Що я знав про Володимира Володимировича Просіна, ну, скажімо, до травня дві тисячі другого року? Не так уже й багато, що, однак, не перешкоджало мені думати про нього як про людину неординарну, винятково доступну й товариську, не просто розумну, талановиту і всерозуміючу, а направду мислячу масштабно, на рівні свідомого й переконаного патріота-державника.
Знали ми один про одного давно, бо в нас було багато спільних друзів, особливо ж у Сватовому сімдесятих – дев’яностих років. Я знав, що Володя Просін, маючи вроджений дар журналіста й літератора, диплом учителя історії, здобутий у харківському славетному університеті, часто писав до газети, друкувався час від часу, а згодом був запрошений на постійну роботу в штаті редакції сватівської районної газети. О, там «священнодіяли» висококваліфіковані та досвідчені журналісти, такі як Кривошея, Гамалій, Ірха та (аж серце моє защеміло від згадки!) улюблений усіма (і мною!) вовіки незабутній газетяр, поет і неперевершений майстер лірично-психологічної прози Микола Назарович Щепенко! Хіба ж могли такі вчителі Слова і Життя зіпсувати юного й перспективного Володю Просіна?! Хіба ж він сам, обожнюючи старших, мудріших, а головне, любих його зіркому та чутливому серцю наставників, міг десь і в чомусь схибити, не виправдати надій справжніх «акул пера» (у доброму, звісно ж, розумінні), «лицарів гранчака», істинних патріотів рідного краю і не менш рідного «самограю»?!
Час від часу я чув про Володимира то від Леоніда Стрельника (наприкінці сімдесятих – початку вісімдесятих він був редактором білокуракінської районки), то від редактора стаханівської міської газети Якова Малахова (жаль, уже покійного мого щирого друга), то від сватівського поета Сергія Кривоноса. Так, Просін, набравшися досвіду редакційної роботи й закінчивши Вищу партшколу в Києві, успішно редагував сватівську районку; згодом його обрали головою Луганської обласної організації Спілки журналістів України. Абикого, звісно ж, не оберуть – треба мати не тільки досвід, а ще й авторитет, заслужити повагу серед колег по перу, а не лише по спільно-застольному «гранчаку».
Крім «щепенківської школи» у редакційному колі та літературному «Світанку», Володимир проходить «школу Забурдаєва» – в апараті райкому партії. Івана Івановича я особисто трохи вже знав – зустрічався з ним іще в Свердловську, а пізніше й у Новоайдарі, де він був вищим партійним керівником. Спілкувався з ним і в Сватовому, куди Івана Івановича призначили першим секретарем райкому партії. Людиною Забурдаєв, пам’ятається, був суворою, але справедливою, любив у всьому порядок, сам горів на роботі й інших «підсмажував»: ворушіться, будуйте краще життя для трудящих і для себе самих! Отож, молодому ще Володимиру Володимировичу вдруге пощастило з Учителем Життя. Від нього він узяв-таки чимало. І коли Просіна призначили (обрали) головою Сватівської районної державної адміністрації, то йому добре знадобилася наука двох визначних (або навіть і видатних, як на мою думку) життєзнавців і народолюбців – М.Н. Щепенка й І.І. Забурдаєва. У пригоді йому стали, безумовно, і щоденні, нехай і не дуже примітні для стороннього ока, уроки зустрічей-спілкувань з відомими на той час сватівськими подвижниками літератури й культури Миколою Уманцем і Тимофієм Поляковим.



Здається, уперше я зовсім близько й дуже безпосередньо зазнайомився з Володимиром Володимировичем гіркого для нас обох дня – дня похорону Миколи Назаровича Щепенка. Сталося це в листопаді дев’яносто п’ятого року. З Луганська ми приїхали утрьох: Юрій Єненко – тодішній заступник голови обласної державної адміністрації, я – тодішній керівник обласної філії Спілки письменників України, і Леонід Стрельник – мій заступник по роботі з творчою молоддю. В.В. Просін, видно було, дуже постарався, аби похорон відбувся – як же це сказати точно і без пафосу? – на тому рівні, на який заслуговує шанований усіма покійник. Людей було багато і на панахиді, і при погребі, і на традиційних поминках, що проходили в ресторані місцевого готелю «Колос». Голова райдержадміністрації говорив про покійника дуже проникливо, із любов’ю непідробною і щирим жалем. Так, справді, ми втратили великого достойника, чудову людину й талановитого письменника та журналіста!



Невдовзі відбулася ще одна моя зустріч з Просіним, не пов’язана ні з чим сумно-трагічним, – ділова. Тоді я приїхав до Сватового з Андрієм Медведенком і Олегом Бішарєвим. Обговорили якісь життєво-буденні справи, а тоді Володимир Володимирович запросив нас пообідати в кафе. Нікуди ніхто не поспішав, тож говорили і про успішний творчий звіт сватівських початківців з об’єднання «Світанок» при редакції районки, і про перспективи розвитку місцевого літературного процесу, і про увічнення пам’яті М.Н. Щепенка, і про можливість вступу Сергія Кривоноса до Національної спілки письменників України…
Голова райдержадміністрації, людина вічно заклопотана різноманітними проблемами району, Володимир Просін знайшов і час, і бажання, і терпіння вислухати всіх, зробити певні висновки, аби згодом, як говорять казенною чиновницькою мовою, ужити відповідних заходів. Хіба ж кожний начальник, що пройшов райкомівську (не завжди й хорошу) школу, здатен на таке «сходження в низи»?! Просто Володі Просіну ніщо не було чужим і нецікавим у його рідному районі, який він любить змалечку і в якому прожив усе свідоме життя!
Під час посиденьок за вином і кавою Володимир Володимирович прохопився (може, випадково, невільно, а може, й не без задньої думки):
– А чому хорошого, зрілого поета Сергія Кривоноса ви не приймаєте до Спілки письменників України?
– Та він же не подавав заяви, – відповідаю здивовано. – До того ж він уже перебуває в Міжпланетарній… себто в Міжрегіональній організації письменницьких спілок. Є така самопроголошена «шарага» у Москві, розрахована на всіх «упосліджених» літераторів на всіх просторах спочилого в Бозі Совєцького Союзу…
– Так ви ж мене не приймете, – каже ображено Серьожа. – Я ж російськомовний…
– Ти, Сергію, – раджу йому, – пиши дві заяви: першу – про вихід з МОПС і другу – про вступ до НСПУ. А я зі свого боку зроблю все, щоб ти став «узаконеним» українським письменником, хоч і російськомовним, але ж патріотом України.
Кривонос згодився на мою умову прилюдно – це чули всі: Просін, Медведенко, Бішарєв, тодішній голова Сватівської районної ради…



Через рік я вручив йому квиток члена НСПУ. Про що зараз, чесно кажучи, шкодую, адже Сергій не вийшов з «п’ятиколонної письменницької шарашки», а крім того, ще й став гарячим москволюбом-підлизою і захисником російської мови у стовідсотково українському Сватівському районі. І – не хотів про це говорити, але скажу – через якийсь час, підтримавши політику шовіністів-реґіонщиків, Сергій Кривонос розпочав якесь нелюдське, смердюче й падлюче цькування патріота Володимира Просіна – свого колишнього друга-товариша, редактора, керівника району, заступника голови ОДА. Оце така віддяка за все добро, зроблене Володею Просіним для Сергія та його сім’ї! За безкоштовні (недешеві!) путівки в Трускавецький санаторій, за… те і те… Урешті, за той модерний холодильник, що його Володимир Володимирович подарував Сергієві в день його 50-річного ювілею… За той чудовий ювілейний вечір на степових заповідних озерах… Я особисто ніколи подібних благ не знав і, точно знаю, ніколи не «удостоюся» такої честі. Нехай і так… Зате я ніколи нікого не здавав, не зраджував, не цькував, не звинувачував! На будь-яке добро, навіть маленьке, я завжди відповідав добром. А Серьожа, бач, не такий. Для нього, як виявилося, кожен, хто любить Україну інакше, ніж він, – «бандерівець, націоналіст, НАТОпоклонник і ЄСолюб»… Стидно, Сергію, чи ні? А я пишаюся своєю дружбою з Просіним, а про тебе скоро вже й згадувати не буду. Так само, як ти вже давно не згадуєш своїх старших товаришів-наставників, на жаль, уже покійних літераторів Миколу Назаровича Щепенка і Йвана Тимофійовича Павленка. Палець об палець не вдарив, щоб увічнити їхню пам’ять у районі, видати якусь дещицю з їхньої творчої спадщини.


Але розмова не про Сергія, а про Володю, Володимировича, як його з повагою називають незрадливі й вірні друзі. Про Просіна, який видав солідну книжку М.Н. Щепенка (і М.О. Погромського, й інших покійних літераторів Луганщини; і допоміг багатьом і багатьом чесним літераторам, у тому числі й мені, малому Низовому). Мова про хорошу й чесну людину. Про характер особистості. Про мої враження від спілкування з ним: давнім, учорашнім, завтрашнім і позавтрашнім. Так от…
1995 – 1996 роки. Я все ще очолюю обласну письменницьку організацію, довівши її чисельність до чотирьох десятків (такого на Луганщині ще ніколи не було: за п’ять років я прийняв до НСПУ сімнадцять поетів, прозаїків, критиків). Але організація все одно помітно деградувала. З боку держави ніякого фінансування; обласній владі не до письменства; міська влада вперто відхрещувалася, мовляв, ви не наші. Передчасно вимирали кращі: М.А. Чернявський, М.Н. Щепенко, Й.Б. Курлат, Ю.О. Єненко… Дехто виїхав із Луганська назовсім: Юрій Путілін – до Росії, Інна Пєсєнка – до Ізраїлю, Олена Бондаренко – до Києва, Михайло Циба знов повернувся до Одеси, продавши за безцінь і квартиру, і сільську садибу в Старому Айдарі… Іншим, хто не мав постійного заробітку або мав дуже маленьку пенсію, їхати було нікуди, отож деякі з них жили впроголодь.
Зателефонував я тоді голові Сватівської районної держадміністрації Просіну:
– Володимире Володимировичу, допоможіть, чим зможете, – не для себе прошу, зрозумійте!
– Іване Даниловичу, – відізвався співчутливо Просін. – Я все зроблю, аби виручити ваших письменників, чекайте машину «швидкої продовольчої допомоги».
І вже через два-три дні той же Сергій Кривонос, великий на той час друг і соратник Просіна, редакційною машиною привіз зі Сватового десять солідних продуктових наборів: олію, майонез, борошно, крупу, макаронні вироби. Я роздав «пайки» жінкам, не забув пенсіонерів, наділив продуктами Л. Стрельника й Г. Половинка. Собі я не взяв нічого, клянуся всім найсвятішим для мене!
Ще й ще звертався я по допомогу до хороших і щирих людей. Відгукувались у різний час завідувач обласного управління культури і мистецтв А. Черняков, голова обласної державної адміністрації Г. Фоменко, директор хімфармзаводу І. Байдюк (чудова людина, великий патріот України!); жінки-підприємці й жінки-подвижниці Г. Пліско, С. Чміль, Н. Кошель; журналісти В. Параконний, В. Замай, В. Спектор, П. Шевченко… І ніколи (такого випадку, чесне слово, я не пам’ятаю) не відмовляв у допомозі В.В. Просін: знаходив спонсорів, які фінансували видання книг (і моїх також); профінансував поїздку наших делегатів на письменницький з’їзд восени 1996 року. Найбільше «благ», звісно ж, отримував «вірний друг» Сергій Кривонос (о, як він славив у віршах В.В. Просіна!), але дещо перепадало й Леоніду Стрельнику, Григорію Половинку, мені, грішному, але в міру правдивому. Одним словом, В.В. Просін цілком і повністю заслуговує на неофіційне почесне звання «Друг письменників».
«Друг письменників – це звучить гордо!» – перефразовую великого Максима Горького. Сьогодні ж, після багатьох і багатьох моїх зустрічей з В.В. Просіним, я можу сказати конкретніше й точніше: мати такого друга, як Володя Просін, дуже приємно і справді почесно. Я знаю, що кажу. І можу це підтвердити.
Якось, коли я вже «умлівав» від нудьги на «почесно-принизливій» пенсії, мені на квартиру зателефонував В.В. Просін:
– Дорогий Іване Даниловичу! Запрошую вас, відомого й шанованого письменника, до Сватового на два повні робочі дні, із ночівлею, відповідно, і харчуванням. Перед закінченням навчального року треба провести патріотичні, літературні, українознавчі уроки в школах. Ви не проти?
– З радістю приїду, – швиденько запевняю. – Коли скажете…
– Завтра о шостій ранку біля під’їзду вашого будинку чекатиме машина.
Не буду розписувати аж надто, скажу лише, що «акція» пройшла на високому ідеологічному й моральному рівні. Уже першого дня я встиг провести уроки-експромти в п’яти школах Сватового, а також у Нижній Дуванці, де мав і заночувати в селищному готелі. Всюди приймали мене дуже привітно, частували обідами й підвечірками, а в ресторані підприємця Кошового (уже, на жаль, покійного) узагалі обгодовували щедрістю та гостинністю.
Усім задоволений, дещо притомлений, сидів я на лаві біля приготельного фонтана, розмовляючи зі своєю «вожатою», працівницею райвно Оленою Деркач. Аж тут підкочує легковик і з нього «випадає» добре-таки втомлений Володимир Володимирович:
– Із четвертої ранку на ногах, чи то пак, на колесах… Десяток господарств обмотав, але не забув, що ви, Іване Даниловичу, теж потрудилися сьогодні добре. Чи задоволені?
– Ой, Володю, не турбуйся, усе гаразд, і навіть краще, – запевняю. – І нагодований, і обласканий, навіть закохатися встиг, – жартую, – в Оленку ось та ще в одну вчительку, не скажу, у яку…
Довго ми сиділи біля фонтана, пили міцний гарячий чай, говорили про життя-буття, про Україну та про нас самих у ній: малих – у великій. Володя, скажу відверто, цікавий співбесідник, начитаний, багато знає, особливо з історії, бо ж історик за фахом, а про те, чого не знає, або про що знає не так добре, не соромиться розпитувати. Отож, ведучи цікаву для обох бесіду, просиділи ми під зорями мало не до півночі.
А наступного дня я «добив» останні школи в райцентрі (їх усього вісім), провів іще урок літератури в Преображенному й Містках. Увечері, але ще не пізно, Просін приїхав і в Містки, де ми разом повечеряли в кафе біля знаменитого місцевого джерела. Той вечір був багатий на випадкові зустрічі. Спершу під’їхав Сергій Кривонос. Пізніше, їдучи до Луганська з Троїцького, біля джерела висадився журналістський «десант», у якому був і наш спільний товариш, письменник і журналіст Микола Ночовний. А згодом «попутній вітер заніс» до криниці Олександра Радченка – мого вихованця з Новоайдара, поета і прозаїка – він їхав до Харкова, де останнім часом жив і працював…
Того незабутнього літа я приїздив до Сватівського району ще не один раз. Виступав у піонерському таборі в Гончарівці. Брав участь у фестивалі «Слобожанський Спас». Зустрічався з місцевими літераторами та просвітянами. І на всі ці заходи мене запрошував особисто Володимир Володимирович. І ніколи не забував, що я – у районі: знаходив мене, і ми багато говорили про цікаві для обох справи. Я встиг звикнути до Володі як до людини, забуваючи про його високу посаду. Просто ми шанували один одного. Просто нам було цікаво удвох. Просто в нас були спільні друзі, старші за нас, і вони вже відійшли за обрії, але ми про них не забували й у своїх розмовах-спогадах на якийсь час повертали до життя (нехай і умовно, хай символічно) і М.Н. Щепенка, і М.А. Чернявського, і І.І. Забурдаєва, і М.П. Уманця…
Просто я полюбив Володю Просіна – молодшого за мене, енергійнішого, романтичного й одночасно практичного, мрійника і реаліста.
У мене вистачить і матеріалу, і уяви, аби ще й ще розповідати, який позитивний мій товариш, які переваги має він перед іншими, тими, хто зараз і при високій посаді, і має неабиякі бізнесові зиски тощо, а все одно не гідний навіть нігтя Просіна… Але я знаю, що сам Просін проти того, щоб його вихваляли, возносили над іншими, – отож і обмежуся швиденьким переліком того, що прив’язує мене до цієї людини, що єднає мене з нею. Нехай хтось і подумає, що мені є пряма вигода когось хвалити чи, навпаки, гудити когось заради тієї ж таки вигоди. Розумний та мудрий, хто мене знає, скаже: «Низовий – людина по-своєму оригінальна: або мовчить багатозначно, або говорить прямо й відверто. А коли каже неправду, то й сам сміється, ніби натякає: не вірте…».
Так, я мав друзів із числа таких людей, які не потерпіли б ні моєї улесливості, ні мого лицемірства. Серед таких друзів були М.А. Чернявський, І.П. Овчаренко, А.В. Таран, Ю.О. Єненко… Мені вірили (і я ні разу не зрадив цієї віри) Іван Савич, Микола Щепенко, Анатолій Романенко, Григір Тютюнник, Володимир Лучук, Роберт Третяков… Це – відомі в усій Україні люди, письменники, на жаль, уже покійні. А з живих (і дай їм, Боже, ще довго пожити!) мені вірять і не сумніваються в моїй послідовності такі особистості, як Левко Григорович Лук’яненко, Костянтин Меркурійович Ситник, Володимир Яворівський і Володимир Шовкошитний, Данило Кононенко у Криму і Дмитро Шупта в Одесі, Анатолій Бортняк у Вінниці й Петро Скунць в Ужгороді… Цим я хочу наголосити: із Низовим дружити можна, бо Низовий (це я себе так нахвалюю) уміє дружити лише з хорошими людьми, а оскільки він подружив з В.В. Просіним, то він безпомилково відчув у ньому людину справжню, змістовну, цікаву та щиру.
Отож я і дружу. Ми – дружимо. І кому до того – чому ми дружимо. З Володею Просіним я згоден іти чи їхати куди завгодно, бо в нас – спільний напрям. Він знає історію, я знаю географію, обох нас об’єднує любов до України, її культури, звичаїв, літератури… І – вперед! Хоч на мою Сумщину, хоч до Лесиного Гадяча, хоч до Мазепиного Батурина… Навіть до Гренландії чи й до самісінької Антарктиди!
Аби з ким я навіть із Луганська до Новоайдара, убий мене, не поїду. І Просін, я переконаний, теж не поїде з першим-ліпшим…
У мене є вірші, присвячені Володимиру Володимировичу. Я з ними не ховаюся. У молоді роки я присвячував ліричні рядки юним красуням; нині, коли я старий і мудрий, я присвячую щирі рядки своїм нечисленним друзям. Серед них Володимир – один із перших.
Не знаю вже, хто перший сказав: «Шануймося, бо ми варті того!». Знаєте, я згоден з цим: шануймося! І цінуймо одне одного просто за хороші вчинки, діла і помисли. Не шукаючи в цьому якогось зиску для себе.
Ставлю тимчасову крапку, навіть три… А це значить, що можливе й продовження мого ліричного експромту про В.В. Просіна.


22.08.2006





* * *

Ну от, сталося, як гадалося: я знов повертаюся до Володимира Просіна. Точніше, він сам щойно заскочив до мене, аби разом обговорити одну вельми цікаву й загальнокорисну справу. Коротенько розповів про Сорочинський ярмарок, на якому побував разом з пенсіонерами – переможцями районного конкурсу квітникарів. Поговорили й про республіканський фестиваль «Слобожанський Спас», який днями розпочнеться у Сватовому. На жаль, я там не зможу побувати, хоча й дуже бажав би зустрітись із земляками-білопільцями, які цього року вперше приїдуть на фестиваль. Не зможу, бо вже завтра, 24 серпня, їду в Нагуєвичі, на батьківщину Івана Франка. Володя ж одразу після фестивалю везе до Чорного моря найкращих аматорів культури свого району – відпочити кілька днів, покупатися…
Так от: Володимир Просін – романтик. А ще – вроджений заводіяка, талановитий організатор бідових, іноді відчайдушних і безперечно корисних справ.
Пам’ятається такий випадок: аматори-дослідники виявили, що в бібліотеках Сватівщини на одну українську книжку припадає понад п’ятдесят російських. І це – в найукраїнськішому районі області! І з ініціативи В.В. Просіна з’являється злободенне гасло: «Українським бібліотекам – українську книжку!». І що ж: люди гаряче відгукнулися, понесли українські книги зі своїх домашніх зібрань до публічних бібліотек. Люблячи Сватівщину, її керівника, людей, я теж проявив ініціативу, потелефонував Просіну: «Якщо буде машина, то я передаю вашим читачам понад півтисячі цінних видань із власної бібліотеки, та ще й кілька десятків книжок, які сам написав».
Машина була, і я сам відвіз книги до Сватового та в присутності Просіна й ще багатьох відомих сватівців передав літературу директорові районної бібліотеки. Такий же подарунок, але набагато скромніший за кількістю примірників, я передав і Свистунівському сільському музею Т.Г. Шевченка…
Є у мене невеличка поетична збірка, яка називається дуже й дуже конкретно: «Я Сватовим засватаний». Ідею створення її подав В. Просін, хоча він, мабуть, і сам цього не помітив. Просто він сказав: «Є у В. Сосюри в «Червоній зимі» рядки:


Рубіжне. Знову путь. Володине, Кабаннє.
Нарешті – Сватове, і крикнув потяг: «Стій!»
Сходили на базар, помилися у бані…
Я вірші став писать під вечір золотий.


Приємно, що такий великий поет прославив наше маленьке місто в літературі».


Я, звичайно ж, не Сосюра, але чому б мені теж не «прославити» Сватове бодай у літературі місцевого, обласного значення? І я таки написав «сватівську» книжку, а В. Просін замовив її у видавництві «Глобус», цілих тисячу примірників. Тираж проплатила «Селянська спілка». До речі, подібним чином було видано збірки поезій Олени Балаби, Григорія Половинка, а нещодавно – збірку сватівських поетів «Козача вольниця». Усі книги були розповсюджені по бібліотеках району. Редактором цих видань був я особисто. Бо так захотів В. Просін, шануючи мій досвід і вміння в царині редагування та книговидання.
Завтра я виїжджаю до Львова, мені пора вже пакувати необхідні в дорозі речі, та я мушу дописати цю статтю-розповідь, аби здати до набору, включивши її до складу нової моєї збірки публіцистики «Там, де немає байдужості». Отож…
Отож я й кажу: із Володимиром Просіним я – куди завгодно, хоч на край світу. Але на край світу їхати ніколи, та й бензину не вистачить, а своїм краєм, рідною Україною – хоч зараз! Був я з Володимиром Володимировичем мало не в усіх селах Сватівщини, у грінченківській Олексіївці Перевальського району; їздили до Богдана Васильовича Пастуха у селище Врубівське Лутугинського району. А ще побували у Харкові, Сумах, Білопіллі, моїй рідній Марківці, у Путивлі та Глухові, у Батурині й Конотопі, Ромнах і Пустовійтовці, Недригайлові й… Разом купалися в первісно чистих Ворсклі та Сеймі (вірю, що в морях іще покупаємось – у Чорному та Азовському)… Пили березовий сік у моєї двоюрідної сестри Галі Великород у маленькому селі Рудці на Сумщині, де я колись (65 років тому!) народився. Їли з одного казанка риб’ячу юшку в Спадщанському лісі, кулешу – у рідному селі великого головного кошового Великого Війська Запорозького Низового… Зустрічали свята в родинному колі. Я не раз гостював у сватівськім домі Просіних, а подружжя Просіних (дружина Володі Валя – чудова жінка!) – у моєму луганському домі. Єдине, чого ми ніколи ні разу не робили разом та вдвох, – це не пили по чарці. Не збігалося: то він не вживає, то мені не смакує. Звісно, чарка – діло велике, але, запевняю питущих, не найголовніше, повірте старому пиякові!


23.08.2006