
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.18
22:26
Краще говорити мовою жестів,
на дні якої - крик, відчай.
Ліпше говорити мовою очей,
на дні якої - пристрасть.
Худий, виснажений ізгой
гримить кайданами
порожніми вулицями.
І його ніхто не чує.
на дні якої - крик, відчай.
Ліпше говорити мовою очей,
на дні якої - пристрасть.
Худий, виснажений ізгой
гримить кайданами
порожніми вулицями.
І його ніхто не чує.
2025.09.18
21:16
Тендітні вії додолу опускаю,
У подумках з тобою я лечу.
Мені до болю тебе не вистачає,
Я, ніби полум'я свічі, тремчу.
Чекаю, що покличеш знову ти мене.
І без вагань я швидко прибіжу
Кохання , мов іскринка, до душі торкне.
У подумках з тобою я лечу.
Мені до болю тебе не вистачає,
Я, ніби полум'я свічі, тремчу.
Чекаю, що покличеш знову ти мене.
І без вагань я швидко прибіжу
Кохання , мов іскринка, до душі торкне.
2025.09.18
19:05
Жив в одного пана старець, ходив, побирався
Доки й помер і до Бога чи в пекло подався.
Залишилась після нього тільки одна свита.
Та погана, що і бідний погидує вдіти.
Двірник свиту, навіть, в руки не схотів узяти,
Тож підняв її на вила й закинув на х
Доки й помер і до Бога чи в пекло подався.
Залишилась після нього тільки одна свита.
Та погана, що і бідний погидує вдіти.
Двірник свиту, навіть, в руки не схотів узяти,
Тож підняв її на вила й закинув на х
2025.09.18
18:13
Байдуже – до пекла чи до раю.
Рішення приймати не мені.
Нині лиш на тебе я чекаю –
Наяву чекаю і у сні.
За плечами сорок вісім років –
І вони злетіли, наче мить.
Я збагнув, наскільки світ широкий,
Рішення приймати не мені.
Нині лиш на тебе я чекаю –
Наяву чекаю і у сні.
За плечами сорок вісім років –
І вони злетіли, наче мить.
Я збагнув, наскільки світ широкий,
2025.09.18
12:14
Чоловіче шо ти як ти
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
2025.09.18
11:46
Осінь починається з цілунків
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
2025.09.18
09:21
СІМ ЧУДЕС ЮВІЛЯРА
Отже, мені виповнилося 70 років!
З огляду на цю поважну цифру хотів би поділитися деяким нагромадженим досвідом. Можливо, він зацікавить когось із тих моїх читачів, хто лише наближається до такого далекого рубежу, який у дитинстві ч
2025.09.18
07:12
В'язень мрій і невільник турбот,
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
2025.09.18
01:11
Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
2025.09.17
22:28
Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
2025.09.17
18:46
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
2025.09.17
18:18
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
2025.09.17
17:57
Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
2025.09.17
16:58
Заливався світанок пташино,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
2025.09.17
11:14
Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
2025.09.17
08:56
вересня - День народження видатного українського письменника
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Обіймаючи світло
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Обіймаючи світло
Великодня п'ятниця в західноукраїнських селах оповита тишею і смутком, на жодному обійсті не бере розгону, а велемовно дрімає нехитра селянська праця. Господарі обійсть, здебільшого, неговіркі, у кожного в голові настанови панотців, що відлунюють нотами трауру, бо як інакше: в церкві Плащаниця Ісуса Христа, що засвідчила страту Сина Божого.
Західноукраїнські села вдихають на повні груди і затамовуть подих, аби почути голоси Ісусових ран, разючі та водночас зцілюючі для душ неспоганених.
Учитель початкових класів Гринь завмирає коло вікна класу, через яке видно церкву, і дослухається, ох, як дослухається до мови святої крові: так міцніє духом і позбувається нарікань на підніжки буднів і скупість особистих свят, бо усе це геть мізерне перед обрисом вічності...
- Іване Яковичу, - здригає плечі Гриня окриком дев'ятирічне, старше від однокласників циганча за другою партою, - цей урок останній сьогодні?
- Так, діти. Закінчуйте вправу, а відтак відпущу до Плащаниці усіх охочих. - тенорить Гринь і одразу визначає, що оминуть церкву троє вихованців - отой багатий запитаннями циганчук, і двоє свідків Єгови.
Двінок перерізає стрічку уроку, першокласники - за двері, а за плечима учителя, що каліграфічно виводить запис у класному журналі, сопе той же невгамовний циганчук.
- Іване Яковичу, перевірите мій зошит насамперед?
Гринь відповідає невгамовному не одразу: у пам'яті першовересень цього навчального року, який у школі прозвали циганським, бо якби не шість циганських сімей, що заїхали підводами до їхнього села і були поселені сільським головою у порожніх, давно покинутих власниками хатах, то комплектування навчальних класів у школі луснуло б, як мильна булька. На щастя, у сільській місцевості клас вважається укомплектованим, якщо у ньому не менше п'яти учнів. Отож школа житиме - як останній бастіон села, що тримає молодь у селі. Ех, коли б іще довкола цього бастіону звести інші, де б закипіла праця сотень молодих рук!
Очі Гриня упираються в циганчукові.
- Твої здібності, хлопче, обнадіюють. - кидає малому і знову пригадує першовересневі години, ті, з циганським лементом у коридорі школи і шепотом односельчан навздогін прудконогим циганчатам та їхнім батькам: пригріли злодюг, хай би їм грець, їй-богу поцуплять усе, що погано лежить.
- Іване Яковичу, то як? - аж пританцьовує циганчук. - Хочу побачити свої помилки.
Гринь неквапливо заглядає у зошит настирливого.
- Помилок немає…
- Шандором зовуть, - підказує малий, збагнувши на свій лад паузу в мові учителя.
- Дякую за підказку. - усміхається Гринь. - У тебе, кмітливий, є знаменитий тезка - великий угорський поет Шандор Петефі.
- Розкажіть про нього, Іване Яковичу! - змахує мимоволі руками циганчук, начебто хоче обійняти ними якомога більше світла у затіненому вікні.
- Не сьогодні, Шандоре. Мені пора у церкву. - підводиться з крісла Гринь. - хочу поклонитися Спасителю.
- А як він спасає? - спалахує погляд циганчука.
- Він, Ісус, - учитель. Навчає, якою стежкою йти до неба, аби не схибити. - руки Гриня теж тягнуться до віконного світла.
Подиву циганчати немає меж. Напружено розмірковує.
- Стежка мусить вести на найвищу гору, а тоді з вершини - на хмарину...
Гринь долонею приховує широкий усміх: не варто спиняти фантазію дитини: праведне відкриється їй згодом, поступово.
Зі школи виходять удвох у напрямку церкви, до якої - рукою подати, тому невдовзі уже й коло неї. Крізь навстіж відчинені двері видніється іконостас, але Плащаниці, що має бути перед ним, не видно, її заступили парафіяни.
- Іване Яковичу, Ісус у церкві? - тамує подих циганча.
- Не тільки у цій - у всіх церквах одразу, Шандоре.
У голові дитини не вкладається почуте, в очах ще більше цікавості.
- Його бачать?
- Ні, відчувають у молитвах. - Гринь кладе руку на плече співбесіднику. - До побачення, хлопче. До нашої розмови згодом повернемось.
У церкві Гриневі щемно і затишно. Склав уклінно шану Плащаниці, помолився й чекає, як і усі чоловіки, на звичне розпорядження старшого церковного брата про чергування у церкві. За спиною шурхіт. Оглянувся - у вхідних циганчук: розглядає Плащаницю, пильно-пильно роздивляється. Нараз відстрибнув од дверей і геть побіг.
- Як вам живеться, Яковичу? - запитує Гриня сусід Федір, з яким чергують з вечора до опівночі. - Ось тут, за церковним порогом, у нас благодать на душі, - продовжує, забувши отримати відповідь, - тут ми люди Божі, покірні та лагідні, а шубовснемо у буденщину, ногами тупаємо, ліктем відштовхуємо, словом ображаємо. А чому? Звикли до життєвого галопу! А хіба у галопі схаменешся? Ні, не зумієш! Бачиш перед собою одну дорогу і - стрімголов по ній, бо поганяють жінка і діти, начальство й сусіди, власні жадоба і заздрість.
Гринь подав голос для зав'язки діалогу - намарно: сусід Федір із тих, що "сідають на вуха" співбесіднику і з довбешки своєї витрушують доварене й не доварене у ній, аж допоки не похвалять себе за хвостатий монолог усмішкою чи піднятим угору пальцем.
- Я б хотів схаменутись, - розпалювався Федір, - але ж на заваді злі духи! Хочете знати, чиї вони? Будь ласка! Цих духів у себе впускають занадто рухливі.
- І балакучі, напевно. - подумав Гринь.
- Рухливим, - вигучнив торохтіння Федір, - ніколи стежити за чистотою вчинків, так, так, саме чистотою, а там, де грязно, злий дух прослизує непомітно. Спочатку сидить у людині, як миша під віником, а потім нашіптує їй про спокуси. Кому раз, кому десятки разів і, врешті, людина стає його жертвою. Ох, і розумні ці духи! Не займають полоненого ними повсякчас, а слушної нагоди чекають, аби у спину штовхнути, ножа під руку підсунути, очі на камінь спрямувати... Розізлися лишень, у відчай впади - таке за їхньою намовою скоїш, що й рід твій од тебе сахнеться! Ісус, пригадую, злих духів з людей виганяв, ще й показав, як, у свині переміщені, діють вони... А трапляється: слабшає нечись у присутності Божій, не здатна в людину проникнути. Тоді обставинами маніпулює. І так, і сяк поверне, що й неспокушеного в таращу заведе. Ото зринула у моїй голові історія, Яковичу...
Гринь підвівся з лави. Забув мобільний удома, а як без телефону в кишені у двадцять першому столітті? Його садиба он де, за два кроки. Туди й назад - за лічені хвилини. Махнув рукою оповідачу й пішов.
- Одна жінка поїхала в гості до куми. - сипав услід Гриневі й надалі оповідач. - Дорога стелилася їй попри став, оточений вербами...
Гринь зачинив за собою двері церкви і мовби прищемив носа сусідовій історії. Почулося протяжне -а-а-а-а-й! - і невдоволене сопіння. У домі Гриня вже спали, тому навшпиньки пробрався в кімнату, що слугувала кабінетом, увімкнув освітлення, ухопив і проковтнув кусень пирога, який не доїв раніше, і взявся шукати телефон. Окинув зором стіл та меблеву стінку, обмацав кілька кишень у покинутому на кріслах одязі, навіть заглянув під ліжко - як корова язиком злизала його Нокію! Сів на крісло і став пригадувати, де б міг зоставити подарунок дочки. Спохопився: звичайно на тумбі у коридорі, як і траплялося раніше... Телефон насправді знайшовся на кришці тумби. За звичкою перед тим, як покласти знахідку в кишеню, поглянув, чи немає пропущених дзвінків та повідомлень, і тільки тоді вирушив на чергування. Церква зустріла навстіж відчиненими дверима. Ніби й нічого дивного в цьому не не було, якби не відсутність у ній сусіда Федора: не відізвався на оклик - перший, другий, третій... Невже покинув церву з Плащаницею напризволяще? Господи! - запекло у грудях Гриневі. - Плащаниці теж немає! Щоб це усе означало? Щодуху у сусідський двір.
- Федоре, де ж ти?
У відповідь рев корови з хліва, на порозі якого з відром води Федорова жінка. Оглянулася.
- У великодню п'ятницю Лінда отелюється! - кричить. - Отож я з церкви свого покликала.
- Де Плащаниця? - горланить Гринь, полотніючи.
- Як це де? - знизує плечима молодиця. - Жартуєте, Яковичу?
- Хіба жартують із цим? - тремтить голос Гриня.
У хліві ще дужче реве корова й репетує господар.
- Теля застрягло в утробі! Ну, відпускай його, годувальнице!
Ошелешена побаченим жінка кидається у хлів та за мить вигулькує.
- Не до вас, Яковичу. Ідіть!
Гринь навипередки з вітром - у церкву. Може, засліпило, хай би йому грець, а вона, Плащаниця, на місці. Та де ж там! - обмацує руками стіл, на якому лежала. - Повідомити панотця. Негайно!
Панотець Микола навколішки перед іконостасом, просить прощення крадію.
- Такий гріх! Такий гріх! - бідкається після кількох прочитаних молитов. - Як те створіння Боже, що споганилось, людям у вічі погляне? Як до Творця ітиме з ложа смертного? Чи зменшать провину його молитви мої?
- Панотче Миколо, - видихає неподалік Гринь, - треба шукати Плащаницю.
- Ой, чи знайдемо? - повертає голову панотець. - Ми ж не поліцейські.
У пам'яті Гриня пропажа племінного бика односеця з пасовища. Викликав односелець поліцію, про допомогу благав. Четверо у погонах разів шість навідали постраждалого, усякі там деталі уточнювали, пригощалися, чим Бог господарю послав, а в результаті - заплатив постраждалий за пальне, що "з'їла" поліцейська машина, а про бика й думати забув.
- Малі сподівання на поліцейських - тільки те і сказав панотцеві зі згаданого, аби у церкві не нарікати, а, трохи помовчавши, припустив. - Чи не цигани наші Плащаницю викрали?
Панотець Микола підвівся з колін.
- До циганів, Іване, - совість їхню будити!
За церквою повернули в завулок, у якому найближча циганська хата. У вікнах світилося - не доведеться нікому сон псувати. На стукіт у двері відізвалася жінка.
- Кому ж там удома не сидиться?
Відповісти не встигли: моложава циганка хитнула перед ними креслатою сукнею і проспівала.
- Ой на-на! Такі пани у гості!
Панотець Микола перехрестив циганку.
- Пропала Плащаниця з церкви, жінко. Перед святим хрестом правду кажи!
- Нічого не знаю! - сукня моложавої, мовби порив хуги до колін Гриня. - У всьому роми у вас винуваті!
- Перед святим хрестом, жінко! - повторив панотець.
- Наші могли... - зніяковіла циганка.
- Хто із ваших? - пожвавішав Гринь.
- Ручаюся за домашніх. Вони не крали. - сукня-хуга заметалася знову, але уся постава циганки та очі її заперечили обман.
Попросили у жінки пробачення і попрощались.
Наступна циганська хата була неподалік. У ній також не спали. Назустріч панотцеві і Гриню вибіг і зайшовся гавкотом кудлатий пес. Відганяючи пса ломакою, дійшли до вхідних хати. Мешканці не відповіли на стукіт.
- Відчиніть, будь ласка! - попрохав панотець.
З середини хати ні звуку, а за хвилю вимкнули освітлення. Тепер уже, перекрикуючи гавкіт, наполягав на зустрічі з мешканцями Гринь. Зрештою він за чверть години кивнув панотцеві на ворота, мовляв потрібно вийти на вулицю.
- На цім обійсті велика родина. - захуткословив Гринь, коли вони з панотцем покинули циганський двір. - У літніх батьків чотири дорослих сини. Якщо причаїлись - не встигли сховати крадене!
- Пильнуватиму їх, Іване. - панотець поглянув чомусь на небо, - Мушу пильнувати, аби Плащаницю за межі обійстя не винесли, а ти, чоловіче, за підмогою біжи.
- Так, панотче Миколо. - погодився Гринь і понісся провулком. Обабіч миготіли дерева і огорожі, десь праворуч заіржав кінь, а ліворуч, у глибині села, затіяли сварку пси. Нічний спринтер не помічав нічого. Нічого, крім безлюддя, бо потрібні були йому люди - розумні та врівноважені. Хтозна, як складеться ситуація... Хтось прошмигнув попереду і притих за тином. Кажуть, у натовпі знайдеш натовп, а на безлюдді того, хто ховається. Гостре око Гриня впіймало зустрічного відразу, увімкнув ліхтарик мобільного і хутко за тин. Від побаченого оторопів: перед ним дитина, допитливе циганча... До тендітних вуст палець прикладає.
- Шандоре, - шепоче Гринь, - о такій годині на вулиці! Сам! Чому?
- Іване Яковичу, - тремтить голос циганчати, так налякали! Боявся циганів зустріти. У мене згорток... Ось там погляньте, Іване Яковичу.
Ліхтариком телефону Гринь вихоплює згорток полотна поблизу, розгортає.
- Шандоре, Плащаниця! Поцупив?
- Зі сховку батька у покинутій хаті на околиці...
- Твоя цікавість, дитино, геніальна! - руки Гриня пригорнули малого. - Але ж батько здогадається...
- Ні, не здогадається. Я вистежив його... Циганчуки уміють вистежити непомітно. А недавно, коли у домі заснули, вислизнув через вікно, аби Плащаницю під церкву...
- Наче з дорослим розмовляю. - дивується Гринь. - Далебі, у цигаських мандрах дорослішають хутчіш.
- Піду додому, - заглядає за тин циганчук, зітхнувши, і тут же запитує.
- А Бог таємниці любить, Іване Яковичу?
- Так, любить - такі, як наша з тобою, Шандоре, - мовить Гринь і ні на йоту не сумнівається, що не обманув.
10.04.2020 р.
Західноукраїнські села вдихають на повні груди і затамовуть подих, аби почути голоси Ісусових ран, разючі та водночас зцілюючі для душ неспоганених.
Учитель початкових класів Гринь завмирає коло вікна класу, через яке видно церкву, і дослухається, ох, як дослухається до мови святої крові: так міцніє духом і позбувається нарікань на підніжки буднів і скупість особистих свят, бо усе це геть мізерне перед обрисом вічності...
- Іване Яковичу, - здригає плечі Гриня окриком дев'ятирічне, старше від однокласників циганча за другою партою, - цей урок останній сьогодні?
- Так, діти. Закінчуйте вправу, а відтак відпущу до Плащаниці усіх охочих. - тенорить Гринь і одразу визначає, що оминуть церкву троє вихованців - отой багатий запитаннями циганчук, і двоє свідків Єгови.
Двінок перерізає стрічку уроку, першокласники - за двері, а за плечима учителя, що каліграфічно виводить запис у класному журналі, сопе той же невгамовний циганчук.
- Іване Яковичу, перевірите мій зошит насамперед?
Гринь відповідає невгамовному не одразу: у пам'яті першовересень цього навчального року, який у школі прозвали циганським, бо якби не шість циганських сімей, що заїхали підводами до їхнього села і були поселені сільським головою у порожніх, давно покинутих власниками хатах, то комплектування навчальних класів у школі луснуло б, як мильна булька. На щастя, у сільській місцевості клас вважається укомплектованим, якщо у ньому не менше п'яти учнів. Отож школа житиме - як останній бастіон села, що тримає молодь у селі. Ех, коли б іще довкола цього бастіону звести інші, де б закипіла праця сотень молодих рук!
Очі Гриня упираються в циганчукові.
- Твої здібності, хлопче, обнадіюють. - кидає малому і знову пригадує першовересневі години, ті, з циганським лементом у коридорі школи і шепотом односельчан навздогін прудконогим циганчатам та їхнім батькам: пригріли злодюг, хай би їм грець, їй-богу поцуплять усе, що погано лежить.
- Іване Яковичу, то як? - аж пританцьовує циганчук. - Хочу побачити свої помилки.
Гринь неквапливо заглядає у зошит настирливого.
- Помилок немає…
- Шандором зовуть, - підказує малий, збагнувши на свій лад паузу в мові учителя.
- Дякую за підказку. - усміхається Гринь. - У тебе, кмітливий, є знаменитий тезка - великий угорський поет Шандор Петефі.
- Розкажіть про нього, Іване Яковичу! - змахує мимоволі руками циганчук, начебто хоче обійняти ними якомога більше світла у затіненому вікні.
- Не сьогодні, Шандоре. Мені пора у церкву. - підводиться з крісла Гринь. - хочу поклонитися Спасителю.
- А як він спасає? - спалахує погляд циганчука.
- Він, Ісус, - учитель. Навчає, якою стежкою йти до неба, аби не схибити. - руки Гриня теж тягнуться до віконного світла.
Подиву циганчати немає меж. Напружено розмірковує.
- Стежка мусить вести на найвищу гору, а тоді з вершини - на хмарину...
Гринь долонею приховує широкий усміх: не варто спиняти фантазію дитини: праведне відкриється їй згодом, поступово.
Зі школи виходять удвох у напрямку церкви, до якої - рукою подати, тому невдовзі уже й коло неї. Крізь навстіж відчинені двері видніється іконостас, але Плащаниці, що має бути перед ним, не видно, її заступили парафіяни.
- Іване Яковичу, Ісус у церкві? - тамує подих циганча.
- Не тільки у цій - у всіх церквах одразу, Шандоре.
У голові дитини не вкладається почуте, в очах ще більше цікавості.
- Його бачать?
- Ні, відчувають у молитвах. - Гринь кладе руку на плече співбесіднику. - До побачення, хлопче. До нашої розмови згодом повернемось.
У церкві Гриневі щемно і затишно. Склав уклінно шану Плащаниці, помолився й чекає, як і усі чоловіки, на звичне розпорядження старшого церковного брата про чергування у церкві. За спиною шурхіт. Оглянувся - у вхідних циганчук: розглядає Плащаницю, пильно-пильно роздивляється. Нараз відстрибнув од дверей і геть побіг.
- Як вам живеться, Яковичу? - запитує Гриня сусід Федір, з яким чергують з вечора до опівночі. - Ось тут, за церковним порогом, у нас благодать на душі, - продовжує, забувши отримати відповідь, - тут ми люди Божі, покірні та лагідні, а шубовснемо у буденщину, ногами тупаємо, ліктем відштовхуємо, словом ображаємо. А чому? Звикли до життєвого галопу! А хіба у галопі схаменешся? Ні, не зумієш! Бачиш перед собою одну дорогу і - стрімголов по ній, бо поганяють жінка і діти, начальство й сусіди, власні жадоба і заздрість.
Гринь подав голос для зав'язки діалогу - намарно: сусід Федір із тих, що "сідають на вуха" співбесіднику і з довбешки своєї витрушують доварене й не доварене у ній, аж допоки не похвалять себе за хвостатий монолог усмішкою чи піднятим угору пальцем.
- Я б хотів схаменутись, - розпалювався Федір, - але ж на заваді злі духи! Хочете знати, чиї вони? Будь ласка! Цих духів у себе впускають занадто рухливі.
- І балакучі, напевно. - подумав Гринь.
- Рухливим, - вигучнив торохтіння Федір, - ніколи стежити за чистотою вчинків, так, так, саме чистотою, а там, де грязно, злий дух прослизує непомітно. Спочатку сидить у людині, як миша під віником, а потім нашіптує їй про спокуси. Кому раз, кому десятки разів і, врешті, людина стає його жертвою. Ох, і розумні ці духи! Не займають полоненого ними повсякчас, а слушної нагоди чекають, аби у спину штовхнути, ножа під руку підсунути, очі на камінь спрямувати... Розізлися лишень, у відчай впади - таке за їхньою намовою скоїш, що й рід твій од тебе сахнеться! Ісус, пригадую, злих духів з людей виганяв, ще й показав, як, у свині переміщені, діють вони... А трапляється: слабшає нечись у присутності Божій, не здатна в людину проникнути. Тоді обставинами маніпулює. І так, і сяк поверне, що й неспокушеного в таращу заведе. Ото зринула у моїй голові історія, Яковичу...
Гринь підвівся з лави. Забув мобільний удома, а як без телефону в кишені у двадцять першому столітті? Його садиба он де, за два кроки. Туди й назад - за лічені хвилини. Махнув рукою оповідачу й пішов.
- Одна жінка поїхала в гості до куми. - сипав услід Гриневі й надалі оповідач. - Дорога стелилася їй попри став, оточений вербами...
Гринь зачинив за собою двері церкви і мовби прищемив носа сусідовій історії. Почулося протяжне -а-а-а-а-й! - і невдоволене сопіння. У домі Гриня вже спали, тому навшпиньки пробрався в кімнату, що слугувала кабінетом, увімкнув освітлення, ухопив і проковтнув кусень пирога, який не доїв раніше, і взявся шукати телефон. Окинув зором стіл та меблеву стінку, обмацав кілька кишень у покинутому на кріслах одязі, навіть заглянув під ліжко - як корова язиком злизала його Нокію! Сів на крісло і став пригадувати, де б міг зоставити подарунок дочки. Спохопився: звичайно на тумбі у коридорі, як і траплялося раніше... Телефон насправді знайшовся на кришці тумби. За звичкою перед тим, як покласти знахідку в кишеню, поглянув, чи немає пропущених дзвінків та повідомлень, і тільки тоді вирушив на чергування. Церква зустріла навстіж відчиненими дверима. Ніби й нічого дивного в цьому не не було, якби не відсутність у ній сусіда Федора: не відізвався на оклик - перший, другий, третій... Невже покинув церву з Плащаницею напризволяще? Господи! - запекло у грудях Гриневі. - Плащаниці теж немає! Щоб це усе означало? Щодуху у сусідський двір.
- Федоре, де ж ти?
У відповідь рев корови з хліва, на порозі якого з відром води Федорова жінка. Оглянулася.
- У великодню п'ятницю Лінда отелюється! - кричить. - Отож я з церкви свого покликала.
- Де Плащаниця? - горланить Гринь, полотніючи.
- Як це де? - знизує плечима молодиця. - Жартуєте, Яковичу?
- Хіба жартують із цим? - тремтить голос Гриня.
У хліві ще дужче реве корова й репетує господар.
- Теля застрягло в утробі! Ну, відпускай його, годувальнице!
Ошелешена побаченим жінка кидається у хлів та за мить вигулькує.
- Не до вас, Яковичу. Ідіть!
Гринь навипередки з вітром - у церкву. Може, засліпило, хай би йому грець, а вона, Плащаниця, на місці. Та де ж там! - обмацує руками стіл, на якому лежала. - Повідомити панотця. Негайно!
Панотець Микола навколішки перед іконостасом, просить прощення крадію.
- Такий гріх! Такий гріх! - бідкається після кількох прочитаних молитов. - Як те створіння Боже, що споганилось, людям у вічі погляне? Як до Творця ітиме з ложа смертного? Чи зменшать провину його молитви мої?
- Панотче Миколо, - видихає неподалік Гринь, - треба шукати Плащаницю.
- Ой, чи знайдемо? - повертає голову панотець. - Ми ж не поліцейські.
У пам'яті Гриня пропажа племінного бика односеця з пасовища. Викликав односелець поліцію, про допомогу благав. Четверо у погонах разів шість навідали постраждалого, усякі там деталі уточнювали, пригощалися, чим Бог господарю послав, а в результаті - заплатив постраждалий за пальне, що "з'їла" поліцейська машина, а про бика й думати забув.
- Малі сподівання на поліцейських - тільки те і сказав панотцеві зі згаданого, аби у церкві не нарікати, а, трохи помовчавши, припустив. - Чи не цигани наші Плащаницю викрали?
Панотець Микола підвівся з колін.
- До циганів, Іване, - совість їхню будити!
За церквою повернули в завулок, у якому найближча циганська хата. У вікнах світилося - не доведеться нікому сон псувати. На стукіт у двері відізвалася жінка.
- Кому ж там удома не сидиться?
Відповісти не встигли: моложава циганка хитнула перед ними креслатою сукнею і проспівала.
- Ой на-на! Такі пани у гості!
Панотець Микола перехрестив циганку.
- Пропала Плащаниця з церкви, жінко. Перед святим хрестом правду кажи!
- Нічого не знаю! - сукня моложавої, мовби порив хуги до колін Гриня. - У всьому роми у вас винуваті!
- Перед святим хрестом, жінко! - повторив панотець.
- Наші могли... - зніяковіла циганка.
- Хто із ваших? - пожвавішав Гринь.
- Ручаюся за домашніх. Вони не крали. - сукня-хуга заметалася знову, але уся постава циганки та очі її заперечили обман.
Попросили у жінки пробачення і попрощались.
Наступна циганська хата була неподалік. У ній також не спали. Назустріч панотцеві і Гриню вибіг і зайшовся гавкотом кудлатий пес. Відганяючи пса ломакою, дійшли до вхідних хати. Мешканці не відповіли на стукіт.
- Відчиніть, будь ласка! - попрохав панотець.
З середини хати ні звуку, а за хвилю вимкнули освітлення. Тепер уже, перекрикуючи гавкіт, наполягав на зустрічі з мешканцями Гринь. Зрештою він за чверть години кивнув панотцеві на ворота, мовляв потрібно вийти на вулицю.
- На цім обійсті велика родина. - захуткословив Гринь, коли вони з панотцем покинули циганський двір. - У літніх батьків чотири дорослих сини. Якщо причаїлись - не встигли сховати крадене!
- Пильнуватиму їх, Іване. - панотець поглянув чомусь на небо, - Мушу пильнувати, аби Плащаницю за межі обійстя не винесли, а ти, чоловіче, за підмогою біжи.
- Так, панотче Миколо. - погодився Гринь і понісся провулком. Обабіч миготіли дерева і огорожі, десь праворуч заіржав кінь, а ліворуч, у глибині села, затіяли сварку пси. Нічний спринтер не помічав нічого. Нічого, крім безлюддя, бо потрібні були йому люди - розумні та врівноважені. Хтозна, як складеться ситуація... Хтось прошмигнув попереду і притих за тином. Кажуть, у натовпі знайдеш натовп, а на безлюдді того, хто ховається. Гостре око Гриня впіймало зустрічного відразу, увімкнув ліхтарик мобільного і хутко за тин. Від побаченого оторопів: перед ним дитина, допитливе циганча... До тендітних вуст палець прикладає.
- Шандоре, - шепоче Гринь, - о такій годині на вулиці! Сам! Чому?
- Іване Яковичу, - тремтить голос циганчати, так налякали! Боявся циганів зустріти. У мене згорток... Ось там погляньте, Іване Яковичу.
Ліхтариком телефону Гринь вихоплює згорток полотна поблизу, розгортає.
- Шандоре, Плащаниця! Поцупив?
- Зі сховку батька у покинутій хаті на околиці...
- Твоя цікавість, дитино, геніальна! - руки Гриня пригорнули малого. - Але ж батько здогадається...
- Ні, не здогадається. Я вистежив його... Циганчуки уміють вистежити непомітно. А недавно, коли у домі заснули, вислизнув через вікно, аби Плащаницю під церкву...
- Наче з дорослим розмовляю. - дивується Гринь. - Далебі, у цигаських мандрах дорослішають хутчіш.
- Піду додому, - заглядає за тин циганчук, зітхнувши, і тут же запитує.
- А Бог таємниці любить, Іване Яковичу?
- Так, любить - такі, як наша з тобою, Шандоре, - мовить Гринь і ні на йоту не сумнівається, що не обманув.
10.04.2020 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію