«Є у світі народ – музикант – це українці», - так писав геніальний композитор Петро Чайковський.

Наш народ – це і народ письменників, художників, скульпторів, поетів. Це народ, який явив світу Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, а пізніше Є. Маланюка, В. Стуса, М. Вінграновського, Л. Костенко…
І посеред талановитих, високообдарованих митців ХХ століття є авторка, твори якої – наче оголений нерв пульсуючої української душі. Її поезії – це акапельний спів, що долинає до нас із прадавніх часів, зберігши свою чистоту і мелодику, притаманну українському пісенному слову. До цих поетичних рядків не потрібен музичний супровід, щоб не порушити первозданну цілісність слова, що йде від серця і душі. Зрештою, таке слово саме по собі є чарівною музикою.

Наталка Поклад, берегиня рідної мови, всього українського, беззаперечно є однією з найнеординарніших, експресивних, творчих постатей сучасної української літератури. Поетеса, обдарований публіцист, фольклорист, етнограф, автор багатьох книг, лауреат премій – Є. Маланюка (1993 р.), М. Коцюбинського (1999 р.), «Благовіст» (2000 р.). Плідно публікується у «Шляху Перемоги», «Україні молодій», «Молоді України», інших виданнях. Це з її віршованих рядків, рядків живої поезії струменить народна мудрість, традиціоналізм, мораль, душевна краса і біль нашого народу.

Вірші зі збірок «Горить свіча у чорних водах», «Ритуальний танець волі», «Хліба жертовні» спонукають до хвилюючих роздумів, не дають збайдужіти, бо творені Небайдужою. Не так вже й багато поезій, які час від часу читаєш, перечитуєш, вчитуєшся, особливо коли опановує неспокій, непевність. Поетичні твори Наталки Поклад належать до таких.

Гортаю в пам’яті сторінки збірки «Горить свіча у чорних водах», вірші датовані 1992 – 1994 роками, а писані як про день нинішній:

«Вальсуйте, вальсуйте, панове,
ще трошечки часу дано
Духовні страшні Казанови посіли
державне кермо".

Або з циклу осінніх віршів:

«Героїв мало, а вождів багато. Інстинкт
корита – як нова чума.
Все ті ж покари і все ті ж розплати –
за те, що віри й вірності нема".

А чи один бодай сучасний поет міг би висловити такі палаючі слова:

"Вже надходить пора – коней пустимо ми
На всю силу зненависті й злості;
Це вкраїнська земля, ми за неї - грудьми,
А ти, враже, прийшов тільки в гості».

Не можна не згадати поезію «Мій Київ». Авторка живе справді у своєму, себто в дуже українському місті, де присутній прекрасний дух Алли Горської, де ще відлунюють кроки Василя Симоненка, дзвенить щирий сміх Василя Стуса, мирського святого… Є вища справедливість у тому, що в 1993 році поетеса була нагороджена премією Є. Маланюка, бо так потужно перегукуються рядки воїна – поета із запальними строфами пані Наталки. Це перегук через десятиліття і кордони, який вкотре засвідчує спорідненість духовно багатих осіб. Перегук як переспів. Колись було цікаве явище у сільській Україні, коли співочі люди з двох сусідніх сіл піднімалися на підвищення або пагорби і переспівувалися (відстань між гуртами співочими могла бути від 1 до кількох кілометрів), а все довкола них наповнювалося магічно неповторними звуками.
Вірші зі збірки «Хліба жертовні» - це природна реакція поетеси, чия поезія ніби той паперовий змій, який зробив спробу високо шугнути, злетіти в кімнаті та перечепився за двері. Сама назва збірки наштовхує на поліваріантність її декодування. Бо хліба жертовні – це і ті хліба, які не були спожиті нашими братами і сестрами в етноцидному 1933-му, але це і паска на Воскресіння Хрестове, і хліб духовний, і хліб весільний, це і той хліб, який просимо у всемогутнього Господа щодня: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні».

Збірка «Ритуальний танець волі» - це непрочитане українством попередження поетеси, що будь – яке найвелелюдніше свято має не лише початок і апогей святкування, адже згодом приходить година копіткої, нелегкої праці, зі спрямуванням у день прийдешній…

Зерна духовної українськості, так щедро засіяні руко Наталки, проростали і будуть проростати… А місія поета:

«Поети завше в опозиції до владарів усіх і влад.
Грошима й славою не вдушені, так вірно доокіл зорять;
Поети чистотою душ своїх сумління нації ростять».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

На фото - поетка Наталка Поклад.

Цей текст був опублікований у Всеукраїнському тижневику «ШЛЯХ ПЕРЕМОГИ»№50(2947), від 15 грудня 2010 року.