Ще не так давно я висловив своє категоричне:
– У Сватовому України більше, ніж у столичному Києві!
І це була істинна правда. Правда від часів отамана Волоха й до позаторішнього пришестя партійних реґіоналів. Останні терміново скасували правду і відмінили істину. І я забираю свої слова назад, аби не чинити незаслуженого висміювання правдивої Істини та істинної Правди. І висловлюю інше, може, й не дуже категоричне, з деякими сумнівами, і все ж, на мою думку, об’єктивне:
– У столичному Києві України так і не побільшало, а в районному Сватовому явно поменшало. І меншає з кожним днем. І вже невзабарі сватівська українність зійде на круглий нуль.
Дай, Боже, аби я помилився!
До Сватового, яке активно розукраїнюють, мені не дуже хочеться їхати. Хоча там ще й сьогодні живуть дорогі моєму серцю люди – українці з діда-прадіда, яких не можна ні скасувати, ні відмінити. Хай не ображається на мене, такого категоричного опонента «русифікації та сепаратизації» слобожанського краю, мій добрий, мій щирий, мій тричі заслужений Іван Васильович Дробицький із чарівної степової Свистунівки за те, що я давно не провідував його. У мене ж і часу вільного не було, і підручного транспорту, а на попутній чи рейсовий постійно не вистачає дивнів-гривнів (узагалі-то, правильно – гривень)… Але ж я досі згадую сивого друга, ветерана й інваліда Другої світової війни, орденоносця і найактивнішого депутата місцевої ради і громади. Згадую, смакуючи його янтарним медком (адже Іван Васильович, як і наш Президент, любить бджілок і щоліта пасе їх на різноквітті й буйнотрав’ї), переглядаю час від часу дві його прості, але мудро-досвідчені й порадливо-розрадливі книжки. Я ж їх сам редагував обережно, аби чогось не зіпсувати в селянсько-українській манері письма Івана Васильовича, сам готував їх до друку, опікувався, аби художнє оформлення було привабливим, а старі, пожовклі та поблідлі фотографії були хоч трохи чіткішими, виразнішими.
А ще нехай не гніваються на мене подвійний тезка поета-солов’я Сосюри, свистунівський патріот, активіст і фермер Володимир Миколайович, його дружина-вчителька, яка любить поезію і сама потай пише вірші, весь педагогічний і учнівський колектив сільської школи. Ми ж – я, уже згадуваний Володимир Миколайович і голова Луганської обласної «Просвіти» історик Володимир Семистяга – допомогли (чим змогли) заснувати при школі Шевченківський музей, організувати первинну просвітянську ланку. А з Володимиром Володимировичем Просіним, відомим у районі, області й поза ними державним, політичним і громадським діячем, ще ж недавно покладали квіти шани до підніжжя пам’ятника Великому Кобзареві. Це величавий монумент, зроблений руками й серцями моїх щирих, на жаль, уже покійних друзів – видатних українських скульпторів Іллі Овчаренка і Василя Орлова, височить у центрі Свистунівки, біля Будинку культури, у чудовому сквері! Єдиний пам’ятник Шевченку в сільській слобожанській глибинці. Я ще не раз прийду до нього й до вас, дорогі мої друзі-українці!
Колись я любив їздити на Сватівщину. І сам, і разом з луганськими письменниками Микитою Чернявським, Степаном Бугорковим, Геннадієм Довнаром, Миколою Ночовним, привозив сюди і київських класиків, а не так іще й давно – сина видатного нашого поета Василя Стуса науковця та літературознавця Дмитра Стуса.
Найбільше я любив сватівських професійних літераторів і початківців: Миколу Назаровича Щепенка (я і ховав його пам’ятного трагічного дня, разом з Юрієм Єненком, Леонідом Стрельником і Володимиром Просіним гірко оплакуючи втрату талановитого майстра слова); Івана Тимофійовича Павленка з Мащенківської Мілуватки; щиро дружив з Тимофієм Поляковим, Миколою Уманцем, Олександром Пархоменком… Друкував свого часу їхні твори на шпальтах обласних газет, популяризував на обласному радіо. Багатьох уже немає серед нас, живих… «Иных уж нет, а тех – долечат!» – жартував поет Григорій Половинко, теж частий гість у минулому Сватовому. Він як у воду дивився: деякі вихованці сватівського літературного «Світанку» нині закохані-задивлені в чуже й на чуже. Бог з ними…
Нині Сватівщину «реґіонисто» русифікують (знаємо, хто), повертають вулицям і майданам райцентру дрімучі комуносовєцькі та імперські назви. Начальство з принципу «ізрєкаєт істіни» калічною російською або в найліпшому разі «суржиком», а прості люди, куди не піди, куди не поїдь – рідною, українською, слобожанською говіркою. Я ж знаю, що кажу. Я ж бував у Преображенному й Гончарівці, у Нижній Дуванці й Хомівці, у Петрівці й Містках, Маньківці й Стрельмахівці. Скрізь-повсюди люди спілкуються такою ж мовою, як і в моєму рідному селі на Сумщині. Немає на Сватівщині проблеми двомовності, бо тут і панує, і царює, і президентствує одна корінна мова – українська. А розумні та обдаровані володіють ще й російською, англійською, німецькою… І подібна ситуація мовна складалася століттями в сусідніх Троїцькому, Білокуракинському, Кремінському районах. Тож лукавлять місцеві Рибалки й обласні Голенки! На Москву працюють «патріоти-реґіонали», а разом з ними – й талановитий поет, мій колишній улюбленець Серьожа Кривонос. А ще Сватівщина співає українські пісні – стародавні, народні й новітні, місцеві, створені Сергієм Зятєвим, Володимиром Просіним, Лідією Соколко, талановитою поетесою Оленою Балабою! Отже, що б не балакали-патякали, а на Сватівщині ще й досі (і так, вірю, буде до кінця світу) України більше, ніж на Київському владному Печерську!
А ще, під завісу, маю сказати таке (теж дуже категоричне): не зазомбована «реґіонщиками» та задивлена на північний схід україноненависницька Луганщина є справжнім «світанком» України, а соняшниково-колоскова, пісенно-поетична, русавсько-просінська, щепенківсько-мащенківська Сватівщина є дійсним Світанком України! У ньому, був, пересвідчився наш український Москаль, котрий є Геннадієм Геннадійовичем, але вже не є нашим обласним отаманом, бо його загризли-загавкали «реґіонні отаманчики». Про це знає друг Володимира Просіна (і мій, до речі, щирий друг!) видатний український всенародний співак, «западенець» і «східняк» в одній особі Василь Зінкевич.
А я, чесно кажучи, ніколи й не сумнівався в належності не чужої для мене Сватівщини до Великої України, що простяглася синьо-жовтим рушником від Сяну аж до тихого Дону!


08.07.2006
Луганськ – Сватове