Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.23
05:30
Це ж так треба любить Україну,
Щоб її лише слухати спів,
У якому то крик журавлиний,
То задумливий шерхіт лугів.
Це ж так треба любить Україну,
Що б вона лиш приходила в сни
На які я чекаю щоднини,
Як узимку на з'яву весни.
Щоб її лише слухати спів,
У якому то крик журавлиний,
То задумливий шерхіт лугів.
Це ж так треба любить Україну,
Що б вона лиш приходила в сни
На які я чекаю щоднини,
Як узимку на з'яву весни.
2026.02.22
21:14
Хлюпоче дощ і вітер дзенька.
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.
Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.
Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,
2026.02.22
21:00
Сполоханий ранок давно від’ятрів
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.
Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.
Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина
2026.02.22
15:39
Мільярди років крутиться Земля.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.
2026.02.22
14:23
Леонід Радін (1860-1900)
Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.
Вийшли ми всі із народу,
Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.
Вийшли ми всі із народу,
2026.02.22
14:08
Леді Мадонно, діти під ногами
Як же зводиш ти кінці із кінцями
Де взяти гроші, чим платить оренду?
Думала, що гроші упадуть із неба?
У п’ятницю прибувши без валізи
У суботу навзнак молишся
Неділченя шнурки в’язати вчиться
Як же зводиш ти кінці із кінцями
Де взяти гроші, чим платить оренду?
Думала, що гроші упадуть із неба?
У п’ятницю прибувши без валізи
У суботу навзнак молишся
Неділченя шнурки в’язати вчиться
2026.02.22
12:08
У подорожах дивних, безкінечних
Себе я загублю в знов знайду.
Готель - то вічний і правдивий речник,
Який відверне горе і біду.
У подорожах загублю частини
Самого себе, спогадів, ідей.
Так протікають дорогі години
У сяйві днів і темноті ночей.
Себе я загублю в знов знайду.
Готель - то вічний і правдивий речник,
Який відверне горе і біду.
У подорожах загублю частини
Самого себе, спогадів, ідей.
Так протікають дорогі години
У сяйві днів і темноті ночей.
2026.02.22
11:57
Поставим все це ми на паузу…
Розвієм дим і «вовчі» спалахи.
Гармат попросим балалайкати
Діалектично, врівень гамузу…
Переосмислим все схоронене
На полі нашого осмислення,
А хто призвав сюди гнобителя —
Попросим, щоб було відновлене…
Розвієм дим і «вовчі» спалахи.
Гармат попросим балалайкати
Діалектично, врівень гамузу…
Переосмислим все схоронене
На полі нашого осмислення,
А хто призвав сюди гнобителя —
Попросим, щоб було відновлене…
2026.02.22
10:08
Нейлоновим пензлем малює любов —
ромашкове поле на срібних шпалерах,
і очі п'ють очі навпроти, немов
солодке вино з кришталевих фужерів.
Розмова джерельним струмком жебонить,
чечітку вистукують пульси ритмічно.
Завмерли у чуйних обіймах в цю мить
ромашкове поле на срібних шпалерах,
і очі п'ють очі навпроти, немов
солодке вино з кришталевих фужерів.
Розмова джерельним струмком жебонить,
чечітку вистукують пульси ритмічно.
Завмерли у чуйних обіймах в цю мить
2026.02.22
06:58
Діти міряють калюжі
Попри те, що йде війна,
Бо малечі не байдуже
Їхня площа й глибина.
Дітворі завжди цікаво
Що і як, коли та де
Гра нова або забава
На появу їхню жде.
Попри те, що йде війна,
Бо малечі не байдуже
Їхня площа й глибина.
Дітворі завжди цікаво
Що і як, коли та де
Гра нова або забава
На появу їхню жде.
2026.02.21
23:55
Хмурий день тамує втому,
вечір ще ген-ген,
мліє в закутку тісному
одинокий клен.
Пнеться вгору міст горбатий,
як у небо трап.
І мов тріснув звід щербатий –
зверху кап та кап.
вечір ще ген-ген,
мліє в закутку тісному
одинокий клен.
Пнеться вгору міст горбатий,
як у небо трап.
І мов тріснув звід щербатий –
зверху кап та кап.
2026.02.21
21:45
Люблю дитячі голоси,
Де правих і неправих не існує,
Бо в річище одне зливаються усі,
Де фінал спірок - руки на плечі,
Щирі обійми, скріплені сміхом.
А як не терпиться довести правоту кулаками,
Того приборкують силою до пам’яті.
…Пригадую своє дитин
Де правих і неправих не існує,
Бо в річище одне зливаються усі,
Де фінал спірок - руки на плечі,
Щирі обійми, скріплені сміхом.
А як не терпиться довести правоту кулаками,
Того приборкують силою до пам’яті.
…Пригадую своє дитин
2026.02.21
18:46
Мені хоча б одну розмову,
Єдиний вечір нам на двох!
Щоб написавши епілог,
Я все сказав, моя Любове!
Псує дорогу кольорову
Байдужості отруйний смог.
Мені хоча б одну розмову,
Єдиний вечір нам на двох!
Щоб написавши епілог,
Я все сказав, моя Любове!
Псує дорогу кольорову
Байдужості отруйний смог.
Мені хоча б одну розмову,
2026.02.21
15:17
Мова змучена, та не зраджена.
Як трава в полі скошена,
у стоги складена,
у снопи зв'язана,
колосок до колосся,
у вінок слово вплелося...
Міцно скріплене однодумк
Як трава в полі скошена,
у стоги складена,
у снопи зв'язана,
колосок до колосся,
у вінок слово вплелося...
Міцно скріплене однодумк
2026.02.21
14:28
Експерт на експерті…
Брехня на брехні.
Нескорені вперті
Зросли у вогні…
Проплачено з крові
Майбутнє картин,
Де хвилі Дніпрові,
Де Матір і Син.
Брехня на брехні.
Нескорені вперті
Зросли у вогні…
Проплачено з крові
Майбутнє картин,
Де хвилі Дніпрові,
Де Матір і Син.
2026.02.21
13:50
Вона не просто звук, не просто певні знаки,
А сила роду, велич і вогонь любові.
Це шепіт трав, це крик відваги, розквіт маків
Що крізь віки несли нам пращури у мові.
Вона - як теплий з печі хліб, що пахне домом,
Як - перша ніжна пісня, що співала м
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А сила роду, велич і вогонь любові.
Це шепіт трав, це крик відваги, розквіт маків
Що крізь віки несли нам пращури у мові.
Вона - як теплий з печі хліб, що пахне домом,
Як - перша ніжна пісня, що співала м
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.14
2026.02.11
2026.02.05
2026.02.03
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про річки Великий і Малий Утлюк
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про річки Великий і Малий Утлюк
Якщо піднятись птахою
у сині небеса
І з висоти поглянути
на море, на Азовське,
То там, де простягається
Федотова коса
Лиман, який нагадує
ступню людини босу.
В народі називається
Утлюкським той лиман,
Великий і Малий Утлюк
у той лиман впадають.
І є легенда, може то, хай гарний,
та обман,
Та розкажу, бо люди так
мені розповідають.
В далекий час, коли ще
тут татари кочували,
В однім аулі жив старий
на прізвисько Утлюк.
Він двох синів виховував,
що матері не знали,
Любив їх, доглядав, як міг,
і не спускав із рук.
Він добрим чоловіком був.
Хоч і татарин, наче,
Але з ордою у набіг
ніколи не ходив,
Нікого за життя своє
він не довів до плачу,
Не грабував, не ґвалтував,
нікого не убив.
Тож і синів своїх ростив,
щоб добрі вони бу́ли,
І з малечку годив усім,
ні в чім не відмовляв.
Лихого слова діточки
із уст його не чули.
А виросли, майно усе,
що мав, він їм віддав.
Були якісь в них імена.
Які? Ніхто не знає.
Великий та Малий Утлюк –
отак і звали їх.
Тож, як шукають
тільки так, бувало і питають.
Інакше, мабуть би, ніхто
і відшукать не зміг.
Роздав майно старий Утлюк,
нехай сини клопочуть,
А сам у мазанці своїй
тихенько поживав.
Та чомусь поратись в землі
сини його не хочуть
Їх манять легкії хліба
і далеч степова.
Пішли з ордою у похід,
розжитись забажали.
Ясир пригнали, продали,
ще й непоганий зиск.
Любили батька, то ж йому
нічого не казали.
Та батькові про те усе
все рівно хтось доніс.
Приїхав батько до синів,
полаяв їх добряче
І обіцянку взяв із них,
що більше не підуть.
Сини тримались якийсь час,
та знову орда скаче.
І не утримались вони,
відправилися в путь.
Дізнався батько, та уже
синів своїх не лаяв.
Приїхав, так уже просив,
та так уже благав.
І обіцяють знов сини,
що хай Аллах скарає,
Якби то знову хтось із них
в похід коня погнав.
Та час пройшов, забулися
синам їх обіцянки.
Мабуть, натура кочова
в них гору узяла,
Таки відправились в похід
з ордою на світанку.
І скоро вже батьківських вух
та звістка досягла.
Розсердивсь батько на синів.
Сказав: «Як мені жити?
Хіба такими я хотів
аби вони були?
Я думав: лицарі вони,
а вийшло, що бандити.
Забули слово, що мені
й Аллахові дали.
Я все життя у них уклав,
виходить, що даремно?
Не хочу знати я таких
жорстоких брехунів.
Нехай Аллах їх покара
за їхні вчинки темні,
А я не хочу далі жить
через таких синів!
Піду втоплюся!» І пішов
до синього, до моря.
А тут вернулися сини
зі здобиччю ізнов.
Жінки стрічають їх в сльозах:
«Таке велике горе
Бо батько в морі синьому
топитися пішов».
Злякалися тоді сини,
бо батька все ж любили.
Помчали вслід, кричали вслід:
«Татусю, почекай!
Це бу́ло у останній раз,
як у набіг ходили!
Ми кинем це, забудемо!
Ти в море не стрибай!»
Біжить старий, за ним сини.
Аж ось і море синє.
Не оглянувсь, не зупинивсь.
Із берега стрибнув.
За ногу у останню мить
вхопили оба сина
І за собою він обох
у море потягнув.
Гіркії батькові слова
почув Аллах, як бачиш.
З тих пір сини весь час біжать
за батьком навздогін
Та їм його не врятувать
не хоче їм пробачить.
Не хоче помочі від них
отримувати він.
у сині небеса
І з висоти поглянути
на море, на Азовське,
То там, де простягається
Федотова коса
Лиман, який нагадує
ступню людини босу.
В народі називається
Утлюкським той лиман,
Великий і Малий Утлюк
у той лиман впадають.
І є легенда, може то, хай гарний,
та обман,
Та розкажу, бо люди так
мені розповідають.
В далекий час, коли ще
тут татари кочували,
В однім аулі жив старий
на прізвисько Утлюк.
Він двох синів виховував,
що матері не знали,
Любив їх, доглядав, як міг,
і не спускав із рук.
Він добрим чоловіком був.
Хоч і татарин, наче,
Але з ордою у набіг
ніколи не ходив,
Нікого за життя своє
він не довів до плачу,
Не грабував, не ґвалтував,
нікого не убив.
Тож і синів своїх ростив,
щоб добрі вони бу́ли,
І з малечку годив усім,
ні в чім не відмовляв.
Лихого слова діточки
із уст його не чули.
А виросли, майно усе,
що мав, він їм віддав.
Були якісь в них імена.
Які? Ніхто не знає.
Великий та Малий Утлюк –
отак і звали їх.
Тож, як шукають
тільки так, бувало і питають.
Інакше, мабуть би, ніхто
і відшукать не зміг.
Роздав майно старий Утлюк,
нехай сини клопочуть,
А сам у мазанці своїй
тихенько поживав.
Та чомусь поратись в землі
сини його не хочуть
Їх манять легкії хліба
і далеч степова.
Пішли з ордою у похід,
розжитись забажали.
Ясир пригнали, продали,
ще й непоганий зиск.
Любили батька, то ж йому
нічого не казали.
Та батькові про те усе
все рівно хтось доніс.
Приїхав батько до синів,
полаяв їх добряче
І обіцянку взяв із них,
що більше не підуть.
Сини тримались якийсь час,
та знову орда скаче.
І не утримались вони,
відправилися в путь.
Дізнався батько, та уже
синів своїх не лаяв.
Приїхав, так уже просив,
та так уже благав.
І обіцяють знов сини,
що хай Аллах скарає,
Якби то знову хтось із них
в похід коня погнав.
Та час пройшов, забулися
синам їх обіцянки.
Мабуть, натура кочова
в них гору узяла,
Таки відправились в похід
з ордою на світанку.
І скоро вже батьківських вух
та звістка досягла.
Розсердивсь батько на синів.
Сказав: «Як мені жити?
Хіба такими я хотів
аби вони були?
Я думав: лицарі вони,
а вийшло, що бандити.
Забули слово, що мені
й Аллахові дали.
Я все життя у них уклав,
виходить, що даремно?
Не хочу знати я таких
жорстоких брехунів.
Нехай Аллах їх покара
за їхні вчинки темні,
А я не хочу далі жить
через таких синів!
Піду втоплюся!» І пішов
до синього, до моря.
А тут вернулися сини
зі здобиччю ізнов.
Жінки стрічають їх в сльозах:
«Таке велике горе
Бо батько в морі синьому
топитися пішов».
Злякалися тоді сини,
бо батька все ж любили.
Помчали вслід, кричали вслід:
«Татусю, почекай!
Це бу́ло у останній раз,
як у набіг ходили!
Ми кинем це, забудемо!
Ти в море не стрибай!»
Біжить старий, за ним сини.
Аж ось і море синє.
Не оглянувсь, не зупинивсь.
Із берега стрибнув.
За ногу у останню мить
вхопили оба сина
І за собою він обох
у море потягнув.
Гіркії батькові слова
почув Аллах, як бачиш.
З тих пір сини весь час біжать
за батьком навздогін
Та їм його не врятувать
не хоче їм пробачить.
Не хоче помочі від них
отримувати він.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
