Міхаілу Ніколаєву

Голово при Раднаркомі, Наркомосі, Мінзаксправі!
Цю місцину я пізнаю, як окраїну Китаю!
Упізнаю цю особу! В знаком допиту поставі.
У крапках дірок шинелі. Мізки в комі опізнаю!
Знаки ділення – де вічі, замість горла – темінь спалу.
От і вийшов чоловічок, представник її загалу.
Ось і він, громадянин,
що виймає із штанин.

"А почім та радіола?"
"Хто такий Савонарола?"
"Десь бо є на те підказка?"
"А клозет, як ваша ласка!"

Входить Пушкін у шоломі літуна при папіросці.
В чистім полі чеше скорий зі самітним пасажиром.
І нарізкою навскісно, як полтавської, в дорозі
з видлубаним підо Гдовом пальцем стрілочника жиром
оживає снігу килим, а розвилки-полустанки
окропить не однієї вмістом випитої склянки.
Виють в лігвах піль, таким
ошелешені вовки.

"Ба, життя – як лотерея".
"Вийшла заміж за єврея".
"Нарід довели до ручки".
"Дай червінця до получки".

Входить Гоголь в безкозирці, поряд з ним – мецо-сопрано.
В продуктовім – кіт наплакав; бакалія зі щурами.
Рогом риючи каракуль, дехто в штанях із барана
на трибуні мавзолея мружить щілочки тирана.
Як лихі казали люди, вирлам з вихорами вражим
узнаки, як фіш на блюді, ціпеніє труп зі фаршем.
Славно гріб од самоти
при гвинтівці стерегти.

"Не дивись у вічі, діво:
підеш, серденько, наліво".
"Піп любив свою собаку".
"Умирали вдвох від раку".

Входить Лев Толстой в піжамі, всюди – Ясная Поляна.
(Бродять парубки з ножами, пахне шипром з комсомолом.)
Він учитель у Тарзана: самописка – як ліана,
взад-вперед літають ядра над французьким частоколом.
Се – великий син Росії, най і правлячого класу!
Муж, чиї онуки босі теж не часто бачать м'ясо.
Чудо-юдо: ніжний граф
наплодив книжкових шаф!

"Научав мінету, й тільки?".
"Що за кипиш-гам без бійки? "
"Крив останніми словами".
"Крайні є? То я за вами".

Входить пара Александрів під конвоєм Миколаші.
Сповіщають: "Ось так лажа" чи "Яке смачне повидло".
По Європі бродять нари в марнім пошуку параші,
там і сям зніяковіле намість здибуючи бидло.
Хвиля благами причалу обнадіяла "Аврору",
щоб пальнула на початку безкінечного терору.
Ой ти, участь корабля:
скажеш "плі!" – почуєш "бля!"

"Укріпив стосунки браком".
"Все одно поставлю раком".
"Ех, Цусімо-Хіросімо!
Жити далі незносимо".

Входять Герцен з Огарьовим, горобине щебетання.
Що обітницям-обіймам личить, як чуже наріччя.
Ліпший овид цього міста з висоти бомбардування.
Глянь – набухлі, ніби вата у пахвині у заріччя,
оболоки на осонні плідні ув архітектурі.
Кремль маячить, буцім зона; кажуть – у мініатюрі.
Бугаїне "у-у" в гайку.
Дятел стукає круку.

"Пленум брав перерву двічі".
"Дав поліном їй меж вічі".
"Білий світ арабській хаті
застять знов жиди пархаті".

Входить Сталін з Джугашвілі, розпашілі спересердя.
Кожен иншого в прицілі, куці пальці на гашетці,
і кілечки диму з люльки… Так, на думку режисера,
Націй Батько був і гигнув, з нікотинами у герці.
І встає Кавказ хребтами у почеснім караулі.
Зі коричневого ока б’є ключем Напареулі.
Друг-кунак стромляє клик
в недоїдений шашлик.

"Ти дививсь Дерсу Узала?"
"Я тобі не все сказала".
"Раз чучмек, то вірить в Будду".
"Сука будеш?" – "Нею й буду".

Входить з криком Закордоння – зо півкулля під забралом
зі замацаним в кишені знакомитим оковидом.
Обзиває Єрмолая Фредеріком або Шарлем,
то пеняючи законом, то погрожуючи митом,
окликає: "Як живете!" І бентежать глянцем плоті
Рафаель з Буанаротті – ані біса на звороті.
Пролетарій не баран:
чимчикує в ресторан.

"Ти у шкарах цих, як янкі".
"Заламав її зі п’янки".
"Був простим собі робочим".
"Поза тим, усі ми дрочим".

Входять Думи за Грядуще, всі у строях цвіту хакі.
Мирний атом криють матом; балістичности снарядам
додають у танці-шманці: "Ми вояки-забіяки!
Росіянці і германці нам примір під Сталінградом".
І удові, як Матрьони, глухо виють циклотрони.
В Міністерстві Оборони гучно каркають ворони.
А у спальні не до снів
подушкам від орденів.

"Де яйце, там і пательня".
"Чув, московська достеменно
буде знову по рублю".
"Мам, я тата не люблю".

Входить дехто православний, мовить: "Я тут повноправний.
У душі моїй Жар-птиця і туга по государю.
Ігор хутче би вернувся у обійми Ярославни.
Дайте я перехрещуся, а як ні – в лице ударю.
Гірше порч своїх вошивців – підчепити їх заразу.
Грай, гармоне, заглуши цей саксофон – поробу джазу".
До причасть і сліз роса
личить жертвам обріза…

"Нам біфштекс і хрін у плошці".
"Бурлаки-сєвероморці
крейсер витягнуть, дастьбі,
й дозу променів собі".

Входять Думи за Минуле, в убранні якім попало,
з чорнобурками в помині. На розбірливій латині
і російською тихіше запевняють: "Все пропало,
а) фокстрот під абажуром, чорно-білені святині;
б) ікра, севрюга, жито; в) красулині білила.
Та бракує алфавіту. І дитя, осоловіло,
після "баїньки-баю",
загинає: "мать твою!".

"Ліз у пах, коли знайомивсь".
"Підмахну – і в Сочі". "Помісь
лейкоциту з антрацитом
називається Кокітом".

Входять строєм піонери, хто – з моделлю зі фанери,
хто – з докладним, самотужки занотованим доносом.
З того світу, як химери, стукачі-пенсіонери
запопадливо кивають – шмаркачам і кирпоносим,
що врубають "Руський бальний", і до батьківської хати
забігають притьма в спальні, де зачаті – тат прогнати.
Що попишеш? Юнь, авжеж.
Не удавиш, не уб’єш.

"Плюнув в суп, зігнав досаду".
"Срати поруч з ним не сяду".
"А моя, як та мадона,
не бажає без гондона".

Входить Лебідь з неодмінним Відображенням озерним,
взвод беріз за ним уприсядь, першій скрипці на помозі.
Метр палкий, чию уяву розпалило гренадером,
ба, сцикливого десятку, дряпа кігтем бархат ложі.
Дощ іде. Собака гавка. З печі, з цвяшком у щербатім
роті, покидь зизоока кпить з каліки голим задом:
"Инвалід, га, инвалід,
ой, нутро мені болить".

"Загриміть у гріб – не штука!"
"Пес гавкучіш, ачи сука?"
"Чинник висліду в причині
відпадає по кончині".

Входить Мусор з криком: "Годі!" Прокурору жовна зводить.
І барліг громадянина сторожують не "сезами"
Може правнук, може прадід в рудних надрах тачку котить.
Щедрі надра в масть политі кришталевими сльозами.
І ніяких тобі склепів: в бликах повні над рудою,
сяють фікси золотою у щелепі мерзлотою.
Знати, доста рвали жил
ті, хто голови зложив.

"Хата є, та лінь злягтися".
"Я не бл…дь, а кранівниця".
"Звичка жити, до словечка,
старша курки і яєчка".

Ми заполонили сцену! Решті – битися об стіну!
Звитись соколом під купол! Брати приклад з аскариди!
І гумовими ляльками, язиками збивши піну,
обікластись якомога, щоб родилися гібриди.
За нестачі просторіні, в чім відлитись формі маси,
цвинтаря окрім і черги мимо чорної – до каси?
Гайда в степ, що люд зорав
до піврозпаду ядра!

"Дайте строк, а вирок вспіє!"
"Хто кричить: "Хапай злодíя!"?
"Малювала члена в зошит".
"Богом зглянутися прóшу".

Входить Вечір-неборака, дім казна і де у дідька.
Скатертина і фіранка не узгодять сенсів зовні.
Без заваг на гугіт серця – лепет "якання", і тільки –
відчуття, що Лобачевским овид зібганий сьогодні.
Легіт листя барви грошей, комариний дзум з-під стелі.
Вічі збільшити не гожі шість-на-дев’ять тих, що вмерлі,
хто проріс в густій траві.
Геж, потуги не нові.

"Від кохань бувають діти.
Ти один тепер на світі.
Пам’ятаєш, як, бувало,
я у потемках співала?

Онде – кицька, онде – мишка.
Онде – табір, онде – вишка.
Час іде, і тихим сапом
убиває маму з татом".

------------------------

Иосиф Бродский

«Представление»

Михаилу Николаеву
Председатель Совнаркома, Наркомпроса, Мининдела!
Эта местность мне знакома, как окраина Китая!
Эта личность мне знакома! Знак допроса вместо тела.
Многоточие шинели. Вместо мозга - запятая.
Вместо горла – темный вечер. Вместо буркал – знак деленья.
Вот и вышел человечек, представитель населенья.
Вот и вышел гражданин,
достающий из штанин.

"А почем та радиола?"
"Кто такой Савонарола?"
"Вероятно, сокращенье".
"Где сортир, прошу прощенья?"

Входит Пушкин в летном шлеме, в тонких пальцах – папироса.
В чистом поле мчится скорый с одиноким пассажиром.
И нарезанные косо, как полтавская, колеса
с выковыренным под Гдовом пальцем стрелочника жиром
оживляют скатерть снега, полустанки и развилки
обдавая содержимым опрокинутой бутылки.
Прячась в логово свое
волки воют "E-мое".

"Жизнь - она как лотерея".
"Вышла замуж за еврея".
"Довели страну до ручки".
"Дай червонец до получки".

Входит Гоголь в бескозырке, рядом с ним — меццо-сопрано.
В продуктовом — кот наплакал; бродят крысы, бакалея.
Пряча твердый рог в каракуль, некто в брюках из барана
превращается в тирана на трибуне мавзолея.
Говорят лихие люди, что внутри, разочарован
под конец, как фиш на блюде, труп лежит нафарширован.
Хорошо, утратив речь,
Встать с винтовкой гроб стеречь.

«Не смотри в глаза мне, дева:
все равно пойдешь налево».
«У попа была собака».
«Оба умерли от рака».

Входит Лев Толстой в пижаме, всюду — Ясная Поляна.
(Бродят парубки с ножами, пахнет шипром с комсомолом.)
Он — предшественник Тарзана: самописка — как лиана,
взад-вперед летают ядра над французским частоколом.
Се — великий сын России, хоть и правящего класса!
Муж, чьи правнуки босые тоже редко видят мясо.
Чудо-юдо: нежный граф
Превратился в книжный шкаф!

«Приучил ее к минету».
«Что за шум, а драки нету?»
«Крыл последними словами».
«Кто последний? Я за вами».

Входит пара Александров под конвоем Николаши.
Говорят «Какая лажа» или «Сладкое повидло».
По Европе бродят нары в тщетных поисках параши,
натыкаясь повсеместно на застенчивое быдло.
Размышляя о причале, по волнам плывет «Аврора»,
чтобы выпалить в начале непрерывного террора.
Ой ты, участь корабля:
скажешь «пли!» — ответят «бля!»

«Сочетался с нею браком».
«Все равно поставлю раком».
«Эх, Цусима-Хиросима!
Жить совсем невыносимо».

Входят Герцен с Огаревым, воробьи щебечут в рощах.
Что звучит в момент обхвата как наречие чужбины.
Лучший вид на этот город — если сесть в бомбардировщик.
Глянь — набрякшие, как вата из нескромныя ложбины,
размножаясь без резона, тучи льнут к архитектуре.
Кремль маячит, точно зона; говорят, в миниатюре.
Ветер свищет. Выпь кричит.
Дятел ворону стучит.

«Говорят, открылся Пленум».
«Врезал ей меж глаз поленом».
«Над арабской мирной хатой
гордо реет жид пархатый».

Входит Сталин с Джугашвили, между ними вышла ссора.
Быстро целятся друг в друга, нажимают на собачку,
и дымящаяся трубка… Так, по мысли режиссера,
и погиб Отец Народов, в день выкуривавший пачку.
И стоят хребты Кавказа как в почетном карауле.
Из коричневого глаза бьет ключом Напареули.
Друг-кунак вонзает клык
в недоеденный шашлык.

«Ты смотрел Дерсу Узала?»
«Я тебе не все сказала».
«Раз чучмек, то верит в Будду».
«Сукой будешь?» «Сукой буду».

Входит с криком Заграница, с запрещенным полушарьем
и с торчащим из кармана горизонтом, что опошлен.
Обзывает Ермолая Фредериком или Шарлем,
Придирается к закону, кипятится из-за пошлин,
восклицая: «Как живете!» И смущают глянцем плоти
Рафаэль с Буанаротти — ни черта на обороте.
Пролетарии всех стран
Маршируют в ресторан.

«В этих шкарах ты как янки».
«Я сломал ее по пьянке».
«Был всю жизнь простым рабочим».
«Между прочим, все мы дрочим».

Входят Мысли О Грядущем, в гимнастерках цвета хаки.
Вносят атомную бомбу с баллистическим снарядом.
Они пляшут и танцуют: «Мы вояки-забияки!
Русский с немцем лягут рядом; например, под Сталинградом».
И, как вдовые Матрены, глухо воют циклотроны.
В Министерстве Обороны громко каркают вороны.
Входишь в спальню — вот те на:
на подушке — ордена.

«Где яйцо, там — сковородка».
«Говорят, что скоро водка
снова будет по рублю».
«Мам, я папу не люблю».

Входит некто православный, говорит: «Теперь я — главный.
У меня в душе Жар-птица и тоска по государю.
Скоро Игорь воротится насладиться Ярославной.
Дайте мне перекреститься, а не то — в лицо ударю.
Хуже порчи и лишая — мыслей западных зараза.
Пой, гармошка, заглушая саксофон — исчадье джаза».
И лобзают образа
с плачем жертвы обреза…

«Мне — бифштекс по-режиссерски».
«Бурлаки в Североморске
тянут крейсер бечевой,
исхудав от лучевой».

Входят Мысли О Минувшем, все одеты как попало,
с предпочтеньем к чернобурым. На классической латыни
и вполголоса по-русски произносят: «Все пропало,
а) фокстрот под абажуром, черно-белые святыни;
б) икра, севрюга, жито; в) красавицыны бели.
Но — не хватит алфавита. И младенец в колыбели,
слыша «баюшки-баю»,
отвечает: «мать твою!»».

«Влез рукой в шахну, знакомясь».
«Подмахну — и в Сочи». «Помесь
лейкоцита с антрацитом
называется Коцитом».

Входят строем пионеры, кто — с моделью из фанеры,
кто — с написанным вручную содержательным доносом.
С того света, как химеры, палачи-пенсионеры
одобрительно кивают им, задорным и курносым,
что врубают «Русский бальный» и вбегают в избу к тяте
выгнать тятю из двуспальной, где их сделали, кровати.
Что попишешь? Молодежь.
Не задушишь, не убьешь.

«Харкнул в суп, чтоб скрыть досаду».
«Я с ним рядом срать не сяду».
«А моя, как та мадонна,
не желает без гондона».

Входит Лебедь с Отраженьем в круглом зеркале, в котором
взвод берез идет вприсядку, первой скрипке корча рожи.
Пылкий мэтр с воображеньем, распаленным гренадером,
только робкого десятку, рвет когтями бархат ложи.
Дождь идет. Собака лает. Свесясь с печки, дрянь косая
с голым задом донимает инвалида, гвоздь кусая:
«Инвалид, а инвалид.
У меня внутри болит».

«Ляжем в гроб, хоть час не пробил!»
«Это — сука или кобель?»
«Склока следствия с причиной
прекращается с кончиной».

Входит Мусор с криком: «Хватит!» Прокурор скулу квадратит.
Дверь в пещеру гражданина не нуждается в «сезаме».
То ли правнук, то ли прадед в рудных недрах тачку катит,
обливаясь щедрым недрам в масть кристальными слезами.
И за смертною чертою, лунным блеском залитою,
челюсть с фиксой золотою блещет вечной мерзлотою.
Знать, надолго хватит жил
тех, кто головы сложил.

«Хата есть, да лень тащиться».
«Я не блядь, а крановщица».
«Жизнь возникла как привычка
раньше куры и яичка».

Мы заполнили всю сцену! Остается влезть на стену!
Взвиться соколом под купол! Сократиться в аскарида!
Либо всем, включая кукол, языком взбивая пену,
хором вдруг совокупиться, чтобы вывести гибрида.
Бо, пространство экономя, как отлиться в форму массе,
кроме кладбища и кроме черной очереди к кассе?
Эх, даешь простор степной
без реакции цепной!

«Дайте срок без приговора!»
«Кто кричит: «Держите вора!»? »
«Рисовала член в тетради».
«Отпустите, Христа ради».

Входит Вечер в Настоящем, дом у чорта на куличках.
Скатерть спорит с занавеской в смысле внешнего убранства.
Исключив сердцебиенье — этот лепет я в кавычках —
ощущенье, будто вычтен Лобачевский из пространства.
Ропот листьев цвета денег, комариный ровный зуммер.
Глаз не в силах увеличить шесть-на-девять тех, кто умер,
кто пророс густой травой.
Впрочем, это не впервой.

«От любви бывают дети.
Ты теперь один на свете.
Помнишь песню, что, бывало,
я в потемках напевала?

Это — кошка, это — мышка.
Это — лагерь, это — вышка.
Это — время тихой сапой
убивает маму с папой».

1986