Перебираючи свої чернетки, я натрапив на вірш-експромт, написаний влітку вісімдесят четвертого під враженням несподіваної смерті мого доброго товариша Івана Павленка. Невдовзі знайшлася і фотографія: зустріч учнів і вчителів Мілуватської середньої школи Сватівського району з поетами Миколою Ночовним, Іваном Низовим, Іваном Павленком. Фотографію я передав до музею історії й культури міста Луганська, а вірш пропоную читачам. Ось він, цей сумно-трагічний експромт:


Пам’яті поета Івана Павленка

Я зібрав у тісному застоллі
Давніх друзів,
Яких розгубив
(Розгубивши, я не розлюбив).
На застольному видноколі
Сходить ранок
такий голубий!
А за ним,
голубим,
первозданним,
По-дівочому сходить зоря
(На степи, на ліси, на моря)
І на плечі Павленка Івана
Вишиванку лляну приміря.

...Ой, Іване, навіщо ця згадка,
Як тебе вже на світі нема,
І печальна твоя Мілуватка
Витирає сльозу крадькома?!
Ти не вибрав для себе дружини,
Щоб любила, плекала сім’ю
І носила гарячі жоржини
На холодну могилу твою.

Не діждався єдиної книжки
Своїх щирих пісень степових,
І тепер вони схлипують нишком,
Що так рано пішов ти від них.

Зажурюся...
Зітхну мимоволі...
Зрозумію: все вигадав я...
І нікого немає в застоллі –
Тільки я та уява моя.



Ваня Павленко, Іван Тимофійович, як його з непідробною повагою називали в луганських літературних колах, народився в Мілуватці, у родині сільського священика (до речі, таке соціальне походження відбилося на творчій долі поета). Пас корів, бігав до школи. Пізніше працював на землі, був робітником на великих (малих тоді не було) будовах неосяжного колишнього Союзу. Власна сім’я не склалася, але донькою Іван опікувався, діждався її весілля. Жив останні роки одинаком у старенькій хатині, возив мілуватським господиням балонний газ. Одного дня, розвантажуючи балони, перетрудив хворе серце. Прийшовши додому, ліг відпочити – та так і не прокинувся. Зосталися вірші й друзі.
Поет Йосип Курлат зібрав ті вірші, уклав рукопис, запропонувавши його видавництву «Донбас». І – з кінцями! На щастя, другий примірник рукопису я знайшов Нам, живим, лишається одне, дуже святе право-обов’язок: видати творчу спадщину чудового лірика та хорошої щирої людини. Нехай читають земляки, затуркані клопотами про хліб насущний, принижені божевільними цінами, занепокоєні туманним майбутнім.
Час летить, а ми, як це не дивно, відстаємо від нього і навіть не намагаємося наздогнати його, щось підкоригувати в ньому, якось переінакшити, удосконалити. Мені так і не вдалося знайти спонсорів, які б профінансували видання посмертної книги Івана Павленка. Куди лиш я не звертався – німа тиша… Аби спадщина Івана зовсім не пропала, я здав цілих три теки його віршів до літературного архіву при краєзнавчому відділі обласної бібліотеки імені Горького. Нехай чекають своєї черги, свого зоряного часу. Може, і дочекаються… А я зробив усе, що міг: опублікував чималі добірки ліричних творів Вані Павленка в журналі «Бахмутський шлях» і в одному з колективних збірників поетів Луганщини. Це – мій скромний вінок на могилу товариша.


2006