Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.24
20:18
І хто придумав цей затяжний антракт?
Я ніби в душному стою фойє.
І серця стукіт годинникові в такт:
І тук, і тук, бо він десь є, десь є...
Заходжу вглиб глядацького партеру.
Нервую: знайти його не можу.
(Так схоже на трагедію Вольтера.)
Я ніби в душному стою фойє.
І серця стукіт годинникові в такт:
І тук, і тук, бо він десь є, десь є...
Заходжу вглиб глядацького партеру.
Нервую: знайти його не можу.
(Так схоже на трагедію Вольтера.)
2025.10.24
19:43
ПрянИть опалий лист, гірчить повітря,
Прогріте після заморозків перших.
І барбарису кущ, на тин зіпершись,
Мені плоди простягує привітно:
Як згадку безтурботного крюшону
Між осені, де все гіркаво-кисле.
Подякую. А гілка журно висне,
Прогріте після заморозків перших.
І барбарису кущ, на тин зіпершись,
Мені плоди простягує привітно:
Як згадку безтурботного крюшону
Між осені, де все гіркаво-кисле.
Подякую. А гілка журно висне,
2025.10.24
19:35
Київ незламно рахує години,
Стрілка повільно вистукує хід...
Десь в укритті ще дрімає дитина.
Мирну угоду влаштовує світ...
Знову ракети гримучий удар...
Київ незламно рахує години...
Ворог щоночі розпалює жар,
Стрілка повільно вистукує хід...
Десь в укритті ще дрімає дитина.
Мирну угоду влаштовує світ...
Знову ракети гримучий удар...
Київ незламно рахує години...
Ворог щоночі розпалює жар,
2025.10.24
19:06
Той день був пам’ятний для Яакова.
День, коли Аврагам помер.
Як і велять звичаї роду,
В час скорботи слід їсти щось округле.
То ж чечевицю на обід зварив онук.
Тільки-но намірився покуштувать,
Як на порозі зависочів Есав.
«Мабуть, ще віддалеки ви
День, коли Аврагам помер.
Як і велять звичаї роду,
В час скорботи слід їсти щось округле.
То ж чечевицю на обід зварив онук.
Тільки-но намірився покуштувать,
Як на порозі зависочів Есав.
«Мабуть, ще віддалеки ви
2025.10.24
16:33
Почувайся як удома.
Сядь, дружище, не спіши…
Зникнуть cумніви і втома,
Зникнуть порізі і шви…
Хочеш сонця? Прохолоди?
Хочеш вголос?.. Так — чи ні?
Все спитав, як у госпОди,
Тільки знову уві сні…
Сядь, дружище, не спіши…
Зникнуть cумніви і втома,
Зникнуть порізі і шви…
Хочеш сонця? Прохолоди?
Хочеш вголос?.. Так — чи ні?
Все спитав, як у госпОди,
Тільки знову уві сні…
2025.10.24
16:01
Чорнота невидюща вмостилась на плечі.
Не шелесне за вікнами бурий покров;
стелить доля ласкаво перини лелечі,
та не може знайти їх незряча любов.
Ти говориш, що світла немає в квартирі,
якось лячно наосліп шукати свічу?
Коли сонце злетить у індиг
Не шелесне за вікнами бурий покров;
стелить доля ласкаво перини лелечі,
та не може знайти їх незряча любов.
Ти говориш, що світла немає в квартирі,
якось лячно наосліп шукати свічу?
Коли сонце злетить у індиг
2025.10.24
14:18
«Рашизм».
Украинский поэт Владимир Мацуцкий
(лауреат фестиваля Авторской песни «Оскольская лира—91»
в номации поэзии[20])
в марте 2014 года этому явлению посвятил свой стих
«Ликует путинский рашизм»[21]. (Материал из Циклопедии)
Ликует путинск
Украинский поэт Владимир Мацуцкий
(лауреат фестиваля Авторской песни «Оскольская лира—91»
в номации поэзии[20])
в марте 2014 года этому явлению посвятил свой стих
«Ликует путинский рашизм»[21]. (Материал из Циклопедии)
Ликует путинск
2025.10.24
12:24
Мій любий, ти сидів на лаві в парку
і вітром дихав.
Ти шепотів: «Людиною не хочу бути,
я хочу деревом».
Ти хочеш деревом високим, любий?
«Так, і щоб на ньому – гроші замість листя».
І ти тоді, мабуть, нікому б грошей і не дав,
а високо від кожної
і вітром дихав.
Ти шепотів: «Людиною не хочу бути,
я хочу деревом».
Ти хочеш деревом високим, любий?
«Так, і щоб на ньому – гроші замість листя».
І ти тоді, мабуть, нікому б грошей і не дав,
а високо від кожної
2025.10.24
12:12
Дивлюсь на сплячі силуети крізь
Ранкового туману, окуляри.
Набридли хвилі повсякденних криз.
Крихкий руйную до реалій міст –
Здаються більш дотепними примари.
Верхівки сосен проштрикнули млу,
Густого неба чарівну безодню.
Ранкового туману, окуляри.
Набридли хвилі повсякденних криз.
Крихкий руйную до реалій міст –
Здаються більш дотепними примари.
Верхівки сосен проштрикнули млу,
Густого неба чарівну безодню.
2025.10.24
09:23
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
***
Над
***
Над
2025.10.24
07:32
У натовпі слухом уловлював: "смерть"
І серце наповнилось болем ущерть.
Це слово щоденно роками звучить,
Порушує спокій і мучить щомить.
Дарма намагаюся стати глухим,
Аби розлучитись зі словом лихим, -
Від мене воно не іде ні на крок,
Раз жалем за
І серце наповнилось болем ущерть.
Це слово щоденно роками звучить,
Порушує спокій і мучить щомить.
Дарма намагаюся стати глухим,
Аби розлучитись зі словом лихим, -
Від мене воно не іде ні на крок,
Раз жалем за
2025.10.23
22:47
Парк перебудовують,
здирають асфальт,
знищують старі споруди.
Скільки спогадів поховано
під уламками
старих конструкцій!
Минуле вже ніколи
не повернеться, хіба що
здирають асфальт,
знищують старі споруди.
Скільки спогадів поховано
під уламками
старих конструкцій!
Минуле вже ніколи
не повернеться, хіба що
2025.10.23
21:56
Я звертаюсь до спільноти:
Досить лаятись, агов!..
Є незіграні ще ноти
Їм потрібна буде кров…
І не тільки на сьогодні
І не тільки для бійців…
Ми усі… усі Господні
А ще ці… оці… і ці,
Досить лаятись, агов!..
Є незіграні ще ноти
Їм потрібна буде кров…
І не тільки на сьогодні
І не тільки для бійців…
Ми усі… усі Господні
А ще ці… оці… і ці,
2025.10.23
20:59
У вербові коси заплітав волошки.
Небо усміхалось, стало синьо трошки.
У кленовім листі заспівав тихенько.
Шепотіли хмари: "Гарно як, рідненький!"
У гіллі ялини таємниче дуже.
Вітер віти гладив: "Мій колючий друже."
Небо усміхалось, стало синьо трошки.
У кленовім листі заспівав тихенько.
Шепотіли хмари: "Гарно як, рідненький!"
У гіллі ялини таємниче дуже.
Вітер віти гладив: "Мій колючий друже."
2025.10.23
20:53
Лежав дідусь з відкритими очима,
в яких осколок смерті задубів.
В їдкій задусі плакала дитина
і не знаходила своїх батьків.
Вона запам'ятає, Боже правий,
до потойбіччя моторошну ніч,
як дім палав у вогняній заграві,
в яких осколок смерті задубів.
В їдкій задусі плакала дитина
і не знаходила своїх батьків.
Вона запам'ятає, Боже правий,
до потойбіччя моторошну ніч,
як дім палав у вогняній заграві,
2025.10.23
20:14
Від гір Алтайських тягнуться степи
Попід Уралом, повз Каспійське море,
Понад Кавказькі неприступні гори
В Карпатський упираючись тупик.
Коли Карпати з півдня обійти,
То можна у Паннонію дістатись.
А далі гори – нікуди діватись.
Тут можна трохи дух
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Попід Уралом, повз Каспійське море,
Понад Кавказькі неприступні гори
В Карпатський упираючись тупик.
Коли Карпати з півдня обійти,
То можна у Паннонію дістатись.
А далі гори – нікуди діватись.
Тут можна трохи дух
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Рецензії
Із сімейних публікацій: Устина-Златоуста Вовк "ІНТЕРВ’Ю З НІЛОМ ФЛЕКМАНОМ"
– Глядачі знають Вас як режисера, але Ви пройшли шлях від актора через досвід менеджера і продюсера. Як режисер, наскільки мені відомо, ви працюєте за кордоном, а не на теренах США. Що саме Вас приваблює в цій роботі – чи культура, чи теми, чи система акторської гри, чи окремі творчі проекти?Як відбувається сам процес вибору?
– Є один вираз у нас в Нью-Йорку (говорячи «Нью-Йорк», я маю на увазі Мангеттен – адже там я живу вже багато років), якщо ти задіяний у шоу-бізнесі, то говориш так: «Ти сидиш коло телефону і чекаєш дзвінка, себто пропозиції». Тепер для цього існує електронна пошта або інші способи комунікації, тому буквально цей вислів сприймати не потрібно, але суть залишається та сама. Я розумію, що я вже маю кар’єру - спочатку як актора (я є членом акторського об’єднання, яке неможливо покинути) і я знаю з середини цей процес ланцюгової реакції пропозицій як способу одержання роботи, тому в таких обставинах ми говорим: «ти маєш роботу, ти задіяний в проекті». І ніхто не питає «що ти відчуваєш?», а лише «що і як саме ти робиш?» Акцент на процесі, а не на рефлексіях. Ці характеристики стосуються навіть моїх друзів у шоу-бізнесі, а не тільки роботодавців. Бо загалом всі знаходяться у постійному пошуку роботи. Але оскільки я подорожую – така моя натура – я знаходжуся в цих пошуках за межами країни. І практикую це багато років поспіль. Йдеться про кар’єру режисера. Оскільки я є співзасновником продюсерської компанії в Стамбулі, яка має довгу історію, і стосунки із партнером по праці мають дружній характер – я відчуваю глибинний зв’язок з Туреччиною. Подібний зв’язок я відчуваю тепер і з Україною, і зокрема з Театром імені Леся Курбаса. Ми розуміємо одне одного, я відчуваю себе членом команди. І насправді, ми партнери – ви ж розумієте, я як директор приходжу уже з концепцією, з творчими ідеями, з чимось оригінальним - дати їм цікаве поле для гри. Ми розуміємо одне одного в такий спосіб, який трапляється рідко в мистецькій сфері. Тому я дуже ціную ці стосунки. Більше того, я ніколи не здобував режисерської освіти. Але я можу відразу сказати, що чиста імпровізація як творчий метод – це не мій метод. Як говорять французи: «Це не моє форте!». Я люблю концепцію і закладену в ній архітектоніку. Я люблю мати текст, з яким працюю. Я не пошановувач, коли кожен грає щось своє. Все відбувається організовано. Фактично, я розвинув свою власну систему – я не трачу місяці чи тижні на «застольний період», як у системі Станіславського. Я і актори готові діяти відразу після першої читки – щось шукати, пробувати, експериментувати. Загалом, відразу діяти. Таким шляхом ми трансформуємося, органічно розвиваємося і приходимо до спільного результату.
– Чи є якісь труднощі у спілкуванні між вами та акторами в Україні не лише у Львові, а й у Києві та в Одесі? Чи існують виклики і відмінності в площині культури, акторських шкіл, чи театру як організації в цілому?
– Мій перший проект в Україні відбувся завдяки знайомству з дипломатом, який був членом Української місії в ООН. Ми познайомилися при певних обставинах і його однокласник, грузинський режисер, був знайомий з Іриною Кліщевською (українська режисерка та акторка, засновниця камерного театру «Колесо» в Києві – У.В.). І саме завдяки йому відбулося наше знайомство, а згодом Ірина запросила мене для постановки вистави «Терра інкогніта» за новелою Генрі Джеймса «Поворот гвинта» у своєму театрі, яка трималася в репертуарі протягом десяти років. І мені як режисеру більшого бажати не треба. Коли я був у Києві, дуже часто в розмовах у мистецьких колах згадували Львів як культурно-свідоме місто, тепле, де люди відкриті і толерантні. Я мав позитивний досвід співпраці у Києві та Одесі. Зокрема, в Одесі головний режисер Одеського російського драматичного театру запропонував мені матеріал для постановки – і я погодився. Результатом стала «Бродвейська історія» Волтера і Пітера Меркса. Не знаю, яка сценічна доля цієї постановки – але вона була репертуарною.
Я на власному досвіді відчув, що слова, почуті про Львів – правдиві. Львів справді мене прийняв. І тут мені стала в пригоді моя освіта – я закінчив російську філологію в університеті міста Луїсвілл (штат Кентуккі). Так само, як би ви поїхали в Америку, то для сприйняття країни, в яку ви потрапили, вам дуже допомогло б знання мови. Також мої родинні корені пов’язані з цим регіоном. Тому щось є таке глибинне, що тягне мене сюди. Дуже легко бути частиною Театру Курбаса (не в порівнянні з іншими), оскільки актори мають свої власні пропозиції, власні концепції бачення. Найважливіше, що в Театрі ім. Леся Курбаса всі одне одного поважають – і творчий колектив, і адміністрація.
– Як відомо, перша співпраця з Театром ім. Леся Курбаса відбулася над виставою «Раптом минулого літа» Теннесі Вільямса і цей матеріал до постановки Вам запропонував Володимир Кучинський. Як відбулася точка дотику на цей раз?
– Оскільки я буваю в Туреччині кожного року, тому я офіційно резидент цієї країни. Я не громадянин, а резидент. Після того, як відбулася прем’єра вистави «Раптом минулого літа», я приїжджав ще кілька разів щоб побачити зміни, але в них не втручався. Я спостерігав виставу як глядач і репетиції більше не проводив. Відколи відбувається прем’єра, вистава належить не мені, а акторам. Коли я приїжджав з візитами, були розмови в гримерці, і якось в розмові прозвучало: а може поставити ще щось?
В Америці є два агентства, де ви можете замовити тексти і не займатися питанням авторського права. Вони відсилають вам все, що ви захочете. І серед всіх замовлених мною текстів були «Небезпечні зв’язки» Крістофера Гемптона. Коли настав час робити пропозицію, з чим я буду вертатися в Театр ім. Леся Курбаса, вибір зупинився саме на цій п’єсі. Сама назва «Небезпечні зв’язки» відома публіці завдяки двом фільмам та однойменному роману. П’єса, не зважаючи на свою відомість, є цікавим матеріалом з великим історичним підґрунтям, коли ноги монархів почали підкошуватися. Це період великих соціальних та культурних змін: власне все, що підводить нас до Великої французької революції. Я подумав, що з цього буде цікавий творчий проект – і насправді так і сталось. В певний спосіб ми зробили п’єсу в п’єсі. Ми зробили свою власну інтерпретацію. Ми називаємо це «поставити відбиток». Безсумнівно, без дозволу Кучинського цієї прем’єри б не відбулося.
– Ви зазначили, що у Вас немає режисерської освіти. Чи можете детальніше розповісти, як ви працюєте з акторами і як відбувається процес постановки вистави за кордоном? Як виглядає репетиційний процес? Ви зазначали, що акторам дозволяється імпровізація? Якщо так, то до яких меж?
– Ти можеш сам по собі, поза репетиційним процесом придумати концепт, але ти не можеш придумувати конкретні мізансцени: я вирішую самостійно проблеми, що стосуються мізансцен – щоб зберегти репетиційний час. Загалом, майже від самого початку, з першої читки я описую шлях, по якому я хочу йти – я відчуваю, що це мій прямий обов’язок, щоб актори не блукали наосліп. І я теж не люблю блукати наосліп. Звичайно, що завжди присутня якась непевність, але театр – це наука без науки: є певна кількість пошуків, але майже відразу від початку роботи я починаю вибудовувати мізансцени. Я пам’ятаю, коли я був в Одесі і почав працювати таким чином, це не давало на початку бажаного результату, бо актори не звикли так працювати, це не було їхньою звичною системою. Вони звикли довго перебувати в «застольному» періоді. Проте актори йшли за мною, випрацюваним моїм способом. Оскільки в цьому театрі не було досвіду співпраці з американським режисером, то скликали пресконференцію. Це відбувалося приблизно 10 років тому. Головний режисер Олександр Копайгора був на цій конференції модератором розмови. Він – дуже добра та відкрита людина, допомагав мені у вирішенні різних проблем, з якими довелося стикатися в процесі роботи. Тоді режисер повідомив журналістам, що «Ніл почав з мізансцен і ми всі були в шоці». Отже, це моя система, так я працюю. Початок для мене – це міцний грунт, чітка база, основа. Також я сам собі редактор. Інколи, коли актор говорить про те, що йому не комфортно робити деякі речі, я питаюся: «тобі справді не зручно?», бо якщо це справді так, я внесу зміну. Але якщо ти не впевнений, то за мною фінальне рішення. Я відчуваю, що маю здійснювати рух уперед.
Я працюю за кордоном, я не маю року для роботи чи навіть шести місяців – я звісно можу жити у Львові довше, ніж попередньо заплановано, але потреби в цьому не бачу. Загалом я відчуваю, що три місяці – це хороший час для реалізації задуму, щоб його випрацювати і розвинути. І в межах цієї конструкції актори мають волю у своїх власних пошуках. Адже я не є викладачем з акторської майстерності. Актори розширюють її своєю психофізикою та інстинктами. З’являються нові надбудови. І я відчуваю, що якщо мені не вдається зробити проект за три місяці, то я не повинен за нього братися. Якщо я не можу завершити задумане у цей термін, я краще буду шукати нову професію.
Я хочу зазначити і я говорю не конкретно про постановку у Львові, бо тут все відбувається злагоджено, але загалом я маю інший відлік часу в Туреччині, можливо тому, що актори зайняті в інших проектах. Тому я ставлю собі завжди певну мету – певна кількість сторінок і мізансцен у день, отже, таким є мій процес роботи.
– У Львівських театрах зазвичай репетиційний процес триває довше. За скільки часу (зважаючи на Сovid-19) тривали репетиції «Небезпечних зв’язків» у Львівському академічному драматичному театрі імені Леся Курбаса?
– Завжди і всюди від 2 до 3 місяців. Цього разу, зважаючи на епідеміологічну ситуацію, ми змушені були перервати репетиції в минулому 32 театральному сезоні, оскільки були введені дуже строгі карантинні обмеження. Здебільшого, ми завершили все ще тоді, але залишалося багато деталей та допрацювань. І тому додатковий репетиційний місяць восени видається зараз дуже помічним. Ми спільно з акторами знайшли багато додаткових нюансів, але все одно з тим додатковим місяцем, додаючи два репетиційні місяці весною 2020 року, ми здійснили постановку за три місяці. Отже, незважаючи на складність постановок та умов пандемії – всюди 2-3 місяці.
Я мав зобов’язання зробити прем’єру 6 листопада і я всіх запевнив, що так воно і буде.
– П’єса Крістофера Гемптона «Небезпечні зв’язки» у своїй архітектоніці ігрова та багатоструктурна. Що привернуло Вашу увагу і під яким кутом зору Ви побачили цей матеріал?
– Я скажу так: що глядачі вичленять собі у побаченому, то для них і буде головним. Я ніколи не намагаюсь передбачити реакцію, висновки мистецьких індивідуальностей зокрема та глядачів загалом, які вони зроблять після перегляду вистави. Бо реакція – це реакція. І вона індивідуальна. Я не можу планувати, хоча, звичайно, маю певні базові очікування. Хоч публіка даного львівського театру інтелектуальна, все одно за певними маркерами ти хочеш бути зрозумілим. Поза тим я справді намагаюсь не оцінювати реакцію. При тому, що в цій п’єсі дійсно дуже багато пластів.
Загалом, як люди, ми надзвичайно чутливі. Ми гостро відчуваємо, що перебуваємо під контролем долі, що за нас все вирішено. Але, як пандемія нам показує і як певні політичні дії показують нам – насправді, в кожному даному нам моменті життя, ми не під контролем власної долі в той спосіб, у який думаємо. Це накладається і на персонажів вистави «Небезпечні зв’язки» – всі вони існують в межах чітких правил двору Людовіка ХVІ. Ми знаємо, що Людовік ХVІ був одружений з Марією-Антуанеттою і політично не був дуже проникливим, хитрим та підступним. Але він був правлячим монархом і під час Французької революції, на жаль, разом із дружиною був страчений. Проте подумайте на хвилинку: в історичній тяглості перед Людовіком ХVІ було ще 15 Людовіків, перед ним минали століття, які формували Французьку монархію. І за один момент «кліпання ока» цієї реальності не стало. Про це і є вистава. Всі персонажі вистави рухаються на шаховій дошці, намагаючись контролювати інших.
Французька аристократія, це загально відомо, як і британська аристократія, мала багато вільного часу, бо не знала що таке фізична праця. Аристократи жили із доходів своїх маєтків. Ось наприклад, британський «джентльмен» був категорією майнового статусу. І британський джентльмен не працював, бо якщо ти працюєш – ти не «джентльмен». То що ж це означало у Франції? Вони (аристократи) мали безмежжя вільного часу. Ми можемо це назвати розкішшю, а для них це стало прокляттям.
В центрі цієї історії – молода жінка з вищих прошарків буржуазії. Вона робить жертву з себе і, одночасно, вона є жертвою гри аристократії, яка існує за іншими правилами: король може мати багато коханок і церква не відлучить його, а серед звичайних людей, включно з буржуазією, любовний зв’язок був на той час надзвичайно небезпечним. І що відбувається у цій п’єсі? Персонажі заохочують таку небезпечну поведінку (звідси і назва п’єси «Небезпечні зв’язки»). При тому, що для них існує великий ризик – і психологічний, і емоційний, і фізичний теж.
Якщо ви дійдете в саму суть «старого режиму» короля Людовіка ХVI і Французького королівства в цілому – вся його система базувалася на експлуатації. Те саме, що і на американському Півдні до Громадянської війни. Експлуатація – це тортури для індивідуальностей. Таке ніколи не повинно існувати – ми досі пожинаємо наслідки цих тортур. Отож, коли настав час, цей «старий режим» розвалився, притому в дуже насильницький спосіб. Я підійшов до відповіді на питання з іншого боку, але сподіваюся, відповідь моя зрозуміла.
На афіші написано, що Театру ім. Леся Курбаса 33 роки і я мала частина їхньої історії. Думаючи як продюсер про нашу нову постановку, я сподіваюся, що назва «Небезпечні зв’язки» приверне увагу глядачів, а, отже, зможе принести театру фінансовий успіх. Ми – творчі люди думаємо про мистецтво, а не про фінансову сатисфакцію, хоч мистецька праця забирає багато зусиль, а віддача за них дуже мала. Театр – це гарне життя, але жити за рахунок театру складно.
Контекст : Устина Вовк
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Із сімейних публікацій: Устина-Златоуста Вовк "ІНТЕРВ’Ю З НІЛОМ ФЛЕКМАНОМ"
«Я ВІДЧУВАЮ, ЩО МАЮ ЗДІЙСНЮВАТИ РУХ УПЕРЕД!»
режисер Ніл Флекман
6, 7 та 8 листопада 2020 року у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Курбаса відбулася прем’єра вистави «Небезпечні зв’язки» Крістофера Гемптона у режисурі Ніла Флекмана. Незадовго до прем’єри відбулася наша розмова з ним.– Глядачі знають Вас як режисера, але Ви пройшли шлях від актора через досвід менеджера і продюсера. Як режисер, наскільки мені відомо, ви працюєте за кордоном, а не на теренах США. Що саме Вас приваблює в цій роботі – чи культура, чи теми, чи система акторської гри, чи окремі творчі проекти?Як відбувається сам процес вибору?
– Є один вираз у нас в Нью-Йорку (говорячи «Нью-Йорк», я маю на увазі Мангеттен – адже там я живу вже багато років), якщо ти задіяний у шоу-бізнесі, то говориш так: «Ти сидиш коло телефону і чекаєш дзвінка, себто пропозиції». Тепер для цього існує електронна пошта або інші способи комунікації, тому буквально цей вислів сприймати не потрібно, але суть залишається та сама. Я розумію, що я вже маю кар’єру - спочатку як актора (я є членом акторського об’єднання, яке неможливо покинути) і я знаю з середини цей процес ланцюгової реакції пропозицій як способу одержання роботи, тому в таких обставинах ми говорим: «ти маєш роботу, ти задіяний в проекті». І ніхто не питає «що ти відчуваєш?», а лише «що і як саме ти робиш?» Акцент на процесі, а не на рефлексіях. Ці характеристики стосуються навіть моїх друзів у шоу-бізнесі, а не тільки роботодавців. Бо загалом всі знаходяться у постійному пошуку роботи. Але оскільки я подорожую – така моя натура – я знаходжуся в цих пошуках за межами країни. І практикую це багато років поспіль. Йдеться про кар’єру режисера. Оскільки я є співзасновником продюсерської компанії в Стамбулі, яка має довгу історію, і стосунки із партнером по праці мають дружній характер – я відчуваю глибинний зв’язок з Туреччиною. Подібний зв’язок я відчуваю тепер і з Україною, і зокрема з Театром імені Леся Курбаса. Ми розуміємо одне одного, я відчуваю себе членом команди. І насправді, ми партнери – ви ж розумієте, я як директор приходжу уже з концепцією, з творчими ідеями, з чимось оригінальним - дати їм цікаве поле для гри. Ми розуміємо одне одного в такий спосіб, який трапляється рідко в мистецькій сфері. Тому я дуже ціную ці стосунки. Більше того, я ніколи не здобував режисерської освіти. Але я можу відразу сказати, що чиста імпровізація як творчий метод – це не мій метод. Як говорять французи: «Це не моє форте!». Я люблю концепцію і закладену в ній архітектоніку. Я люблю мати текст, з яким працюю. Я не пошановувач, коли кожен грає щось своє. Все відбувається організовано. Фактично, я розвинув свою власну систему – я не трачу місяці чи тижні на «застольний період», як у системі Станіславського. Я і актори готові діяти відразу після першої читки – щось шукати, пробувати, експериментувати. Загалом, відразу діяти. Таким шляхом ми трансформуємося, органічно розвиваємося і приходимо до спільного результату.
– Чи є якісь труднощі у спілкуванні між вами та акторами в Україні не лише у Львові, а й у Києві та в Одесі? Чи існують виклики і відмінності в площині культури, акторських шкіл, чи театру як організації в цілому?
– Мій перший проект в Україні відбувся завдяки знайомству з дипломатом, який був членом Української місії в ООН. Ми познайомилися при певних обставинах і його однокласник, грузинський режисер, був знайомий з Іриною Кліщевською (українська режисерка та акторка, засновниця камерного театру «Колесо» в Києві – У.В.). І саме завдяки йому відбулося наше знайомство, а згодом Ірина запросила мене для постановки вистави «Терра інкогніта» за новелою Генрі Джеймса «Поворот гвинта» у своєму театрі, яка трималася в репертуарі протягом десяти років. І мені як режисеру більшого бажати не треба. Коли я був у Києві, дуже часто в розмовах у мистецьких колах згадували Львів як культурно-свідоме місто, тепле, де люди відкриті і толерантні. Я мав позитивний досвід співпраці у Києві та Одесі. Зокрема, в Одесі головний режисер Одеського російського драматичного театру запропонував мені матеріал для постановки – і я погодився. Результатом стала «Бродвейська історія» Волтера і Пітера Меркса. Не знаю, яка сценічна доля цієї постановки – але вона була репертуарною.
Я на власному досвіді відчув, що слова, почуті про Львів – правдиві. Львів справді мене прийняв. І тут мені стала в пригоді моя освіта – я закінчив російську філологію в університеті міста Луїсвілл (штат Кентуккі). Так само, як би ви поїхали в Америку, то для сприйняття країни, в яку ви потрапили, вам дуже допомогло б знання мови. Також мої родинні корені пов’язані з цим регіоном. Тому щось є таке глибинне, що тягне мене сюди. Дуже легко бути частиною Театру Курбаса (не в порівнянні з іншими), оскільки актори мають свої власні пропозиції, власні концепції бачення. Найважливіше, що в Театрі ім. Леся Курбаса всі одне одного поважають – і творчий колектив, і адміністрація.
– Як відомо, перша співпраця з Театром ім. Леся Курбаса відбулася над виставою «Раптом минулого літа» Теннесі Вільямса і цей матеріал до постановки Вам запропонував Володимир Кучинський. Як відбулася точка дотику на цей раз?
– Оскільки я буваю в Туреччині кожного року, тому я офіційно резидент цієї країни. Я не громадянин, а резидент. Після того, як відбулася прем’єра вистави «Раптом минулого літа», я приїжджав ще кілька разів щоб побачити зміни, але в них не втручався. Я спостерігав виставу як глядач і репетиції більше не проводив. Відколи відбувається прем’єра, вистава належить не мені, а акторам. Коли я приїжджав з візитами, були розмови в гримерці, і якось в розмові прозвучало: а може поставити ще щось?
В Америці є два агентства, де ви можете замовити тексти і не займатися питанням авторського права. Вони відсилають вам все, що ви захочете. І серед всіх замовлених мною текстів були «Небезпечні зв’язки» Крістофера Гемптона. Коли настав час робити пропозицію, з чим я буду вертатися в Театр ім. Леся Курбаса, вибір зупинився саме на цій п’єсі. Сама назва «Небезпечні зв’язки» відома публіці завдяки двом фільмам та однойменному роману. П’єса, не зважаючи на свою відомість, є цікавим матеріалом з великим історичним підґрунтям, коли ноги монархів почали підкошуватися. Це період великих соціальних та культурних змін: власне все, що підводить нас до Великої французької революції. Я подумав, що з цього буде цікавий творчий проект – і насправді так і сталось. В певний спосіб ми зробили п’єсу в п’єсі. Ми зробили свою власну інтерпретацію. Ми називаємо це «поставити відбиток». Безсумнівно, без дозволу Кучинського цієї прем’єри б не відбулося.
– Ви зазначили, що у Вас немає режисерської освіти. Чи можете детальніше розповісти, як ви працюєте з акторами і як відбувається процес постановки вистави за кордоном? Як виглядає репетиційний процес? Ви зазначали, що акторам дозволяється імпровізація? Якщо так, то до яких меж?
– Ти можеш сам по собі, поза репетиційним процесом придумати концепт, але ти не можеш придумувати конкретні мізансцени: я вирішую самостійно проблеми, що стосуються мізансцен – щоб зберегти репетиційний час. Загалом, майже від самого початку, з першої читки я описую шлях, по якому я хочу йти – я відчуваю, що це мій прямий обов’язок, щоб актори не блукали наосліп. І я теж не люблю блукати наосліп. Звичайно, що завжди присутня якась непевність, але театр – це наука без науки: є певна кількість пошуків, але майже відразу від початку роботи я починаю вибудовувати мізансцени. Я пам’ятаю, коли я був в Одесі і почав працювати таким чином, це не давало на початку бажаного результату, бо актори не звикли так працювати, це не було їхньою звичною системою. Вони звикли довго перебувати в «застольному» періоді. Проте актори йшли за мною, випрацюваним моїм способом. Оскільки в цьому театрі не було досвіду співпраці з американським режисером, то скликали пресконференцію. Це відбувалося приблизно 10 років тому. Головний режисер Олександр Копайгора був на цій конференції модератором розмови. Він – дуже добра та відкрита людина, допомагав мені у вирішенні різних проблем, з якими довелося стикатися в процесі роботи. Тоді режисер повідомив журналістам, що «Ніл почав з мізансцен і ми всі були в шоці». Отже, це моя система, так я працюю. Початок для мене – це міцний грунт, чітка база, основа. Також я сам собі редактор. Інколи, коли актор говорить про те, що йому не комфортно робити деякі речі, я питаюся: «тобі справді не зручно?», бо якщо це справді так, я внесу зміну. Але якщо ти не впевнений, то за мною фінальне рішення. Я відчуваю, що маю здійснювати рух уперед.
Я працюю за кордоном, я не маю року для роботи чи навіть шести місяців – я звісно можу жити у Львові довше, ніж попередньо заплановано, але потреби в цьому не бачу. Загалом я відчуваю, що три місяці – це хороший час для реалізації задуму, щоб його випрацювати і розвинути. І в межах цієї конструкції актори мають волю у своїх власних пошуках. Адже я не є викладачем з акторської майстерності. Актори розширюють її своєю психофізикою та інстинктами. З’являються нові надбудови. І я відчуваю, що якщо мені не вдається зробити проект за три місяці, то я не повинен за нього братися. Якщо я не можу завершити задумане у цей термін, я краще буду шукати нову професію.
Я хочу зазначити і я говорю не конкретно про постановку у Львові, бо тут все відбувається злагоджено, але загалом я маю інший відлік часу в Туреччині, можливо тому, що актори зайняті в інших проектах. Тому я ставлю собі завжди певну мету – певна кількість сторінок і мізансцен у день, отже, таким є мій процес роботи.
– У Львівських театрах зазвичай репетиційний процес триває довше. За скільки часу (зважаючи на Сovid-19) тривали репетиції «Небезпечних зв’язків» у Львівському академічному драматичному театрі імені Леся Курбаса?
– Завжди і всюди від 2 до 3 місяців. Цього разу, зважаючи на епідеміологічну ситуацію, ми змушені були перервати репетиції в минулому 32 театральному сезоні, оскільки були введені дуже строгі карантинні обмеження. Здебільшого, ми завершили все ще тоді, але залишалося багато деталей та допрацювань. І тому додатковий репетиційний місяць восени видається зараз дуже помічним. Ми спільно з акторами знайшли багато додаткових нюансів, але все одно з тим додатковим місяцем, додаючи два репетиційні місяці весною 2020 року, ми здійснили постановку за три місяці. Отже, незважаючи на складність постановок та умов пандемії – всюди 2-3 місяці.
Я мав зобов’язання зробити прем’єру 6 листопада і я всіх запевнив, що так воно і буде.
– П’єса Крістофера Гемптона «Небезпечні зв’язки» у своїй архітектоніці ігрова та багатоструктурна. Що привернуло Вашу увагу і під яким кутом зору Ви побачили цей матеріал?
– Я скажу так: що глядачі вичленять собі у побаченому, то для них і буде головним. Я ніколи не намагаюсь передбачити реакцію, висновки мистецьких індивідуальностей зокрема та глядачів загалом, які вони зроблять після перегляду вистави. Бо реакція – це реакція. І вона індивідуальна. Я не можу планувати, хоча, звичайно, маю певні базові очікування. Хоч публіка даного львівського театру інтелектуальна, все одно за певними маркерами ти хочеш бути зрозумілим. Поза тим я справді намагаюсь не оцінювати реакцію. При тому, що в цій п’єсі дійсно дуже багато пластів.
Загалом, як люди, ми надзвичайно чутливі. Ми гостро відчуваємо, що перебуваємо під контролем долі, що за нас все вирішено. Але, як пандемія нам показує і як певні політичні дії показують нам – насправді, в кожному даному нам моменті життя, ми не під контролем власної долі в той спосіб, у який думаємо. Це накладається і на персонажів вистави «Небезпечні зв’язки» – всі вони існують в межах чітких правил двору Людовіка ХVІ. Ми знаємо, що Людовік ХVІ був одружений з Марією-Антуанеттою і політично не був дуже проникливим, хитрим та підступним. Але він був правлячим монархом і під час Французької революції, на жаль, разом із дружиною був страчений. Проте подумайте на хвилинку: в історичній тяглості перед Людовіком ХVІ було ще 15 Людовіків, перед ним минали століття, які формували Французьку монархію. І за один момент «кліпання ока» цієї реальності не стало. Про це і є вистава. Всі персонажі вистави рухаються на шаховій дошці, намагаючись контролювати інших.
Французька аристократія, це загально відомо, як і британська аристократія, мала багато вільного часу, бо не знала що таке фізична праця. Аристократи жили із доходів своїх маєтків. Ось наприклад, британський «джентльмен» був категорією майнового статусу. І британський джентльмен не працював, бо якщо ти працюєш – ти не «джентльмен». То що ж це означало у Франції? Вони (аристократи) мали безмежжя вільного часу. Ми можемо це назвати розкішшю, а для них це стало прокляттям.
В центрі цієї історії – молода жінка з вищих прошарків буржуазії. Вона робить жертву з себе і, одночасно, вона є жертвою гри аристократії, яка існує за іншими правилами: король може мати багато коханок і церква не відлучить його, а серед звичайних людей, включно з буржуазією, любовний зв’язок був на той час надзвичайно небезпечним. І що відбувається у цій п’єсі? Персонажі заохочують таку небезпечну поведінку (звідси і назва п’єси «Небезпечні зв’язки»). При тому, що для них існує великий ризик – і психологічний, і емоційний, і фізичний теж.
Якщо ви дійдете в саму суть «старого режиму» короля Людовіка ХVI і Французького королівства в цілому – вся його система базувалася на експлуатації. Те саме, що і на американському Півдні до Громадянської війни. Експлуатація – це тортури для індивідуальностей. Таке ніколи не повинно існувати – ми досі пожинаємо наслідки цих тортур. Отож, коли настав час, цей «старий режим» розвалився, притому в дуже насильницький спосіб. Я підійшов до відповіді на питання з іншого боку, але сподіваюся, відповідь моя зрозуміла.
На афіші написано, що Театру ім. Леся Курбаса 33 роки і я мала частина їхньої історії. Думаючи як продюсер про нашу нову постановку, я сподіваюся, що назва «Небезпечні зв’язки» приверне увагу глядачів, а, отже, зможе принести театру фінансовий успіх. Ми – творчі люди думаємо про мистецтво, а не про фінансову сатисфакцію, хоч мистецька праця забирає багато зусиль, а віддача за них дуже мала. Театр – це гарне життя, але жити за рахунок театру складно.
Стаття під назвою "Я - мала частина історії курбасівців" була видрукувана на сторінках інтернет-газети "Збруч" у розділі "Штука".
Контекст : Устина Вовк
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Із сімейних публікацій: Устина-Златоуста Вовк "Рефлексії про виставу «БУНА» на сцені "заньківчан""
• Перейти на сторінку •
"Коли в залі погаснуть вогні..."
• Перейти на сторінку •
"Коли в залі погаснуть вогні..."
Про публікацію
