Дуже хороша звичка – щодень або хоч двічі-тричі на тиждень занотовувати в кишеньковий записничок летючі, варті уваги думки, гарячі події, уривки небуденних розмов. У мене, на жаль, ні звички такої немає, ні бажання особливого не було – кілька разів починав вести щоденник, та вже незабаром і переставав: нуднувато. Людина я аж ніяк не педантична, скоріше холерик, аніж флегматик – весь час у пориві, у стремлінні польоту.
А оце придбав солідного зошита: згодиться, може. Зараз такі події відбуваються: у парламенті, більше схожім на поле бою, ніж на залу нарад і узгодження думок; у кримському Бахчисараї, де татари відстоюють свою святиню – старовинне кладовище предків; у сесійній залі обласної ради, де напів’язикі хохли-малороси добиваються особливого привілею для мови сусіднього, не дуже прихильного до української державності народу… Усе це збурює душу, викликає чуття огиди до нібито своїх, а насправді чужих громадян – комуністів, регіонщиків, соціалістів…
Те, що відбувається нині в українському політикумі, не можна вважати абсурдом – це закономірна та логічна реакція антиукраїнських сил на бездіяльність так званої помаранчевої революційної коаліції та розгубленість Президента. Складається враження, що гаранта Конституції або ж «підставили любі друзі», або ж «зазомбували шамани із-за бугра».
Щойно завершив публіцистичну книжку «Там, де я сміюся крізь сльози». Вона значно краща, цілісніша за попередню, яка називається теж дещо метафорично: «Там, де я ніколи не плакав». Сотня її примірників розійшлася в один день. Третину накладу голова обласної організації УРП «Собор» Анатолій Назаренко відвіз до Києва, десять примірників дісталося голові Луганської організації Народного Руху України й заступникові голови ОДА Зіновію Гузару. Решту планується відвезти на Львівщину. До речі, Зіновій Тадейович телефонував мені додому й гаряче дякував за мою статтю на його захист від брутальних нападок на нього місцевої регіональної «еліти» і «пісуарних» регіонщиків, комуністів і вітренківців.
Сталося те, чого не повинно було статися. Віктор-переможець потиснув руку Віктору-переможеному.
І маємо те, що маємо: Віктори помінялися місцями! Містика, обмарення, дурний сон? Казуїстика…
Сунь скаженому собаці в пащеку кінчик пальця – відхопить всю руку!
Про що вже тут можна говорити…
Догралися «помаранчеві» до фарсу. Але якщо для них це поразка з певними бізнесовими втратами, то для простого патріотично налаштованого народу це – трагедія! Ми, українці, що, були, вимріяли незалежну державу, несподівано (а чи й справді несподівано?) наразі втрачаємо все: Україну (вона стане Малоросією, Хохляндією, Новоросією, Южним Краєм), свободу, мову, усю свою тисячолітню історію. Нас узагалі не стане на землі, бо саме цього хочуть новітні яничари – пахолки путінської Росії, лужковської Москви. Хороша перспектива, панове з «помаранчевого» табору?!
На Сході та Півдні України, завжди бувши діаспорними, ми перетворилися (нас перетворили!) на резерваційних, повністю залежних від великого «білого пахана». А київська влада кинула нас напризволяще: їй не до нас, «суржикомовних» і «руськоязичних», вона здійснює свій далекосяжний план-дерибан. Тож і «нашим», і «не нашим» дрівець (ми – дрівця) не жаль, аби лиш полум’я не згасло в політичній ватрі!
Люди добрі, якими очима дивиться зараз на нас, палаючих у ватрі розбрату, цілий світ?! Мертвим нашим немає спокою в могилах – з боку на бік перевертаються. Гнуться долу журливі колоски (їм краще зогнити!), порожні й охололі дитячі колиски серед літа втікають у передчасний, такий немилий для них вирій.
Гряде нова Руїна.
Наближається-наростає тупіт нової Орди.
Нас чекають новітні Батурини, Крути й Базари. Нам знову втікати в поліські ліси та болота, копати криївки та схрони. Бо ми вже не українці, не «народ України» – ми тільки мазепинці, петлюрівці та бандерівці. А тому в «антикризової коаліції», скріпленої Морозом, лишається одне злободенне гасло: «Бий «наших», аби чужі боялися!».
Упала з гілки перша абрикоса-жерделя, закотилася під листок подорожника. Назріло середліття. Піднімаю помаранчевий плід, витираю об штанину і думаю: «Солодка жерделя, а життя наше – гірке. А в парламенті ніби й не помічають наближення доленосних жнив – б’ються навкулачки, гудуть у десятки ріжків і рогів. А світ собі сміється, а може, й плаче – над нами, над нашим політичним окаянством. Це ж диво небачене: у центрі Європи, на початку третього тисячоліття після христової ери – чи то льодовиковий період, чи то Мамаєве побоїще!».
Приз-сюрприз: Україна. Мета гравців: нашу Україну зробити не нашою. Наші «опозиціонери» помітно програють їхнім «попозиціонерам». З мене помочі мало – тільки тонесенький байбачий посвист зі Стрільцівського степу.
Поїду! На свою помаранчеву Сумщину, на рідне гречане (без «прокуратора-щербаніста») Білопілля, у забур’янілу Марківку, на вишнево-соняхову Рудку… Там полежу в траві, подрімаю: може, знову насняться мазепинсько-петлюрівські сни про вільну Україну. Може, наяву засміються-заплачуть, застукають піснями в груди Олесеві солов’ї. Може. голос матусин почую із-під землі: «Не впадай у відчай, сину мій безталанний! Твоя Україна там, де я лежу під травою-рутою…».
Дивився на «потусовки» у новій «підмороженій» Верховній Раді. Сивий «придурок» Стоян, видершись на крісла, зверху оббризкував водою бритоголового Турчинова. Хтось із «регіонщиків» таранив Леся Танюка – знаменитого режисера, поета і філософа; ще дехто з «бютівців» та «нашоукраїнців»… Стидовище, та й годі!
А сьогодні наш гарант пристає на пропозицію донецьких створювати в парламенті широку коаліцію. Нібито з метою досягнення порозуміння між бандитським Сходом і патріотичним Заходом. Та чи можна запрягати в одного воза хижого вовка і молодого лошака? Хто нарадив Ющенку «брататися» з Януковичем? Невже «любі друзі» – Безсмертний, Єхануров, Жванія?! А чому б і ні – у них капітали, їм є що втрачати, не те, що народові рідному… Народ рідний – то ж голитьба, електорат зачуханий!
«Зачухані-занюхані» знов збираються на Майдані, ставлять старенькі намети. Що то воно буде?!
А неподалік, широким фронтом, вишикуються сині намети «Регіонів». Майорять, лопочуть на північно-східному вітрі лиховісні знамена комуно-шовіністів і соціалістично-зрадливих «морозівців». Без сумніву, до них невдовзі прилучаться й конотопські відьми та роменські мачо-марченки… За невеликі гроші наймуть напівголодних і безпринципних студентів, а ті, нажлуктившись дармового пива з хотдогами, «патріотично» волатимуть: «Ще не вмерла Україна!». Україна, може, й не вмре, бо ми ж захищатимемо її, але студенти-штрейкбрехери для України вже померли – живцем. Шлях їм не до слави стелиться, а прямісінько в яничарство!


05 – 11.07.2006
м. Луганськ






І ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ


Нехай простить мені Юліус Фучик, бо я посмів крикнути з петлі на власній худесенькій шиї: «Люди, я не люблю вас!»
І хто мені заборонить не любити рабів, закоханих у своє рабство?!
Усе інше людство, яке нізащо не проміняє чорний хліб свободи на солоденький пряник рабства, я щиро й самозречено люблю. Люблю від дня свого народження в гітлерівсько-сталінському рабстві й до власної смерті у вільному приреченні! І що мені всі «пофіговувачі» Януковичі-Голубовичі, і хто вони для мене, усі ті безіменні гніді гниди леоніди?! Вони ж не є отією великою-превеликою частиною українського (і світового) людства, яке я щиро й самозречено люблю. І готовий за таке людство вмерти. І на всяк випадок кричу вже зараз: «Людство, я любив тебе – будь пильним!».

(Кінець книги, яку я видихнув з глибини своїх грудей).