Двадцять другого грудня - день святої Анни. Я, того дня, була на лікарняному, але домовилася напередодні зустрітися з однією людиною по невідкладних справах, тож йшла увечорі на роботу. Погода була жахливою. Під ногами плямкав мокрий сніг. Захмарене небо, над старовинними будинками Печерська, накинуло темну габу. Ліхтарі тьмяно світили. Місцями, на краю бруківки, крижаніла ожеледь. До роботи, від метро Арсенальна, потрібно було пройти лише дві зупинки. Я повільно просувалася, щоб не посковзнутися. Перейшла вузеньку, пересічну вулицю на зелений світлофор, і побачила, що на мене пильно дивиться незнайомий чоловік. В руках він тримав величезний букет білих троянд. Всередині жахтіла одна бордова, майже, чорна троянда. Коли я порівнялася з незнайомцем він простягнув мені квіти:
- Візьміть, будь ласка, це Вам від мене на згадку! У нього тремтіли руки. Я була приголомшена. Чоловік середньої статури, років п'ятдесят на вигляд, майже нічим не відрізнявся від звичайних перехожих, які снували поряд в час пік. Лише бліде, худе обличчя, і впалі щоки, видавали його хвилювання. На віддалі стояла статна, красива жінка, трохи вища від нього, закутана в норкову шубу і пастельну шаль. Я дуже здивувалася, несподіваному подарунку, і спитала незнайомця,
- Чому саме мені ці квіти? За що?
- Просто, так, беріть не бійтеся.
Я стояла збентежена і вагалася, чи брати, чи ні, ці дивні троянди. Жінка спостерігала збоку за нашою розмовою, а після, відчувши мою нерішучість, підійшла.
- Жіночко, візьміть, шкода, такий чарівний букет, викидати у смітник. Ці квіти судилися мені, але я не можу їх прийняти. - трепетним голосом промовила вона.
Я подивилася на цю дивну пару і мені їх стало дуже шкода. Подумала, що ця гарна пані, мабуть, замужем і тому не може принести додому квіти. Чоловік цей, певно, її безнадійно любить і тому сильно блідий, виснажений від страждання. А, можливо, вони розлучаються, бачаться востаннє, і вона не хоче від нього нічого брати на згадку.
- Добре, - зайвого не розпитуючи, зніяковіла я, і прийняла подарунок. Побажавши, цим людям безмежного щастя, здоров'я, любові, рушила далі. Квіти пахтіли у мене перед очима. Білі троянди, з ледь салатовою мережкою по краях, виглядали так, ніби їх щойно зрізали з куща. Велика, бордова троянда палахтіла королевою на фоні білих, оксамитових пелюстків. Мій погляд був прикутий до чарівних квітів, коли почула за спиною голос чоловіка, що їх подарував. Він кричав мені услід:
- Там сорок троянд!!! Там їх сорок!!!
- Сорок? - здивувалася я, і почала судорожно перераховувати квіти.
Так, сорок, він не помилився, але коли озирнулася, то не побачила ні чоловіка, що мені вручив красу, ні його гарної жінки. Я кинулася на те перехрестя, де зустріла цю дивну пару, але їх там вже не було. Ось чому вона не хотіла їх брати, - подумала я. В ступорі стояла, з величезним букетом, не знаючи, що робити. Залишити собі, я ці квіти, теж не могла. Парне число - погана прикмета. Згадавши, що мою покійну маму звати Ганна, і сьогодні день її янгола, вирішила віднести букет у Віденський монастир, що знаходився поряд. Але ж, там - сорок руж! Потрібно одну квітку комусь віддати. Біля східців храму стояла жебрачка з простягнутою рукою. Я витягла червону троянду і простягнула їй, а ще дала гроші.
- Навіщо мені, ця мертва квітка з кладовища, - сахнулася вона. Я їй розповіла, від кого мені дісталися ці квіти.
- Ой, дитино, промовила старенька, - тобі передали у спадок - смерть! В мене коси заворушилися на голові. Я дивилася на жебрачку і не могла повірити її словам, а вона продовжувала говорити. - Той чоловік, що тобі передав сорок троянд, смертельно хворий. Йому залишилося не довго ходити по землі. Він пішов, зі своєю жінкою, до чорної ворожки, а та їх надоумила зібрати ці квіти зі свіжої могили і віддати здоровій, гарній жінці на перехресті. Ти випадково опинилася на їх шляху. Навіщо ти взяла це зурочення на себе?
- Не знаю, це так було несподівано, спонтанно, мені незручно було відмовити цим людям, і шкода було квітів. Поряд був смітниковий бак і мені не хотілося, щоб цей, гарний букет, там опинився.
- Яка ж ти наївна. - зі смутком мовила зморщена, стара бабця.
- І, що тепер робити? - розгублено запитала я.
- Тобі, сам - Бог, підказав віднести, цей магічний подарунок, до храму, тож поверни мерщій. Обов'язково постав три свічі: за здоров'я, упокій, і ворогів своїх. - смикала мене за рукав стара жебрачка. Коли я зайшла у монастир і стала з квітами до ікони Діви Марії, тієї, що проявилася на склі, до мене підійшов священник, і нічого не сказавши, забрав букет.
- Там сорок троянд, намагалася пояснити я і розповісти історію, що зі мною трапилася.
- Нічого, - сказав він, - Бог все бачить, ідіть з Богом, - і благословив мене. Коли я ставила свічки, залунав мобільний, і я поспішно вийшла з храму, щоб не заважати іншим молитися. Телефонувала людина, з якою я повинна була зустрітися. Казала, що вже довго чекає на мене, і я не встигла поставити останню свічку за ворогів.

28.01.2021р.