відьми та роменські мачо-марченки… За невеликі гроші наймуть напівголодних і безпринципних студентів, а ті, нажлуктившись дармового пива з хотдогами, «патріотично» волатимуть: «Ще не вмерла Україна!». Україна, може, й не вмре, бо ми ж захищатимемо її, але студенти-штрейкбрехери для України вже померли – живцем. Шлях їм не до слави стелиться, а прямісінько в яничарство!
05 – 11.07.2006
м. Луганськ
І ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Нехай простить мені Юліус Фучик, бо я посмів крикнути з петлі на власній худесенькій шиї: «Люди, я не люблю вас!»
І хто мені заборонить не любити рабів, закоханих у своє рабство?!
Усе інше людство, яке нізащо не проміняє чорний хліб свободи на солоденький пряник рабства, я щиро й самозречено люблю. Люблю від дня свого народження в гітлерівсько-сталінському рабстві й до власної смерті у вільному приреченні! І що мені всі «пофіговувачі» Януковичі-Голубовичі, і хто вони для мене, усі ті безіменні гніді гниди леоніди?! Вони ж не є отією великою-превеликою частиною українського (і світового) людства, яке я щиро й самозречено люблю. І готовий за таке людство вмерти. І на всяк випадок кричу вже зараз: «Людство, я любив тебе – будь пильним!».
(Кінець книги, яку я видихнув з глибини своїх грудей).
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
НА САМОТІ З САМИМ СОБОЮ
Дуже хороша звичка – щодень або хоч двічі-тричі на тиждень занотовувати в кишеньковий записничок летючі, варті уваги думки, гарячі події, уривки небуденних розмов. У мене, на жаль, ні звички такої немає, ні бажання особливого не було – кілька разів починав вести щоденник, та вже незабаром і переставав: нуднувато. Людина я аж ніяк не педантична, скоріше холерик, аніж флегматик – весь час у пориві, у стремлінні польоту.
А оце придбав солідного зошита: згодиться, може. Зараз такі події відбуваються: у парламенті, більше схожім на поле бою, ніж на залу нарад і узгодження думок; у кримському Бахчисараї, де татари відстоюють свою святиню – старовинне кладовище предків; у сесійній залі обласної ради, де напів’язикі хохли-малороси добиваються особливого привілею для мови сусіднього, не дуже прихильного до української державності народу… Усе це збурює душу, викликає чуття огиди до нібито своїх, а насправді чужих громадян – комуністів, регіонщиків, соціалістів…
Те, що відбувається нині в українському політикумі, не можна вважати абсурдом – це закономірна та логічна реакція антиукраїнських сил на бездіяльність так званої помаранчевої революційної коаліції та розгубленість Президента. Складається враження, що гаранта Конституції або ж «підставили любі друзі», або ж «зазомбували шамани із-за бугра».
Щойно завершив публіцистичну книжку «Там, де я сміюся крізь сльози». Вона значно краща, цілісніша за попередню, яка називається теж дещо метафорично: «Там, де я ніколи не плакав». Сотня її примірників розійшлася в один день. Третину накладу голова обласної організації УРП «Собор» Анатолій Назаренко відвіз до Києва, десять примірників дісталося голові Луганської організації Народного Руху України й заступникові голови ОДА Зіновію Гузару. Решту планується відвезти на Львівщину. До речі, Зіновій Тадейович телефонував мені додому й гаряче дякував за мою статтю на його захист від брутальних нападок на нього місцевої регіональної «еліти» і «пісуарних» регіонщиків, комуністів і вітренківців.
Сталося те, чого не повинно було статися. Віктор-переможець потиснув руку Віктору-переможеному.
І маємо те, що маємо: Віктори помінялися місцями! Містика, обмарення, дурний сон? Казуїстика…
Сунь скаженому собаці в пащеку кінчик пальця – відхопить всю руку!
Про що вже тут можна говорити…
Догралися «помаранчеві» до фарсу. Але якщо для них це поразка з певними бізнесовими втратами, то для простого патріотично налаштованого народу це – трагедія! Ми, українці, що, були, вимріяли незалежну державу, несподівано (а чи й справді несподівано?) наразі втрачаємо все: Україну (вона стане Малоросією, Хохляндією, Новоросією, Южним Краєм), свободу, мову, усю свою тисячолітню історію. Нас узагалі не стане на землі, бо саме цього хочуть новітні яничари – пахолки путінської Росії, лужковської Москви. Хороша перспектива, панове з «помаранчевого» табору?!
На Сході та Півдні України, завжди бувши діаспорними, ми перетворилися (нас перетворили!) на резерваційних, повністю залежних від великого «білого пахана». А київська влада кинула нас напризволяще: їй не до нас, «суржикомовних» і «руськоязичних», вона здійснює свій далекосяжний план-дерибан. Тож і «нашим», і «не нашим» дрівець (ми – дрівця) не жаль, аби лиш полум’я не згасло в політичній ватрі!
Люди добрі, якими очима дивиться зараз на нас, палаючих у ватрі розбрату, цілий світ?! Мертвим нашим немає спокою в могилах – з боку на бік перевертаються. Гнуться долу журливі колоски (їм краще зогнити!), порожні й охололі дитячі колиски серед літа втікають у передчасний, такий немилий для них вирій.
Гряде нова Руїна.
Наближається-наростає тупіт нової Орди.
Нас чекають новітні Батурини, Крути й Базари. Нам знову втікати в поліські ліси та болота, копати криївки та схрони. Бо ми вже не українці, не «народ України» – ми тільки мазепинці, петлюрівці та бандерівці. А тому в «антикризової коаліції», скріпленої Морозом, лишається одне злободенне гасло: «Бий «наших», аби чужі боялися!».
Упала з гілки перша абрикоса-жерделя, закотилася під листок подорожника. Назріло середліття. Піднімаю помаранчевий плід, витираю об штанину і думаю: «Солодка жерделя, а життя наше – гірке. А в парламенті ніби й не помічають наближення доленосних жнив – б’ються навкулачки, гудуть у десятки ріжків і рогів. А світ собі сміється, а може, й плаче – над нами, над нашим політичним окаянством. Це ж диво небачене: у центрі Європи, на початку третього тисячоліття після христової ери – чи то льодовиковий період, чи то Мамаєве побоїще!».
Приз-сюрприз: Україна. Мета гравців: нашу Україну зробити не нашою. Наші «опозиціонери» помітно програють їхнім «попозиціонерам». З мене помочі мало – тільки тонесенький байбачий посвист зі Стрільцівського степу.
Поїду! На свою помаранчеву Сумщину, на рідне гречане (без «прокуратора-щербаніста») Білопілля, у забур’янілу Марківку, на вишнево-соняхову Рудку… Там полежу в траві, подрімаю: може, знову насняться мазепинсько-петлюрівські сни про вільну Україну. Може, наяву засміються-заплачуть, застукають піснями в груди Олесеві солов’ї. Може. голос матусин почую із-під землі: «Не впадай у відчай, сину мій безталанний! Твоя Україна там, де я лежу під травою-рутою…».
Дивився на «потусовки» у новій «підмороженій» Верховній Раді. Сивий «придурок» Стоян, видершись на крісла, зверху оббризкував водою бритоголового Турчинова. Хтось із «регіонщиків» таранив Леся Танюка – знаменитого режисера, поета і філософа; ще дехто з «бютівців» та «нашоукраїнців»… Стидовище, та й годі!
А сьогодні наш гарант пристає на пропозицію донецьких створювати в парламенті широку коаліцію. Нібито з метою досягнення порозуміння між бандитським Сходом і патріотичним Заходом. Та чи можна запрягати в одного воза хижого вовка і молодого лошака? Хто нарадив Ющенку «брататися» з Януковичем? Невже «любі друзі» – Безсмертний, Єхануров, Жванія?! А чому б і ні – у них капітали, їм є що втрачати, не те, що народові рідному… Народ рідний – то ж голитьба, електорат зачуханий!
«Зачухані-занюхані» знов збираються на Майдані, ставлять старенькі намети. Що то воно буде?!
А неподалік, широким фронтом, вишикуються сині намети «Регіонів». Майорять, лопочуть на північно-східному вітрі лиховісні знамена комуно-шовіністів і соціалістично-зрадливих «морозівців». Без сумніву, до них невдовзі прилучаться й конотопські відьми та роменські мачо-марченки… За невеликі гроші наймуть напівголодних і безпринципних студентів, а ті, нажлуктившись дармового пива з хотдогами, «патріотично» волатимуть: «Ще не вмерла Україна!». Україна, може, й не вмре, бо ми ж захищатимемо її, але студенти-штрейкбрехери для України вже померли – живцем. Шлях їм не до слави стелиться, а прямісінько в яничарство!
05 – 11.07.2006
м. Луганськ
І ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Нехай простить мені Юліус Фучик, бо я посмів крикнути з петлі на власній худесенькій шиї: «Люди, я не люблю вас!»
І хто мені заборонить не любити рабів, закоханих у своє рабство?!
Усе інше людство, яке нізащо не проміняє чорний хліб свободи на солоденький пряник рабства, я щиро й самозречено люблю. Люблю від дня свого народження в гітлерівсько-сталінському рабстві й до власної смерті у вільному приреченні! І що мені всі «пофіговувачі» Януковичі-Голубовичі, і хто вони для мене, усі ті безіменні гніді гниди леоніди?! Вони ж не є отією великою-превеликою частиною українського (і світового) людства, яке я щиро й самозречено люблю. І готовий за таке людство вмерти. І на всяк випадок кричу вже зараз: «Людство, я любив тебе – будь пильним!».
(Кінець книги, яку я видихнув з глибини своїх грудей).
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
