На високій кручі, де трава зелена
Закохалась осінь в молодого клена.
Закохалась осінь та й він закохався,
Її дивним чарам та словам піддався.
Шепотіла осінь клену про кохання,
Виконати рада всі його бажання.
Одягнула клена в золоті одежі
Аби усі знали кому він належить.
Осені в коханні клен також звірявся.
Молодий, гарячий, що в тому він знався?
Думав, що і справді покохав навіки,
Говорив, що піде за моря, за ріки
Аби з нею бути. Та прийшла година,
Мала розлучатись з ним одна-єдина.
Він їй клявся щиро, що чекати буде,
Що своє кохання повік не забуде.
Розтяглась розлука холодом, зимою,
Стояв клен на вітрі один над рікою.
Стояв та дивився де поділась мила.
Та розлука в нього відбирала сили.
Все ж зима не вічна, проминула скоро.
Йшла весна, до нього забрела на гору.
Молода та гарна, весело сміялась.
В молодого клена миттю закохалась.
Клен очей від неї відвести не годен,
Ще в житті не бачив він такої вроди.
Одягнув найкраще клен зелене плаття,
Під вінець готовий із весною стати.
Що ж – воно й не дивно : молоді, гарячі.
А над ними небо гірко-гірко плаче.
То далека осінь десь одна сумує
І до стрічі з кленом місяці рахує.
Пролетіло літо, врешті та година,
Коли осінь з кленом стрітися повинні.
Йде вона до клена, золото у косах.
Він весною марить, геть забув про осінь.
Як побачив ту, що у коханні клявся,
Засоромивсь миттю, багрянцем узявся.
І стоїть червоний, відвертає очі,
Начебто крізь землю провалитись хоче.
І лихого, наче на душі не має
Та мовчить, не каже, що вже не кохає.
Так тепер щороку клен стрічає осінь.
З сорому, напевно, червоніє й досі.