ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.23
10:26
Щодо вічності. Там де сходяться
Вітер в пару сплітаючись з хмарою,
Безконечність лихою подобою,
Звіром кинеться до очей.
Щодо погляду. Погляд втоплений,
І нажаханий часоплинністтю,
Завмирає і далі без префіксу
Розчиняється в крові твоїй.
Вітер в пару сплітаючись з хмарою,
Безконечність лихою подобою,
Звіром кинеться до очей.
Щодо погляду. Погляд втоплений,
І нажаханий часоплинністтю,
Завмирає і далі без префіксу
Розчиняється в крові твоїй.
2024.11.23
09:17
Надмірним днем, умовним днем
Приблизно по обіді
Зійшлись з тобою з різних тем —
Віват — у цьому світі
Такі красиві, молоді
Аж надто моложаві
Серед мовчань, поміж подій
В своїй недодержаві…
Приблизно по обіді
Зійшлись з тобою з різних тем —
Віват — у цьому світі
Такі красиві, молоді
Аж надто моложаві
Серед мовчань, поміж подій
В своїй недодержаві…
2024.11.23
05:40
Зарано смеркає і швидко ночіє
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвиль
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвиль
2024.11.23
05:08
Сьогодні осінь вбралась у сніги,
тепер красуню зовсім не впізнати,
ріка причепурила береги,
напнула шапку посіріла хата,
калина у намисті та фаті,
похорошіли геть безлисті клени,
а кущ якийсь на побілілім тлі
іще гойдає листячко зелене.
тепер красуню зовсім не впізнати,
ріка причепурила береги,
напнула шапку посіріла хата,
калина у намисті та фаті,
похорошіли геть безлисті клени,
а кущ якийсь на побілілім тлі
іще гойдає листячко зелене.
2024.11.22
19:35
«…Liberte, Fraternite, Egalite …»-
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її
2024.11.22
12:01
Я без тебе не стану кращим,
І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,
Холодком по душі суне хмарами безконечність,
І сміється над часом, якого постійно нема.
08.02.2019
І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,
Холодком по душі суне хмарами безконечність,
І сміється над часом, якого постійно нема.
08.02.2019
2024.11.22
09:46
Ось тут диригент зупинився і змовкли литаври,
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
2024.11.22
09:04
Нещодавно йшли дощі
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
2024.11.22
08:12
Аби вернути зір сліпим,
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
не красти, спекатись іуд,
у чесність повернути віру!
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
не красти, спекатись іуд,
у чесність повернути віру!
2024.11.22
05:55
І тільки камінь на душі
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
2024.11.22
04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
2024.11.21
23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце»)
Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо
2024.11.21
22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2024.05.20
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"У Сватовім світає Україна" (2006)
У СВАТОВІМ СВІТАЄ УКРАЇНА
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
У СВАТОВІМ СВІТАЄ УКРАЇНА
Ще не так давно я висловив своє категоричне:
– У Сватовому України більше, ніж у столичному Києві!
І це була істинна правда. Правда від часів отамана Волоха й до позаторішнього пришестя партійних реґіоналів. Останні терміново скасували правду і відмінили істину. І я забираю свої слова назад, аби не чинити незаслуженого висміювання правдивої Істини та істинної Правди. І висловлюю інше, може, й не дуже категоричне, з деякими сумнівами, і все ж, на мою думку, об’єктивне:
– У столичному Києві України так і не побільшало, а в районному Сватовому явно поменшало. І меншає з кожним днем. І вже невзабарі сватівська українність зійде на круглий нуль.
Дай, Боже, аби я помилився!
До Сватового, яке активно розукраїнюють, мені не дуже хочеться їхати. Хоча там ще й сьогодні живуть дорогі моєму серцю люди – українці з діда-прадіда, яких не можна ні скасувати, ні відмінити. Хай не ображається на мене, такого категоричного опонента «русифікації та сепаратизації» слобожанського краю, мій добрий, мій щирий, мій тричі заслужений Іван Васильович Дробицький із чарівної степової Свистунівки за те, що я давно не провідував його. У мене ж і часу вільного не було, і підручного транспорту, а на попутній чи рейсовий постійно не вистачає дивнів-гривнів (узагалі-то, правильно – гривень)… Але ж я досі згадую сивого друга, ветерана й інваліда Другої світової війни, орденоносця і найактивнішого депутата місцевої ради і громади. Згадую, смакуючи його янтарним медком (адже Іван Васильович, як і наш Президент, любить бджілок і щоліта пасе їх на різноквітті й буйнотрав’ї), переглядаю час від часу дві його прості, але мудро-досвідчені й порадливо-розрадливі книжки. Я ж їх сам редагував обережно, аби чогось не зіпсувати в селянсько-українській манері письма Івана Васильовича, сам готував їх до друку, опікувався, аби художнє оформлення було привабливим, а старі, пожовклі та поблідлі фотографії були хоч трохи чіткішими, виразнішими.
А ще нехай не гніваються на мене подвійний тезка поета-солов’я Сосюри, свистунівський патріот, активіст і фермер Володимир Миколайович, його дружина-вчителька, яка любить поезію і сама потай пише вірші, весь педагогічний і учнівський колектив сільської школи. Ми ж – я, уже згадуваний Володимир Миколайович і голова Луганської обласної «Просвіти» історик Володимир Семистяга – допомогли (чим змогли) заснувати при школі Шевченківський музей, організувати первинну просвітянську ланку. А з Володимиром Володимировичем Просіним, відомим у районі, області й поза ними державним, політичним і громадським діячем, ще ж недавно покладали квіти шани до підніжжя пам’ятника Великому Кобзареві. Це величавий монумент, зроблений руками й серцями моїх щирих, на жаль, уже покійних друзів – видатних українських скульпторів Іллі Овчаренка і Василя Орлова, височить у центрі Свистунівки, біля Будинку культури, у чудовому сквері! Єдиний пам’ятник Шевченку в сільській слобожанській глибинці. Я ще не раз прийду до нього й до вас, дорогі мої друзі-українці!
Колись я любив їздити на Сватівщину. І сам, і разом з луганськими письменниками Микитою Чернявським, Степаном Бугорковим, Геннадієм Довнаром, Миколою Ночовним, привозив сюди і київських класиків, а не так іще й давно – сина видатного нашого поета Василя Стуса науковця та літературознавця Дмитра Стуса.
Найбільше я любив сватівських професійних літераторів і початківців: Миколу Назаровича Щепенка (я і ховав його пам’ятного трагічного дня, разом з Юрієм Єненком, Леонідом Стрельником і Володимиром Просіним гірко оплакуючи втрату талановитого майстра слова); Івана Тимофійовича Павленка з Мащенківської Мілуватки; щиро дружив з Тимофієм Поляковим, Миколою Уманцем, Олександром Пархоменком… Друкував свого часу їхні твори на шпальтах обласних газет, популяризував на обласному радіо. Багатьох уже немає серед нас, живих… «Иных уж нет, а тех – долечат!» – жартував поет Григорій Половинко, теж частий гість у минулому Сватовому. Він як у воду дивився: деякі вихованці сватівського літературного «Світанку» нині закохані-задивлені в чуже й на чуже. Бог з ними…
Нині Сватівщину «реґіонисто» русифікують (знаємо, хто), повертають вулицям і майданам райцентру дрімучі комуносовєцькі та імперські назви. Начальство з принципу «ізрєкаєт істіни» калічною російською або в найліпшому разі «суржиком», а прості люди, куди не піди, куди не поїдь – рідною, українською, слобожанською говіркою. Я ж знаю, що кажу. Я ж бував у Преображенному й Гончарівці, у Нижній Дуванці й Хомівці, у Петрівці й Містках, Маньківці й Стрельмахівці. Скрізь-повсюди люди спілкуються такою ж мовою, як і в моєму рідному селі на Сумщині. Немає на Сватівщині проблеми двомовності, бо тут і панує, і царює, і президентствує одна корінна мова – українська. А розумні та обдаровані володіють ще й російською, англійською, німецькою… І подібна ситуація мовна складалася століттями в сусідніх Троїцькому, Білокуракинському, Кремінському районах. Тож лукавлять місцеві Рибалки й обласні Голенки! На Москву працюють «патріоти-реґіонали», а разом з ними – й талановитий поет, мій колишній улюбленець Серьожа Кривонос. А ще Сватівщина співає українські пісні – стародавні, народні й новітні, місцеві, створені Сергієм Зятєвим, Володимиром Просіним, Лідією Соколко, талановитою поетесою Оленою Балабою! Отже, що б не балакали-патякали, а на Сватівщині ще й досі (і так, вірю, буде до кінця світу) України більше, ніж на Київському владному Печерську!
А ще, під завісу, маю сказати таке (теж дуже категоричне): не зазомбована «реґіонщиками» та задивлена на північний схід україноненависницька Луганщина є справжнім «світанком» України, а соняшниково-колоскова, пісенно-поетична, русавсько-просінська, щепенківсько-мащенківська Сватівщина є дійсним Світанком України! У ньому, був, пересвідчився наш український Москаль, котрий є Геннадієм Геннадійовичем, але вже не є нашим обласним отаманом, бо його загризли-загавкали «реґіонні отаманчики». Про це знає друг Володимира Просіна (і мій, до речі, щирий друг!) видатний український всенародний співак, «западенець» і «східняк» в одній особі Василь Зінкевич.
А я, чесно кажучи, ніколи й не сумнівався в належності не чужої для мене Сватівщини до Великої України, що простяглася синьо-жовтим рушником від Сяну аж до тихого Дону!
08.07.2006
Луганськ – Сватове
– У Сватовому України більше, ніж у столичному Києві!
І це була істинна правда. Правда від часів отамана Волоха й до позаторішнього пришестя партійних реґіоналів. Останні терміново скасували правду і відмінили істину. І я забираю свої слова назад, аби не чинити незаслуженого висміювання правдивої Істини та істинної Правди. І висловлюю інше, може, й не дуже категоричне, з деякими сумнівами, і все ж, на мою думку, об’єктивне:
– У столичному Києві України так і не побільшало, а в районному Сватовому явно поменшало. І меншає з кожним днем. І вже невзабарі сватівська українність зійде на круглий нуль.
Дай, Боже, аби я помилився!
До Сватового, яке активно розукраїнюють, мені не дуже хочеться їхати. Хоча там ще й сьогодні живуть дорогі моєму серцю люди – українці з діда-прадіда, яких не можна ні скасувати, ні відмінити. Хай не ображається на мене, такого категоричного опонента «русифікації та сепаратизації» слобожанського краю, мій добрий, мій щирий, мій тричі заслужений Іван Васильович Дробицький із чарівної степової Свистунівки за те, що я давно не провідував його. У мене ж і часу вільного не було, і підручного транспорту, а на попутній чи рейсовий постійно не вистачає дивнів-гривнів (узагалі-то, правильно – гривень)… Але ж я досі згадую сивого друга, ветерана й інваліда Другої світової війни, орденоносця і найактивнішого депутата місцевої ради і громади. Згадую, смакуючи його янтарним медком (адже Іван Васильович, як і наш Президент, любить бджілок і щоліта пасе їх на різноквітті й буйнотрав’ї), переглядаю час від часу дві його прості, але мудро-досвідчені й порадливо-розрадливі книжки. Я ж їх сам редагував обережно, аби чогось не зіпсувати в селянсько-українській манері письма Івана Васильовича, сам готував їх до друку, опікувався, аби художнє оформлення було привабливим, а старі, пожовклі та поблідлі фотографії були хоч трохи чіткішими, виразнішими.
А ще нехай не гніваються на мене подвійний тезка поета-солов’я Сосюри, свистунівський патріот, активіст і фермер Володимир Миколайович, його дружина-вчителька, яка любить поезію і сама потай пише вірші, весь педагогічний і учнівський колектив сільської школи. Ми ж – я, уже згадуваний Володимир Миколайович і голова Луганської обласної «Просвіти» історик Володимир Семистяга – допомогли (чим змогли) заснувати при школі Шевченківський музей, організувати первинну просвітянську ланку. А з Володимиром Володимировичем Просіним, відомим у районі, області й поза ними державним, політичним і громадським діячем, ще ж недавно покладали квіти шани до підніжжя пам’ятника Великому Кобзареві. Це величавий монумент, зроблений руками й серцями моїх щирих, на жаль, уже покійних друзів – видатних українських скульпторів Іллі Овчаренка і Василя Орлова, височить у центрі Свистунівки, біля Будинку культури, у чудовому сквері! Єдиний пам’ятник Шевченку в сільській слобожанській глибинці. Я ще не раз прийду до нього й до вас, дорогі мої друзі-українці!
Колись я любив їздити на Сватівщину. І сам, і разом з луганськими письменниками Микитою Чернявським, Степаном Бугорковим, Геннадієм Довнаром, Миколою Ночовним, привозив сюди і київських класиків, а не так іще й давно – сина видатного нашого поета Василя Стуса науковця та літературознавця Дмитра Стуса.
Найбільше я любив сватівських професійних літераторів і початківців: Миколу Назаровича Щепенка (я і ховав його пам’ятного трагічного дня, разом з Юрієм Єненком, Леонідом Стрельником і Володимиром Просіним гірко оплакуючи втрату талановитого майстра слова); Івана Тимофійовича Павленка з Мащенківської Мілуватки; щиро дружив з Тимофієм Поляковим, Миколою Уманцем, Олександром Пархоменком… Друкував свого часу їхні твори на шпальтах обласних газет, популяризував на обласному радіо. Багатьох уже немає серед нас, живих… «Иных уж нет, а тех – долечат!» – жартував поет Григорій Половинко, теж частий гість у минулому Сватовому. Він як у воду дивився: деякі вихованці сватівського літературного «Світанку» нині закохані-задивлені в чуже й на чуже. Бог з ними…
Нині Сватівщину «реґіонисто» русифікують (знаємо, хто), повертають вулицям і майданам райцентру дрімучі комуносовєцькі та імперські назви. Начальство з принципу «ізрєкаєт істіни» калічною російською або в найліпшому разі «суржиком», а прості люди, куди не піди, куди не поїдь – рідною, українською, слобожанською говіркою. Я ж знаю, що кажу. Я ж бував у Преображенному й Гончарівці, у Нижній Дуванці й Хомівці, у Петрівці й Містках, Маньківці й Стрельмахівці. Скрізь-повсюди люди спілкуються такою ж мовою, як і в моєму рідному селі на Сумщині. Немає на Сватівщині проблеми двомовності, бо тут і панує, і царює, і президентствує одна корінна мова – українська. А розумні та обдаровані володіють ще й російською, англійською, німецькою… І подібна ситуація мовна складалася століттями в сусідніх Троїцькому, Білокуракинському, Кремінському районах. Тож лукавлять місцеві Рибалки й обласні Голенки! На Москву працюють «патріоти-реґіонали», а разом з ними – й талановитий поет, мій колишній улюбленець Серьожа Кривонос. А ще Сватівщина співає українські пісні – стародавні, народні й новітні, місцеві, створені Сергієм Зятєвим, Володимиром Просіним, Лідією Соколко, талановитою поетесою Оленою Балабою! Отже, що б не балакали-патякали, а на Сватівщині ще й досі (і так, вірю, буде до кінця світу) України більше, ніж на Київському владному Печерську!
А ще, під завісу, маю сказати таке (теж дуже категоричне): не зазомбована «реґіонщиками» та задивлена на північний схід україноненависницька Луганщина є справжнім «світанком» України, а соняшниково-колоскова, пісенно-поетична, русавсько-просінська, щепенківсько-мащенківська Сватівщина є дійсним Світанком України! У ньому, був, пересвідчився наш український Москаль, котрий є Геннадієм Геннадійовичем, але вже не є нашим обласним отаманом, бо його загризли-загавкали «реґіонні отаманчики». Про це знає друг Володимира Просіна (і мій, до речі, щирий друг!) видатний український всенародний співак, «западенець» і «східняк» в одній особі Василь Зінкевич.
А я, чесно кажучи, ніколи й не сумнівався в належності не чужої для мене Сватівщини до Великої України, що простяглася синьо-жовтим рушником від Сяну аж до тихого Дону!
08.07.2006
Луганськ – Сватове
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію