Сидить старий на лавці попід пло́том,
На сонці гріє кісточки свої,
Колишні, мабуть, згадує бої.
Які іще на старості турботи?
Заплющив очі й ду́мками вита
У тих часах, коли був воїн бравий,
Ходив для князя добувати славу,
Степами на баскім коні літав…
І раптом крик: «Дідусю, ти вже чув?
Наш князь верта із вдалого походу.
Поганих, кажуть, і догнати годі.
Князь їхні вежі без крові́ здобув.
Полон женуть за військом чималий.
Там люд уже збирається стрічати.
Так їм і треба, тим поганам клятим!
Вони ж не здатні стати і на бій
Супроти сили руської дружини.
Ми їх без бою можем пов’язать!
Яка із тими половцями рать?
Весь степ поставим скоро на коліна!..»
Старий всміхнувся гірко на оте
Онукове невпинне щебетання,
А, особливо, на слова останні…
Скорити степ – то діло не просте.
Хто, як не він, те дуже добре знає…
«Сідай, онучку, поряд, посиди.
Поки ще князь дістанеться сюди,
Повідати тобі про дещо маю».
Старий заплющив очі, наче знов
Поринув у часи минулі давні,
Напевно, битви пригадались славні
І молодість, коли буяла кров.
«Так, половці – то ворог,- розпочав
Неспішну мову дідо до онука,-
Та гудити його – нехитра штука.
Але я хочу, щоб ти добре знав:
Не треба зневажати ворогів,
Не треба слабаків із них робити,
Бо потім доведеться пожаліти,
Пізнавши на собі їх силу й гнів.
Так, князь Мстислав – достойний батька син,
Науку ратну добре він засвоїв,
Тож недарма його так люблять вої
І на Русі Великим зветься він.
Але, онучку, ще часи були,
Коли погані нас добряче били,
Немов голодні круки налетіли
А ми нічого вдіять не змогли.
Князь Всеволод якраз помер тоді,
(Останній син від князя Ярослава).
Без князя залишилася держава,
Бо ж Києвом ніхто не володів,
Аж поки Святополка не звели́,
Що небожем покійному доводивсь.
Син Володимир на Чернігів згодивсь,
А Перея́слав братові дали.
Поки князі ділили отчий стіл
І визначали – де кому сидіти,
Кому яким князівством володіти,
Заворушились половці навкіл.
Вони прислали в Київ посланців,
Які від князя плату зажадали,
Щоб половці на Русь не нападали.
Зачувши ледве про вимоги ці,
Князь Святополк зібрав свою дружину,
Яку з собою з Турова привів,
Порадився і тут же повелів
Схопити посланців і в поруб кинув.
Вони отам у Турові своїм
Із половцями досі не стрічались.
І немічними ті чомусь ввижались,
З якими легко справитися їм.
Нас не спитались, батькових мужів,
Ми б їм розумну подали пораду.
Так ота їхня турівська бравада
Поставила зі Степом на ножі.
Не так багато і часу́ пройшло,
Як торк у Київ прилетів із вістю,
Що половці по всім степу знялися,
Їх військо уже Торчеськ облягло.
Тут розуміти Святополк почав,
Яку дурницю він устиг вчинити.
І посланців велів всіх відпустити,
І відкуп заплатити обіцяв.
Та ложка, кажуть, добра під обід,
А після – що там користі із неї.
Уже ордою Степ прийшов всією,
Чого ж би мав переривать похід?
І запалали села і міста,
«Живий товар» орда в степи погнала.
А в Святополка воїв зовсім мало,
Дружинників не більше вісім ста.
Але почав збиратися в похід,
Киян до війська до свого покликав.
Ми відмовляли: військо ж невелике,
Других князів покликати би слід.
Послухав князь, усе ж, послав гінців
В Чернігів, Володимира просити.
(Ех, ко’б йому у Києві сидіти
У ті часи. Можливо , біди ці
І обійшли б тоді нас стороною)
Тож Володимир швидко рать зібрав,
І брата з Перея́слава позвав.
І повели вони дружини сво́ї
До Святополка в поміч. Хоча той,
Сказати правду, ратник був ніякий,
Хоч гонору, як Ізяславич всякий,
Мав о-го-го! Ото ж, його ніхто
Не зміг умовити ще трохи почекати,
Поки дружини з дальніх міст прийдуть.
Велів збиратись і рушати в путь,
Аби на рать зі Степом швидше стати.
У Треполі зібралися усі
Та стали раду радити, рядити.
Князь Володимир радив мир вчинити,
Мав на підтримку доста голосів.
Та Святополк уперся: «Перейдім
За Стугну, хоч вона і розлилася».
Й дружина на слова ті піддалася.
Хоч, краще б Стугну не долати їм.
До бою зготувавшись, почали:
Одесную – князь Святополк з своїми,
Ошуюю - чернігівці, між ним
Переяславці з Ростиславом йшли.
Здолали Стугну, вийшли між вали.
Аж ту назустріч половецька сила.
Стрільці тут наші хмару стріл пустили
Аж сутінки навколо залягли.
Та половці теж стрілили в отвіт
І темрява від їхніх стріл настала,
А далі сила половецька впала
На Святополка. Зупинився світ.
Ми бачили, як мчить орда на нас.
Міцніше вперли ратища, стояли,
Аж поки під коней копита впали,
Хоча іще тримались якийсь час.
Та першими побігли молоді,
Які на рать ще досі не ходили.
В них не було ні досвіду, ні сили.
Князь Святополк іще стояв тоді,
Хоч половці вже обійшли його,
Відрізати від Стугни намагались.
Тоді уже і туровці злякались,
Пішли і князя потягли свого.
Ми ж відійшли під руку Ростислава,
Бо добре знали – кинешся тікать,
То голови одразу й полетять,
Орда тоді потішиться на славу.
Погані ж за чернігівців взялись,
Натисли на них силою всією.
Чернігівці не справилися з нею,
Спочатку ледь помітно подались.
Рубалися ще люто та багато
Супроти них постало ворогів.
Одних побили, налетять другі…
Ми почали поволі відступати.
Та половці натисли ще і ще,
І вже не відступ – втеча почалася,
До Стугни колотнеча подалася,
Що досі іще повнилась дощем.
І річка здобич теж свою взяла:
Збивала з ніг стрімкою течією,
Не кожен сили мав змагатись з нею.
Вона ж червона від крові була.
Кінь Ростислава серед річки впав,
Мабуть, стріла поцілила у нього.
Напевне, князь не встиг звільнити ноги,
Бо зник у хвилях і уже не встав.
Хоч Володимир кинувсь рятувати,
І ми йому у поміч надійшли,
Та Ростислава так і не знайшли.
Тут половці нас стали настигати.
То, щоб не стати здобиччю для них,
Нам довелось зі Стугни вибиратись,
Гадаючи: куди тепер податись?
Й помчали на Чернігів з усіх ніг…
Багато на тім полі полягло.
Нічого з війська майже не лишилось.
А половці ще більше напосілись,
Бо їх кому спинити не було.
Отож, не треба гудити дарма.
І половці уміють воювати.
Добро, як князь на рать уміє стати.
А кеби, бачиш, в декого нема».
«А Святополк? Що сталося із ним?»
«Відсидівся у Треполі до ночі,
А там на коні, з ким лишився, скочив
Й галопом аж до Києва стрімким.
А половці землею розбрелись.
Одні міста і села грабували,
Другі на Торчеськ знов-таки напали.
А Святополк нічому не навчивсь.
Зібрав, що зміг та і подавсь на рать.
А ж під Желанню половці зустріли
І Святополка в другий раз побили.
Знов довелось до Києва тікать».
«А Ростислав?» «Того пізніш знайшли
І у Святій Софії поховали».
«А чим же закінчилась та навала?»
« Таж половці і Торчеськ узяли
І міст, і сіл тоді пограбували,
В полон людей багато повели,
Що не забрали, те вогню дали.
Князі ж, то зупинити, сил не мали.
Тож, Святополк був змушений тоді
І мир ганебний з ханом підписати,
І дочку хана собі в жони взяти,
Аби якось зарадити біді.
Отак, онучку у житті бува.
Не знаєш броду, то не пхайся в воду.
Усяка самовпевненість – на шкоду.
Запам’ятай як слід оці слова.
Ну, а тепер давай, біжи хутчій.
Он чуєш, ріг князівський вже лунає,
Мстислав, мабуть, до Києва вступає.
А я посиджу, хочу відпочить.