Тягучими липкими краплями тяжкий липневий вечір стікав із розпечених дахів хрущовок і падав у сутінки. Відрикошетивши від даху «Запорожця» небесного кольору, він розбивався об землю й розтікався по асфальту, заповнюючи його пори та тріщини. Спальний район був не те щоб дуже вже престижним, але й не зовсім вже забутим. Ні богом, що час від часу посилав туди комунальні служби, ні комунальними службами, що, нарікаючи на долю, час від часу посилали бога.

В одній із квартир дев’ятиповерхівки, в запилюженій і вже не жилій кімнаті, я трощив диван і тріумфально курсував із його уламками межи хрущовок. До смітника й назад. Диван чинив героїчний спротив дезінтеграції, жалібно скавучав, але поступово втрачав і позиції, і деталі.

Колись там жила бабця, але з рік тому вона відчалила у кращий зі світів. Той трансфер супроводжувався тривалими хворобами і непередбачуваною поведінкою сечового міхура. В підсумку неповторний у своїй потворності ансамбль хвороб і немічностей лишив свій слід як на матрацах, так і на вінтажних бильцях. Родичі не дуже новопредставленої спати на дивані після того не могли й не хотіли. Тому за допомогою грубої фізичної сили та ще грубішої лексики той баласт і викидався. Спочатку з вікна, а потім на смітник.

Смітник смердів під навісом за господарською будівлею невідомого призначення. До неї ж, але вже з боку дев’ятиповерхівки і причалив того вечора той самий «Запорожець» небесного кольору, повз який пролягав мій шлях диванного потрошителя. І поки я займався своїм невибагливим човниковим човганням, це примітивне, як амеба, авто жило життям, що було насиченіше, ніж будні студентів у гуртожитку. Іди і дивись. І заздри.

Спочатку в «Запорожці» відпочивали тінейджери. Чи то старші класи, чи то молодші курси. Словом, група молодих осіб, як вони зазвичай фігурують у протоколах. Атмосфера була ненав’язливою, як на вписці на хаті у панків. З салону гримів черговий гімн чергового покоління молоді кількарічної давності. З ледь відкритих вікон у небо здіймався дим самокруток, і навряд чи тютюнових. Екрани смартфонів світилися щастям, а очі хлопчиків і дівчаток світилися ще яскравіше.

Не те щоб я відчув непереборне бажання махнути на все рукою й застрибнути до салону, та як у цій ситуації не привалитись думами тяжкими про те, де у житті ти звернув не туди? Коли поруч таке легке й невимушене свято, а ти під пахвами і на горбу тягаєш шедеври меблярів. І шлейф із сечових випарів, що за тобою тягнеться, можна вивчати не тільки через пристрій нічного бачення, а й неозброєним оком.

Втім, вже у наступній ходці, через якихось п’ять хвилин, вечірки й слід простиг. Зникла, як міраж. Як ніби доля почула квиління моєї душі й стерла веселу компанію з лиця землі.

Натомість, спершись на те, що у всіх машин багажник, і тільки в «Запорожця» — капот, біля авто стояла парочка закоханих чи, як мінімум, нетраханих. В салоні було тихо й темно і якось одразу стало ясно, що вони тут одні. Дивилися на небо, гомоніли та зітхали. Аж мені під своєю ношею хотілося кряхтіти тихіше. Щоб не сполохати таку тендітну церемонію залицяння.

І не сполохав. Вже через п’ять хвилин я милувався характерним похитуванням небесного кузова. Це супроводжувалось бриньчанням приторної балади чи то Джо Кокера, чи то Стінга. І жодної живої душі. Лише ми втрьох і чверть дивану.

Чисто по-людськи я бажав, аби той кузов хитався, поки не закінчиться диван. В гіршому випадку очікував, що на наступній ходці з вікон стирчатимуть руки з цигарками...

А побачив класичний для цієї марки/моделі пейзаж: два парубки схилились над розкритим капотом. Один копався в нутрощах, другий світив йому ліхтариком. І я хотів вірити, що того вечора «Запорожець» ламався не просто так, а замість дівчини. Бо хтось же мусив тоді поламатись. Хоча б заради ввічливості.

В останню, п’яту ходку ще через п’ять хвилин, я біг підстрибом. Від дивану лишились маленькі деталі, а від попередніх рейсів цікавість — що ж буде зараз? А було... Величезне нічого. Ні накурених у салоні, ні закоханих на капоті, ні заклопотаних під ним. Небесний «Запорожець» стояв сам один і жодного натяку на спектакль, який щойно на моїх очах зобразив увесь життєвий цикл цього героя анекдотів та антигероя доріг.

...Зранку похмурий двірник обмітав недопалки навколо «Запорожця» і бурмотів нехитре й передбачуване «Понаставляють цих машин! Ні пройти, ні проїхати».

Я саме проходив повз, коли він, сердито плюнувши на напівспущене колесо, відставив мітлу й попросив про допомогу. Треба було заволокти до господарської будівлі дбайливо складені на смітнику уламки дивану. На дачі таке добро точно згодиться.

26.12.2019.