Людське життя набагато складніше за те, що описують письменники у своїх начебто геніальних творах. Навіть Лев Толстой у своєму творінні “Війна і мир”, увічнюючи війну 1812-го року, і близько не дотягував до справжньої глибини тієї прірви, яка розверзлася під людськими ногами тієї епохи. А чому? А тому, що був книжною мишею, а не учасником тих подій. Не знали його плечі барського батога, а руки не кололи штиком вороже пузо. Не підпалював смолоскипом за наказом царського воєначальника власну хату, аби в ній не квартирували французські кондотьєри, не віддавав своїх дочок на утіху хвацьким гусарам. Писав собі чоловік та й по всьому. Хоча небезталанний.
Вся російська література тієї пори неправдива, гротескна, бо творили її ледачі пани, лупили три шкури зі своїх кріпосних, а потім сідали й писали про них слізні опуси.
Мені ж близький Роберт Бернс, от він вже своя людина на всі сто. Прикро, що так рано пішов з життя. Але шкряботів пером так, що не тільки шотландці плескали в долоні, але й увесь трудовий люд планети. Принаймні та його частина, яка вміє та любить читати. Одні балади чого варті!
І жінок любив страшенно. Це в нього теж виходило хвацько, оскільки на сьогодні має тільки прямих нащадків понад шістсот душ. Свого часу за ту люту любов місцеві клірики наклали на нього епітимію. Правда, чхати він на неї хотів - продовжував любовні походеньки з утроєним завзяттям, аж доки не гигнув.
А чому його любить і поважає простий народ? А тому, що з простої роботящої сім’ї, з десяти років тяжко працював на фермі разом зі своїм батьком, знав що таке голоднеча і нестатки не з чуток, вивчився, фактично, самотужки. Таким самим був і Тарас Шевченко. Та вони взагалі наче два чоботи з однієї ноги - і талантом, і вдачею, А решта писунів - так собі, не дуже. Ну, хіба що я на них схожий. Тільки лисуватий трохи. І скромний на додачу. Наче.
Але мова тут не про талановитих трутнів, які від безділля не знають що робити, а про мого гавкуна. А це вже тема серйозна, тут двома римованими словами не обійтися.
Причина в тому, що він мене дуже любить. Настільки сильно, що постійно краде у сусідів усяку всячину та приносить поцуплене в мою хату. Першим трофеєм стала свиняча голова: колола баба Степанида кабана, пішла з різником до повітки розплачуватися за роботу, а мій Сірко підкрався тихенько і цап зубиськами поживу. Голова виявилася заважкою навіть для вівчарки, тож доки доволочив до порогу, то виваляв її і в піску, і в землі. Ще й пожував добряче по дорозі.
Поки кохана жінка мирно хропіла у ліжку, відпочиваючи від трудів праведних, хутенько вимив ту голову у колодязній воді, порубав на шматочки, поставив у літній кухні відерного чавуна. І гавкуну “за труди” кісток у миску вкинув, заслужив як не як.
Але холодець без курятини - це не холодець. Чешу за вухами у Сірка, журюся:
- Друже мій чотирилапий! Потрібна курка. А своїх рубати ніззя, ще надто молоді.
А той блимнув на мене розумними очима,- і стриб за паркан до кума.
Хвилин за десять приносить півня.
- Ой, друже! Як дізнається кум, що ти його елітного півня звів — бути біді! Давай хутко ховати сліди злочину!
- Гав! - погодився пес і завихляв хвостом.
- Тихіше, не буди нашу берегиню! - одказую улюбленому псові.
Нагрів в електрочайнику кропу, вилив у каструлю та вкинув туди півня аби пір’я одкисло. Взяв у повітці кропив’яного мішка та заходився обскубувати пір’я, аби по двору не розліталося. Потім однесу і у лісі десь витрушу, аби ніхто не здогадався, де стратили відбулася страта.
Крила, ноги, огузззя та шию вкинув до чавуна, а тушку віддав собаці. Клацнув Сірко зубиськами — і птаха як і не було. За години три холодець був готовий. Розлив його по тарілках та одніс у погріб для загусання.
Прокинулася дружина. Повела носом і питає:
- А чим це так у нас пахтить гарно?
- Хододець зварив.
- А де мнясо взяв? Зараз же коронавірус, транспорт у райцентр не ходить!
- У Степана позавчора замовив, він уранці привіз, коли ти ще спала.
- А гроші?
- Три книжки своїх поезій продав по інтернету. Тепер на два тижні буде що їсти. Ти ж холодець любиш понад усе. От і зробив тобі приємність, серце моє...
Як вона мене цілувала - ви б тільки бачили! А обнімала як! І одними цілунками тут справа не обійшлася. Якщо жінка відчуває, що про неї дбають як про коштовну святиню - відразу віддячує морем любові та ніжності. А я таки дбайливий. Наче.
Щойно сіли до столу - кум на поріг:
- Здрастуйте, шановне панство. Бачу, обідаєте?
- Сідай, куме,- припрошую родича. - Сьогодні неділя, Чарку наливки вковтнеш?
- Не відмовлюся.
Випив він моєї шестидесятиградусної мандрагори з винограду та персиків, хекнув вдоволено і взявся за виделку. Підсунув до себе поближче тарілку з холодцем і каже:
- Жируєте, бачу. Нині коронавірус, а у вас у господі мнясо. Де свинею розжилися? Нині ж усі ринки закрито.
- Та у нас з Нового року запаси лишилися,- відповідаю.- От і вирішив холодильника звільнити, аби не зіпсувалося.
-- А-а-а-а, ну то інша справа. І справді - не варто добру пропадати. А я свого півня не можу ніде знайти. Невже лисиця злапала?
Зітхнув скрушно, наштрикнув на виделку півнячого гребеня та вкинув його до рота. А жінка запитливо глипнула на мене: “Що це я плету про холодильника? Чого не сказав правди?” Але промовчала, дожовуючи півнячий огузок.
Кум за двері, а вона давай катувати:
- Де півня взяв? Звідкіля свиняча голова?
Довелося признатися, сестри. Бо то гріх великий брехати власній дружині. Це ж виходить, що вона мене коханням обдаровувала за олжу. За таке можна великий пробій в
духовній аурі отримати. А коли гроза минулася, розважлива жінка мудро прорекла:
- Твоя брехня простима, бо ти спасав друга. Але мені завжди кажи правду, бо інакше перестану любити. Чуєш, муже?
- Чую, золото моє.
Взяв її на руки і поніс у вишневий садок на гойдалку. Любить вона цю забавку як мала дитина, вже доросла, а тішиться, наче малюк. Там її сердечко відтануло остаточно. Я ще й чарочку наливки їй підніс з афродизіяком, аби я їй і увечері цікавим був...
А коли вже готувалися вмоститися в альковному кублі почув трикратне “Гав!” мого чотирилапого улюбленця.
Вийшов поглянути чого пес здійняв бучу. за мною подріботіла і дружина.
І що б ви думали? На порозі лежали Степанидині монгольські панталони з начосом. Вона в них і на город ходить, і в крамницю, і на похорони. Вельми дорожить ними.
- Сірко! Та що ж ти наробив? Не можна таких коштовних речей красти! Ну, мнясо — це зрозуміло. Але нащо тобі ці панталони? Це ж річ інтимна! - сплеснула руками благовірна.
- Дружино, здається, пес тобі подарунок приніс за любов до нього.
Охнула моя берегиня, нагнулася, обняла руками шию нашого шобтиздоха і міцно пригоргула.
Коли ніч упала на втомлене село, а зоряне шатро тисячеоко заблимало згори я вирушив з панталонами на Степанидин двір. Зайшов з тилу, аби не сполохати її чотирилапого сторожа. Панталони повісив на мотузці для білизни та закріпив защіпками, і тією ж злодійською стежкою повернувся додому.
Не знаю — що ще завтра одчебучить мій гавкун. Можливо це і неправильно, але прив’язувати його до буди не буду. Хай бігає на волі. Бо кожна людська твар народжується без ланцюгів. Це ми — люди — робимо з них своїх слуг, знущаємося над ними, їмо, а вони нам вірять і віддячують за це любов’ю. Так як вміють — щиро і беззастережно.

03.05.2020р.