Нарешті видавець відіслав мені тирах книжки прози, яку я писав протягом двадцяти років. Дуже довго виколихував своє дитя, перш аніж показати його на люди.
Тут є все: і серйозні оповідання про реальні події з мого життя та життя сучасників, казкові сни, подорожі в потойбіччя, цикл про берегиню, який складається більш, аніж з двадцяти творів та повісті, передмову до якої написав Дмитро Васильович Павличко. Він сказав: “Цю книгу хочеться перечитувати знову і знову”. Сподіваюся, що і Вам та Вашим дітям вона принесе радість і не буде стояти на полиці припадаючи пилом. Бо ця книга — саме життя.
Книжка доволі велика — 340 сторінок.
Ось передмова Дмитра Васильовича Павличка до повісті. До всієї книжки передмову написала поетеса, викладач, мовознавець та літредактор Світлана Козаченко.

Передмова до повісті «Два роки»

Не знаю як інші, а я відчуваю розгубленість нашої літератури, особливо прози, яка за умов свободи прагне оновитися філософськими мотивами, але так відчайдушно кидається до будь-яких безкінечних розумувань, що просто тоне в них, втрачає образний дух, свіжість нового слова і живого життя.
Такого не скажеш про першу повість Олександра Сушка «Два роки». Це твір без новаторських амбіцій, а проте надзвичайно цікавий життєвим матеріалом, вражаючий жвавою пластикою людських характерів і епізодів, правдивий, навіть грубуватий у письмі.
«Два роки» - це два роки служби в Радянській Армії (яка вже перебувала в останній стадії свого розкладу, тобто напередодні розвалу СРСР, коли на поверхню вийшли всі її хронічні болячки) Олександра Сірка, українського хлопця з київської робітничої, сказати б, звичайної родини, де національне виховання обмежувалося мовою і піснею.
Найцікавіше в повісті – це, власне, виховання національно свідомого українця засобами російського шовінізму, який був справжньою зброєю і політруків, і командирів. Жахливі сцени солдатських бійок, тупоумне солдафонство офіцерів, цілковита бездуховність тваринного існування – це схоплено пером молодого письменника з нещадною вірогідністю. Сірко поступово переконувався в тому, що «дружба народів» - це казка, створена комуністичними вожаками, що СРСР – це не його батьківщина, що армія, в якій він змушений служити,- це організована державою злочинна структура, табір, звідки тяжко вирватись живим. Пиятика, грабіжництво, взаємна ненависть, брутальне і зумисне переслідування розумнішого солдата, культ фізичної переваги – це все складає атмосферу життя й «вірності воїна» великій імперії.
В образі Сірка він вивів себе, але сила його дару в тому, що він зумів зосередити увагу на своїх армійських «однокашниках», дуже скупо писати про себе, бачити в правдивому світлі інших, рядових і офіцерів, надати кожному з них живої та неповторної прикметності.
Повість «Два роки» може бути причислена до прози літературного факту, до нарисової прози, але це не відійме від твору його актуальності і гостроти, його мистецької правдивості. Читаючи повість, я подекуди натикався на надмірну простоту і навіть неоковирність вислову, але вчитавшись в такі нібито невідредаговані місця, відчув, що вони є органічною складовою стилістики письменника, який відчуває, що вишукана манера не годиться для цього твору. Є всі підстави сподіватися, що Олександр Сушко збагатить нашу літературу іншими творами, в яких не згубить своєї реалістичної спостережливості і додасть до неї універсалізму.

Дмитро Павличко

Післямова автора

Свого часу в журналі «Юность» за 1987 рік, в армії, прочитав повість Юрія Полякова «Сто дней до приказа». З часом визріла ідея розширити часові рамки і надати службі в лавах Радянської Армії барв повноцінної завершеної картини, а не окремого епізоду військового буття. І я пішов далі.
Чотири роки писався твір, поступово набуваючи рис цілісного полотна зі своєю фабулою, реальним внутрішнім світом реальних літгероїв та змістовною резюмуючою частиною.
Не все вдалося. Не вистачило універсалізму, досвіду. Бо перша творча праця такого масштабу потребує не тільки таланту, але й ґрунтовних філологічних знань, яких у мене, тоді ще молодого літератора, не було.
Але твір вважаю вдалим. Його актуально читати і нині,- і в пізнавальному аспекті, для порівняння минувшини та сьогодення, і як повчальну історію для виховання сучасної молоді.
З есеїстикою все набагато складніше. Вона визріла в одну мить. Вибухнула як життєдайний фонтан, накривши мене з головою. Чому – це окрема розмова.
Казкові сюжети та звичайна буденщина – ось головний стрижень моїх художніх історій. Це мій стиль, це моє бачення світу, який я сприймаю і в зрілому віці, як прекрасну казку, хоча й понівечену людськими негідними вчинками.
Сподіваюся, що мої творчі набутки принесуть читачам користь та естетичну насолоду.
Олександр Сушко