Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про річку Атманай
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про річку Атманай
Кохання не лише із насолод,
У ньому ще така велика сила:
В закоханих мов виростають крила
Аби здолати сотні перешкод
І поєднати дві душі в єдину,
Зігріти в холод, освітити в ніч.
І це настільки загадкова річ,
Що дошукатись справжньої причина,
Чому воно з’єднало саме тих,
А не других, ніхто того не може.
Здається, і багатий, і пригожий
Та серце, бач, скорити і не зміг.
А інший глянув раз і вже готово:
Миттєво серце вразила стріла.
Такі от в світі дивнії діла
Бувають часом. Справді, загадкові.
Мій у житті батьківський перший дім
Стояв колись в верхів’ях Атманаю.
Про річку ту легенду пам’ятаю
І вам тепер її переповім.
Жив в цих степах колись татарський рід
Своїм аулом понад морем синім.
Від нього й сліду не лишилось нині,
Лиш від подій тих залишився слід.
Аул жив бідно, розкоші не знали.
Отари пасли, але все чужі,
В набіг ходили в руські рубежі,
Хоч зиску з того небагато мали.
Жили в аулі дівчина й юнак,
Яких кохання щастям поєднало.
Вже, може, скоро й одружитись мали
Та у житті трапляється і так,
Що виника зненацька перепона,
Яка закреслить плани всі навскіс.
Якось мурзу шайтан в аул приніс
Із ним загін чималий охорони.
Мурза багатий був, але старий
Та і з лиця не пити краще воду,
Товстий, незграбний, як ота колода,
А з рота наче нахлебтавсь помий.
І так вже доля визначила їм,
Що цей мурза зустрів оту дівчину.
Від захвату ледь не вдавився слиной,
Завмер на місці, наче вдарив грім.
Вона мурзу хотіла обійти
Та він до неї реп’яхом вчепився.
Хоч на той час вже десять раз женився,
Але не міг красуню пропустить.
Вона додому , він за нею слідом,
Батькам калим великий обіця,
А в них багатство: мазанка й вівця
Тож ладні дочку одружити й з дідом.
Вона благає не робить того,
Але вони і слухати не хочуть.
З мурзи не зводять жадібнії очі,
Мовляв , давай, тягни калим бігом.
Мурза поїхав по калим додому,
Батьки весілля стали готувать
Та на багатство на своє чекать.
Вмить рознеслася по аулу всьому
Ця новина. До юнака дійшла.
Він кинув все й скоріше до дівчини,
А вона сліз своїх ніяк не спине.
На нього очі в відчаї звела:
- Що нам робити? - Утікати, мила,
В краї далекі, далі від біди
Аби мурза не віднайшов сліди.
Ходи, збирайся. Бо уже стемніло.
Я у ярку чекатиму отім.
Дивись аби батьки чого не взнали,
Раніше часу щоби не шукали,
Бо гроші, бачу, застять очі їм.
Поночі степом подались обоє
Аби кохання врятувать своє.
У небі місяць світить-виграє
Та зорі сяють ген над головою.
А їм – скоріше б далі утекти
Аби мурза не зміг їх наздогнати.
Немає часу небо розглядати
І мову про красу ночей вести.
Де пробіжать, а де на крок перейдуть
Та все назад поглядають – не йде
Мурза по сліду, зграю не веде.
А шлях іще ж далекий попереду.
Мурза тим часом і калим привіз
-Де ж наречена? – у батьків питає,
А ті туди-сюди – доньки немає.
До юнака додому подались
Та його також вдома не застали.
Сказали люди, що кудись подавсь.
Мурза про все одразу здогадавсь.
Отож в погоню по слідах помчали.
Летить погоня, степ навкруг дрижить
Із криком птахи навкруги кружляють,
А звірі в розтіч від страху втікають,
Гадюччя з шляху уповзти спішить.
А втікачі біжать з останніх сил
І до ріки якоїсь добігають.
Та вже й погоні звуки долітають.
Не утечеш коли не маєш крил.
Ще й береги багнисті у ріки
Хоча сама і невелика, наче.
Дівчина зі страху вже ледь не плаче,
Здолати шлях цей їй не до снаги.
Мурза ж радіє, руки потирає,
Ще трохи і він схопить втікачів,
На хлопця виллє праведний свій гнів,
Як слід за підлий задум покарає.
Та раптом коні сповільнили біг,
Почали в багнюку загрузати,
Все важче й важче ноги витягати.
Мурза коня спинив та наполіг,
Щоб слуги далі коні свої гнали
Та втікачів до нього привели.
І слуги далі уперед пішли,
Хоч загрузати все сильніш почали.
А втікачів мов вихор підхопив,
Чи, може, крила в них повиростали,
Над тим болотом, над рікой промчали
Вже й заховались ген за виднокіл.
Вернулись слуги до мурзи ні з чим.
«Де втікачі?» - той грізно в них питає,
А ті все: «Ат – маная! Ат – маная!»,
Бо виправдатись хочуть перед ним.
Мовляв, у річки береги багнисті
Тож недоступні для коней зовсім.
І довелося злодіям отим
Назад вертатись, коней своїх чистить.
А втікачі? Аллах їм допоміг.
Жили ще довго у краях далеких,
Ще й діточок принесли їм лелеки
У щасті до останніх днів своїх.
А вітер часу пил століть жене,
Віки й віки над степом пролітають.
Ріка з тих пір зоветься Атманаєм,
Що значить: «недоступна для коней».
У ньому ще така велика сила:
В закоханих мов виростають крила
Аби здолати сотні перешкод
І поєднати дві душі в єдину,
Зігріти в холод, освітити в ніч.
І це настільки загадкова річ,
Що дошукатись справжньої причина,
Чому воно з’єднало саме тих,
А не других, ніхто того не може.
Здається, і багатий, і пригожий
Та серце, бач, скорити і не зміг.
А інший глянув раз і вже готово:
Миттєво серце вразила стріла.
Такі от в світі дивнії діла
Бувають часом. Справді, загадкові.
Мій у житті батьківський перший дім
Стояв колись в верхів’ях Атманаю.
Про річку ту легенду пам’ятаю
І вам тепер її переповім.
Жив в цих степах колись татарський рід
Своїм аулом понад морем синім.
Від нього й сліду не лишилось нині,
Лиш від подій тих залишився слід.
Аул жив бідно, розкоші не знали.
Отари пасли, але все чужі,
В набіг ходили в руські рубежі,
Хоч зиску з того небагато мали.
Жили в аулі дівчина й юнак,
Яких кохання щастям поєднало.
Вже, може, скоро й одружитись мали
Та у житті трапляється і так,
Що виника зненацька перепона,
Яка закреслить плани всі навскіс.
Якось мурзу шайтан в аул приніс
Із ним загін чималий охорони.
Мурза багатий був, але старий
Та і з лиця не пити краще воду,
Товстий, незграбний, як ота колода,
А з рота наче нахлебтавсь помий.
І так вже доля визначила їм,
Що цей мурза зустрів оту дівчину.
Від захвату ледь не вдавився слиной,
Завмер на місці, наче вдарив грім.
Вона мурзу хотіла обійти
Та він до неї реп’яхом вчепився.
Хоч на той час вже десять раз женився,
Але не міг красуню пропустить.
Вона додому , він за нею слідом,
Батькам калим великий обіця,
А в них багатство: мазанка й вівця
Тож ладні дочку одружити й з дідом.
Вона благає не робить того,
Але вони і слухати не хочуть.
З мурзи не зводять жадібнії очі,
Мовляв , давай, тягни калим бігом.
Мурза поїхав по калим додому,
Батьки весілля стали готувать
Та на багатство на своє чекать.
Вмить рознеслася по аулу всьому
Ця новина. До юнака дійшла.
Він кинув все й скоріше до дівчини,
А вона сліз своїх ніяк не спине.
На нього очі в відчаї звела:
- Що нам робити? - Утікати, мила,
В краї далекі, далі від біди
Аби мурза не віднайшов сліди.
Ходи, збирайся. Бо уже стемніло.
Я у ярку чекатиму отім.
Дивись аби батьки чого не взнали,
Раніше часу щоби не шукали,
Бо гроші, бачу, застять очі їм.
Поночі степом подались обоє
Аби кохання врятувать своє.
У небі місяць світить-виграє
Та зорі сяють ген над головою.
А їм – скоріше б далі утекти
Аби мурза не зміг їх наздогнати.
Немає часу небо розглядати
І мову про красу ночей вести.
Де пробіжать, а де на крок перейдуть
Та все назад поглядають – не йде
Мурза по сліду, зграю не веде.
А шлях іще ж далекий попереду.
Мурза тим часом і калим привіз
-Де ж наречена? – у батьків питає,
А ті туди-сюди – доньки немає.
До юнака додому подались
Та його також вдома не застали.
Сказали люди, що кудись подавсь.
Мурза про все одразу здогадавсь.
Отож в погоню по слідах помчали.
Летить погоня, степ навкруг дрижить
Із криком птахи навкруги кружляють,
А звірі в розтіч від страху втікають,
Гадюччя з шляху уповзти спішить.
А втікачі біжать з останніх сил
І до ріки якоїсь добігають.
Та вже й погоні звуки долітають.
Не утечеш коли не маєш крил.
Ще й береги багнисті у ріки
Хоча сама і невелика, наче.
Дівчина зі страху вже ледь не плаче,
Здолати шлях цей їй не до снаги.
Мурза ж радіє, руки потирає,
Ще трохи і він схопить втікачів,
На хлопця виллє праведний свій гнів,
Як слід за підлий задум покарає.
Та раптом коні сповільнили біг,
Почали в багнюку загрузати,
Все важче й важче ноги витягати.
Мурза коня спинив та наполіг,
Щоб слуги далі коні свої гнали
Та втікачів до нього привели.
І слуги далі уперед пішли,
Хоч загрузати все сильніш почали.
А втікачів мов вихор підхопив,
Чи, може, крила в них повиростали,
Над тим болотом, над рікой промчали
Вже й заховались ген за виднокіл.
Вернулись слуги до мурзи ні з чим.
«Де втікачі?» - той грізно в них питає,
А ті все: «Ат – маная! Ат – маная!»,
Бо виправдатись хочуть перед ним.
Мовляв, у річки береги багнисті
Тож недоступні для коней зовсім.
І довелося злодіям отим
Назад вертатись, коней своїх чистить.
А втікачі? Аллах їм допоміг.
Жили ще довго у краях далеких,
Ще й діточок принесли їм лелеки
У щасті до останніх днів своїх.
А вітер часу пил століть жене,
Віки й віки над степом пролітають.
Ріка з тих пір зоветься Атманаєм,
Що значить: «недоступна для коней».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
