
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.04.01
11:17
Містична країна, яку не сплутаєш з жодним іншим… Місця, в які закохуєшся з першого погляду назавжди… Місця, до яких тягне постійно, незалежно від пори року і настрою…
Містичні місця під надійним захистом небесної покровительки, біля ніг якої не в’януть
2023.04.01
10:11
Якщо тобі набридла — повідом
усе як є — не вб'ють слова правдиві.
Лише затерпне серце під ребром
шукаючи притулок у жаливі.
Не хочеш в пастку втрапити — тікай
сполохано в смеркання неозоре,
не втримати любов — стрімка ріка
усе як є — не вб'ють слова правдиві.
Лише затерпне серце під ребром
шукаючи притулок у жаливі.
Не хочеш в пастку втрапити — тікай
сполохано в смеркання неозоре,
не втримати любов — стрімка ріка
2023.04.01
09:12
Чомусь сьогодні тягне на повтори.
Може тому, що квітень завітав
і стало навкруги усе квітневе:
квітневе сонце і квітневе небо,
квітневий настрій і квітневі мрії
про те, щоби закінчилась війна
і Україна, може й не квітнева,
але ізнов розквітла, ожил
Може тому, що квітень завітав
і стало навкруги усе квітневе:
квітневе сонце і квітневе небо,
квітневий настрій і квітневі мрії
про те, щоби закінчилась війна
і Україна, може й не квітнева,
але ізнов розквітла, ожил
2023.04.01
05:44
Усівшись зручно на старому пні
Та сміючись очима винувато, –
Знайомий дід розказує мені
Про те, що може нині пригадати.
Обтяжений утомою років,
Знесилений зневірою важкою, –
Він починає радо переспів
Прочитаного й чутого вже мною.
Та сміючись очима винувато, –
Знайомий дід розказує мені
Про те, що може нині пригадати.
Обтяжений утомою років,
Знесилений зневірою важкою, –
Він починає радо переспів
Прочитаного й чутого вже мною.
2023.03.31
22:29
Ламаний гріш вам, філософи
вічного життя після смерті...
Ламаний гріш вам за ваші зморшки.
А я обираю плоть, що страждає
в ім’я нігтя пальця мойого,
що такий звичний мені й симпатичний.
А я обираю насолоду просту й білу:
на омите водою, свіже тіл
вічного життя після смерті...
Ламаний гріш вам за ваші зморшки.
А я обираю плоть, що страждає
в ім’я нігтя пальця мойого,
що такий звичний мені й симпатичний.
А я обираю насолоду просту й білу:
на омите водою, свіже тіл
2023.03.31
17:36
Ти думаєш, словом, до неможливості
Надто багато і за кожною комою,
Серце зникає в рядках наївності.
Ти стала для мене ще більш невідомою;
Ще більше далекою і безнадійною,
Вигадка мови, - ну, що ж, за назвою –
Любов, та як випадок – нерозділеною,
Т
Надто багато і за кожною комою,
Серце зникає в рядках наївності.
Ти стала для мене ще більш невідомою;
Ще більше далекою і безнадійною,
Вигадка мови, - ну, що ж, за назвою –
Любов, та як випадок – нерозділеною,
Т
2023.03.31
14:54
Поміж галасного люду
я знайду тиші сліди.
Відчую ніжний трепет її голосу.
Вслухаюсь в її теплі слова.
Вона обіймами своїми
заховає сум.
Своїм лагідним поглядом
огорне жаль.
я знайду тиші сліди.
Відчую ніжний трепет її голосу.
Вслухаюсь в її теплі слова.
Вона обіймами своїми
заховає сум.
Своїм лагідним поглядом
огорне жаль.
2023.03.31
12:28
День розгорівсь черкнувши сірника
В лампадку бляклого світання Сходу,
І вітер дмухав, змішував тепло,
В просіяний досвітній холод.
День починався шелестом тополь.
Спадав туман, зникаючи безслідно,
В дрімучий ліс. А там сто тисяч доль,
Тягли в юдо
В лампадку бляклого світання Сходу,
І вітер дмухав, змішував тепло,
В просіяний досвітній холод.
День починався шелестом тополь.
Спадав туман, зникаючи безслідно,
В дрімучий ліс. А там сто тисяч доль,
Тягли в юдо
2023.03.31
10:52
А потвор по тінястих кутках побільшало.
Намарно їх гнати, з тіней просочяться нові.
Згадай, хоч би спробуй, була колись горниця іншою.
І квіти, що мешкали тут, колись були живі.
Посохлі пелюстки валяються долу, неприбрані.
Потвори їх чавлять в дріб
Намарно їх гнати, з тіней просочяться нові.
Згадай, хоч би спробуй, була колись горниця іншою.
І квіти, що мешкали тут, колись були живі.
Посохлі пелюстки валяються долу, неприбрані.
Потвори їх чавлять в дріб
2023.03.31
10:13
СТАНОВЛЕННЯ.
І ось, перед новим 1970 роком, ми перебралися до нашої першої власної квартири. Я вже раніше згадувала, що на весілля нам надарували усього, крім, звичайно, меблів. Ще раніше ми придбали собі симпатичний торшер із рожевим абажуром, який ст
2023.03.31
05:36
Вечора відсвіт багровий
Жалем на згарище ліг, –
Розум втомили розмови
Про односельців моїх.
Порожньо й сумно за тином, –
Тче лиш павук сиву нить.
Запах гіркого полину
Голову швидко п’янить.
Жалем на згарище ліг, –
Розум втомили розмови
Про односельців моїх.
Порожньо й сумно за тином, –
Тче лиш павук сиву нить.
Запах гіркого полину
Голову швидко п’янить.
2023.03.30
19:58
Ганна Семиградська, прима оперного, вже у гримі й образі Розіни, ретельно вдивлялася у своє гротескно змінене віддзеркалення. Те чарівне лице юної ефірної діви, яким його бачили діти райка, зблизька нагадувало грубо покраяний жирними мазками портрет пензл
2023.03.30
19:54
Брехня - це крапля, що камінь точить.
Вона проявляється, як на плівці.
Це вочевидь саме той злочин,
що розкривається без поліції.
Брехні не буває - в ім‘я чи заради…
Тут виправдання жодні - зайві.
Брехня, як завжди, - прихована зрада.
Вона проявляється, як на плівці.
Це вочевидь саме той злочин,
що розкривається без поліції.
Брехні не буває - в ім‘я чи заради…
Тут виправдання жодні - зайві.
Брехня, як завжди, - прихована зрада.
2023.03.30
18:23
колись давно на ці землі напали вороги, які грабували й палили села, вбивали жителів, а красивих молодих дівчат брали в полон, щоб пізніше продати їх у рабство. Одного разу, переправляючись через Чорний ліс, вороги зупинилися біля Чорного ока, щоб відпочи
2023.03.30
14:45
Полуденна спека поволі на спад вже пішла,
Камінна дорога не так припіка босі ноги.
Затихли Афіни, сховалися в кокона свого
І тиша поволі над гамірним містом лягла.
У темному небі яскраво засяяли зорі,
Знайомі сузір’я, хоч трохи, немов не такі.
Як ба
Камінна дорога не так припіка босі ноги.
Затихли Афіни, сховалися в кокона свого
І тиша поволі над гамірним містом лягла.
У темному небі яскраво засяяли зорі,
Знайомі сузір’я, хоч трохи, немов не такі.
Як ба
2023.03.30
14:04
Селюк не знав, що сталося в далеку давнину.
Музики два змагались. І ось у того,
Кому вже провіщали перемогу,
На арфі раптом луснула струна...
Закам’яніли слухачі. Та після паузи
Знов порвана струна заговорила...
І тільки потерпілець знав, що стало
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Музики два змагались. І ось у того,
Кому вже провіщали перемогу,
На арфі раптом луснула струна...
Закам’яніли слухачі. Та після паузи
Знов порвана струна заговорила...
І тільки потерпілець знав, що стало
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Рецензії
Із сімейних публікацій: Устина-Златоуста Вовк "Рефлексії про виставу «БУНА» на сцені "заньківчан"
Перше, що треба сказати з приводу «Буни» – це відчуття ансамблевості тандему режисера – Ігора Білиця, художника Богдана Поліщука і виконавиці ролі Буни – заслуженої артистки України Ірини Швайківської. А яка ж вона, ота Буна, що в перекладі з місцевого діалекту буковинського люду, який мешкає поруч румунської границі, означає «бабуся», або «старша поважана/шляхетна жінка»?
В українському етносі вікова традиція передає від літнього до малого шанобливе ставлення до старійшин сім’ї та роду. Типовим для розуміння ваги найстаршого члена родової общини у старожитній Україні-Русі ще з часів татарських набігів був приклад образу Захара Беркута в пам’ятному творі Івана Франка.
Жінка в Україні через історичну специфіку (маємо на увазі побут, коли треба було обходитись без присутності чоловіків – часті військові походи, удівство, заробітчанство як елемент давньої та сучасної української реальності) брала на себе подвійну відповідальність за збереження домашнього вогнища і виховання нащадків у вкрай суворих обставинах життя. Звідси архетип суворості і навіть деспотизму у ставленні до домочадців. Але поза тим, глибинна, вкорінена в найсокровеннішу пам’ять поколінь, любов до рідної оселі, землі, традиції, віри. Матір Роду, Берегиня, Жона, Бабуся/«Буна» – іпостасі жіночих образів вікової української звичаєвої традиції, над тим переліком у небеснім ореолі святої покровительки – Матір Божа-Богородиця. Такий мітологічний ланцюг, що вписує образ сценічної Буни з однойменної драми Віри Маковій в українську етносвідомість і дає розуміння, чому довкола старої Буни-Швайківської всі молоді члени сімейства (внучка Орися – Світлана Мелеш, її нелюбий чоловік Митро – Максим Максименко, згодом 5-літній внук Пантелеймон – Мар’яна Кучма), почуваються в залежній повинності, що йде від шани до її прожитих років, життєвого досвіду, обов’язків «керувати і відповідати» за добробут родини. Але тут маємо ще й особистісні характеристики образу Буни – скнарість, забобонність, надмірну безупинну буркотливість і старечу незадоволеність найближчим оточенням, що переростають в постійне повчання як жити, що і як робити в побуті до найменших дрібниць, з ким одружуватися і… чи родити дитину від некоханого чоловіка. Цей малюнок домашньої деспотії, вдало підглянутий в реальному людському спілкуванні авторкою «Буни» і яскраво виписаний в тексті драматичного твору (не тільки в далекому селі на Буковині – йдеться про цілі покоління українців Старого і Нового Часу), дає акторці Ірині Швайківській багатий матеріал для сценічного втілення, з діапазоном інтонацій – від шепоту до крику, від внутрішніх монологів до голосних проклять, з неодмінною присутністю елементів магічних народних ритуалів (зцілення від порчі чи вроків) і наскрізним відчуттям Божої присутності.
Буна Ірини Швайківської має кілька зорових і філософських нашарувань. Як реальний образ старої жінки «старих порядків», Буна прикра для своїх рідних – спершу для 19-ліньої внучки Орисі, а потім для її маленького сина Пантелеймона. Ілюстрація «методів», якими Буна тримає весь уклад тяжких сільських буднів у своєму вольовому всевладному полі зору межує з насиллям. Внучка Орися і незабаром її безпутній чоловік Митро (що навіть не вміє зарізати когутика так, аби не накликати на себе прокляття), скуті волею Буни, поступово стають її прихованими ворогами, переходячи від приступів істерик, зривів і розпачу до задуму втечі. Правда, шлях втечі Орися з Митром вибирають не дуже шляхетний – вони крадуть з-під Божих образів гроші Буни, відкладені на «чорний день» як прийнято казати про поховальний обряд, та поспіхом втікають за океан – в Америку.
Листи Орисі додому з Америки типово плачно-еміґрантські, коли українцям доводиться закордоном займатися доглядом за тяжкохворими та немічними, без огляду на страшні умови і обов’язки, лише з тою відмінністю, що їм за цю роботу платять. Зате 5-літній син Пантелеймон, який росте на руках Буни в тому ж таки вольовому всеосяжному полі її деспотії, вже знає «блага цивілізації» - планшети, мобільні і таке інше. Тримає біля вуха мобільний і сама Буна, раз-по-раз спілкуючись «по-новітньому» зв’язку зі своїми синами, які далеко від неї і рідного порога.
Друга іпостась Буни – це образ-символ української Рожаниці-«нанашки». Недарма, її одіж вся у пастельно-світлих тонах є стилізована під староукраїнський народний стрій, кожний елемент якого є для жінки дорогоцінним оберегом. А хто ж, як не вона передасть у спадок молодій парості свого Роду любов до своєї прадідизни – рідної оселі, домашньої живності, «паю» землі та всього, що на ній росте, і дає людині поживу на кожний день.
Образно-метафоричним є початок вистави – молода внучка Орися промовляє на буковинському діалекті слова любові до поля, до кукурудзи і «барабульки», до «фасулі і свєкли», і до іншої городини, а далі до корови Зорі, курей та когутів. У цьому монолозі стільки барв і відтінків, стільки опоетизованої мови майже художніх образів з життя буковинського села, що після такого апофеозу душевної гармонії тяжко споглядати її руйнацію, впритул до розв’язки сюжетної драматичної колізії, коли змінена американськими реаліями Орися приїжджає по смерті Буни у рідні місця, аби забрати сина Пантелеймона в «кращий світ», в іншу цивілізацію, де все вимірюється грошовим еквівалентом…
У Львівському академічному драматичному театрі імені Леся Курбаса тривалий час тримається в репертуарі вистава «Ножі в курях, або Спадок мірошника» шотландського драматурга Девіда Гарровера. Головна героїня п’єси, молода селянка, яку грає Наталя Рибка-Пархоменко, напочатку вистави виголошує подібний монолог, що і Орися в Буні. Щось у зоровому-метафоричному, навіть пластичному малюнку цих монологів є дуже схожим. І все ж вся вистава «Буна» по темпоритму дуже «пошарпана» постійним інтонаційним та психофізичним надривом (немов в персонажів і справді вселилися якісь злі духи) – особливо це стосується подачі образу Орисі та малолітнього Пантелеймона. Тяжіння до емоційної гіперболізації, намагання передати сценічний образ аж надто реалістично, безумовно, виснажує творчу акторську енергію, але чи допомагає, в даному випадку, створити випуклих та цікавих персонажів, хоч вони і працюють за принципом контрасту? Чи ця гіперболізація намагається виправдати заявлений жанр етно-хоррору? Чи навпаки: жанр намагається виправдати цю гіперболізацію?
Одним з кульмінаційних моментів у виставі є сцена смерті Буни. Свій передсмертний монолог провадить Буна-Швайківська на передньому плані сцени. Розповідаючи фрагменти спогадів зі свого життя, Буна скидає з себе елементи строю, залишаючись лише в сорочці. Якщо іти за мітологією образів-символів, що кожен елемент одягу є оберегом, який дає людині життєву силу, то позбуваючись такого оберегу, людина стає безсилою, аж до приходу смерті. Такий підхід до етнічного вбрання був без винятку в усіх давніх світових цивілізаціях. Це дуже вдалий хід, підмічений режисером Ігорем Білицем. Проте Буна-Швайківська, позбуваючись «життєвої сили», якось дуже швидко «згасає», наче полум’я свічі, яку зненацька задуло вітром – фрагменти її останньої оповіді звучать зовсім притишено, покірно, майже приречено.
Фінал п’єси викликає певний спротив: кінець втрачає свою переконливість завдяки «переродженню» буковинської молодої селянки Орисі в «новостворену» американку. Проте є в ньому і світло в кінці тунелю, пов’язане з сусідом Буниного обійстя, колишнім коханим Орисі – Петром (Іван Довгалюк) та внуком Пантелеймоном. Петро звів за тяжкі заробітчанські гроші колишньої коханої Орисі для неї та її сина нову хату, а стару хату і все, що було при ній Буна перед смертю записала на внука. Отож, внук Пантелеймон – єдина її надія. Малий Пантелеймон, сідаючи поруч Петра, котрий опікується хлопцем по смерті Буни, просить: «Можна, я буду називати Вас татом». «Можна», - відповідає Петро. Щемливо до сліз, а розв’язка – відкрита.
Хочеться наголосити, що жанром вистави зазначено етно-хоррор. І хоч наскрізною лінією хоррору проглядається і грим, неначе у зомбі, і звукопис з постійною атмосферою нагнітання, і окремі елементи умовного способу існування акторських робіт ( що переплітається з реалізмом, проте не завжди плавно чи вмотивовано), та й самі теми, підняті й опрацьовані в п’єсі Віри Маковій явно не прості у своєму сприйнятті, – все ж, стрункості даному авторсько-режисерському жанру забракло, хоч всі заявлені компоненти нібито й присутні. Чи варто так оречевлювати проблематику, унаочнювати її і навіть дещо спрощувати ( тим самим роблячи її доступнішою у своєму сприйнятті), вибудовуючи певні межі очікування? Так, в самому жанрі закладена інтрига. Але в ньому ж – обмеженість в прочитанні та в рефлексіях над багатошаровою структурою як і драматичного тексту, так і самої вистави. Чи трагедія розпаду української сім’ї, а разом з нею вікових традицій, категоричне неприйняття різних світоглядів на тлі розкладу суспільства, в гротескному гримі і подекуди гіперболізації малюнків акторських робіт врешті-решт зводиться до звичайної страшилки, хоч і з присмаком «етно»?
Проте, сценографія художника Богдана Поліщука допомагає врівноважити собою архітектоніку сценічної дії, доповнює режисерську концепцію і надає їй візуальної цілісності. Кольорова гама з етнічними елементами Буковини, контури сільського житла та побутового реквізиту, пережитки радянського минулого, що нависають над усім, штрихи саду довкола хати – все наповнює сцену вистави місцевим колоритом, вона «дихає» також і життям, а не лише розпадом. Сам простір вносить собою конфлікт в існування акторів. Адже він – не лише метафора дому. Він – це алюзія українського суспільства.
Фінал вистави підсумовує і возвишає давня емігрантська пісня «Гамерицький край», що своїми словами любові до рідної землі вкотре наголошує на важливості проблеми вибору. Але відповідь - у кожного своя, так само, як і своя правда.
Контекст : Устина Вовк
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Із сімейних публікацій: Устина-Златоуста Вовк "Рефлексії про виставу «БУНА» на сцені "заньківчан"
"...лем жаль ми тя, моя хижо,
лем жаль ми тя, моя хижо,
солом'яная, жаль!"
З лемківської емігрантської пісні
Після побаченої вистави «Буна» на камерній сцені Львівського академічного національного драматичного театру імені Марії Заньковецької напочатку хотілося помовчати – багато тяжких психологічних образів драматургічного полотна Віри Маковій спонукали до бажання, аби пережиті емоційні бурі вляглися і дали можливість поговорити про свої враження та роздуми на певній дистанції.Перше, що треба сказати з приводу «Буни» – це відчуття ансамблевості тандему режисера – Ігора Білиця, художника Богдана Поліщука і виконавиці ролі Буни – заслуженої артистки України Ірини Швайківської. А яка ж вона, ота Буна, що в перекладі з місцевого діалекту буковинського люду, який мешкає поруч румунської границі, означає «бабуся», або «старша поважана/шляхетна жінка»?
В українському етносі вікова традиція передає від літнього до малого шанобливе ставлення до старійшин сім’ї та роду. Типовим для розуміння ваги найстаршого члена родової общини у старожитній Україні-Русі ще з часів татарських набігів був приклад образу Захара Беркута в пам’ятному творі Івана Франка.
Жінка в Україні через історичну специфіку (маємо на увазі побут, коли треба було обходитись без присутності чоловіків – часті військові походи, удівство, заробітчанство як елемент давньої та сучасної української реальності) брала на себе подвійну відповідальність за збереження домашнього вогнища і виховання нащадків у вкрай суворих обставинах життя. Звідси архетип суворості і навіть деспотизму у ставленні до домочадців. Але поза тим, глибинна, вкорінена в найсокровеннішу пам’ять поколінь, любов до рідної оселі, землі, традиції, віри. Матір Роду, Берегиня, Жона, Бабуся/«Буна» – іпостасі жіночих образів вікової української звичаєвої традиції, над тим переліком у небеснім ореолі святої покровительки – Матір Божа-Богородиця. Такий мітологічний ланцюг, що вписує образ сценічної Буни з однойменної драми Віри Маковій в українську етносвідомість і дає розуміння, чому довкола старої Буни-Швайківської всі молоді члени сімейства (внучка Орися – Світлана Мелеш, її нелюбий чоловік Митро – Максим Максименко, згодом 5-літній внук Пантелеймон – Мар’яна Кучма), почуваються в залежній повинності, що йде від шани до її прожитих років, життєвого досвіду, обов’язків «керувати і відповідати» за добробут родини. Але тут маємо ще й особистісні характеристики образу Буни – скнарість, забобонність, надмірну безупинну буркотливість і старечу незадоволеність найближчим оточенням, що переростають в постійне повчання як жити, що і як робити в побуті до найменших дрібниць, з ким одружуватися і… чи родити дитину від некоханого чоловіка. Цей малюнок домашньої деспотії, вдало підглянутий в реальному людському спілкуванні авторкою «Буни» і яскраво виписаний в тексті драматичного твору (не тільки в далекому селі на Буковині – йдеться про цілі покоління українців Старого і Нового Часу), дає акторці Ірині Швайківській багатий матеріал для сценічного втілення, з діапазоном інтонацій – від шепоту до крику, від внутрішніх монологів до голосних проклять, з неодмінною присутністю елементів магічних народних ритуалів (зцілення від порчі чи вроків) і наскрізним відчуттям Божої присутності.
Буна Ірини Швайківської має кілька зорових і філософських нашарувань. Як реальний образ старої жінки «старих порядків», Буна прикра для своїх рідних – спершу для 19-ліньої внучки Орисі, а потім для її маленького сина Пантелеймона. Ілюстрація «методів», якими Буна тримає весь уклад тяжких сільських буднів у своєму вольовому всевладному полі зору межує з насиллям. Внучка Орися і незабаром її безпутній чоловік Митро (що навіть не вміє зарізати когутика так, аби не накликати на себе прокляття), скуті волею Буни, поступово стають її прихованими ворогами, переходячи від приступів істерик, зривів і розпачу до задуму втечі. Правда, шлях втечі Орися з Митром вибирають не дуже шляхетний – вони крадуть з-під Божих образів гроші Буни, відкладені на «чорний день» як прийнято казати про поховальний обряд, та поспіхом втікають за океан – в Америку.
Листи Орисі додому з Америки типово плачно-еміґрантські, коли українцям доводиться закордоном займатися доглядом за тяжкохворими та немічними, без огляду на страшні умови і обов’язки, лише з тою відмінністю, що їм за цю роботу платять. Зате 5-літній син Пантелеймон, який росте на руках Буни в тому ж таки вольовому всеосяжному полі її деспотії, вже знає «блага цивілізації» - планшети, мобільні і таке інше. Тримає біля вуха мобільний і сама Буна, раз-по-раз спілкуючись «по-новітньому» зв’язку зі своїми синами, які далеко від неї і рідного порога.
Друга іпостась Буни – це образ-символ української Рожаниці-«нанашки». Недарма, її одіж вся у пастельно-світлих тонах є стилізована під староукраїнський народний стрій, кожний елемент якого є для жінки дорогоцінним оберегом. А хто ж, як не вона передасть у спадок молодій парості свого Роду любов до своєї прадідизни – рідної оселі, домашньої живності, «паю» землі та всього, що на ній росте, і дає людині поживу на кожний день.
Образно-метафоричним є початок вистави – молода внучка Орися промовляє на буковинському діалекті слова любові до поля, до кукурудзи і «барабульки», до «фасулі і свєкли», і до іншої городини, а далі до корови Зорі, курей та когутів. У цьому монолозі стільки барв і відтінків, стільки опоетизованої мови майже художніх образів з життя буковинського села, що після такого апофеозу душевної гармонії тяжко споглядати її руйнацію, впритул до розв’язки сюжетної драматичної колізії, коли змінена американськими реаліями Орися приїжджає по смерті Буни у рідні місця, аби забрати сина Пантелеймона в «кращий світ», в іншу цивілізацію, де все вимірюється грошовим еквівалентом…
У Львівському академічному драматичному театрі імені Леся Курбаса тривалий час тримається в репертуарі вистава «Ножі в курях, або Спадок мірошника» шотландського драматурга Девіда Гарровера. Головна героїня п’єси, молода селянка, яку грає Наталя Рибка-Пархоменко, напочатку вистави виголошує подібний монолог, що і Орися в Буні. Щось у зоровому-метафоричному, навіть пластичному малюнку цих монологів є дуже схожим. І все ж вся вистава «Буна» по темпоритму дуже «пошарпана» постійним інтонаційним та психофізичним надривом (немов в персонажів і справді вселилися якісь злі духи) – особливо це стосується подачі образу Орисі та малолітнього Пантелеймона. Тяжіння до емоційної гіперболізації, намагання передати сценічний образ аж надто реалістично, безумовно, виснажує творчу акторську енергію, але чи допомагає, в даному випадку, створити випуклих та цікавих персонажів, хоч вони і працюють за принципом контрасту? Чи ця гіперболізація намагається виправдати заявлений жанр етно-хоррору? Чи навпаки: жанр намагається виправдати цю гіперболізацію?
Одним з кульмінаційних моментів у виставі є сцена смерті Буни. Свій передсмертний монолог провадить Буна-Швайківська на передньому плані сцени. Розповідаючи фрагменти спогадів зі свого життя, Буна скидає з себе елементи строю, залишаючись лише в сорочці. Якщо іти за мітологією образів-символів, що кожен елемент одягу є оберегом, який дає людині життєву силу, то позбуваючись такого оберегу, людина стає безсилою, аж до приходу смерті. Такий підхід до етнічного вбрання був без винятку в усіх давніх світових цивілізаціях. Це дуже вдалий хід, підмічений режисером Ігорем Білицем. Проте Буна-Швайківська, позбуваючись «життєвої сили», якось дуже швидко «згасає», наче полум’я свічі, яку зненацька задуло вітром – фрагменти її останньої оповіді звучать зовсім притишено, покірно, майже приречено.
Фінал п’єси викликає певний спротив: кінець втрачає свою переконливість завдяки «переродженню» буковинської молодої селянки Орисі в «новостворену» американку. Проте є в ньому і світло в кінці тунелю, пов’язане з сусідом Буниного обійстя, колишнім коханим Орисі – Петром (Іван Довгалюк) та внуком Пантелеймоном. Петро звів за тяжкі заробітчанські гроші колишньої коханої Орисі для неї та її сина нову хату, а стару хату і все, що було при ній Буна перед смертю записала на внука. Отож, внук Пантелеймон – єдина її надія. Малий Пантелеймон, сідаючи поруч Петра, котрий опікується хлопцем по смерті Буни, просить: «Можна, я буду називати Вас татом». «Можна», - відповідає Петро. Щемливо до сліз, а розв’язка – відкрита.
Хочеться наголосити, що жанром вистави зазначено етно-хоррор. І хоч наскрізною лінією хоррору проглядається і грим, неначе у зомбі, і звукопис з постійною атмосферою нагнітання, і окремі елементи умовного способу існування акторських робіт ( що переплітається з реалізмом, проте не завжди плавно чи вмотивовано), та й самі теми, підняті й опрацьовані в п’єсі Віри Маковій явно не прості у своєму сприйнятті, – все ж, стрункості даному авторсько-режисерському жанру забракло, хоч всі заявлені компоненти нібито й присутні. Чи варто так оречевлювати проблематику, унаочнювати її і навіть дещо спрощувати ( тим самим роблячи її доступнішою у своєму сприйнятті), вибудовуючи певні межі очікування? Так, в самому жанрі закладена інтрига. Але в ньому ж – обмеженість в прочитанні та в рефлексіях над багатошаровою структурою як і драматичного тексту, так і самої вистави. Чи трагедія розпаду української сім’ї, а разом з нею вікових традицій, категоричне неприйняття різних світоглядів на тлі розкладу суспільства, в гротескному гримі і подекуди гіперболізації малюнків акторських робіт врешті-решт зводиться до звичайної страшилки, хоч і з присмаком «етно»?
Проте, сценографія художника Богдана Поліщука допомагає врівноважити собою архітектоніку сценічної дії, доповнює режисерську концепцію і надає їй візуальної цілісності. Кольорова гама з етнічними елементами Буковини, контури сільського житла та побутового реквізиту, пережитки радянського минулого, що нависають над усім, штрихи саду довкола хати – все наповнює сцену вистави місцевим колоритом, вона «дихає» також і життям, а не лише розпадом. Сам простір вносить собою конфлікт в існування акторів. Адже він – не лише метафора дому. Він – це алюзія українського суспільства.
Фінал вистави підсумовує і возвишає давня емігрантська пісня «Гамерицький край», що своїми словами любові до рідної землі вкотре наголошує на важливості проблеми вибору. Але відповідь - у кожного своя, так само, як і своя правда.
Стаття Устини Вовк під назвою "Всевладна воля Буни" опублікована на сторінках інтернет-газети "Збруч" у розділі "Штука".
Контекст : Устина Вовк
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Переспів романсу Булата Окуджави "У СТАРОМУ САДУ""
• Перейти на сторінку •
"Із сімейних публікацій: Устина-Златоуста Вовк "ІНТЕРВ’Ю З НІЛОМ ФЛЕКМАНОМ" "
• Перейти на сторінку •
"Із сімейних публікацій: Устина-Златоуста Вовк "ІНТЕРВ’Ю З НІЛОМ ФЛЕКМАНОМ" "
Про публікацію