Тут млість навкруги і спокій,
Де й вітру не чуть бринінь,
І де в задумі глибокій
Струмки омивають рінь;
Я бачу, як із насіння
Зростання йде й колосіння
Для жнивувань і косіння
В полях, де дрімота й лінь.

Я вже від плачу і сміху
Втомивсь -- та й вони минуть,
Й ті теж тут матимуть втіху,
Що зараз сіють і жнуть;
Втомили мене дні й тижні,
Жара літня й зими сніжні,
Злі кпини й зітхання ніжні,
Й одна лиш думка -- заснуть.

Тут смерть із життям межує,
У вись тут не здіймуть крила;
В морях цих шторм не бушує
Й вітри не напнуть вітрила;
Й човна куди несуть хвилі --
Не знає ніхто й не в силі
Що-небудь змінить, бо в тілі
Не ті вже і дух, і сила.

Дібров тут нема й байраків,
Й не тішить зір квіту чар;
Зелені голівки маків
Лишень -- Прозерпіни дар;
Й не виноград тут буяє:
Паслін це -- вона лиш дбає
Про те, з чого добуває
Снодійний мерцям нектар.

Блідим, без імені й ліку,
Серед безплідних полів
В пітьмі їм блукать довіку,
Бо Фатум так повелів;
Ніде й ніким не ждані,
І з раю, і з пекла гнані,
У мороці і в тумані,
Без радощів і жалів.

Міць мали, щоб не згинатись,
Та смерті мусять коритись:
Ні в рай вже їм не піднятись,
Ні в пекло їм не спуститись;
Хоч гарні були й любили,
Красу свою розгубили
Й кохать вже не мають сили,
Й не знають, де прихилитись.

Стоїть тут і все звіряє
Вона, вдягнувши вінка,
Що смертних усіх збирає
Безсмертна її рука;
Й миліш ці губи холодні,
Ніж знані ще досьогодні,
Й зірвать з них цілунок згодні,
Хто втіх останніх шука.

Жде всіх вона і кожного,
Що зроджене кимсь було,
І не минає жодного,
Що десь на землі зросло;
Весна, і квітка, й ластівка
До неї йдуть і ластяться,
Як світло млою заститься
І холод зміня тепло.

Сюди й любові розбиті,
І згаслі пристрасті йдуть,
Й усі роки, що прожиті,
Тут захисток знайдуть;
І мрія, як крил не стане,
І брунька, коли зів'яне,
І листя, що вітром гнане:
Сюди всі шляхи ведуть.

Нічого печаль не варта,
І радість, й відчай страждань:
Сьогодні помре вже завтра
Й не виграть в часу змагань.
Все марно: лиця змарнілі,
І нарікання несмілі,
Й розкаяння запізнілі,
Коли вже зайшов за грань.

Від надміру жить бажання,
Від страху й надії вільні,
Ми вдячні богам зарання
Й щодня молитись повинні:
Що врешті життя не стане,
Що мертвий уже не встане,
Й що дна твого, океане,
Сягнуть і річки повільні.

Не збудять їх сонце й зорі,
Ні світло дня, ані свіч,
Ні вітру ревіння в морі,
Ні інший звук або річ;
Ні лист живий, ні опалий,
Ні свіжий квіт, ні зів'ялий --
Як в сон безпробудний впали
І вічну вже мають ніч.