ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
09:59
Про Павлика Морозова
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
2024.04.20
09:56
Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Алджернона Свінберна
Алджернон Свінберн Занедбаний сад
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Алджернон Свінберн Занедбаний сад
На долоні гори, між вершиною й долом,
Над роздоллям морським, де вітрам воля є,
Наче внутрішній острів за скель частоколом,
Привид саду очам постає.
Глід і терн загорожею стали
Клумб, що зараз безплідні й пусті;
Й бур'яни, що з могил роз колись так буяли,
Мертві й ті.
Клаптик поля спада, обірвавшись раптово,
Де землі вузьке пасмо прибій обминув;
Кроків звук би почувсь чи кимсь мовлене слово --
Привид гостю навряд чи б кивнув.
Так давно віє тут запустінням,
Й хто забрів би сюди, віч-на-віч
Стрівсь би вже не з життям -- з вітру лиш голосінням
День і ніч.
Стежка вивела б там із проходу вузького
І крутого, що вгору по схилу тягнувсь,
На пустир, що звільнив його час від усього,
Крім кущів, яких ще не торкнувсь;
Пощадив глід і терн, взявши рози:
Й тільки камінь оставсь тут, як грунт оголив;
Лиш бур'ян, що від вітру тремтить у знемозі,
Уцілів.
Вже по травах і квітах нога не пройдеться,
Бо суха земля клумб, наче серце мерця;
Й соловей з чагарів, що навкруг, не озветься, --
Та й кому, як без роз, пісня ця;
Й над бур'яном, що йде в ріст чи в'яне,
Тільки чайки лунає ще крик;
Тільки сонце й дощі, та морські вітрюгани
Цілий рік.
Квітці, паленій сонцем, омитій дощами,
Не звільнитись уже із бутона осердь;
Вітер лиш владарює тут днями й ночами,
Де життя -- й те безплідне, як смерть.
А було ж колись: плакали тут і сміялись,
Й хто вони -- не узнать все одно:
Коханці, чиї очі у море вдивлялись
Так давно.
Серцем в серце, узявшись за руки, стояли,
Й він шептав: "Глянь на води в бурунів каймі:
Піни квіт ще буя, як вже рози зів'яли;
Вмруть, кому любов -- гра; та не ми!"
Й той же вітру спів, хвилі в тій піні,
Й дотліва пелюсток тих же беж, --
Та любов на устах і в очах їхніх нині
Мертва все ж.
Чи любові їх, може, і смерть не загроза,
Й до кінця вдвох дійшли, а якого -- хто зна?
Хай і моря в ній глиб -- та зів'яне, мов роза,
Й лиш буяє водорість одна.
Й чи ж любові буть поміж німими,
Глиб могили хай навіть у ній?
Безпристрасні вони, як трава вже над ними,
Чи прибій.
Долю мають одну всі: і рози, й коханці;
Не згада їх ні скеля, ні море, ні діл,
Ні близького вже літа теплінь, яка вранці
У повітрі розлита довкіл.
Й не зігріть, як морози почнуться,
Їм вже інших кохання вогнем;
Як вони, що не плачуть уже й не сміються,
Й ми заснем.
Смерть сама незабаром покине ці доли
І тоді вже повік не діждатися змін:
Той з могили своєї не встане ніколи,
Хто живого не лишить взамін.
Лише камінь і терн не щезає, не гине,
Поки є сонце й дощ -- але вже час близький
Того шквалу, коли їх так само поглине
Вал морський.
Й до тих пір, поки в камінь вали ударяють,
Поки прірвою вод поглинається схил,
Поки хвиль злобу й грізний прибій усмиряють
Маліюча скеля й танучий діл, --
Нині тут, як тріумфу вже власного жертва,
На добрі розпластавшись, що встигла нажить,
Наче бог-самовбивця на вівтарі, мертва
Смерть лежить.
Над роздоллям морським, де вітрам воля є,
Наче внутрішній острів за скель частоколом,
Привид саду очам постає.
Глід і терн загорожею стали
Клумб, що зараз безплідні й пусті;
Й бур'яни, що з могил роз колись так буяли,
Мертві й ті.
Клаптик поля спада, обірвавшись раптово,
Де землі вузьке пасмо прибій обминув;
Кроків звук би почувсь чи кимсь мовлене слово --
Привид гостю навряд чи б кивнув.
Так давно віє тут запустінням,
Й хто забрів би сюди, віч-на-віч
Стрівсь би вже не з життям -- з вітру лиш голосінням
День і ніч.
Стежка вивела б там із проходу вузького
І крутого, що вгору по схилу тягнувсь,
На пустир, що звільнив його час від усього,
Крім кущів, яких ще не торкнувсь;
Пощадив глід і терн, взявши рози:
Й тільки камінь оставсь тут, як грунт оголив;
Лиш бур'ян, що від вітру тремтить у знемозі,
Уцілів.
Вже по травах і квітах нога не пройдеться,
Бо суха земля клумб, наче серце мерця;
Й соловей з чагарів, що навкруг, не озветься, --
Та й кому, як без роз, пісня ця;
Й над бур'яном, що йде в ріст чи в'яне,
Тільки чайки лунає ще крик;
Тільки сонце й дощі, та морські вітрюгани
Цілий рік.
Квітці, паленій сонцем, омитій дощами,
Не звільнитись уже із бутона осердь;
Вітер лиш владарює тут днями й ночами,
Де життя -- й те безплідне, як смерть.
А було ж колись: плакали тут і сміялись,
Й хто вони -- не узнать все одно:
Коханці, чиї очі у море вдивлялись
Так давно.
Серцем в серце, узявшись за руки, стояли,
Й він шептав: "Глянь на води в бурунів каймі:
Піни квіт ще буя, як вже рози зів'яли;
Вмруть, кому любов -- гра; та не ми!"
Й той же вітру спів, хвилі в тій піні,
Й дотліва пелюсток тих же беж, --
Та любов на устах і в очах їхніх нині
Мертва все ж.
Чи любові їх, може, і смерть не загроза,
Й до кінця вдвох дійшли, а якого -- хто зна?
Хай і моря в ній глиб -- та зів'яне, мов роза,
Й лиш буяє водорість одна.
Й чи ж любові буть поміж німими,
Глиб могили хай навіть у ній?
Безпристрасні вони, як трава вже над ними,
Чи прибій.
Долю мають одну всі: і рози, й коханці;
Не згада їх ні скеля, ні море, ні діл,
Ні близького вже літа теплінь, яка вранці
У повітрі розлита довкіл.
Й не зігріть, як морози почнуться,
Їм вже інших кохання вогнем;
Як вони, що не плачуть уже й не сміються,
Й ми заснем.
Смерть сама незабаром покине ці доли
І тоді вже повік не діждатися змін:
Той з могили своєї не встане ніколи,
Хто живого не лишить взамін.
Лише камінь і терн не щезає, не гине,
Поки є сонце й дощ -- але вже час близький
Того шквалу, коли їх так само поглине
Вал морський.
Й до тих пір, поки в камінь вали ударяють,
Поки прірвою вод поглинається схил,
Поки хвиль злобу й грізний прибій усмиряють
Маліюча скеля й танучий діл, --
Нині тут, як тріумфу вже власного жертва,
На добрі розпластавшись, що встигла нажить,
Наче бог-самовбивця на вівтарі, мертва
Смерть лежить.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Алджернон Свінберн Пісня часів порядку"
• Перейти на сторінку •
"Алджернон Свінберн Сад Прозерпіни"
• Перейти на сторінку •
"Алджернон Свінберн Сад Прозерпіни"
Про публікацію