Олександр Мачула

Високосний вік

Поезія, проза

Миколаїв
«Іліон»
2021 

УДК 821.161.2
М 37

Мачула О.М.
М 37 Високосний вік: поезія, проза / О.М. Мачула – Миколаїв : Іліон, 2021. – 304 с.

ISBN 978-617-534-632-7

«Високосний вік» – десята книга Олександра Мачули, що вихо-дить традиційно, друком в папері. Першу її частину складає вічна тема – кохання у всіх його проявах. До другої частини увійшли різ-нопланові поезії, написані автором за останні півтора року. Третя частина сформована з невеликих за об‘ємом, але вишуканих за фо-рмою, останніх наслідків експериментів автора в царині прози.
Книга розрахована на широке коло читачів.
Видавництво подає твори у редакції автора, мовою оригіналу.

УДК 821.161.2


ISBN 978-617-534-632-7 © Мачула О.М., 2021
 
Вступне слово

Вихід до широкого загалу в паперовій сукні цієї ювілейної, десятої, книги дещо затримався… Вона мала побачити світ ще в кінці минулого ро-ку під назвою «Високосний рік». Причинами за-тримки стали різнопланові обставини як об‘єктивного, так і суб‘єктивного характеру.
З одного боку: це всесвітня пандемія з приво-ду так званої чуми третього тисячоліття, необе-режно чи свідомо випущеної ніби джин із лабо-раторної мензурки поки що невідомим для гро-мадянського суспільства Аладином; продовжен-ня відкритої збройної агресії яструбів «братньо-го» народу на сході України, а дещо завуальовано – і на всій її території; остаточна втрата під час останніх виборчих перегонів українським лайнером стерна, а затим і вітрил, яка потягла за собою значне поглиблення його осадки та суттєве зниження ходу, що на тлі державних «реформ» самодіяльних керманичів породило для переважної більшості пасажирів цього ковчега загрозу в перспективі взагалі унеможливити ступити на українську землю…
З іншого боку: необхідність значних затрат сил і часу на боротьбу за українську мову в Укра-їні, підготовку та реалізацію різного роду куль-турно-просвітницьких заходів і проєктів в умо-вах карантину, вирішення питань організаційно-адміністративного характеру в процесі керівниц-тва товариством «Просвіта» Миколаївщини. А ще і особисте життя ніхто не скасовував… Тому яск-раві враження, почуття, емоції літературних ге-роїв склали основу пропонованих творів першої частини збірки.
Однак інші навколишні події неоднозначного характеру, теж не лишилися поза увагою. Вони знайшли своє відображення у другій і третій її частинах. Серед останніх: світова глобалізація, загострення конкуренції між світовими економічними лідерами на фоні катастрофічного забруднення навколишнього середовища, знецінення класичних моральних цінностей і заміна їх різноманітними сурогатами, що, на превеликий жаль, неухильно веде практично до виродження всього людства…
Ось основні маркери ювілейної і, можливо, крайньої моєї збірки в її класичному, паперово-му, форматі, оскільки останні тенденції свідчать, що все йде до того… Виключення можуть скласти добірка вибраних творів та книги для дітей.
Незважаючи на весь цей перфекціонізм та не-виправний реалізм, послідовним прихильником яких я продовжую залишатися, хочу присвятити цю книгу коханню, оскільки на моє переконання, саме воно, в широкому розумінні цього слова, і є основним стимулом та сенсом нашого життя.
Любіть і будьте коханими, шановні читачі!

Автор

Частина І

Зоря
над виднокраєм

Розділ 1.
Передчуття прекрасного




Моя любов

Моя любов – безкрає море,
безмежний синій океан,
його глибини і простори,
та невагомий зір туман.

Моя любов у люту хугу
зігріє серце й почуття.
Вона мов вірне слово друга
і безневинна як дитя.

Моя любов – каскад фонтанів,
свята симфонія душі.
Як я люблю тебе, кохана,
не скажуть всі мої вірші!


 


Боюсь

Все не прийду ніяк до тями
від поцілунку в тишині.
Гора… Стрімка гора між нами
й бездонне небо в вишині.

Боюсь до тебе доторкнутись
хоча би подумки, вві сні,
щоб ненароком не забутись
і погляд мій не завеснів…

Боюсь еротики обману,
ватаги грубих підошов.
Як довго я шукав кохану,
як пізно я її знайшов…


 

Не спиться

Відкрию щастю настіж двері,
впущу кохання на поріг
і ляжуть думи на папері
відлунням пройдених доріг.

В якому ви блукали полі,
топтали де й які стежки?
Сумливо усміхнуся долі,
що ділить яву на стібки.

Буття долати п’ядь за п’яддю
і в скрині часу берегти –
як вишивати лише гладдю,
це не дорога до мети.

Не спиться вдосвіта, під ранок…
Новий етап о цій порі?
Босоніж вийду я на ганок –
впущу кохання на поріг!
 


Передчуття прекрасного

У тебе цілий всесвіт в голові,
як раптом із-під ніг земля зникає,
і пристрасті на відстані снігів
емоціями душу огортають…

Два озера зелені розлились
і серце моє вщерть заполонили.
В очах у тебе чиста неба вись,
вони мені уже дарують крила!

Моя жадана, зоре чарівна,
негадано зійшла над небокраєм –
у всьому світі ти така одна!
Не можу зупинитися… Кохаю!


 



Лілія

Ти квітка сонячна гілеї,
чарівна усмішка твоя.
Шалена, дика орхідея,
рожева лілія моя!

Тендітно-мила, ніби пташка,
зелена повінь, неба синь…
Волошка, польова ромашка,
в моїх долонях відпочинь!

Не говори мені «кохаю»,
йди просто поряд все життя.
Я мрії кращої не знаю,
думками лину в майбуття!

 



Нарешті море*

Я закохався у її роман,
у креатив, наповнений собою.
В бездонний вир ілюзій… Це чума –
тону в 3D-форматі з головою!

Ти пам’ятаєш, я колись казав:
«Як станеться, дізнаєшся ти перша».
Ще сумнів дещо мозок мій терзав,
але планида наші долі вершить…

Та, безумовно, я не жартував,
можливо, як тоді тобі здавалось.
Учителько моя, той час настав –
на щастя чи на жаль, але це сталось!

* Другий твір диптиху «До моря».


 

Пробач

У перший день останньої весни,
яку я зустрічаю наодинці,
переглядаю знову власні сни
і оду не своїй співаю жінці.

Пробач мені, що я тебе не знав,
що пізно наші долі перетнулись,
коли долав ріку життя уплав
і ненароком зазирнув у юність…

Пробач мені, що щось не відбулось
й відбутися ніколи вже не зможе,
за всі колись, комусь, чомусь, чогось…
Що квітами тобі не вислав ложе!

У перший день чергової весни
не зміг очей зімкнути до світання…
Втомився я один дивитись сни,
хай буде ця така весна – остання!

 

Хто ти?

Наснилася сама дружина Фрейда,
відомого у світі дивака.
В полон узятий був шаленим рейдом,
та я, зізнаюсь чесно, й не тікав.

Пливу по філософії стосунків,
пірнаю у її кохання вир.
Таких коштовних доля подарунків
мені ще не робила, вір – не вір!

Вона не психології професор –
знавець душі великий, просто маг!
Чарівна жінка, лагідний агресор,
моя вершина, милий Карадаг…

У неї очі – лісові озера
й сама немовби мавка лісова.
Про неї не писав Микола Зеров
лише тому, що він її не знав.

Я закохався у зелені очі,
в її осино-невимовний стан,
у дивовижні вишні губ жіночих,
в 3D відформатований обман.


В житті я зустрічав жінок немало,
та певно, люба, ти уже остання.
Зізнайся лише, королево балу,
ти нагорода все ж чи покарання…


Волошка

Ти айстра маленька, волошка,
ти квітка моя чарівна.
У платті легкому горошком
як мавка ти… Справжня весна!

Волошки, волошки у полі,
краплинами впали з небес.
Я знову в життєвому колі,
я теж ніби фенікс воскрес.

Волошка моя ти, ромашка,
лілея моя чарівна,
прекрасна маленька комашка,
ти пташка, життя ти весна!

 


Закохала

Закохала, квітонько, у себе,
у свої озера лісові
і мої думки летять до тебе,
і лунає Моцарт в голові…

Серце ти моє заворожила,
спогади мої ти заплела –
тож несе непереборна сила
до душі твоєї джерела.

Пташкою тендітною літала,
мавкою ходила по траві…
Ти мене у себе закохала,
у свої озера лісові!

Ти мене навіки полонила
у тенета дум своїх і рук –
маєш силу дарувати крила
через сло́ва дивовижну гру.
 


Весняний день

Тягнеться день слимаком по алеї,
сонце як ґудзик на сукні весни,
свіжість дзвінку золотисті лілеї,
хочуть сховати під тінню сосни.

Ти моє сонце, ти моє небо,
ти моя пташка на гілці в гаю.
Не уявляю, як жив я без тебе,
ніби відлюдник в чужому краю…

Промені ллються з жовтавої миски,
сліплять грайливо крізь листя осик,
переливаються, сповнюють блиском
мов ізумруди у перлах роси.

Ти моє щастя, ти моя зоре,
радісні миті в палітрі часу.
Гори бажання і пестощів море,
казку душі я для тебе несу.

 


Залетіла пташка у мій сад

Залетіла пташка у мій сад
і змінився квітнем листопад.
Зеленіє все навкруг,
розквітає поле й луг,
співає ворог і заклятий друг.

Відчуття нехай не підведуть,
почуття життю укажуть путь,
бо кохання без кінця
нам наповнює серця,
все розставляє на свої місця.

Світить сонце у моїм саду.
Пророкує щастя чи біду?
І нехай сьогодні дощ
змиє пил з дахів і площ,
замінить завтра нам десятки прощ!

Чути щебетання солов’я.
Де ж тепер, синице ти моя?
Хай розтануть всі сніги
і лунає навкруги
весела пісня, що додає снаги!
 

Відчуття нехай не підведуть,
почуття життю укажуть путь,
бо кохання без кінця
всім наповнює серця
і все поставить на свої місця.


Все менше

Як добре, що ти є у білім світі,
як гарно, що така під сонцем є.
Закрию очі, а усмішка світить…
Твоя усмішка, серденько моє!

Як мило, що сама мене зустріла,
розгледіла у тьмі той віщий сон.
Талан не завжди розправляє крила
і почуття формує в унісон.

Радію, як тримаю ніжну руку,
в бездонні очі пристрасно дивлюсь,
коли у серце линуть скрипки звуки,
і менше й менше долі я боюсь.
 


Незвичний початок

Горнятко кави з молоком
і фініків десяток.
Казкові мафіни твої,
солодкі – ніби мед!
Такий уперше у житті
незвичний дня початок
ранковим променем небес
веде мене вперед!

Твій погляд гріє, аж пече,
крізь хугу і туман.
Висить дамокловим мечем
еротики обман…
Та не сховати сонця диск
і тисячі хмарин.
Нехай не згасне чудо-блиск
очей твоїх жарин!

 

Не можна

Не можна, мила, словом змалювати
те щастя, що даруєш ти мені!
Сказать «люблю» – нічого не сказати,
як заметіль квітнева уві сні…

Сказать «кохаю» – ніби теж буденно,
про зорі, шлях Чумацький, древній Віз…
Про них я говорю, пишу щоденно,
щоночі, аж до ранку, аж до сліз…

Як серце візьмеш у свої долонці,
я забуваю люте слово «жах»
і блякнуть в небі зорі, навіть сонце,
як усмішка засяє на вустах.

Кохана, берегиня, жінка, мати,
у сіру днину – промінь у вікні.
Не можна, люба, словом змалювати
те щастя, що даруєш ти мені!

 


Я буду пахнути тобою

Я буду пахнути тобою
під серця зрушене биття.
Ми розчинилися обоє
у наших ніжних почуттях…

В очах обоє потонули,
нади́хатися не могли…
Лишивши лихо у минулім,
ми разом подумки пішли.

Коханням вистелилось ложе,
бажання звали в таїну…
Тепер і Фрейд не допоможе
забути ту 3D-війну!

У пам’ять врізались до болю
ті пестощі до забуття…
Я буду пахнути тобою,
моя лебідко, все життя!

 

Твої очі

У тебе очі – ніби море,
аквамарину свіжа синь,
арктичні голубі простори,
прозора неба височінь.

У тебе очі – дві волошки,
барвінку квіти у траві,
краплини бірюзи горошком,
дзвіночки ніжні степові.

У тебе очі – мов озера,
заплави лазурові плес,
Землі блакитна атмосфера,
сапфірне дзеркало небес!

У тебе очі – ясні зорі,
у них небесна глибина,
яскрава музика узорів…
Така у світі ти одна!

 

Оба́ві край

Ти вийшла феєю з туману,
що очі густо застеляв,
бо «Еротичного обману»
тоді я, мавко, не читав.
У щастя, що упало з неба,
ніяк повірити не міг.
Не знаю, як я жив без тебе,
та глузд здоровий переміг!

Все ближче-ближче,
крок за кроком
ми наближались уві сні
наперекір життя урокам
і сьогоденній метушні…
Буття ввійшло в чарівну пору,
все рідше й рідше дні сумні –
ми подолали нашу гору
і море видно вдалині!


Уже боятися не стану,
все ближче той жаданий час,
як еротичному обману
настане край. Кохання нас
наповнить, бажана, по вінця,
зіллються в посмішці серця
і доля всім роздасть гостинці,
і приведе нас до вінця!


За нас

Весняний вітер дме у шибку,
вологі сушить почуття,
та я не стану їсти шинку,
а просто вип’ю за життя…

За те, що вже було, що буде,
за тебе, долю і блакить…
І все одно, що скажуть люди –
мені з тобою, люба, жить!

 


Будь моєю

Не знав, що знову покохаю,
та відшукала мене доля…
Без тебе жити як – не знаю,
волошко у безкраїм полі!

Твоє волосся – рута-м’ята,
лісні озера – милі очі…
Уже не можу не кохати,
лише з тобою бути хочу!

Набридли ці життєві герці,
готовий стати чоловіком.
Руки прошу твоєї й серця,
щоб разом в радості довіку!

 

Наш вальс

Ти дивилась загадково у вечірній час,
бо звела невипадково вперше доля нас.
Із очей моїх неждано спала пелена
і тепер, моя кохана, в світі ти одна!

Вальс – не просто бажання.
Вальс – це щире зізнання!
Вальс – це танець кохання!
Вальс, наш вальс…

Познайомився з тобою на свою біду,
бо не відаю спокою, місця не знайду…
Ти моя прекрасна згуба! – в серці я пишу
і до танцю вперше, люба, в коло запрошу.

Разом підемо по світу у щасливий час.
Хай життя дарує квіти і чарує нас,
у серцях нехай розтануть крига і сніги,
будні хай святами стануть –
це нам до снаги!

 

Розділ 2. Літня юдоль


Вперед

Я парасольку зламану відкрию
і раннім ранком вийду за поріг.
Дай Боже уникати чорториїв,
минулорічний оминути сніг…

Щоб не товкти пусті слова у ступі,
змахнувши пил зі стоптаних чобіт,
за креативність не сприйняти тупість
і досягти омріяних орбіт.

Я парасольку зламану відкрию,
це краще ніж нічого в спеку, дощ…
Іду вперед, бо бачу свою мрію
і ні від кого не чекаю прощ.


 

Навіщо?

Навіщо те все сталося? Навіщо
в життя прийшла буремна та весна!
Покинув душу спокій, вітер свище,
думки в астрал закручує вона…

Навіщо розтопила лід у серці,
занурила уяву у блакить?
Червоним притрусила тіло перцем
і кинула в казан – нехай кипить!

Навіщо несподівано наснилась
та гойдалка на рубежі світів…
Емоції у тебе притупились
і забажалось нових відчуттів?

Так почуттями де навчилась грати?
Тобі й кохання навіть не святе,
бо щире серце кинути за ґра́ти
вмирати в самотині… А проте,

ніколи не кохала і нікого…
У вигаданім світі ти живеш!
Тендітна пташко, ти забула Бога,
твоєму віроломству бракне меж.

 

Ілюзії в 3D-форматі

Ступаю килимом із туги
у суму непроглядну ніч
з добірним присмаком наруги,
ілюзій мерхотіння свіч.

Бреду тенетами обману
по кризі світлих почуттів
в 3D-химерності оману,
до ірреальності в житті.

Та крига під ногами тане,
поволі кришиться, тріщить
і смак еротики обману
скуштую скоро, вже за мить…

Іду із вечора до рання,
за кроком свій карбую крок –
несу ілюзії кохання
в омегу місива зірок…

 

Що то було?

У грудях лише туги згустки,
нещадно серце рве обман.
Сама собі обрала пустку –
розтанула, пішла в туман…

Навіщо ти мене влюбила,
надію нащо подала?
Злетіти, Господи, несила –
обидва зламано крила…

Та я й один у полі воїн
і це говорить не пиха́.
Для мене нас було лиш двоє,
як палко я тебе кохав!..

Усе шукала лиш розраду,
писала жалісні листи…
Злякалась помсти ти за зраду?
Та я простив і відпустив.

Твоя уява заблукала,
наснилися якісь дива?
Чого тобі було замало?
Слова... Одні пусті слова!




Не розпочавшись, обірвалась,
розтала в безлічі ідей...
Ти все ж писати намагалась
чи серце вирвати з грудей?!.


Лише міраж

Своєю мірялись любов’ю,
кохалися до забуття…
Усе однакове з тобою,
та чом же різне в нас життя?!.

Кудись постійно все спішила,
усе міняла антураж…
Любов твоя була фальшива,
зізнання – теж лише міраж…


 

Хай мрії здійсняться

Життя уявляєш своє
як червону доріжку,
немов ескалатор,
що стрімко несе на Олімп.
Обличчя твоє прикрашає
чарівна усмішка,
корона відсутня,
та сяє небачений німб…

Завад, перепон в цілім світі
для себе не маєш –
до зір через терни,
упевнено йдеш до мети!
Своє і чужі ти серця
мов кришталь розбиваєш,
та душу усе ж намагаєшся
власну спасти…

Казковою пташкою
линеш у кожну пригоду
і віриш безмірно щоразу
в щасливий кінець…
 


Хай мрії здійсняться невдовзі
і у нагороду
ти підеш нарешті під той
довгожданий вінець.


Контрольний постріл

«…принижена іншим – красивими
словами, які духовно спустошили…
Контрольний постріл за тобою! Сподіваюсь на твоє розуміння…
Прости мене…»
(з листа)


Вербова гілочко моя!
Така вся ніжна і пухната,
а мова – щебет солов’я!
І стільки тих розмов про тата…

Моя ти мавко лісова,
легка лебідко білосніжна,
волошко синя польова,
маленька пташко, звабо ніжна…


Про тебе, твій тендітний стан,
смарагдово-зелені очі
тобі подібне хто писав
в безсонні березневі ночі?..

Хто одягнув тобі суму́,
не розумію знову й знову...
Була принижена? Чому?
Тим щиросердним, гарним словом?!.

Назад немає вороття?
Лети в засиджені пенати
і Бог один тобі суддя!
За що мені тебе прощати…

Чому?

Люблю, люблю, люблю, люблю, –
вдесяте, всоте говорила…
Куди ж поділася, молю
скажи, твого кохання сила?

Куди пропала ти тепер,
чому очей своїх не кажеш?
Чи в тихій зелені озер
ховався бісовщини шабаш?! 


Тобі усе життя жаліти!

Ти будеш все життя жаліти,
що гендлювалася собою,
що розтоптала щастя квітень
і душу сповнила журбою.

Ти будеш вічно пам’ятати
свій сон і гойдалку до неба!
Так, дійсно ти не краща мати
і не врятує жодна треба…

Лихі не зітреш обіцянки,
даремно подані надії –
на днищі випитої склянки
не схоронити мрії злії…

А осінь вже не за горами,
настане час і піде літо…
Вітрам що відчинила браму –
тобі усе життя жаліти!


 

Не віддам

Це може статися з будь-ким,
в житті, на жаль, таке буває…
Розтане вигадка як дим,
як марево за небокраєм.
Насправді витримка – не сталь
і в полі ти одна не воїн,
і слово в тебе не кришталь,
ти не стратег сімейних воєн…

Своє сумління на картай.
Прощай. Прощай, моя любове.
Той дивограй – іще не край,
скінчилось чудо світанкове,
але любов таки жива,
в житті то не остання треба.
Дай, Боже, віднайти слова,
щоб написати це для тебе…

Веселка гратиме з дощем
і розіллється злива перлів –
любов попереду іще,
неправда, що вона померла!
 

В душі лишилося тепло,
чуття безслідно не пропали.
Не хмур, лебедонько, чоло –
я не віддам їх на поталу!


Кохай

Зі стелі, прямо на подушку,
спадають маревом вірші
і неспокійно на душі,
і душу крають лемеші –
за смужкою чергову смужку…

Спустошена твоя душа
на попелищі власних істин:
хоч надкусити, як не з’їсти,
чи круто замісити тісто,
а у фіналі – ні гроша…

За це і вип’ємо. Нехай
у келиху мартіні грає
і мрії линуть дивограєм
у височінь, до виднокраю,
а на загал – життя кохай!
 

Яка різниця

Тоді я тільки вигадав тебе
і покохав лише свою уяву…
У ній тебе підніс аж до небес –
ту ніжну, милу, лагідну, ласкаву…

Я вигадав кохання бенефіс
і пристрасті, і сміх, і поцілунки…
Та вигадка згубилась між куліс,
коли життя з‘явилось з-за
лаштунків…

Розтанула уява мов туман,
немов імла, як в мареві зірниця.
Від тебе залишився лиш обман…
Хай еротичний, та яка різниця?!.


 


Усмішка на піску

Навіщо це було тобі потрібно,
я так ще до кінця й не зрозумів…
І серце ніби пташка билось дрібно,
і стільки пролилося ніжних слів…

А очі! Зеленаво-жовті очі –
бездонний вир і моря глибина,
купальської відлуння диво-ночі,
як папороті квітки таїна…

Не склалося… Не оп‘янило зілля
і на піску розтанули сліди…
Та усмішка шаленого похмілля
зі мною залиши́ться назавжди…


 

Серпневий вечір

Турботливо-гаряче сонце літнє
ховається в люстерця соняхів.
Лише Петрів батіг уперто квітне
здовж павутиння польових шляхів.

Серпневий вечір тихо догорає
і медом пахнуть яблука в саду.
Він свіжо зустрічає теплим чаєм,
бо літо вже пришвидшує ходу.

Дощами зорі падають із неба,
ще цвіркуни співають до зорі,
а мухи віддали вже Спасу требу
і хочуть спати ситі комарі…

Доносить легіт запах матіоли
і ти сидиш, закутана у плед…
Все як колись під звуки радіоли –
без цукру чай і твій коханий…
Фрейд.
 

Хай їм грець!

Добігти мріяв я до виднокола
і зазирнути аж за небокрай,
здолати серця віковічний холод,
бажань душі задовольнити голод
і відшукати щастя водограй.

Уперто крокував назустріч сонцю,
десятки років йшов за горизонт…
А зараз від душі – сріблястий стронцій
і лише власна тінь у охоронцях,
та роздумів зело тісний ескорт.

У тебе очі – ліхтарі зелені,
янтарні стріли дикого кота
з відтінком ізумруда, листу кленів.
Їх дарував тобі спокуси геній,
лиха з них шармом віє доброта…

Іще бракує вражень і емоцій,
розбитих в друзки келихів-сердець?
Твоїх до болю фантастичних лоцій,
з еротики смаком на кожнім кроці
я начитався, люба… Хай їм грець!
 


На крайці літа

Ось і літо спливло непомітно,
розчинилось, сповзло під укіс,
замінило усмішку привітну
на личину зі смутку і сліз…

На годиннику зорянім неба
мерехтять міріади перлин.
У осінній альтанці для тебе
я гаптую зорю із жарин…

Догорає поволі багаття,
залишаючи присок віків,
і розірвану душу на шмаття
я ховаю у легкість шовків…


 

Чи мислимо?

Не спалося...
А ніч як море
і міркувати є про що...
Не склалося…
Волати «горе»?
Навіщо мовить казна-що…

Не вилилось…
А чи старались
ми почуття в собі знайти?
Не видалось…
А намагались
ми навести якісь мости?

Не визріло…
Кому відомо,
чи є попереду ще час…
Чи мислимо?
Одні судоми…
Ніхто не вирішить за нас.
 

Наша осінь

Мені ти снишся по ночах
і кожен день тебе я бачу.
Тону… Тону в твоїх очах,
буяє серденько гаряче.

Розтану у душі твоїй,
порину думами у юність,
де ми позбулися надій
і знову в осінь повернулись.

У літо бабине, у сон,
у нашу пісню журавлину.
Нехай з дощами в унісон
кохання музикою лине.

Кружляє листя золоте
неспішно вітерець у вальсі.
Так, знову осінь, а зате –
ми знову зіллємося…
в сальсі.
 


Тернова пісня

Давай посидимо з тобою
на ґанку й просто помовчим.
Давно не чули ми обоє,
як вдалині кричать сичі…

Я обійму тебе за плечі,
зігрію руку у руці
і в тихий цей останній вечір
сльоза просохне на щоці…

Поволі серденько розтане,
усмішка знову забринить
і в думах я тебе, кохана,
вже не залишу ні на мить!

Давай посидимо до ранку,
як голуби на рушнику.
Лише для тебе колисанку
я заспіваю… в тернику.
 

Вітер

Квилить за вікнами
майже приречено вітер,
гоне по небу хмарини в далекі краї.
Нині зима, але всі мої мрії про літо,
в літо полинули думи кошлаті мої.

Вітер… Вітер видуває сотні літер,
не дає зібратись під пером.
Вітер, вітер… Ти душі поет і ритор,
подаруй надію на добро!

Прийде вона
і розтане крижина у серці,
Груди наповняться
лагідним сонця теплом
Серце зігріє хвилююче, радісне скерцо,
доля укриє у спеку і хугу крилом.

Вітер, вітер… Як із пам‘яті ти витер
всі страхи-тривоги і жалі!
Вітер, вітер… Волоцюга ти чи митар?
Принеси кохання на крилі!


Вітер, вітер… Розжени мої по світу
всі страхи-тривоги і жалі!
Вітер, вітер… Ти душі моєї митар,
принеси кохання на крилі!
Вітер, вітер… Ти душі моєї ритор,
принеси кохання на крилі!

Планида в кожного своя

– Нас не дарма звела планида
і доля в нас тепер одна, –
ти говорила. – Краєвиди
смакують з келихом вина!

Іще попереду немало,
чекають нас нові краї! –
надію щедро дарувала
і ти ж… позбавила її.

Лунає ще твоє «forever»,
та я планиду не клену –
дивлюся, як ростуть дерева,
і чую тишу неземну…
 

Не варто

Ти шукала пригод
в монотоннім життєвому морі
і нових відчуттів,
і не звіданих досі висот.
Не гадала, мабуть,
заподіяти болю чи горя,
як не мала й бажання –
отримати кулю в висок.

Тож живи і радій,
і пиши, як завжди, коли зможеш,
бо за тінню сумлінь
не сховати душі пустоту.
Та на когось свої
прорахунки складати не гоже,
як не варто й комусь
пам’ятати свою правоту…


 

Трунок високосної весни

Видавалась весна та холодною…
Високосний виною в тім рік?
Таємниче всміхалась мадонною,
та чомусь повернула убік…

А давайте ми чаю заваримо
з бергамотом, а то – з чебрецем…
Посмакуємо запахів чарами,
і подякуєм долі за це.

А давайте змішаємо пахощі
медуниці і м‘яти в вінок.
Незрівнянні емоції радощів
подарує нам трунку ковток!

В їх обіймах шалених утонемо,
нетерплячих, відвертих, палких,
і поринемо знову у спомини
потаємні, а часом гіркі…

Тож давайте ми чаю заваримо
із жасмином, а то й чебрецем,
бо весняним смакуючи маревом,
я сумую за вашим лицем…


Розділ 3. Осінні сполохи

Аби

Упитись хочу чарами твоїми,
у ніжності забутись твоїх рук,
зимою чути пісню солов‘їну
під пульсу божевільний перестук.

Поринути у вир твого волосся,
зануритись у серця таїну…
Аби усе оте лише збулося –
усе б життя кохав тебе одну!


Я все б віддав

Я все б віддав за ту весну,
за вечір зустрічі з тобою,
за посмішку твою ясну,
за промінь в пам‘яті сувоях.

За вітру невимовний шепіт,
за відчайдушний крик душі,
за серця зболеного трепет
і за найвищу із вершин…



Дивуй мене

Дивуй мене своєю добротою,
чарівністю своєю теж дивуй,
а восени весняною ходою
сюжет у бронзі раптом намалюй.

Дивуй завжди усмішкою своєю
і запахом, і смаком своїх губ,
і ніжністю з вечірньою зорею,
вершиною прекрасних твоїх згуб.

Дивуй, дивуй, дивуй мене, кохана,
і порухом, і дотиком душі,
щоб я від тебе був шалено-п‘яним
і не міліло джерело віршів.

 

Моя маленька

Ходили довго манівцями,
нас розділяв підступний тин,
та поєдналися серцями –
злились два подихи в один.

Це знову сталося… Нарешті!
Нарешті знову ми удвох!
Квітують восени черешні
і усміхається нам Бог!

І знову пахну я тобою,
і знову у руці рука,
і знову віримо обоє,
і нас несе любов-ріка!

У косах квіточка біленька,
як ніжна посмішка твоя…
Люблю тебе, моя маленька,
жадана дівчинко моя!
 


Осіння ностальгія

Баскими кіньми вдаль біжать роки,
життя екватор стрімко перетнувши.
Нам осінь щедро стелить рушники,
руду свитину чинно одягнувши.

Вечірнім парком пройдемось удвох
у світлі ліхтарів, під вітру свистом.
На зламі доль, стосунків і епох
нас осінь зустрічає падолистом…

По різнобарв‘я килиму ідем
і доля шовком стелиться під ноги.
Як довго ми шукали наш едем,
але таки знайшли свою дорогу.

 

Я не можу без тебе

Ми назустріч ішли,
ми долали круту свою гору,
по дорозі зробивши
забагато гірких помилок.
Виринали з імли
в не найкращу для зустрічей пору
і чекали у тиші,
зупинившись до щастя за крок.

Ми блукали в пітьмі
і боялися часом кохати.
Нам здавалось, що доля
дивовижно несхильна до нас.
А серця у ярмі
стукотіли у ритмі стакато
і волали від болю
за даремно утрачений час.

Та розтануло все,
ми нарешті дісталися краю,
щоб злетіли у небо,



полиши́вши усю коловерть.
Нас кохання несе,
і чарівна соната лунає…
Я не можу без тебе,
я тобою наповнений вщерть!



Дарунок неба

Цілує вітер посмішку твою
і промінцями сонце пестить губи.
Я осторонь закохано стою,
любуючись тобою, моя люба.

Ти – ніби келих гарного вина,
в очах іскряться бісики у тебе.
Моя кохана, квітко чарівна,
тебе таку мені послало небо!

 


Ранкові аромати

Чим пахнуть ранки? Росами зірниць
і молоком туманів на світанні,
і глибиною погляду зіниць
твоїх очей, наповнених коханням.

Чим пахне день, що з ночі постає
на обрії ранковою зорею?
Пташиним співом, що єство своє
натхненно сіє ранком над землею.

Твоє волосся манить чебрецем,
із домішкою рути і любистку…
Підносячись над щастя острівцем,
дарує сонце нам надії вістку!



 

Усе чекає

Троянди зачекалися на тебе
у кришталевій вазі на столі
і з вишини в Інгул упало небо,
а ранками уже бракує слів…

Нагадує про тебе, моя мила,
мартіні келих, лишений цукат,
вчорашній запах, люба, твого тіла,
твого волосся ніжний аромат…

Неприбраним стоїть і досі ліжко,
здається вже десятки довгих літ
усе чекає на твою усмішку –
картини, книги, ружі, навіть кіт…

 


Осіння Галатея

Тендітно-мила і струнка
крокує жваво по алеї,
тримає зонт її рука –
земна, прекрасна Галатея.

Чарівна осінь навкруги,
кружляє в танці жовте листя –
відлуння літньої жаги,
руде, червоне, золотисте…

Дощу симфонія звучить
під перестук її підборів
і не змовкає ні на мить
стакато те в осіннім хорі.


 


Лише тебе

Осінній дощ змиває поторочу
незрозумілих дещо почуттів,
але твій голос я почути хочу,
а бачити тебе – і поготів!

Поглянути в глибокі твої очі,
зануритися в серця таїну…
Душа нікого бачити не хоче,
лише тебе… Тебе лише одну!


Під звуки скрипки

Чарівно в тиші линули слова,
у келиху іскрилося мартіні…
Ти сяяла мов квітка польова,
зітхала тихо скрипка Паганіні.

А час стікав краплинами хвилин
по склу буття у дощову погоду.
Осіннім вітром линув часоплин,
і відтіняв твою небесну вроду.


В розпущене волосся до плечей
вплітались звуки зірково́го джазу…
Космічний погляд лагідних очей
на відстані доводив до екстазу!


Злива кохання

Осіння злива за вікном
змиває бруд сумного літа
і у омитім, чистім світі
кохання уп‘ємось вином!

Де кожна крапля мов нектар
божественно-смачного трунку
чарівним долі поцілунком
спадає на часу вівтар…

А ми удвох під тим дощем
ідемо, взявшися за руки,
забувши тяготи і муки,
укриті талану плащем.

 

Наша ніч

Давай почнемо все спочатку,
я запрошу у гості ніч,
зніму поношені пальчатки
і витру помилки до цятки…
Ми стрінемося віч-на-віч!

Давай поглянемо у вічі,
у них лиш туга і печаль,
а у серцях палають свічі
і душі душать протиріччя –
не зберегли любов… А жаль!

Неправда це, усе неправда…
То божевілля, машкара!
Твоя любов мені відрада,
вона в мені і ти десь рядом…
Пора зустрітися, пора!

Давай почнемо все спочатку,
я запрошу у гості ніч,
наллємо кави у горнятка,
знайдемо істини зернятка…
Кохання – незбагненна річ…
Нас поєднає наша ніч! 

Чекаю

Зів‘яли квіти поступово,
не дочекалися тебе…
Та я своє тримаю слово –
чекаю, люба, дотепер.

Іще чекати доста буду
і буду марити вночі
тобою, мила моя згубо,
твоїм волоссям при свічі…

Усупереч пересторогам
і талану наперекір
собі на двох одну дорогу
обрали, оминувши вир.

Тебе без пам‘яті кохаю!
Я так люблю тебе… Люблю!
Усе душі в тобі не чаю,
від тебе, пташко, у хмелю́!

Мого ти серця половина –
у всьому світі ти одна!
Кохана, бажана, єдина,
рахую миті дотемна... 

Перший крок

У цьому світі просто не буває,
лякає вже взаємність почуттів,
хоча вони і сповнюють розмаєм,
за межі мчать галактик і світів!

А може все залежить від бажання
і від потреби віддано любить?
Чи є межа в природі у кохання?
Немає, бо життя всього лиш мить!

Немає, не було й не може бути.
Кохання – то нестримна течія,
кайдани розриває, ріже пута.
У світі ми одні – лиш ти і я!

І ми пройшли ці два бентежні роки,
і не один отримали урок.
«Rock-Hata» стала першим нашим
кроком
у світ любові й марева зірок!

 

Наш листопад

Гіркий талан мою планиду вершить,
крива життя гайнула шкереберть.
Хай всесвіт перевернеться як вперше,
коли зустріну, мила, я тебе.

Я так чекав… Я щиро сподівався,
у снах шукав п‘янкі твої вуста,
а доля закружляє нас у вальсі,
як спалиш ти останнього моста.

І ти прийшла розгублена, змарніла,
та у очах палав живий вогонь,
а посмішка вселяла в мене сили
і щастя пломеніло між долонь.

І світ перевернувся під ногами,
завирувало барвами життя,
шикуються у оду щастя гами,
кохання нас веде у майбуття!

Наш листопад вітає на порозі,
багряні вистеляє килими,
з нудьгою, люба, нам не по дорозі,
кохання довго так чекали ми!
 



Вона мені сказала «так»

Вона мені сказала «так»
своїми милими вустами –
кохання зазвучали гами,
серця забилися у такт!

Вона мені сказала «так»
і все навколо засіяло –
життя взяло нове начало,
то неба неповторний знак!

Вона мені сказала «так»
і все одно, що скажуть люди.
Я вірю – якнайкраще буде,
душею з нею я юнак!
Вона мені сказала «так»!


 


А ти на ранню осінь схожа

Я загубився поміж літа,
поринувши в казкові сни,
шукав волошку серед жита,
єдину, з самої весни…

А ти на ранню осінь схожа
в новому жовтому пальто,
дивуєш сміхом перехожих,
коли сідаєш у авто.

А ти яскрава і тендітна,
як павутиночка легка,
немов ранковий промінь світла,
берізка в золоті струнка!

Чарує сонцем наша осінь,
дарує казку листопад
і п‘яні ми від щастя зовсім
немов багато літ назад!
 

Гармонія стосунків

Ти суперечлива така,
уся така непослідовна,
а посмішка твоя п‘янка
нагадує сузір‘я Овна!

Розбіжностей і протиріч
в тобі, кохана, вистачає,
але усе те, дивна річ,
мене чарує дивограєм!

Негаданості далебі
в стосунках наших не бракує,
а несподіваність в тобі
уже з раптовістю межує!

І все ж розважливість думок
нам, люба, стане подарунком,
а логіки легкий димок
нехай доповнює стосунки!
 


Суголосся листопаду

Поміж сріблястої пряжі дощу,
під парасолею світлої хустки
вгледів тебе і уже не пущу
в серце бентежне непевності згустки.

Ти саме та, що так довго чекав,
марив ночами, пірнав з головою
в різномаїття липневих отав,
прагнув уволю напитись тобою.

Літо у леті не бавило нас,
але у цім надолужила осінь.
Жовтень – найкращий закоханим час
і листопаду дзвінке суголосся.

 


Несказані слова

У мушлю часу сонце заховалось,
від сяйва зір крутилась голова
і в тиші забриніли, як здавалось,
іще ніким несказані слова…

Відкрив обійми вересневий вечір
і оксамитом ніжно огорнув
твої тендітні, аж прозорі, плечі,
перетворивши втечу… у ману.

Ману позицій, поглядів і хисту.
Війну віве́нді мо́дусів, цитат
чи осені стрімкого падолисту,
манірності і марноти утрат…

Як довго я чекав тебе, жадана,
як надто швидко гіркнула халва!
Все сказано, – упали з вуст неждано
серед зими несказані слова…
 

Розбита склянка

Розбилась склянка уночі,
упала раптом на підлогу.
Душі утративши ключі,
ми добрели до епілогу.

Надія тане на очах,
як сніг на весняному сонці,
кохання паросток зачах,
втонула віра в ополонці…

Скінчився дикий водевіль,
упала почуттів напруга:
у грудях – невимовний біль,
на серці – несказанна туга…

Зриваю залишки оков
у світлі зір нічного неба.
Розбилась склянкою любов…
А чи була вона у тебе?!.
 


Без обмежень

Життя летить і «Пошук!» – твій девіз.
Мелькають дні, події, кілометри…
А ти сама його волочеш віз,
мажу буття свого у стилі ретро…

Сумбур думок: колажі, вітражі,
рожеві хмари, гойдалка до неба…
Кохання потайки, картинно, на межі,
але чи є ота межа у тебе?!.

Стереотипу спекатись? Табу!
Його уже позбутись неможливо
і «Лексуса» міняєш на гарбу,
та парасольці все ж пасує злива…

Емоцій злива, вражень, почуттів,
новий, незвичний,
креативний стержень –
щоб вистачало образів і слів,
і музики… без будь-яких обмежень!
 


Іди з Богом

Гірлянду розвішу в кімнаті,
прикрашу холодне житло.
Уявні сніжинки пухнаті
присядуть мені на чоло,
на вії, на вуса, на щоки,
на ковдру, що вкрила мене…
Чекатиму Нового року,
а то він повз мене майне.

Бо ще залишуся у цьому,
поміж пандемій та судом,
і затишок власного дому
розвіють Гомора й Содом…
Ступай, високосний, із Богом,
іди і з собою бери
усе, що підступно за рогом
сховалось у розпалі гри…
 

Моя водохреща

Злись на себе, лиш на себе, мила –
я своє терпіння змарнував.
Боже, дати відповідь несила
на питань твоїх шалений сплав…

Ти за рік не витримала й тижня,
щоб не накрутити бігуді…
Чим ти краща, люба, за колишню?!
Тля вагання – із рідні біді…

У воді хрища́тій кисну мовчки,
заморожу всі свої гріхи.
Не завада ні сини, ні дочки,
бо мені усе те до снаги.

Після пів доби у ванні мокну,
омиваю кляті порохи́.
Та коли не вдасться – краще здохну,
а віддам непро́щені борги.

Не закрию зрештою забра́ла,
бо довіку я відкрито жив.
Ти себе, маленька, переграла –
отепер чекай і долі жнив…


Ти, волошко, невимовна штучка,
як твоє непевне майбуття́…
Хай та діамантова каблучка,
оберегом стане за життя!



Напрочуд

Усе життя в театрі… За куліси
іще в дитинстві доля привела.
Не зустрічав я кращої актриси.
Обидва в тебе зламано крила,
синці і шрами по усьому тілу,
на серці, особливо на душі…
Палке жадання, як того хотіла,
постійно закипає у ковші.
Кипить щоденно, булькає, клекоче,
випалює навколо все живе
і той вогонь не вбив мене, напрочуд,
та рана вряд чи скоро заживе…

 



Квитки театральні

Заглянемо нарешті до театру,
подивимось «Кохання на межі»?
Шаленою прихильницею арту
тебе зробили не мої вірші…

Ми знайдемо в антракті
вільний столик,
подалі від куліс і мізансцен,
а замкнуте обставинами коло
горням еспресо, може, розірвем…

Лежать квитки у портмоне самотньо,
летить неумолимо-стрімко час
і зупинить його не можуть жодні
події, сили, люди…
окрім нас.
 


До дна!

Розчинимось у карамелі часу,
у всесвіті казкової нуги,
хай ніжні ритми зоряного джазу
обмежень розтинають ланцюги…

Розтанемо в кохання ароматі,
різноголоссі Еросу пісень.
Зануримось у пристрасті багаття,
де з ночі постає чарівний день…

Як душами полинемо до сонця,
стрічатиме нас щебетом весна
і, залишивши скит ченця-афонця,
ми чашу щастя вип‘ємо до дна!

 


Весняна повінь

Сьогодні почалась весна,
а я її і не помітив…
Так добреде в чергове літо
моя історія сумна?

А ти ховаєшся, мовчиш,
у тебе знову власні плани,
картаєш долю безталанну
і час марнуєш ні за гріш…

Все нарікаєш на страхи,
на невимовні перешкоди
незрозумілої природи
та річки різні береги…

Куди несе нас течія,
лише один Всевишній віда…
По вінця вже терпцю́ у відрах
і тоне віра там моя…
 




Першопричина

Не вбий в мені любов мою,
кохання пристрасне до тебе.
Я над обривом, на краю,
а ти про нову знову требу…

Не убивай мою любов,
як це раніше намагалась.
Ми наламали доста дров,
навіщо був увесь цей галас?!.

Хоч почуття іще живі,
та в серце линуть суму гами…
Причина в тебе в голові –
гора, напевне, не між нами!

 




Долі знак

Картина впала на підлогу,
на друзки розлетілось шкло…
Волає серце – Допомоги!
А розум каже – Не було.

Ні грама не було любові,
ні йоти щирих почуттів…
Манірність, гра у кожнім слові,
а у поступках – поготів.

Душа попала у облогу…
Чому усе пішло не так?
Картина впала на підлогу –
то долі неспростовний знак.

 




Два в одному

Почуй холодну, люба, вічність –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…

Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
у низку привидів-почвар…

У чому сенс життя такого,
де сплін і туга через край?
Лиши усе за перелогом,
живи наповнено, кохай!

 

Пташка, що сидить на гілці

Яка привабливо-невинна,
забута Богом і людьми…
Таку безвихідну картину
на перший погляд бачим ми.

Тяжке дитинство, господарство,
музична школа і горо́д,
підступність подруг і лукавство
та містечковий хоровод…

А ти лише звичайна жінка,
в якої слабкостей вагон…
Ти виїла уже печінку,
з життя створила полігон.

Страхи і фобії навколо,
самокопання у багні,
а на загал – чергове соло…
За що усе оте мені?!.

Із лицедійством ти у спілці
у спеку люту і грозу.
Ти – пташка, що сидить на гілці,
і бійся кожен, хто внизу!..  


Тобі це вдалось

Ти потушила мої очі
страхами сумнівів своїх.
Я ж копирсатися не хочу,
між дат, подій пустих і віх…

Зсушили душу фемінізми
давно розкручених цитат,
що пломеніють через призму
апокрифів твоїх утрат!

Безпомічно упало небо,
на брук розсипались зірки…
Вже не підноситься до тебе
їх погляд зжурено-гіркий.

Я так любив! Чи хто наврочив,
але кохання не збулось.
Ти потушила мої очі,
тобі це, люба, удалось…
 


Вечірній думопад

Над урвищем стою… Уже надвечір,
темніє неба голубий сатин.
Ти, увібравши голову у плечі,
сховалася за часу палантин…

І тчеться ніч, і сіється, і плине,
і лащиться, затягує у вир,
і падають розпечені вуглини
моїх думок у збайдужіння звір…

І сиплються жарини у яругу,
на саме дно, іскряться і сичать.
Ішов так довго уперед… по кругу,
що од безсилля аж пече кричать!

Але у сон уже не повернутись
і не знайти затоптані сліди…
Усе забути хочу і забутись,
і затишок душевний віднайти.
 




Уже

Троянди голови на тацю
схилили… Тьмаряться зірки
і залишається в палаці
від балу аромат гіркий…

Ще свічі капають сльозами,
на сході ранок зазорів,
та ми уже усе сказали,
замовкли флейти угорі…

Уже світає над Інгулом,
на видноколі день новий –
у ньому нині утонула
найпотаємніша із мрій…

 


Несподівана зустріч

Зустрілись якось з осінню весна
на середи́ні сонячного літа
у зимню пору… Зустріч та сумна
мені теплом у снах донині світить.

Не говори «кохаю» чи «люблю»,
скажи лише, що я тобі потрібен.
Зрідні те слово дзвону кришталю́,
хоч я уже й не зовсім Мартін Іден…

Ти раптом в серце увійшла моє
на теплих берегах чужого моря.
Уява феєрверком виграє,
а унизу ще безліч ям і зворів…

Та вірю, Рут попереду іще,
чекають нас моря і океани…
Проллється втіха весняним дощем,
розсіє літо осені тумани!

 


Вечірній мікс

Ми вечір цей зміксуємо на двох
під запашну гарячу львівську каву.
Високий замок стріне нас обох,
він і раніше з нами не лукавив.

Стежки свої шукали між імли,
свої дороги слалися під ноги,
але назустріч все-таки ішли
вагань шляхами, повними тривоги.

І ось нарешті стрілись віч-на-віч
уперше після довгої розлуки
і у очах десятки, сотні свіч,
назустріч потяглись несміло руки…

Невже… Невже це сталося? Невже!
Хіба насправді щастя ще можливе?
А розум крає серце як ножем –
ти знову хочеш вірити у диво…


 

Не спасти

Ми намагалися кохати
як вперше, щиро і не раз…
Тебе ж тягло в свої пенати
і доля розлучала нас.

Її ти у руках тримала,
колишня рибко золота,
а гру, майстерну для загалу,
не в силі скрити пустота…

Спасибі осені лілеям
і високосній тій весні.
Була ти феєю моєю!
Усе немовби уві сні…

Але нарешті я проснувся,
вуаль опала із очей.
Не гнув тебе і не зігнувся,
лише тягар упав з плечей.

Існуй собі в своїх пенатах,
пиши романи і листи…
Той світ уже не врятувати,
кохання наше… не спасти.



Візьми

Візьми собі моє життя,
вірніше лиш його останки,
те ефемерне майбуття
на дні надщербленої банки…

Так, саме банки, літра три…
Про банк наразі вже не йдеться.
Бери… Усе цілком бери,
а на додачу рештки… серця.

Згоріле, випалене все,
як головешка з декорацій,
із попелища мнимих сцен,
серед мани і квазіграцій.

А щоб добитися свого,
сховайся, видали із чату…
Боятися нема чого,
кому немає що втрачати.


 


Слід

Із часом навіть зорі в небі гаснуть,
а змучене кохання й поготів…
На жаль, ми опинилися невчасно
на роздоріжжі наших почуттів…

Я відблиски шукав свого кохання
намарно, люба, у твоїх очах,
а наше «вперше» стало «уостаннє»
і світла промінець таки зачах.

Не утаїти у торбині шила,
поволі образ твій і зовсім зблід…
У пам‘яті моїй ти залишила
із обіцянок невагомий слід.


 

Розділ 4. Моя толока


Не спалось

Не спала, слухала весну
під осені свинцевим небом.
Усі думки лише про тебе…
Світає, мабуть не засну…

Не спиться… Сон тікає геть,
мандрує за високу гору.
В уяві дика коловерть…
Ні, не засну, вставати впору.

Ти знаєш, як душа щемить –
аж розриває грішне тіло!
І не змовкає ні на мить,
вона завжди тебе хотіла…

Тобою марила завжди,
у всі часи тебе шукала…
Усе вдивлялася в сліди
серед безликого загалу…
 

Їй так хотілося тепла,
їй так хотілося кохання,
та не з тими життям ішла,
свій хліб ділила і бажання…

І ось нарешті – тільки ти,
коханий, бажаний, єдиний…
З‘єднати хочу назавжди
самотні наші половини!


Не відпускай

Не відпускай мене ніколи
і хай там що… Не відпускай!
Нехай метелики чи бджоли,
емоцій вибух через край…

Не відпускай мене нізащо,
горни до щирої душі,
і не давай вернути в хащу…
Пиши, пиши мені вірші!
 


Прости

А ти пиши мені листи,
я їх на відстані читаю,
тебе душею відчуваю,
хоча і спалено мости…

А ти пиши мені вірші
щодня, вночі, надвечір, зрання…
Вони підтримують кохання
в моїй розірваній душі!

А ти люби мене, люби
і вір, що я тебе кохаю,
бо у мовчання я вплітаю
надії кращої доби…

А ти прости мене, прости,
мої вагання, ні не зраду,
і подаруй мені розраду –
той шанс дістатися мети!
 



До тебе

Я не живу, а виживаю,
писати почала вірші…
Живу не з тим, кого кохаю,
кого лелію у душі.

А я живу не так, як хочу,
і в тому лиш моя вина.
Примара, привид, потороча…
Поміж людей сама… Одна!

Не те, не там, не так, не та я…
Не може бути це завжди…
Лиш одного тебе кохаю,
до тебе мрії і сліди!

 


Повірила

За ширмою заплющених очей
душі моєї болю він не вгледів
і розпачу опущених плечей,
закутаних у збайдужіння пледі…

А ти любив мене таку, як є,
і у безмежжя кликав за собою,
де ми любові щирої зіп‘єм
та размотаєм пристрастей сувої…

І я повірила, відкрилася й пішла
за щастям у свою дитячу мрію.
Уже позаду страху кабала,
я щастям і надією зорію!


 




Метаморфози фортуни

Весною обернулась наша осінь,
ти знову запросив мене у сни.
З тобою я у них літаю досі
і не бажаю іншої весни!

Ти підійняв увись мене, до неба,
сіяю щастям посеред зірок,
веселкою спускаюся до тебе,
і не боюся ставить на зеро.

І осінь ради нас змінила плани,
і вереснем чарує листопад.
У юність доля повертає плавно
і не лякає грудня снігопад.

І хай зима, нехай жаскі морози,
та я вперед, босоніж, по льоду…
Чекають нас весняно-теплі грози –
ми подолали сумнівів сльоту!
 

Саме той

Як довго я тебе чекала,
та все ж обаві віддала…
І знову зустрічі шукала,
лише надією жила.

Хотіла я тебе зустріти,
гляділа подумки, у снах…
Спливло таке бентежне літо
і ось залишив душу страх!

Ти йшов такий близький-далекий,
в задумі хмурячи чоло,
і рідні очі, й серця клекіт…
Пів року ніби й не спливло!

Той самий погляд, синій-синій,
і зайчик сонця на щоці,
і щира усмішка осіння,
і парасолька у руці…

Нарешті! Знову я зустріла,
наперекір усім судам,
тебе того, кого хотіла,
й уже нікому не віддам!
 

Розділ 5. Жарти всерйоз


За любов

Я розсідлаю конячину
і тихо заведу у двір –
нехай вона вночі спочине
й забуде про життєвий вир.

Обом нехай не сняться знову
нам ясла сіна з полинів
і обіцянки як підкови
на щастя сяють вдалині.

Давай наповним наші чари
і вип’єм мовчки за любов,
щоб наші почуття-примари
гормони не зливали в кров.
 


Груші кохання

Скажи мені відверто, друже,
ти їв колись солодку грушу
із рук коханої чаклунки
у паузах між поцілунків?
Щоб музика лунала всюди
і трунок скапував на груди…

Чи ласував ти диво-соком,
за мед солодшим що нівроку?
А цілував вуста духмяні
ущерть наповнені бажанням,
коли вночі, у літню пору,
млинець небесний плив угору?

Під небом, зорями укритім,
ти смакував чарівні миті,
а із жаданою до рання
на двох ділив п‘янке кохання?
Згадай свого юнацтва груші,
куди там роли ті чи суші…
 

Бомба для поета

Уже пішла остання електричка,
а пішки в «Соляні» далеко йти,
та я не знав, що ти алкоголічка
й ночами любиш з кавою торти…

На вулиці буяє матіола,
над головою місяця брильянт.
Стовпом на кухні дим сигар з ментолом,
розкурений валяється кальян…

Ганчіркою мисливиця за міллю
не довго мила кахлі між стільців,
посипавши хвоста котові сіллю,
напризволяще кинула «стрільців»…

Я в розпачі, мартіні й амарето,
картопля з салом, баклажани-гриль…
Письменниця – це бомба для поета,
як Данко і феміна Ізергіль…

 

Пора подумати

Ти мізки виїси любому,
нехай на голові шолом!
Жене оте шаленство з дому
і пробирає до судом…

Пішли у хід котяча їжа,
походи разом у спортзал…
Як масло, без ножа, ти ріжеш
і провокуєш на скандал.

Чи нерви лиш мені лоскочеш
під клич високих почуттів,
коли сама чого захочеш –
щоби і я того хотів?!.

Тобі «пеньонзів» мало в шафці –
бажаєш, щоб в зубах носив?
Таке не снилось навіть Кафці,
бідую із останніх сил…

Кохаю, люба, полум‘яно,
але уже втрачаю такт…
Пора подумати, жадана,
про шлюбний все-таки контракт!


Наш ендшпіль

«У тебе є я»
(з листа)

У мене, виявляється, «є я»,
та я чомусь цього не відчуваю…
Четвертий місяць, крихітко моя,
тебе від мене хто чи що ховає?

А слухавку чому ти не береш
і мишкою забилася у нірку?
Це лицемірство чи черговий треш?
Ще пишеш чи уже готуєш збірку?..

А сповідь теж для красного слівця?
«Пежуню» жаль не встиг купить…
для сміху.
Чому втекла ти майже з-під вінця?
Мене і бал лишила на потіху…

А «від байдужості моєї», о ля-ля,
уже «на стінку ти готова лізти»?
«Нагнути» дама хоче короля,
а далі велелюдно править тризну?


Зі стінки, люба, вже сповзай униз,
четвертий місяць я тебе чекаю,
та обережно – унизу карниз!
Він роль, йому відведену, зіграє…

Життя твоє – це безкінечна гра,
а в мене часу майже не осталось…
Цю партію закінчити пора,
бо ти, маленька, зовсім вже
загралась.



Сувої пам‘яті

Ти суперечлива до біса,
непослідовна вся така…
Неперевершена актриса,
тендітно-мила і легка!

Моя ти чайко білокрила,
чарівна рибко золота!
Невже сьогодні покорила
вчорашня бестія руда?..

Запланувала все зарання
чи накрутила бігуді?


Втопила в мареві кохання
мої роки немолоді…

«Жінки легкої поведінки» –
у вухах вироком дзвенить,
неперевершені картинки
перед очима кожну мить…

Гортаю пам‘яті сувої
собі на щастя чи біду –
я марив цілий рік тобою,
але тепер уже не жду.


Я повернусь

Життя летить крізь хугу і туман,
а в сонячну годину і тим паче.
Кінчається нескінчений роман,
душа моя рядками тихо плаче…

Про чарівну любові заметіль
і кришталево-росяні світанки.
Про серця стукіт, щем і навіть біль
та про жагу кохання спозаранку.


Усе навкруг розсіється як дим,
не слухай, люба, вигадок пророків.
Я повернусь до тебе, лиш другим,
через десятки, сотні тисяч років!


Обережно – залежність!

Уже на осінь сонце повернуло,
уже під гору пролягли стежки,
та ми свого кохання не забули
і почуття не вийшли за дужки…

Іще душа як в юності співає
і серце прагне віддано любить,
і тонемо у веснянім розмаї,
і думка лине птахом у блакить…

Пора оця триває хай безмежно,
у грудях пісня зовсім не стиха,
але з коханням будьте обережні –
воно залежність хутко виклика!
 


Звіт

На все, любасю, воля Божа
і щирі співчуття мої.
Нехай Всевишній допоможе
тобі і всій твоїй сім'ї.

Пошле здоров'я і достатку,
комфорту в серце і любов,
і буде в тебе все в порядку,
і повний радощів альков.

Усе пройшло учора добре:
вірші лунали і пісні,
летіло «біс» у серці року
і крики «браво» голосні.

Бо не завадить злива з градом,
негода, навіть буревій,
тому, віддасть хто душу радо
за відголос юнацьких мрій!
 

Нове життя

Неправильно раніше я жила,
училась, всіх любила, догоджала,
дітей ростила, тихою була,
супи варила, прала, прасувала…

Город і сад, будиночок і двір
тримала у порядку, навіть квіти…
Життєвих налаталася я дір!
Вже виросли, на ноги стали діти.

Неправильно жила я майже вік,
здійсню нарешті заповітні мрії –
нехай тепер вже новий чоловік
мене стару… кохає і леліє!

Сама

Своєї досягла мети?
Кохаєшся на день по двічі?
В стосунках вже нема сльоти?
Чому ж тоді палають вічі?!
Чом задоволення нема?
Кого чи що тепер шукаєш?
В душі була і є сама,
навряд чи серцем покохаєш!..

Серебріє

Ранню серебріє в небі ранок,
іній серебріє на гіллі,
а рогач-пастух отару ярок
схоронити хоче у імлі.

В гамазеї сонячного неба,
в ореолі променів ярких
заховати від усіх, для себе,
з викликом… Сіяючі зірки!

І, о диво, те йому вдається!..
Чи не так буває в білі дні?
Найчастіше перед носом в’ється
те, що ми шукаєм вдалині…

Спасибі

Спасибі, що ти кинула мене
на перехресті непростої долі,
серед олжі і підлості тенет,
у відчаї, жахів смертельнім колі…

Що волю я свою загартував,
чекати научився в самотині…


За найдорожче – віри в себе сплав,
за витримку, що служить і понині.

Щоденно вторю Господу хвалу,
а ще роблю це з вечора й до рання,
що переміг зневіру та хулу
і справжнє відшукав своє кохання!

Осінні вітрила

Вітрила жовті розпустила
і попливла удалечінь
твоя уява ніжнокрила,
твоїх думок безмежна синь…

Уже полинуло у осінь
весни твоє серцебиття.
Життя хай забілило коси,
та не зів‘яли почуття…

Осінні розпустила крила
і піднялася до небес –
ти часу плинність покорила,
увіковічнила себе!
 


Убивця муз

Чоло схилила, плечі опустились,
гірка сльоза стікає по щоці,
зеленим мохом ліра її вкрилась,
зів‘яла ружа в стомленій руці…

Стоїть в зажурі одиноко муза,
а на обличчі невимовний сум,
немовби сицилійські Сиракузи
безжально часом кинута у тлум…

Нещадний кат, убивця муз і вроди,
суворий цензор юності принад,
а досвід – як невтішна нагорода
і відголос далеких серенад…

 




Частина ІІ


Високе і земне


 

Розділ 1.
Пора пастельних кольорів

Рожеві фламінго

Рожеві фламінго
пливуть у рожевім промінні,
мінору рожевого линуть
рожеві пісні –
на крилах рожевих
по неба рожевім склепінні
рожеву несуть вони біль*
у рожевому сні.

Рожеві фламінго –
рожева прийдешнього мрія,
рожевої квітки пелюстка,
рожевий листок,
рожевими ранками
за́вжди нехай рожевіють,
дарують повітря
із запахом ружі ковток!

Рожеві фламінго
в рожевому мареві часу


долають невпинно
рожево-густу далечінь,
надії рожевої вічно
рожеву окрасу
підносять рожевими пасмами
у височінь!

* Біль – в цьому випадку яскраво-білий ко-лір, білість.


Пора кохання

Бешкетниця, пустунка рання осінь
калину заколола в жовті коси,
із глоду на грудях її намисто
і усмішка грайливо-золотиста.

До ніг барвистий килим постелила,
гаї багрянцем і діброви вкрила.
Сплела вінок з рудого листу клена,
сережки одягла свої черлені.

Я попустую залюбки із нею,
свою зустрівши загадкову фею,
бо осінь – то таки пора кохання,
але любити треба, як в останнє!


Пора пастельних кольорів

А попере́ду – лише осінь,
пора яскрава і сумна…
Вона – це верби рудокосі,
безмежна неба далина,
у багряниці жовте листя,
барвиста музика дощу,
калини чарівне намисто
і павутиння на кущу…

А попере́ду – ціла осінь,
де бронзи й золота війна,
пташок ватаги стоголосі
і келих доброго вина.
Тож попере́ду – ціла вічність!
Там свій, осінній, колорит,
її статечна канонічність,
пора пастельних кольорів…

 

Зорепад

Стою на березі стрімкім,
дивлюсь, як падають зірки
і плинуть тихо за водою
у хвилях вічної ріки.

Огляну зорі звечорілі
і серце огортає сум
за крила в герцях обгорілі,
за море нездійснених дум…

Минуло віку дві третини,
на старті, мабуть, забаривсь –
ще не зробив і половини
того, що визначав колись…

Стою на березі стрімкім,
рахую втоплені зірки,
а під ногами пропливають
шовки нетлінної ріки…

 

Жага яси

Не спить моє гаряче серце,
карбує відлік часоплин
кристалами незримих терцій
в густому мороці хвилин…

У час примарний поторочі,
у пору візій машкари,
не можу я зімкнути очі
цієї ранньої пори…

Воно чекає промінь сонця,
уперто линучи на схід,
немовби схимника-афонця,
щоб розтопити туги лід…

Щоб потонути у заграві,
у танці сяйва і яси,
і розчинитися у каві
зі смаком ніжної роси.

Не спить моє гаряче серце,
душі виблискує свіча –
звитягу у шаленім герці
ясить здобути без меча…


Симфонія дощу

Відлунює акордами краплин,
шалений дріб дощу у ритмі танго,
вплітаючи у марева сатин
мелодії ретро́ зі сма́ком манго.

Бринять балади гомоном струмків,
під гуркіт грому, соло барабана…
І блискавиці зоряно-стрімкі,
і сполохи небесного органа!

Лунають фуги вітру і води,
а над водою – чайки серпокрилі
зірницями здіймаються туди,
литаври де звучать на небосхилі.

Я слухаю симфонію дощу,
в чохлі сховавши чорну парасолю.
У душу знову музику пущу,
таку далеку і близьку до болю…

 

Небесний вартовий

Сивий старець у но́чі криницю
зазирає і сумно мовчить.
Вартовий, що закований в крицю,
не змикає очей ні на мить.

Чимчикує невпинно по зорях
одиноко Чумацьким шляхо́м,
розглядає у дзеркалі моря
свій коштовно-яскравий шолом.

Заховається в плетиві во́вни
із прозорих пухнатих перин
й випливає млинцем, а то чо́вном,
з дивовижно-казкових шпарин.

Так триває не вік і не десять
у світила та варта нічна.
По містах він мандрує і ве́сях
та скінчиться колись і вона…

 

Сільський едем

Південна ніч у лузі виграє
піснями цвіркунів і зорепадом.
Вони бентежать так єство моє –
аж почуття хлюпочуть водоспадом…

А відчували, пахнуть як хліба?
Із нотками волошки і полину!
Цих запахів симфонія хіба
до серця о нічній порі не лине?!

А ви гуляли влітку у степу?
Лише удвох! Хіба що місяць третій…
А ще, усівшись разом під копу,
найзаповітнішим ділилися секретом…

А шепотів вам змовник-тепловій
на вухо про розпалене кохання,
коли ішли по стежці степовій
і не могли зарадити ваганню?

Небесний смакували ви нектар
із вуст жаданої, єдиної навіки,
коли нарешті скинули тягар
і вийшли з берегів кохання ріки?


Не рахували зорі в вишині,
їх не ловили прямо у долоні
і не губились в ночі тишині,
як осторонь скубли травичку коні?

Тих почуттів бурливий дивограй
не відшукати у сільському клубі…
Південний степ вночі – це просто рай,
а для закоханих – в квадраті,
навіть кубі!


Спливає літо

Завітало в гості мальовниче літо
і заколосились сонячно хліба.
Налилась пшениця, достигає жито,
віти свої миє у ріці верба.

Голубі волошки заплело у косу.
дарувало щедро лагідне тепло,
та лягли у лузі морогу́ покоси
і краси тієї як і не було…


Відбуяло цвітом променисте літо,
усихає хутко ще поважний день,
позбирало в копи золотисте жито,
усе менше чути жайвора пісень.

Відлунали дзвони, голосисті грози,
зе́лень поховалась в стиглі пшениці.
Впали на покоси прохолодні роси
і квітують маки вже на рушниці…

Світяться світанки у серпневі ранки
і частіше яром стелиться туман.
Журавлиний клекіт, в небесах лелеки,
укриває рясно ряскою лиман…

Вже за видноколом причаїлась осінь,
зо́лота й багрянцю до́ста принесла.
Синім підмалює лазурову просинь,
ви́стеле дарунки щедро на столах.

Та господарює літо мальовниче,
у валки́ на полі скошено хліба.
Жайвори́на ж пісня у юнацтво кличе
і весняний присмак все ще на губах…





Замало

Талант важніше за талан
чи навпаки? А хто це скаже…
Не все Всевишньому хвала,
що на язик халвою ляже.

Хоч хліб усьому голова,
та хлів далеко ще не хижа.
Отак і бідному халва –
це лише трапеза, не їжа.

І затрапезний ще не суть,
а сутність – то іще не фатум.
Замало лиш коханим буть,
важливо віддано кохати!

 

Насолода

Насолода – рано-вранці,
з першим променем ласкавим,
пробудитись і босоніж
росянистим споришем
йти на зустріч із майбутнім,
днем новим, у світлі сонця,
упиваючись красою,
вслід за подихом весни…

Насолода – в літню спеку
у ріку пірнути стрімко
і поринути в глибини
ізумрудної води,
смакувати прохолоду
річкового дивограю,
кожну краплю відчувати
у чарівний літній день…

Насолода – в вечір теплий
під копицею у полі
прилягти і зорі ясні
рахувати в тишині,


загадати потаємне
те омріяне бажання,
що ховається у серці,
як зорина упаде…



Життєве море

За хвилею хвиля, то па́діл, то гребінь,
і пусто на милі округ.
В пучину безсило і знову до неба
злітає життя мого струг…

Шторми, урагани, цунамі і шквали
чатують його на шляху.
Вітрила не раз і не два шматували
вони в лютовій і пургу.

Та лише долине мелодія скрипки,
за нею озветься кларнет –
упевнено знову мілини і рифи
долає вже справжній корвет!

 


Господиня тепла́

Скибочка Місяця з неба вітається.
Мається, кається, крається ніч…
Подумки дума за думу чіпляється,
теплістю хату наповнює піч.

Пахне борщем, пиріжками і кашею,
булькає в горщику смачно куліш.
Тепла хазяйка, як повною чашею,
радо стрічає, запрошує – їж!

Темряву пестять оранжеві сполохи,
лижуть каглу́,1 зазирають в коми́н.
Тихо у за́пічку, в теплому подиху,
сушаться валянки – символ зими.

Тепло і гоже, черінь запишалася,
туляться збоку товсті казани.
Я на лежанці до ранку лишаюся,
піч-господиня навіює сни.

1 Отвір у димоході (до стелі), якого затуляють для збе-реження тепла тощо.


Дідова хата

Побіля лісу, прямо під горою,
сумливо на околиці села
стоїть хатина, крита осокою
рівнесенько, стеблина до стебла.

Там під ногами глиняна долівка,
в кутку ікони, а навколо пліт –
стара батьків моїх закинута домівка,
лиш вікна-очі дивляться у світ…

Одвірки покосилися від часу,
віконниці схилились до землі,
давно уже не совається за́сув
і тріщини у стелі чималі…

Полинули у вирій мама й тато,
лишилася у кинутім селі
лампа́чева дідівська біла хата
в гаптованім соломою брилі…

Глиняна дідова хата,
рідна батьків сторона,
цвітом ромашки багата,
в світі така ти одна.



У сад

Чарівну квітку в кришталеву вазу
ми ставимо, наливши вщерть води,
та забуваємо її уже відразу –
нас вабить новий образ, хоч убий…

А що ж вона, позбавлена коріння,
духм’янить, намагається цвісти,
але не випаде зродити їй насіння…
Цієї квітки дітям – не зрости.

Такий сумбур трапляється частенько…
Щоб думам пелехатим дати лад,
коріння не лишіть себе і Неньку!
По пахощі й красу – ідіть у сад.

 



Ще рано

Пелюстки зів‘яли, облетіло листя,
кумачеві грона вітер обірвав
і тепер калині в крижанім намисті
мариться між снігу лоно із отав…

Задрімала птаха в осені долонях,
сниться їй зимова неба вишина
і здається, скоро у юги в полоні
назавжди лишиться скована вона.

Не спішіть занадто поринати в зиму,
як би ваші скроні сніжень не сріблив
і морозом лютим видався зазимок…
Ще блукає доля між осінніх злив!

Не швидкуйте надто канути у холод,
як би серце ваше скипень не скував.
Тамувати рано на кохання голод,
у душі високих ще багато справ.

 

Розділ 2. Відлуння часоплину

Березань

Де во́ди рік Дніпра і Бугу
та мо́ря чиста бірюза –
через віки пливе фелюга,
містичний острів Березань.

Ще Борисфеном називали
той клапоть суші в давнину.
Через шторми у десять балів
свою несе він таїну…

На острові останню зиму
провів славетний Святослав
і ореол його незримо
витає між Дніпра заплав…

У плескіт хвиль вплітали струни
бандури думи козаків,
а вікінгів германські руни
занурять в глибину віків…

Сармати, скіфи, турки, греки,
слов‘яни там лишили слід.


По черепках мілетських глеків
ішов останнім шля́хом Шмідт…

Музей історії, не острів,
і хвиль безкрая бірюза…
Жалкує навіть Каліостро,
що не відвідав Березань!


Ольвія

На березі Гіпанісу високім,
у теплому південному степу,
в повітрі балабан шугає, сокіл,
але вже не зустрінете скопу…

Давним-давно полинуло у Лету
і місто-поліс, Ольвія стара,
а вихідців із древнього Мілету
повільно час із пам‘яті стира…

Але монети з ликами дельфіна,
теме́нос із агорою, зорять
і нам несуть легенди про Афіни,
про греків, скіфів, Скіла, їх царя…


І у Гомера доста ще сюжетів
про звички їх, культуру і уклад,
та Буребісті з племенами гетів
не зміг завадить навіть Мітрідат…

Колише вітер ковилу у полі,
яке топтали в глибині віків
баскі сарматські та еллінські коні,
відносячи у вічність сідоків.

Стрімкі завмерли у задумі схили,
схилили пасма чемно до води,
ховаючи всередині щосили
ольвійської минувшини сліди…


Соляна дорога

Чумацький шлях – дорога соляна
усім Великим степом, аж до Криму.
Воли – тягло не тільки на ланах,
вони – брати солоним пілігримам!

На захід сонце і обоз ожив,
жара спадає, знову у дорогу…
Риплять колеса повної мажі,
міхи із крамом – на звичайних дрогах.


Ідуть бики, поскрипує ярмо,
під неба край дорога простяглася
і «соп-цабе» для чумака – кермо.
На сотні метрів валка розтяглася…

А зверху сяє зоряне шатро…
Усе вперед, які вночі привали!
Розсипане по небу серебро –
Чумацьким шляхом в давнину назвали.

Від діда чув, тривало довго так,
аж доки збудували залізниці,
і завжди їжа мала справжній смак,
бо сіль була чумацька у крамницях!


Цитадель

Переді мною свіжа акварель,
де води древніх Бугу й Борисфену
намили в гирлі історичну сцену
під рукотворне диво – цитадель!

Лиман вона тримала на замку.
Очаківська в її основі банка
та Ольвії мілетської останки
в Ачі-Кале і Кінбурна вінку.


Чого і не було за довгий час
у краї цім південнім, чорноморськім…
Ватаги тут гуляли запорозькі –
турчина воювали і не раз!

Між Кінбурном і Дашевим колись
у чайці ген, на самому обніжку,
отаман спочивав, Самійло Кішка,
і з мілини удалечінь дививсь.

А згодом палі вбили, три ряди
по сотні, за наказом Катерини,
насипали піску, каміння, глини
і острів Батарейний встав з води.

І став блок-форт, гарматам укриття,
з десятками масивних казематів,
запасами припасів і снарядів
на захисті цивільного життя.

У всі часи твердиня – ласий шмат
була і є, і буде для загалу…
Тож котики морські облюбували
ту цитадель, а їм і біс не брат!
 


Вітряки

Млини...
Млини ідуть по полю
і мелють вітер на шматки,
а разом з ним щербату долю,
немов посохлі пелюстки...
Вони ідуть на захід сонця
чи навпаки – йому на схід?
Руйнівники чи оборонці
лишають в душах часу слід?

Млини…
Млини шматує вітер,
здуває з ніг і крила рве…
Уже той вітер пам‘ять витер
і совість витер – все живе.
Ми розбрелися чорним полем
мов безпорадні вітряки
і серце повнить чорним болем –
байдужість нам далась взнаки…

Млини…
Млини бредуть у вічність…



Медитації в астралі

Дише… астралом мертва тиша,
у всесвіті лиш я…
Тиша… Ум запитання пише, –
У чому суть моя?

Сокіл… у небесах високо
долає тугу й біль.
Поки… прострація, а спокій –
у практик вища ціль.

Віхи… занурюють у вихор
думок моїх і мрій.
Тихо… пиху́ здираю, з лихом
веду в астралі бій.

П‘єса… Постійні біль і стреси
знецінюють буття.
Престо… лунає неба меса
чи пізні каяття?.

Діло… Нове астральне тіло
пливе у товщі хвиль.
Сміло… страху здолає силу
медитаційний стиль.


Тісно… Меча стискаю міцно
надземного ефес.
Вісті… несу селом і містом,
простую до небес!


Вічно юні

Героям бою під Крутами

Переворот у Пітері, морози,
свобода, воля, ґвалт більшовиків…
На Київ насувалася загроза –
полки російські в тисячі штиків.
Не вміли ще кохати і стріляти,
в активі багатьох лиш юний вік,
з багнетами свідомо на гармати…
Такими й залишилися навік!
Студенти, гімназисти, просто діти,
шинелі багатьом із них до п’ят.
Їм тільки жити. Жити б і радіти!
Три сотні необстріляних хлоп’ят
вступили в бій за Неньку-Україну,
за клапоть української землі,
призупинивши поступ часоплину,
лишилися навіки на ріллі.

Дітей згадаймо, у часи минулі
затоптаних червоних чобітьми,
що зупинили і штики, і кулі
своїми вічно юними грудьми!

До ірію

Миколі Пискуну присвячую

Тече, тече, тече життя ріка,
попереду десь вічності пороги.
У Стікс її вода перетіка,
а там Харон завершує дорогу…

До ірію летить по небу клин,
«курли» сумливе зверху долинає.
Неумолимо лине часоплин
і вибору у нас, на жаль, немає…

Багато журавлів у тім ключі,
між них уже немало друзів наших…
Облишмо крики, зойки і плачі –
усіх чекає ця невтішна чаша.

На переломі світла і пітьми
постійно балансують наші душі.
До клину приєднаємось і ми,
настане час і ми… у вічність рушим.


Природи подолавши часоплин,
душа його уже над виднокраєм…
Свого ключа дістанеться і він,
та вічно зайчик сонячний хай сяє!


Лише ми

А час летить, усе минає…
Ніщо не стале на Землі.
Розтануть ген за небокраєм
тривоги, радощі, жалі…

Ніхто не може жити вічно,
усе свій має вік і строк…
На жаль, це доля пересічна
світів, галактик і зірок.

Кохання наші рани гоїть,
але ж воно і ранить нас.
Лиш ти і я… Лиш ми з тобою
у змозі зупинити час.


 

Кожному своє

А сонце сяє для усіх,
один усім нам вітер віє,
через десятки дат і віх
усіх веде завітна мрія…

Вона у кожного своя:
мала, велика – заповітна.
Кохання, слава чи сім‘я,
а загалом – п‘янка і світла!

І зоресяйні промінці
милують душу, тішать его,
амбіції у всі кінці
летять немовби обереги…

А сонце сяє для усіх,
дарує кожному надію
і гори золота до ніг,
але… не всякого зігріє.

 

Мала батьківщина

Де Вовча й Терса котять свої хвилі
до берегів великого Дніпра,
постав між нив у всій красі і силі
оплот надії, щастя і добра.
Нас Троїцька громада об‘єднала
у працьовиту і міцну сім‘ю.
Долати гори до снаги загалу
і разом досягти мету свою.

Квітує у селах верба і калина,
буяють навколо жита й пшениці –
це наша чарівна мала батьківщина
в садів вишиванці й волошок вінці.

У полі дозрівають паляниці,
під сонцем рум‘яніє коровай
і сонях зазирає у світлицю –
наш павлоградський благодатний край.
Свій хліборобський рід ми пам‘ятаєм,
його ведем із глибини віків
у Богом данім січеславськім краї,
нащадки запорозьких козаків!


Жита колосяться і квітне калина,
стіною у полі стоять пшениці.
Це наша земля і ми всі – Україна,
хай маки горять на ланів рушниці!

Хай живе книга!

Баладу про лицаря честі Айвенго
ми чули не раз і не два…
Від гомону про незнайомця із Менга
вже кругом іде голова.

У башті чекає красуня-принцеса,
в дорогу спішить Ланцелот.
В руці ще тремтить пістолет у Дантеса
і скаче вперед Дон Кіхот…

Герої дитинства з новел і романів
живуть у дорослих серцях,
а вірному братству читців-книгоманів –
нехай не настане кінця!
 

Розділ 3. Кінбурнські саги


Кінбурн кличе

Проснувся Кінбурн з подихом весни
і кришталевим дзвоном у повітрі.
Дубів та сосен погляд заяснів
і сонце встало із південним вітром.

Коса втопає в щебеті птахів,
буяють цвітом дикі орхідеї.
Вони несуть із глибини віків
природні саги1 древньої Гілеї.2

А пелікан, рожевий старожил,
злітає птеродактилем під зорі,
він погляд назавжди приворожив,
легенди тінь у лазуровім морі.

Іще скриплять реліктові ліси
покриті хмелем, папороті віттям.
Не оминули їх скрутні часи
на зламі третього тисячоліття…

Я хочу зупинить чарівну мить
і кличу небайдужих всіх на спротив –


скарбницю ми ще в силі захистить,
оспівану великим Геродотом!

1 Залишки реліктових лісів, розташовані в піщаних низи-нах, переважно дуб, вільха, береза, сосна, зарослі диким ви-ноградом, хмелем, папороттю та іншими болотяними рослинами і травами, які за їх таємничість та містич-ність місцеві жителі традиційно називають «сагами».
2 Гілея – за Геродотом, назва частини Скіфії в гирлі рік Бо-рисфена (нині Дніпро) та Бог чи Гіпаніс (нині Південний Буг).

Горить коса

Горить коса, палає літом небо,
все поглинає полумʻя стіна!
Природа віддає останню требу –
життя життям оплачує сповна...

Заграва підіймається над морем,
у тому пеклі гине все живе
і рани залікуються не скоро,
не скоро серце лісу заживе...

Палає Кінбурн, вікова окраса,
прамати димом лине в небуття.
За все платити видається з часом,
за все спитає зрештою життя.



Кінбурнська жара

Коса, дорога, рев мотора,
пісок розпе́чений, жара...
До моря, вниз і знов угору,
повзе авто на всіх пара́х.

Оба́біч ліс, столітні со́сни,
вірніше за́лишки ліска́.
Було їм вирости непросто,
у них планида нелегка...

Надривно кашляє і чхає
старий, подертий «Кадилак».
Під колесо ледь не втрапляє
поза сценарієм дивак...

Не талани́ть з само́го ранку,
та і увечері жара...
Лишаю недопиту склянку –
звертати з колії пора!

 

Південний степ

Південний степ – ромашки бенефіс,
волошки трунок, чебрецю, полину,
а з материнки запахом покіс
чумацьким шляхом в саму душу лине.

Вечірній степ – казковий дивограй,
наповнений ущерть п’янким повітрям.
Шатро зіркове укриває рай
під охоронця молодого вістрям.

Південний степ – букет ефіру трав
і кольорів, і запахів, і стилю,
і острівки поміж зела́ отав
із ковили, у травні посивілі.

І жайворина пісня угорі,
і цвіркунів з цикадами концерти,
а солов’їне соло в дивогрі
із гаю розставляє всі акценти.

Південний степ – дарунок із небес,
що незрівнянний у своїм розвої,
довершеність і чудо із чудес,
ніколи не надихатись тобою!


Степові криниці

Криниці розповзлись південним степом,
десятки метрів часом вглибину!
У кожної на дні шматочок неба
свою якусь ховає таїну.

Про тих, колись що викопав те диво
чи із каміння стіни мурував
і не чекав дощу, не те що зливи,
а щедро все довкілля напував.

І чумакам до солі вистачало,
і козакам ставало на куліш,
як південь захищали від навали…
Тут не один напився вволю кіш!

А ще діди волів своїх поїли,
коли поля орали під жита,
і вороним батьків давали сили
у вогняні минувшини літа…

Біжить доба, спливло часу немало,
уже бракує чистої води,
та як би прикро часом не бувало –
це нашої історії сліди…



Жайвір

У небі бездоннім,
над степу розвоєм,
де зелені море
й весняна блакить,
між променів сонячних,
над головою,
маленька пташина
чарівно бринить.
Заходиться співом
казкової днини,
виводить рулади
свої угорі
під подихи вітру
і шепіт калини,
в палітрі яскравих
сільських кольорів.

Той щебет у душу
спадає рікою,
неначе сріблястий
весняний потік,
і манить дитинства


сягнути рукою,
губами торкнутися
милих повік…
Здається, нічого
уже не потрібно,
бо радістю серце
наповнено вщерть.
Щебече сіренька
пташина привітно,
веселку вплітає
в земну коловерть…

Побажання

Цей світ навколо – чудо із чудес,
нехай дивує вас у кожну днину
і почуття підносить до небес,
і сповнює коханням щогодини.

І палко ваше серденько болить
нехай лише від щирої любові,
і пісня не покине ні на мить,
і сни насняться тільки кольорові!
 

Розділ 4. Кураї лихоліття


Сурма

Сурма лунає ріднокраєм,
коругви тягнуться увись –
то гетьман козаків збирає
у круг звитяги як колись!

Вона голосить, зве в дорогу,
на захист рідної землі.
Не забуваймо про Сварога,
щоб не сконати у петлі!

Пліч-о-пліч станьмо, браття, сестри,
за правду й віри моноліт,
щоб Україна знов воскресла
і міцно встала із колін!

Сурма підносить Батьківщину,
шикує русичів полки
і про свободу пісня лине,
про мир і щастя, на віки!



У затінку думок

У затінку моїх думок
улітку – прохолода
і досить тепло на душі
без сонця в зимній день.
А вранці роздумів димок
у будь-яку погоду
дарує плетиво віршів
і музику пісень.

Клубочаться оті думки
під дахом капелюха,
глашатаї сумних часів,
оракули біди…
І присмак полину гіркий
посилює задуху,
від сотень тисяч голосів,
що линуть із орди.

Перед очима молода,
приваблива феміна.
Уся у білому вбранні,
від голови до п‘ят…


Усе настирніша орда,
усе непевніша хода…
Невже то Україна?!
Вже скрегіт чується мені –
сокиру гострить кат!


На день закінчення війни

Сьогодні, в день закінчення війни,
у скону день найбільшої із воєн,
перед очима Неньчині сини,
і в першу чергу – невідомий воїн.
А скільки їх, що канули в пітьму,
у бездну провалилися навіки.
Кляну війну, ту прокляту війну!
Ті горя, поту, сліз кривавих ріки…

А скільки тих, що згинули в полях
і стали українським чорноземом…
Їх кров’ю щедро зрошена земля
іде на продаж… Та уклін доземний
десяткам, сотням тисяч юнаків,
що скошені упали на півкроку,
сформованих кістлявою полків
у ці сімдесят п’ять непевних років.

Схиляю голову, та серце тисне біль
за ненароджених, убитих і померлих,
а ворог б’є і знову б’є у ціль,
та ще й з трибуни розсипає «перли»…
Ішла війна та – за життя, на смерть,
а переможці – там, на полі брані.
Терпіння чашу сповнено ущерть –
кінчать пора її, панове й пані!

Пом’янемо́ полеглих на фронтах,
невидимих, невизнаних, забутих,
за Україну хто віддав життя.
Загиблим – вічна пам’ять.
Смерть іудам!


Кінець епохи гідності?

Продати землю України –
лише частина плану юд!
Перетворити у руїну,
закабалити бідний люд
вони поставили метою,
звести державу нанівець.
Лишилось «справитись» з війною
і самостійності… кінець!



Думай

Що, знову мильна бульбашка? Пузир!
Снопи ледь-ледь тримають перевесла…
Наш човен лине у бездонний вир –
в ріці Буття ми погубили весла…

Нам двадцять дев‘ять? А чому не сто,
п‘ятсот чи не п‘ятнадцять сотень років?
Ми вишивали гладдю і хрестом
свої ікони, та чужих пророків…

Невігласів приваблює нуга,
а інші мріють знов тонути в славі.
Петрового б зірвати батога
і верхи на лозині по отаві…

Фотографи, артисти, шаурма…
Прийдешні покоління обікрали!
Тож «Думай», «Думай», «Думай» – недарма
з усіх усюд білборди нам кричали!

 


Вірус корони

Відірваний рукав чи комірець,
дірки на шта́нях, спереду, сідницях,
останнім часом – майже що взірець!
Дебільні жести, рухи, руки, лиця…

Корону носить підле і пусте,
у пазусі цеглина, навіть бита…
Коронавірус – може саме те,
щоб цей нахабний шабаш зупинити?!


Набат

Казали, що слуги народу,
а вийшло – лакузи кремля,
істоти без племені й роду…
І першою впала земля!

За нею нальоти на мову,
на армію, захисників…
Вітчизну утратити знову
є ризик, на сотні віків!



Не туди

Війну скінчити, меч уклавши в піхви,
поставило плацебо за мету
і зазирає все у вовче лігво,
все мостить Україну під Орду.

Бісівський шабаш прямо перед ґанком
святині русів – Каїна вертеп!
Врядилися вакханки в вишиванки,
а під ногами… прапор! Завтра герб?

Вагон в кущах, навколо біомаса
і на трибуні франкський мажордом…
Як не згадать великого Тараса –
ви образ Божий не скверніть багном!

Все тарабанив, аж кипіла лімфа,
по клавішам рояля згаряча…
Не в ті укласти силишся ти піхви
обрубаного, куцого меча!

Бо терміни ти явно переплутав,
ні мови ж, ні історії не вчив…
Воно несе електорату пута,
отримавши в дарунок вищий чин!



Метаморфози

Який короткий нині світ,
як мало місця розгулятись.
Минуло тільки сотню літ,
а груди давлять часу ґрати…

Як низько впали небеса,
яке повітря непрозоре,
іржею сиплеться роса
і повнить ненависті море…

Який обмежений народ,
а може то звичайне стадо
чи від природи нагород
століттями чекають чада?

Які прокурені зірки,
просякли тупістю і зиском,
бо чистоту туман липкий
єхидно поглинає блиском…

 


Повінь

У ревній повені думок
втопає смуток мій.
Над нею стелиться димок
із нездійсненних мрій
і тане в озері зі снів,
без берега і дна,
поміж затоплених човнів
і присмаку вина…

Посеред цвіту і парші
прямує все живе.
Кипить у марева ковші
жахіття вікове
і меланхолія хвилин
стікає на олтар.
Ті краплі сіє часу плин
із шепотом кіфар…

 


Долі наперекір

Не вір, не бійся, не проси,
іще живі Харибда й Сцілла.
Впродовж віків, у всі часи
змінити долю нам не сила…

Говорять, пишуть і кричать
про це і мудреці, і книги,
а жирна талану печать
лишає нас життя інтриги…

Не вір, не бійся, не проси,
хай ти один у цілім полі,
будь воїном у всі часи,
господарем хиткої долі!


Край

Ти, Бруте, другом фарбувавсь,
ба навіть родичем під час,
та рубікон здолати – зась…
І доля розділила нас.



Чи міг дивитись вірний друг,
як четверо на одного?
Як шию обвивав ланцюг,
чекав нервово – хто кого…

Я зла на тебе не держу,
але про всяк запам‘ятай:
ти перейшов свою межу
і ланцюгу тому вже – край!

Поводирі

Ідуть степами кобзарі,
ідуть стежками України,
несуть калину і барвінок
у надвечір’я, на зорі…

І пісню кожен з них несе
про горьове життя кріпацьке
і щастя січове козацьке,
яке народ ачей спасе.

Віками так собі ідуть,
у кожного в руках бандура,
а на шляху – бездушшя мури
тернисту перетнули путь…


Ідуть в прийдешнє кобзарі,
в серцях лунають кобзи струни
про нелегкий свободи трунок,
та їх ведуть… поводирі!

Роздуми старого дуба

Мабуть він проріс не в тому місці,
паростки пустив не в добрий час.
Їм не зеленіти буйнолистом,
бо не дасть весна повторно шанс…

Не змогли до ґрунту дотягтися,
прорости корінням у землі…
Тож до сонця, у небесні висі,
не зрости нащадкам на гіллі.

Бо такі закони у природи
і погода добра не для всіх.
З моря хто чекає все погоди,
пропускає уперед метких!

Дубу їм уже не підсобити,
мало часу й сили вже не ті.
Жолуді для нього – завжди діти,
але так буває у житті…
 

У Києві дощ

У Києві дощ…
З потоками залишки бруду
стікають у рів,
як піна минулого дня.
Він ревно пере́,
змиває чужинську полуду,
щоб серце Руси
лиши́ла уся чортівня.

А поряд сліди,
вкарбовані кроком героїв,
що схід бережуть
і з ним – Україну усю.
Краплини дощу
їх пестять у тому розвої.
Я Бога молю –
Помилуй, щоб ливень не вщух!

Учора жара,
а нині і стяг під ногами!..
Що далі? Либонь,
на черзі і славень, і герб…


Між голих сідниць
мелькає лукавий з рогами,
дрібний малорос,
що мріє про молот і серп.

Нещадно пече…
Посуха вбиває країну
і ша́баш її
нуртує усе день за днем
У Києві дощ!
А краще б по всій Україні…
Природа зійшлась
у двобої зі смерті вогнем!


Червоні яблука

Упали яблука червоні
на теплу землю у саду.
Не встигли підхопить долоні
красу ту стигло-молоду.
Налиті сонцем і любов‘ю
ясніють мило у траві,
а поряд, весь залитий кров‘ю,
юнак лежить… Не буревій


безжально кинув їх додолу,
а вибух міни у дворі.
Бійця лиха спіткала доля,
як тільки ранок зазорів.
Упали яблука червоні…
Життя – запекла боротьба…
Стискають автомат долоні,
а серце матері – журба.


Пам‘ятаймо

Згадаймо всіх полеглих у борні,
огні війни, жаристому горнилі.
Вітчизни вірних доньок і синів,
що вічно спочивають… у могилі.

Згадаймо всіх, хто Неньку захищав
не залишавши ворогові шансу,
як ярко вогник в їх очах блищав
і про ціну життя – найвищу таксу…

Хай завжди свічка пам‘яті горить
яскраво і нізащо не згасає.
Як пам‘ятати будем кожну мить –
тоді лише герої не вмирають!
 

Смолоскип

Пси Україну рвуть на частки,
навколо тисячі щурів,
в повітрі чорнокрилі чайки…
Та то не чайки угорі,
то ненаситні, хижі круки.
Гієн згуртовані полки
чекають зиску від розпуки,
як це було впродовж віки…

Усе тісніше їхнє коло,
рукою можна вже дістать…
А де ж славетнії соко́ли,
де соколят численна рать?
Куди поділись генерали?
Чому замовкли гетьмани́?
Усі сховались під забрала…
Для них також нема війни?!

Одна знедолена країна
та розпорошений народ…
Невже, невже таки руїна…
Невже не спекатись заброд?!


Хіба не бачить це Мазепа
і Калнишевський все ж осліп,
а Полуботок хоч від себе
не вручить старцю смолоскип?!.


Чорним по чорному

У чорнім мареві небес
чатує чорний кіт
як порожнечі вірний пес.
На сотні тисяч біт
він засіває неба синь
печаллю і свинцем.
Він чорного бездушшя син,
герой дешевих сцен.

Ступає тихо уночі,
пливе в пітьмі густій.
Зелені очі, дві свічі,
мелькають між хрестів.
На чорноземах його слід
і чорна тінь кругом.
Чорніє чорний сонця схід
воронячим крилом…


На чорній далечі полів –
чорниці чагарі.
Лише тиради чорних слів
клубочаться вгорі…
Ще Чорне море в чорний сум
підмішує блакить,
та чорний саван чорних дум
опуститься за мить…

Найбільший гріх

Усі ми грішні, кожен у своїм…
Провин завжди на душу вистачає…
У всякого дещиця є змії,
хоч яблуко і не смакує з чаєм…

У кожному з нас Авеля шматок
і Каїнове зілля не зів‘яло,
бо Аріадна згаяла моток,
залишена Тесеєм на поталу…

Гріхи навкруг, великі і малі…
Великий гріх свого любити ката.
Гріха немає більше на землі –
його за цноту ницо видавати!


Шоста зима

Ми честь свою і гідність захистили
у чотирнадцятім, із кров’ю, на снігу,
в кулак зібравши свою волю й сили.
Сьогодні нам говорять: «Ви в боргу!»

Що сталося? Куди бредеш, народе,
уперши більма в ясла, і мовчиш?!
Вже не потрібні воля і свобода?
Віддати землю під чужий леміш!.

Розпорошили ми духовні сили,
всього шість років, а яка зима…
Лукаві нас майстерно окрутили –
Ні гідності, ні честі, ні ума?!.

Сини Вітчизни

Вони розтанули за мир
і розчинилися за волю,
ступивши у бездонний вир
на соняхів донецькім полі…

Очей їх більше навесні
не ніжитиме цвіт черешні


і не почути їм пісні
ні про минуле, ні прийдешнє…

За Україну і народ
вони життя свої поклали.
Нас захищали від заброд,
щоб ми прийдешнє з вами мали!


Шлях до перемоги

Йдемо дорогами війни
яку вже сотню довгих років,
втрачаєм доньок і синів,
стікаєм кров’ю крок за кроком…

Не відпускає нас вона,
а пам’ять не дає спокою.
Війна… Триклята ця війна!
Як розпрощатися з тобою?

Як не утрапити у вир?
Де вірна в майбуття дорога?
Запам’ятаймо: справжній мир –
дає лиш справжня перемога!
 

Пан Ніхто

Не дисидент я і не політв‘язень,
за булаву гетьманську не борець,
не научився говорити в‘яззю,
іти по трупах до чужих сердець…

Не ліз на трактор взимку на Майдані,
на східнім фронті небо не тримав,
та і у складі жодного із кланів
Вітчизну на шматки не розривав.

Я пан Ніхто, шматочок чорнозему
землі дідів – полів її, ланів.
Із тих, хто щиро любить свою землю,
волошок, маків син і полинів…

Я пан Ніхто, я відголос природи,
один із сотень тисяч трударів,
питомий представник свого народу –
нащадок козаків і кобзарів.

За Кобзаря згадав я недаремно,
такого триста років не було.
Зміліло зовсім за часів буремних
святої Батьківщини джерело…



Я пан Ніхто, своєї син країни,
та чи важливі нині вік і стать…
На терезах майбутнє України –
гуртуймося за нашу долю встать!

А хто отой Ніхто, народе, люде?
Де гетьман наш, прийдешнього маяк?
Хоч підростають генії усюди,
іуд і дурнів більше… Долі знак?

Тоді не вірю я у ту планиду,
талан її невтішний і гіркий!
Невже у Україні лише гниди
чи сяють нам з небес чужі зірки?

А колективний розум де подівся?
Хоча би кілька сотень, як один!
Чи не тому Тарас наш зажурився
і всіх дотисне мудрий карантин?..

Я пан Ніхто, я син свого народу,
нам чубитися треба перестать.
Щоб захистити землю і свободу –
пора за Україну разом стать!
 

Розділ 6. З усмішкою


Зоремия

Зберу зірок у зоряне відро,
що у траву нападали за нічку.
Те кришталеве диво – у цебро
й на зоремию понесу до річки.

Помию зразу крупні і яркі,
а потім всі підряд, на перекаті,
бо мають бути чистими зірки
і неодмінно на ясу́ багаті.

На березі опісля просушу,
на вітах у заснулої маслини,
а сам мерщій додому побіжу
і величезну принесу драбину.

До Місяця приставлю, а затим
складу зорини знову у коновку,
полізу в ніч і сотворю інтим –
розвішаю їх на небеснім шовку!



Козеріг

А ти лежиш і дивишся униз,
у скелю упираючись рогами,
і цілий світ у тебе під ногами…
Увесь, лише ім‘я йому… карниз.

Над головою лиш Великий віз –
ти в вишині і море по коліна!
Ти майже Бог, а не якась людина,
і вдалині – безкрає море… кіз.


Відчуття утрати

Мудрець мені теорію повідав –
людей у світі є лише два види.
Одні на вуха нам постійно тиснуть,
все нарікають, скаржаться і киснуть…
З такими марно тратимо ми час.
Але бувають інші – мов окраса!
Вони настільки сяйвом повнять нас,
що відчуття втрачаємо ми часу!




Накрапало

Скажи мені, московський люде,
в якій це мові ще буває:
дивлюся, «крапати» є всюди,
а «крапля» – в «словарях» немає…

Хто ж вигадав те, вражий сину,
англієць, німець чи монгол,
від української краплини
укравши вам отой «глагол»?!

Усе бундючливо повчали
та губи дули всі часи,
але ніколи ви не знали
і чар краплистої роси!

Творити варто покаяння,
московська вато, східняки…
І де взяли ви, окаянні,
ті безтолкові словники?!
 

Козарлюга

Миколі Євтушенку

Це справжній запорозький козарлюга,
для нього навіть біс не рідний брат.
А слово гостре – ніби шабля друга,
його боїться ворог, зрадник, кат…

Усмішка на обличчі, пишні вуса,
а вишиванка – то фірмовий знак.
Чуприна… не густа вже і не руса,
та і без неї він таки козак.

Шевченка як читає… чи Мачулу –
мороз по шкірі, аж сльоза бринить.
У кожне серце слово його чуле
доріжку віднаходить вже за мить!

Геть-чисто лицар, друг і просвітянин,
митець: співак, художник і поет.
Упевнений, підтримають краяни,
що Євтушенко – дійсно президент!

Запал у вуйка справді молодечий,
та схильності не має до химер.
Казки юнак цей пише для малечі,
цікавий сценарист і режисер…

А знали б ви, який іще рибалка!
Коли маестро йде на карася,
ні Інна не завада, ні русалка…
Митця у цьому сутність майже вся.

Коронавірус, ця чума століття,
сум‘яття дещо вніс до наших лав,
та в серпні все ж своє сорокаліття
успішно він удруге відгуляв.

Тож привітаймо пана й ми, Миколу,
здоров‘я побажаймо і добра,
а довго не ходити щоб по колу –
за це й чайку́ вже випити пора!


Тости від козака Думи

Давайте вип‘ємо за дружбу,
її вина терпкий букет,
сердець порив, не в борг чи службу,
не з переймань про етикет.

Давайте вип‘ємо за друзів,
бо друг – то щастя у житті,
а вірний друг у виднокрузі
укаже вірний шлях тобі.


Давайте вип‘ємо за братство
студентське, воїнське, шкільне,
бо братство – справжнє то багатство.
Хай чаша ця нас не мине!

Давайте вип‘єм за коханих,
за їх палких сердець тепло,
а хто віддав коханню шану –
їм світла пам‘ять стане тлом…

Давайте вип‘ємо за пам‘ять,
у кожного своя сурма…
Найближчі завжди будуть з нами,
ми їх зустріли недарма.

Давайте вип‘ємо за долю,
її нам дав напевно Бог,
та не остання й наша воля,
що нас веде до перемог.

Давайте вип‘ємо за щастя,
за щастя жити і творить,
воно Всевишнього причастя,
його цінуймо кожну мить!

Давайте вип‘ємо за старість,
що у обличчя вже сміється.


Вона, як і батьківства радість,
на жаль, не кожному дається.

Давайте вип‘ємо за муки
і за мистецтва народини.
Про них розкажуть очі, руки…
У них народжена людина.

Давайте вип‘ємо за болі!
Вітчизна у душі болить.
Болить дітей, онуків доля
і не змовкає ні на мить.

Давайте вип‘єм за нащадків:
онуків, доньок і синів.
Хай буде в них усе в порядку.
Щасливих років їм і днів!


Деміург

Геннадію Молчанову

У Гени гени вищого ґатунку,
тож не дарма він по життю мовчун.
Збирає мовчки долі подарунки,
між власних шлях торуючи парсун.


Красуню-жінку доля дарувала
чи в долі він її відвоював.
У сина й доньку душу вони вклали
і народився мовчунів анклав!

І у житті він – невгамовний воїн,
при тому, що характером добряк.
А міномет і слово – грізна зброя,
не звик вестися з нею абияк.

Художник чи прозаїк? Те і інше.
А, може, у майбутньому й поет?
Упевнений, тихцем ночами пише
не гірший за шекспірівський сонет!

Сатири вистачає ювіляру,
дрімає в ньому й автор-драматург.
Мистецтва щедро розсіває чари,
творець він від природи, деміург!

Уже дістався шістдесятиліття,
найкращої для розквіту пори.
Нехай рясніє талану суцвіття:
пиши, малюй, окрилено твори!
 

Хто швидше

Запалав у діда хлів,
ледь старенький не зомлів,
а коли зайнявся тин
він згадав про 101.
Не пройшло і пів години
як наїхали машини,
наробили куряви,
розіслали рукави,
підключились до гідранта,
та усе змінилось раптом…

Налетіла чорна хмара
і зависла над пожаром,
пролилась шалена злива,
справжнє трапилося диво –
з неба втрутилася сила
і пожежу загасила!
В чім мораль цієї байки
і за що їй ставить лайки?
Мабуть має Божий син
також номер 101!



Все ж хто швидше? Треба, братці,
тут серйозно розібраться:
згідно відомчих вимог
за пожежників – лиш Бог!

Свічадо віків

Двійки з нулями – магія чисел,
дзеркало тисяч років.
В рік пересічної білої криси
ми на параді віків!

Відьми, мольфари, всевидяче око
людству пророчать кінець.
Спорять, віщують, торочать нівроку,
що там задумав Творець!

Тільки поету не до лицедійства,
ніби заручник душі
він не учасник бісовського дійства,
творить тихенько вірші…
 

Не аргумент

Неув’язку ув’язали
і заклали у проєкт –
помогли зі шматом сала
пару «штук» і комплімент.

Неув’язка розв’язалась,
розвалився весь проєкт –
мзду украли, з’їли сало…
Комплімент – не аргумент!



Зелень

Зелена партія, зелена…
Зелений вельми президент…
Зелені майорять знамена…
Зелено-збочений контент…

Зелений тин, зелена плісень,
зелений стьоб, зелений мох…
Зелена нудь, зелений слизень…
зелена шмаркля – янелох.



Як муха на мед

Зелена, уїдлива муха
до офісу шпарко влетіла.
Недовго літала по кругу,
на кухлик із медом присіла.

Відомо, зеленій потворі
звичайно смакує солодке.
Вона облетіла надворі
усі смітники зі слободки.

А тут цілий кухоль із медом,
такого в житті не бувало!
Ще буде й не те попереду, –
сказала, відкривши сьорбало.

На горе зеленій в кімнату
вернувся господар оселі,
узяв мухобійку плескату
й прихлопнув зажерливу зелю!

 

Не докумекають?

У нас не збільшуються ціни?
На перший погляд – не ростуть.
Але нас дурять і невпинно!
У чім тоді обману суть?

Скажу, наприклад, на гірчицю
чи хрін не виросла ціна,
але на ту ціну дещиця
гірчиці в банці – «ні хріна»!

Прошу пробачення, не хрону,
його в пакеті обмаль теж.
А грошики пливуть до схрону
й жадобі тій немає меж.

Об‘єм, вага всього змаліли,
на що ще ціни «не зросли»…
Не докумекають зебіли,
як їх зеботи «розвели»?
 

Бідолаха

Душею бідний чоловік,
бо із багатства лише гроші…
Лукавив, крав увесь свій вік,
волік ці непосильні ноші…

«Тримайте злодія!» кричав,
немає совісті і честі –
йому вдається зазвичай
на лисині настригти шерсті!

Підніме всякого на сміх,
за я́ву видає плацебо.
Він правил хоче для усіх
і тільки виключень для себе!

Шанує Бога на загал,
Христа згадає і Алаха…
Так до душі йому кагал,
що в лахах скніє бідолаха.
 


Співець всесвіту

Поезія – феєрія, стихія,
система незбагнених ординат!
Кохана вірна, мрія і… повія,
соратник, друг, товариш, просто кат…

Вона, вона, вона, вона усюди!
Кипить уява, образність, екстрим,
відступники, герої, звичні люди,
а на загал – паяц і пілігрим…

Поет – він хто, пророк
чи просто хворий?
Кумир стражденних, блазень і дивак,
бруківки шмат, що мов кришталь
прозорий.
Він подих вітру, космосу співак!


 


Розділ 6. Кришталеві катрени

Замість епіграфа

Давайте краще про бали і квіти,
не мацайте руками за живе!..
Намарно в жінці ангела будити,
як самка богомола в ній живе…

Богині

Богине, ти така як є
і тут нічого вже не вдієш –
ти любиш лиш єство своє,
кохати інших ти не вмієш…

Зневірі

Вершина підлості, єхидства і блюзнірства,
та посмішка Горгони на лиці.
Чи є межа твоєму лицемірству,
що ніж за спиною стискає у руці?!.


Зі знанням справи

Перечитав творінь твоїх сувої
уважно вдруге, за рядком рядок –
ти пропустила всіх своїх героїв
в буквальнім сенсі через передок.

Осіння злива

Осіння злива за вікном
змиває бруд сумного літа
і у омитім, чистім світі
кохання уп‘ємось вином!

Трудоголічка

Вона любила готувати
постійно, навіть уві сні,
як у дитинстві вчила мати!
Лиш у фейсбуці, на стіні…

 

«Нахабний фрукт»

У тебе цнот і досвіду немало,
та матері зразком ти не була…
Яким напоєм доньку частувала –
і наслідку такого досягла.

Немає сенсу

Якщо після роботи не до сексу
і на дружину сили вже немає
хоча вона модель і справжня «сексі» –
у шлюбі, взагалі, немає сенсу,
бо праця повністю тебе задовольняє.

Пекельний рай

Куди потрапив нині, вже й не знаю:
лунають жарти, саркастичний сміх
і янголів навколо цілі зграї,
та тільки чорні крила чому в них?!.

 

Ера зубожіння

Непросто жить за бідності межею,
до кожного підкралася сума:
у тих нема копійки за душею,
у інших, взагалі, душі нема!..

Контролер

Він контролює вся і все,
земельний, мовний рубікон,
і влади повноту несе!
Лиш віртуально – язиком…

Дочекалися

Яка стратегія, навчання де з-під палки,
де на роялі – голим, без трусів,
де президент не може без шпаргалки...
Діждалися покращення часів?!

 

Народна зима

За теплу Богу дякую погоду:
і газу менше, й харчування дрібно,
бо переважній більшості народу
«вигулювати» шуби – непотрібно!

Піррова перемога

Перемогли квартал і вулиця,
настали нині дні сумні:
все продається і купується,
а справа – лише у ціні…

Розплата

До США готують місію зебілів
назад вертати новий унітаз…
Надривно виє песик Баскервілів –
то принесли квитанцію за газ!

 

Сциклотрону

У більма вбивці глянути хотів
і, стиснувши обрізану синицю,
повипускав нахабно «беркутів»…
Тепер загиблим в очі подивися!

Така доля
(майже за Солженіциним)

Не вір, не бійся, не проси –
іще живі Харибда й Сцілла.
Як у тирана проси,
змінити долю – не під силу!

Коротко

Не буду слуху милувати
своїм окриленим рядком.
Оскільки часу малувато,
я коротенько – матюком…

 

Літературний дисбаланс

Вузька й терниста стежка на Парнас! –
подібних чув немало теревенів.
З письменниками нині дисбаланс,
бо в Спілці забагато просто членів…

Мрії і дійсність

Як важко відшукати свій едем,
серед пустот, нікчемності і пилу.
За яву часто мрію видаєм,
коли останні полишають сили.

Чи зможемо?

Дивлюсь в майбутнє України,
в густий, як молоко, туман…
Зуміли ми пройти руїну!
Чи зможемо здолать обман?

 

Розділ 7. Переспіви

Розрита могила

Моє бачення завершення незакін-ченого твору Тараса Шевченка "Розрита могила" з огляду на су-часні реалії (жирним курсивом)

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,
Панувала... Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати».

Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби-то,
(Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась).
відкрили кургани
славних прадідів великих
правнукам поганим
щиру правду про свободу,
про славу і волю,
щоб здобути для народу
нині справжню долю.
Щоб вернути в Україну
справжній дух козацтва
відродити сплюндровані
честь святу і братство,
запросити тії цноти
до рідної хати…
Годі вже їм по могилах
марно пропадати!

Чудо з чудес*

Утону у очах твоїх… Ладно?
Це для мене велике щастя!
Підійду і промовлю, – Здрастуй,
я кохаю тебе! Це складно?

Ні не складно, а дуже важко!
Вельми тяжко любити! Віриш?
Упаду як з небес пташка.
Зупинити мене встигнеш?

Як поїду далеко… Напишеш?
Хочу разом з тобою довго…
Дуже довго, навік! Розумієш?
Будь зі мною завжди. Добре?

Я відмови боюсь дуже…
Ти відмов мені, тільки мовчки,
а очима промов «любиш»,
і сльоза не зволожить очі!

Якщо ні, то молю, благаю,
не кори мене поглядом гострим,
не підштовхуй у вир, до краю,
не роби свій останній постріл…

Я кохатиму, люба, можна?
Коли навіть не можна, буду!
Прилечу будь-коли на поміч.
Ти для мене – з чудес чудо!

* Однойменного твору Міхая Емінеску.


Відмучився*

Побра́вся у недобрий час
я на початку місяця
і у полоні тім не раз
тихцем хотів повіситься.

Сімейних уникав боїв,
усе робив, що треба,
Бог молитви почув мої –
забрав жону до себе!

Не сорок днів, а сорок літ,
жили у зладі разом,
пішла вона у інший світ
без жодної образи…

Збагнути потойбіччя світ
хотів невипадково –
опісля «щастя» довгих літ
її не стріти б знову!

Пролив гірких немало сліз
од радості тієї –
боюсь, не взяв до пекла біс
покійниці моєї…

Вона, гадаю, у раю,
бо у відлунні грому –
я грізний гуркіт узнаю,
такий мені знайомий!

* Твору Роберта Бернса «Щасливий вдівець».

Легенда про старі ночви*

Жив старий зі своєю старою
біля самого синього моря,
бідували у ветхій землянці
рівно тридцять та ще і три роки…
Дід рибалив на березі днями,
а стара свою пряжу сукала.
Їм того, зазвичай, вистачало,
не померти із голоду лише.

Раз у море закинув свій невід
дід і витяг одне баговиння.
Знову сітку старий закидає –
та вертає з травою морською.
Пощастило із третьої спроби,
упіймалась малесенька рибка,
але зовсім якась незвичайна –
вся лускою горить золотою.
Стала рибка журливо благати,
діду мовою каже людською:
– Відпусти мене, старче, до моря,
дам за себе я викуп безцінний,
відкуплюсь уже чим забажаєш:
що захочеш – зроблю неодмінно.
Здивувався старий, налякався –
тридцять літ і три роки рибалив,
та від риби не чув ще і слова,
а тим паче така ось розмова…
Золоту відпустив усе ж рибку
і промовив до неї ласкаво:
– Бог з тобою, красуне луската,
відкупного твого не потрібно,
йди здорова до синього моря
і гуляй на широкім просторі!

Повернувся тоді до старої,
розповів їй про диво велике:
– Упіймалась сьогодні у невід
не проста, а із золота, рибка.
Говорила людськими словами,
повернути у море молила
і бажання здійснити у відкуп
будь-яке все мені обіцяла.
Не посмів з неї одкупу взяти,
відпустивши сердегу до моря,
поміж хвилі круті і шумливі,
у глибини до діток маленьких.
Засварила горгона старого:
– Просторіка ти, тютя, дурило,
не зумів навіть викуп узяти…
Хоч коритом у неї б розжився,
бо своє розкололося навпіл!

І побрів дід до синього моря,
бачить – котяться хвилі у берег.
Став гукати красуню лускату,
припливла та і тихо питає:
– Що хотів би ти, сивий рибалко?
Їй уклінно старий промовляє:
– Пожалій, государине-рибко,
заганьбила злостива дружина,
не дає мені люта покою –
подавай їй новісінькі ночви,
бо свої розкололись від часу.
А у відповідь рибка до діда:
– Не журися, іди собі з Богом,
своє слово я завжди тримаю –
нові ночви отримає баба.

Повернувся старий до старої –
дійсно дома вже ночви новенькі.
Але лається більше дружина:
– Просторіка ти, телепень, йолоп!
Попросив, недолугий, корито!
Чи ж багато у тому кори́сті?!
Тож негайно назад повернися,
поклонися і випроси хату –
для лускатої це небагато.
Що робити?.. Стара не дарує
і нізащо свого не полише,
вона виїсть усякому мізки
за дещицю, тим паче за хату!
І вертає старенький до моря,
з горя знову іде на розмову…

Як дістався до берега старець,
помутилося море блакитне,
хвилі стеляться прямо під ноги,
із сичанням і шумом хлюпочуть.
Став він кликати золото-рибку,
припливла та і чемно спитала:
– Що хотів ти, рибалко старенький?
Їй у відповідь дідо з поклоном:
– Пожалій, государине-рибко!
Ще сильніше стара пащекує,
не дає мені хижа спокою –
хижу, стерво старе, вимагає.
А у відповідь рибка злотава:
– Не сумуй, а прошкуй собі з Богом,
буде хата нова господині
і ворота такі ж на додачу.

Чимчикує старий до землянки,
а землянки немає і сліду –
перед ним мальовнича господа
з димарем із червоної цегли
і ворота із дощок дубових.
На причілку усілась ґаздиня
і старого чім світ проклинає:
– Просторіка, матютя, дурило…
Недалекий ти, випросив хату!
Недотепа, яких небагато…
Повернися, хвостатій вклонися –
вже селянкою бути набридло,
стовповою дворянкою хочу.

Знов на берег старий повертає,
сиву голову долу схиливши.
Море хмуриться сталі відтінком,
а до ніг йому котяться хвилі…
Погукав золоту чарівницю,
припливла та і тихо спитала:
– Що стряслося, похилий рибалко,
щось не так чи хатини замало?
Той у відповідь рибці уклінно:
– Ще сильніше лютує кобіта,
не дає бідоласі спокою –
вже набридло селянкою бути,
подавай стовбове їй дворянство.
А у відповідь золото-рибка:
– Не сумуй, повертайся із Богом.
Обіцяла і так тому бути –
хай потішить тебе господиня,
і на славу дворянствуйте разом.

Як вернувся старий до дружини,
то побачив хороми високі.
Там на ганку лютує мегера
в тілогрійці із хутра ондатри,
а на маківці кичка парчева,
а на шиї коралі і перли,
у каблучках коштовних всі пальці,
ноги взуті в червоні сап’янці.
Навкруги запопадливі слуги,
вона б’є їх, за кучері смика…
І промовив старий шанобливо:
– Добрий день, сановита дворянко!
Вдовольнила урешті ти душу?
Але гримнула лише гордячка,
слова доброго геть не сказала,
подивилася тільки з презирством
і на стайню послала старого.

Ось неділя проходить і друга,
а вона ніби з’їхала з глузду,
знову шле чоловіка до рибки:
– Відшукай-но свою вертихвістку –
вже дворянкою жити набридло,
я царицею бути бажаю,
вільно правити людом окільним
і до щастя його навертати.
Налякався старий, став благати:
– Що ти, бабо, дурману наїлась?
Говорити, ступати не вмієш,
насмішиш ціле царство та й годі.
Закипіла сердита старчиня,
і ляща відпустила старому.
– Як посмів ти перечити, смерде,
стовповій, благородній дворянці?!
Йди до моря і зви свою рибку,
а не підеш – то силою змушу.
І поплівся дідуньо до моря,
ледве-ледве волочачи ноги…


Набурмосилось море блакитне,
хвилі з гуркотом берег шпарують.
Золоту став він кликати фею.
Та приплинула, чемно питає:
– Що хотів цього разу, дідусю?
Той у відповідь рибці з поклоном:
– Вже дворянкою бабі замало,
захотіла царицею стати…
Золота йому рибка говорить:
– Не сумуй, повертайся із Богом!
Все гаразд, їй царицею бути, –
і, мелькнувши хвостом, розчинилась
поміж хвиль, в пелені шумовиння.

Як дістався додому старенький,
бачить – царські розкішні палати,
там гуляє його половина,
що царицею сіла на троні.
А дворяни з боярами служать,
наливають заморські напої;
на закуску їй пряник елітний,
навкруги неї грізна сторожа –
і сокири, й шаблі наготові…



Як побачив старий, налякався!
Поклонився властивиці в ноги
і промовив: «Добридень, царице!
Задоволена вже ти напевне?»
Навіть погляду та пожаліла:
– Геть від мене подалі! – веліла.
Налетіли бояри, дворяни
і старого у шию погнали.
На додаток у дверях сторожа
ледь не вклала сокирами в ложе,
на шматки не посікши мілкі.
А нарід над старим потішався –
істерично і довго сміявся:
– Так і треба, невдахо, тобі!
На майбутнє хай буде наука –
не мостися у сани чужі!

Тиждень, другий триває сум’яття,
але баба ще більше дуріє –
царедворцям велить чоловіка
розшукати й подати до неї.
Навіть погляду не дарувавши,
прохолодно до діда говорить:
– Повертайся і рибці вклонися,
вже не хочу царицею бути.

Володіти просторами моря
нині дуже мені закортіло.
Жити в безмірі хочу морському,
окіяну стихією править
і щоб рибка, прислуга луската,
особисто була на посилках!
Не посмів заперечити дідо,
навіть мовити слова незгоди,
а поплівся до синього моря,
золоту чарівницю шукати…

Буря хижа над морем вирує,
підіймає розбурхані хвилі,
лютовієм страшним завиває,
де вже рибка старого почує…
Та покликав свою благодарку,
припливла вона, чемно питає:
– Що потрібно тобі цього разу?
Дід у відповідь низько схилився
і промовив за мить шанобливо:
– Пожалій, государине-рибко!
Що із бабою стало, не знаю –
їй царицею бути замало,
вже до моря кортить перебратись.
Хоче жити у сині безмежжя,

окіяну стихією править,
щоб прислугою ти особисто
чатувала при ній на посилках…
Не промовила рибка і слова,
лиш плавцем по водиці плеснула
і, пірнувши у піну, миттєво
розчинилась у хвилях свинцевих.

Довго берегом дідо скитався,
міряв крайку старими ногами,
сканував океанські простори,
та на відповідь не дочекався…
Повернувся назад, до старої,
і побачив знайому землянку,
на порозі – карга у лахмітті,
перед нею ж – розколоті ночви!

P.S.
У чому суть легенди оцієї?
Вона не вельми від очей укрита:
хто не скорив таки пихи своєї –
того в житті очікує… корито.

* Твору Олександра Пушкіна «Казка про риба-ка і рибку».


Частина ІІІ. Проза життя

Парі

Андрій повертався до міста уже надвечір. За сім годин подорожі під колесами його вело-сипеда лишилося більше сотні кілометрів, хоча якість дороги була далеко не найкращого ґату-нку. Впродовж останніх кількох років він ста-рався не зраджувати своїй традиції і хоча би пару разів на місяць «пропускати соточку». Са-ме так чоловік жартівливо називав свої вело-сипедні прогулянки до найближчого обласного центру і назад.
Він традиційно полюбляв поїздки в сторо-ну Херсону, оскільки сусіди вже давно реконст-руювали свою частину дороги і це додавало позитивних емоцій від таких прогулянок. Коли нарешті вдасться вирватись до Європи, аби хоч трохи задовольнити спрагу за нормальним шосе, – розмірковував він, під’їжджаючи до закритого залізничного переїзду перед самим Миколаєвом.
Зупинився на узбіччі, перед шлагбаумом. Із протилежного боку уже зібралося кілька вантажівок. Зліва ледве сунув товарний потяг, а справа долинали характерні звуки меткої електрички, яка теж поспішала до міста.
Поряд зупинився новенький BMW X6. За кермом сидів імпозантний молодик років три-дцяти, поряд з ним – симпатична юнка з дов-гим білявим волоссям. На задньому сидінні ав-то лежав новий, ще у фабричній упаковці, кру-тий велобайк, а точніше тільки його рама з пе-редньою вилкою та рулем, бо колеса були при-лаштовані окремо, за спинками передніх си-дінь. Мабуть лише з магазину, – мимоволі май-нула думка у чоловіка, хороші велосипеди зда-вна були його слабкістю.
– А ви нє боітесь виєжать так далєко от дома на етом діназаврє? – з іронічною посміш-кою молодик зверхньо промовив до Андрія, вимкнувши запалення і прозоро натякаючи на його старенького «Туриста».
Білявка лукавенько хихикнула, явно поді-ляючи позицію свого супутника, і теж демон-стративно втупила не обтяжений інтелектом погляд у Андрієву двоколісну конячину, яка за віком була практично удвічі старшою за неї.
– Ні, – коротко відповів Андрій, оскільки під кінець досить інтенсивної подорожі йому не хотілося дарма витрачати залишки сили на пусті теревені. – Мабуть дорогий «лунохід», – все-таки не втримався він, красномовно указа-вши поглядом на заднє сидіння авто. – Нє бєспокойтєсь, дєдушка, на сотню ваших хватіт, – миттєво наніс укол жартівник. – Трі штукі зєльоних амєріканскіх презідєнтов, – просто розплився він у посмішці.
Нарешті проповз останній вагон вантаж-ного потягу, назустріч якому по розбитих сти-ках рейок залізничного переїзду своїми мета-левими каблучками вже встигла процокотіти стара електричка. Невдовзі піднявся шлагбаум і круте авто жартівника зі своєю супутницею розтануло у вечірньому мороці, наостанок ще кілька разів підморгнувши чоловікові величез-ними червоними ліхтарями. Але не минуло і тижня як ця буденна історія несподівано отри-мала продовження.

* * *
Через кілька днів Андрій на своєму «Тури-сті» зразка восьмидесятих років минулого сто-ліття заїхав до міського саду, щоб повернути знайомцеві щойно прочитану книгу. На зворо-тному шляху, прямо біля центральних воріт, довелося зупинитися аби пропустити молоду жінку, яка з дитячим візочком наближалася до єдиної відчиненої хвіртки. «Стариє знакомиє!» – почув раптом чоловік зовсім поряд і, повер-нувши голову на голос, побачив недавнього водія-жартівника. Але тепер той був уже на своєму крутому велобайку, що за тиждень лежав без коліс на задньому сидінні його шостого ікса.
– Какая встрєча! – знову фамільярно і дещо зверхньо додав байкер, навіть не привітавшись. – Ето чудо тєхніки прошлого тисячєлєтія у вас єщьо нє рассипалось? – продовжував уже відверто глузувати він.
У Андрія на обличчі з’явилась ледь помітна сумлива усмішка, яку його старі друзі прозвали філософською. Через зарості вусів і бороди розгледіти її було майже неможливо, а зараз цьому заважав ще і пронизливий погляд його сіро-голубих очей. Він без жодного слова спокійно сканував жартівника і той зрештою не витримав такої мовчазної дуелі.
– А что, может напєрєгонкі? – знову промовив молодик задерикувато, хизуючись своїм новеньким велосипедом. – Ілі слабо? – додав він, зробивши наголос на кінці останнього слова, оскільки Андрій мовчки продовжував уважно вивчати уже його велосипед.
А подивитися дійсно було на що: карбоно-ва рама, дискові гальма, взуті в мішелінівську кросову гуму легкосплавні ободи, на загал тридцять шість передач у двох крутих шімановських манетках, як гарантія широкого спектру можливостей для різних дорожніх умов. Іншими словами – останній зойк веломоди. Екіпіровка жартуна, від розцяцькованого шолома до розкішних кросівок зі світломузичною установкою, також відповідала високому статусу його ровера, а опис усіх її атрибутів і родзинок зайняв би ще не менше половини сторінки.
– Ти хочеш викликати мене на дуель? – десь майже за хвилину питанням на запитання спокійно відповів Андрій.
– А что, єсть самнєнія? – в тому ж дусі про-довжив молодик.
– А то як же, – знову спокійно, хоча і не зо-всім зрозуміло для нього, промовив чоловік. Далі з нагрудної кишені вітрівки він дістав ще один раритет, своєрідний фінський автомат Калашникова, легендарну Nokia 3310. Глянув-ши на дисплей і мовчки повернувши її назад, несподівано запитав, – Як тебе звати?
– Сєрж, – дещо розгублено відповів жартун, оскільки був упевнений у тому, що набагато старший за нього чоловік, та ще і на такому старому велосипеді, ніколи не зважиться прийняти його виклик, а тому все закінчиться лише публічним приниженням аборигена.
– І який же приз переможцю? – поцікавився той деталями пропозиції велофранта.
Серж дещо зам‘явся. Незважаючи на свою очевидну перевагу у віці, фізичному стані і тех-нічному оснащенні, він несподівано відчув якусь невпевненість і вирішив фінансово уне-можливити запропоноване самим же парі.
– Моя «беха». Сто штук баксов! – випалив він напівжартома і в самого від такої несподі-ванки серце шубовснуло аж у п‘ятки.
Хоча на той час у парку відвідувачів було достатньо, навколо запанувала цілковита тиша. Можливо то адреналін зробив свою справу і кров‘яний тиск підскочив настільки, що на якусь мить обом позакладало вуха, а можливо то їм лише здалося.
– Сто ти-сяч до-ла-ров Се-Ше-Ааа, – повіль-но повторив Серж, оскільки візаві мовчки про-довжував дивитися на нього.
Жоден м‘яз не напружився на обличчі Андрія, лише в миттєво примружених очах на долі секунди промайнув непомітний промінець. Саме на основі променів такого спектру працює рентгенівська апаратура.
– Гаразд. Я приймаю твій виклик, – уже без паузи і зовсім несподівано для ініціатора парі твердо відповів Андрій. – Оскільки я вдвічі старший за тебе, мій кінь теж годиться в дідусі твоєму жеребцеві, умови гонки викладу я, – додав він безапеляційно.
Тричі повторений займенник «я» для більш спостережливої і проникливої людини міг би дати достатньо інформації стосовно осо-бливостей характеру і досвіду суперника, але велофрант не звернув на це належної уваги.
– Давай, єслі ти нє будєш требовать сєбє какіх-лібо прєімуществ, – погодився він не без помітних вагань, спонтанно перейшовши на «ти».
– Тоді слухай умови парі, – спокійно продовжував Андрій. – Формат – марафон без обмежень у часі аж до припинення однією із сторін руху чи визнання своєї поразки, чиєїсь фізичної неможливості продовжувати гонку або втрати візуального контакту з провідником. Швидкість перегонів задається останнім. Провідник – я. Зупинки: технічного характеру тривалістю до п‘яти хвилин – на вимогу одного із учасників через кожні дві години; привали – до тридцяти хвилин через кожні шість годин, а також: на заборонний сигнал світлофора, при проколі шини чи поломці велосипеда, іншому форс-мажорі – по фактично-необхідним затратам, в т.ч. для ремонту, але не більше п‘ятнадцяти хвилин на кожен випадок, – Андрій говорив неголосно, але упевнено і чітко. Поступово очі Сержа ста-вали все більшими і більшими. – З собою можна брати без обмежень: воду, їжу, медичну та вело аптечки, інструмент, телефон, запасну і теплу одежу тощо. Користування послугами третіх осіб під час гонки забороняється. Стартуємо звідси, завтра рівно о шостій. Маршрут: Миколаїв – Дніпро – Харків – Полтава – Київ – Одеса – Миколаїв. Гадаю цього вистачить. Неявка на старт означає програш. Скасування парі чи зміна його умов можливі лише за попередньою обопільною згодою учасників. Приз переможця – сто тисяч доларів США чи підтверджений належним чином інший матеріальний актив не менше зазначеної вартості. Розрахунок безпо-середньо після закінчення гонки, – так же чітко закінчив чоловік.
Можливо очі візаві од неприхованого пер-фекціонізму Андрія і зовсім би повилазили із орбіт, якби той нарешті не зупинився. Однак з викладених умов парі жартівник не міг запере-чити жодного пункту з підстав його дискримі-нації, оскільки для цієї ситуації всі вони були абсолютно рівноправними і коректними. Тому на пропозицію чоловіка вони направилися на літню площадку кафе, що ще працювало прямо на території парку, і хвилин за двадцять уточнили деталі та оформили угоду на папері.
Спочатку писав Андрій, оскільки він був автором, а також, зважаючи на характер його діяльності, мав при собі папір і ручку. Тим ча-сом Серж заспокоївся і, розуміючи, що по всім параметрам перевага на його боці, неспішно переписав досягнуті домовленості, поставив дату і підпис, після чого суперники обмінялися документами. На перешкоді оформлення парі могло стати питання ідентифікації осіб його учасників, але обидва мали при собі банківські картки з фото.
– Дякую, – із сумливою посмішкою чемно сказав Андрій, поклавши свій екземпляр угоди до сумки. – Не спізнюйся. Чекаю не більше п’яти хвилин. Старт має відбутися за будь-якої погоди.
У відповідь Серж тільки мовчки кивнув головою. На цьому вони і роз’їхалися.

* * *
До центральних воріт міського саду Андрій під‘їхав хвилин за десять до шостої. Потрібно було ще вирішити питання з експертизою призу. Молодик із солідним рюкзаком за плечима уже чекав на нього. Наплічник чоловіка був удвічі меншим. Стримано привітавшись, вони присіли на крайню лавку. Серж витяг зі свого ранця солідний прес із десяти бандеролей по сотні стодоларових банкнот у кожній. Пересві-дчившись у наявності стандартної банківської упаковки та відповідного маркування, Андрій мовчки кивнув головою, після чого гроші подолали зворотній шлях. На запитальний погляд візаві чоловік показав кулак своєї правиці.
– Ти что, мнє угрожаєш? – недобре посміх-нувшись, Серж уже було став підійматися на ноги.
– Не нервуйся, дивись уважно, – спокійно промовив Андрій і розчепірив пальці майже у того перед носом.
Лише тоді суперник звернув увагу, що на одному з них красується масивний золотий пе-рстень із величезним діамантом овальної фор-ми. Хоча він досить добре розбирався в кошто-вностях, але таких великих і чистих камінців ще бачити не доводилось. Серж близько хвилини прискіпливо розглядав камінь, який важив щонайменше чотири карати, поступово приходячи до тями.
– І что тєпєрь, іскать ювєліра? – нарешті видавив він із себе протяжно.
– Ні, – без зайвих слів сказав Андрій і про-стягнув тому складений у кілька разів аркуш паперу.
– Что ето? – зі здивуванням запитав Серж, беручи папірець.
– Читай, – коротко, але упевнено, кинув Андрій.
Молодик розвернув аркуша і став читати експертний висновок загальновідомої ювелір-ної компанії про те, що вартість лише одного діаманта була еквівалентна ста п‘ятдесяти ти-сячам доларів США. Внизу три підписи, кругла печатка і фото прикраси, яка звабливо пускала зайчиків прямо йому в очі з середнього пальця чоловіка.
– Всьо понятно, нікакіх возраженій, – дещо збентеженим голосом знову процідив Серж. – У мєня прєдложеніє – давай аставім мої дєньгі і твой перстєнь в городє. Нє таскатца же с німі по дороге…
– Я проти! – коротко відповів Андрій, а по-бачивши подив у очах суперника, додав, – Якщо хочеш, можеш покласти свої гроші в мій наплічник. Безпосередня присутність призу, на мою думку, буде тільки додавати інтриги в процес перегонів та вносити в них живий інтерес.
Чоловік зняв перстень і, акуратно завернув його носову хустину і поклав до лівої нагрудної кишені вітрівки, після чого одів на руки шкіряні велосипедні пальчатки, ціна яких в кілька разів перевищувала вартість його велосипеда. Більше аргументів у молодика не знайшлося і обоє рушили в напрямі Баштанської траси.
У такий ранковий час транспорту було ма-ло і новоствореній мікрокоманді не склало зна-чних зусиль без пригод залишити Миколаїв.
За умовами парі Сержу потрібно було три-матися Андрія, який на власний розсуд задавав темп руху. В місті молодик рухався слідом на відстані кількох метрів, щоб не відстати на сві-тлофорі, а коли виїхали на трасу, розрив посту-пово збільшився майже на порядок.
Стояла чудова осіння погода. На півдні жо-втень для велопрогулянок чи не найкраща по-ра. Уже не жарко, але ще і не холодно. Андрій напередодні увечері подивився прогноз. За ма-ршрутом руху помірна хмарність, без опадів, незначний боковий вітерець. Схоже метеочарі-вники цього разу не помилились, кращої пого-ди годі і бажати, – відзначив він подумки.
Вчора перед сном він розмірковував над стратегією і тактикою цієї гонки, зважував на-явні плюси і мінуси. На перший погляд останніх було значно більше: молодий вік, фізичний стан, технічне оснащення – здавалось би, всі переваги на боці суперника. В той же час дещо надмірна вага, відсутність належного досвіду і манера їзди давали підстави вважати, що велоперегони – не саме сильне місце суперника. До того ж так званий «Гірняк», на якому рухався Серж, хоча і був майже останнім словом техніки, але призначався для їзди в дещо інших умовах. От ганятися з ним степами і перелісками України на своєму «Туристі» Андрій би не наважився. Але на асфальті його старичок в цій, певною мірою, авантюрі уже майже нічим тому диву не поступався.
Останньому сприяли як шосейні шини з мілким малюнком протектора, так і більший, принаймні на кілька дюймів, діаметр коліс «Туриста», що в сукупності знижувало його ко-ефіцієнт тертя при коченні. Якщо на незначних відтинках шляху це не дає помітної переваги, то на великій відстані воно може бути одним із суттєвих чинників, що впливають на загальний результат. А ще, в минулому він дещо реконструював свого коника, замінивши руль, сідло, манетки з тросиками, зірочки передач і педалі на сучасні, а рік тому – і заднє колесо. Звичайно, металева рама – це не пластикова, а дванадцять передач – не тридцять шість, але при їх умілому використанні для комфортної і динамічної їзди по трасі цього цілком вистачає. Крім того, тими байківськими наворотами ще потрібно вміти добре користуватися, оскільки коробку-автомат для нього поки що не придумали.
Переважно такими думками була зайнята голова Андрія і після виїзду на трасу. Залежно від навколишніх умов і дорожньої обстановки, він рухався з прийнятною для себе швидкістю в 15-20 кілометрів. Дотримання візуального контакту входило в обов‘язки суперника, а то-му він лише час від часу повертав голову назад. А ще Андрієві було очевидним те, що цей поєдинок триватиме не одну і не дві години, а переможе той, хто не тільки виявиться сильнішим фізично і морально, але і правильно поєднає стратегію з тактикою, зважаючи на всі фактори об‘єктивного і суб‘єктивного характеру. Можливо для виявлення переможця знадобиться цілий десяток годин, а можливо і не один. Тому, окрім візуального контролю за характером навколишньої дорожньої обстановки та поведінкою суперника, його постійна увага була зосереджена на оперативному моніторингу свого фізичного стану. Більш за все його турбувало питання, чи вистачить для перемоги трьох літрів води і п‘ятої точки опори.
Спочатку їхали мовчки. За містом Серж ві-дпустив Андрія майже на пів сотні метрів упе-ред і лише тримав у полі зору. Благо те йому вартувало мінімальних зусиль, оскільки ця ді-лянка дороги не мала крутих поворотів і пере-падів, та і транспортних засобів у попутному напрямку було мало. Як не як вихідний. Одначе відставати на більше він не наважувався, тому що суперник систематично контролював його присутність.
Менш ніж за годину Сержу набрид такий темп руху, оскільки парі могло затягнутися на-довго, а це не входило в його плани. Він був упевнений у своїй перевазі і остаточній пере-мозі, а спокуса легкої поживи у вигляді досі не-баченого призу спонукала його активніше тис-нути на педалі. Тому невдовзі він догнав Андрія і щільно сів йому на колесо, намагаючись своєю присутністю морально примусити чоловіка прискоритися. Коли ж суперник залишив той маневр поза увагою, він став намагатися досягти мети іншими зусиллями.
– Маестро, ви єщьо случайно нє уснулі? – кинув він першого камінця, знову перейшовши на «ви». Не отримавши відповіді на своє рито-ричне запитання, Серж продовжив, – Баюсь, что нас скоро будуть абганять і карови, которих во-он уже гонят на пашу.
Потім у хід пішли пропозиції на кшталт пі-дживитися прихопленою ним шоколадкою чи енергетиком, взяти на буксир та інші гострі, на його погляд, репліки, які Андрієм повністю іг-норувались. Коли ж Серж починав утрачати надію на позитивний результат і знижував інтенсивність колючого обстрілу, той час від часу кидав суху скіпку в багаття молодецького запалу у вигляді короткого запитання чи дошкульної репліки, як то: «І це все?», «Та й тільки…», «Глянь у люстерко!», «Час покаже…» тощо. Такі провокативні дії чоловіка мали відповідні наслідки і байкер ще протягом майже години старався досягнути своєї мети, але даремно.
Десь тільки перед Баштанкою він остаточ-но облишив розминати свого язика, дещо збі-льшив дистанцію і став полоскати горло з об‘ємної пластикової фляжки, яка за допомо-гою спеціальних кріплень була припасована до рами його байка. Затим у хід пішов інший до-пінг у вигляді цукерок, шоколадок, печива та подібних смаколиків.
Це добре, – мелькнуло у Андрія, коли він вкотре повернув голову назад. – Далі буде ве-селіше, – посміхнувся собі у вуса і трохи додав швидкості.
Місто Баштанку вони проїхали без пригод і у більш високому темпі. Андрій добре розумів, що систематична зміна швидкості для непідготовленої особи теж матиме свої негативні наслідки. Як би там не було, але тільки наприкінці четвертої години руху Серж озвучив вимогу про короткочасну зупинку.
– Нада атлить! – коротко долинуло до Андрія із-за спини.
– Гаразд. Через триста метрів, біля кущів, – не забарився він з відповіддю.
Зупинившись, обидва без зайвих слів за-лишили коней на узбіччі, біля дорожнього зна-ку «Ремонтні роботи», і похапцем розійшлися прилеглими заростями. Водночас Андрій нага-дав про п‘ятихвилинний ліміт і попередив, що більше чекати не буде. Рівно через п‘ять хви-лин він осідлав свого «Туриста» і браво рушив під гору. Через кілька секунд із гущавини ви-скочив і Серж, одягаючи по дорозі наплічника, хутко скочив у сідло свого байка і енергійно за-крутив педалями.
Ось тут, на підйомі, у нього перевага, – майнула думка у Андрія. – Все-таки тридцять шість передач – це не дванадцять… – і знову сумлива усмішка ковзнула по його вустах, але він упевнено додав сили, щоб не втрачати тем-пу.
Коли наприкінці шостої години руху на го-ризонті показався Новий Буг, чоловік знову почув ззаду «Абєд!» Нічого не говорячи, він звернув на узбіччя і зупинився під однією з крислатих акацій, що по обидва боки оточили дорогу в цьому місці. Невдовзі до нього підкотився і Серж. Звіривши годинники і знявши наплічники, обоє мовчки повалилися прямо на суху траву, поряд з велосипедами. У них було пів години для відпочинку, харчування і задоволення решти нагальних потреб.
Цілих тисяча і вісім сотень миттєвостей! – задоволено подумав Андрій, розкинувши ноги і руки в різні боки. Полежавши так нерухомо кілька хвилин і відчувши запах ще досить теплої у цей час південної землі, він перевернувся на бік, дістав із бокової кишені свого невеликого, акуратного ранця пластикову пляшку з мінералкою, відкрив її і ретельно прополоскав у роті, після чого проковтнув цінну вологу. Повторивши аналогічну процедуру ще кілька разів, чоловік знову ліг на спину, випростав руки вздовж тулуба і, дивлячись мовчки у майже безхмарне небо, спробував максимально розслабитися. Ще через пару хвилин, поставивши на таймері свого телефону число десять, закрив очі і подумки поринув у смарагдову глибочінь теплого моря. В цей час неподалік Серж діста-вав зі свого рюкзака якісь харчі і розкладав їх прямо на траві.
Майже через мить, як здалося Андрієві, пролунав дзвінок, сповіщаючи про закінчення відміряних десяти хвилин. Чоловік бадьоро пі-днявся на ноги, ще випив води, зробив декілька нескладних фізичних вправ для релаксації м‘язів, витер руки вологою серветкою і, діставши пару солідних бутербродів з шинкою та сиром, зручно вмостився біля стовбура дерева та заходився ретельно їх пережовувати, поступово наповнюючи організм такою необхідною йому зараз енергією і поглядаючи час від часу на годинника. Все це забрало ще близько десятка хвилин. Від погляду Андрія не сховалося, що Серж уже закінчив обід і насолоджувався гарячою кавою із пузатого термоса. Так трима-ти! – подумки привітав він його дії і поспішив у кущі, оскільки часу залишалось менше п‘яти хвилин. Повернувшись, чоловік енергійно зіб-рав свого наплічника, перевірив роботу ліхта-рика та заднього червоного маячка і секунд за десять до закінчення обумовленого часу був готовий продовжувати рух.
– Может єщьо мінут дєсять атдахньом? – уже без іронії запитав Серж, завершуючи паку-вати рюкзак, але побачивши, що Андрій стриб-нув на свого «Туриста», чимдуж одягнув того на плечі і теж пришпорив свого байка. Відтепер його категорична упевненість у своїй швидкій перемозі стала поступово блякнути, рештки бравади принишкли, а згодом і зовсім заховалися десь далеко усередині.
Далі рухалися мовчки, без пригод. Серж постійно тримався приблизно за десяток метрів позаду. Перед самою Казанкою продзвенів двогодинний сигнал таймера і Андрій зупинився уже за своєю ініціативою. Так же мовчки побігли в кущі, а затим дружно поповнили запаси вологи в організмах і за кілька хвилин уже крутили педалі в сторону Кривого Рогу. Ще через дві години, дістались перехрестя на аеропорт. Перед самим містом злагоджено, майже без відхилень, повторили процедуру попереднього сценарію, тільки вже у променях надвечірнього сонця, що починало сідати за досить високі, стрункі дерева лісового масиву.
Ще добра година пішла на переїзд Кривого Рогу. Хоча швидкість упала і Серж намагався триматися неподалік, але на одному із останніх перехресть йому все ж не вдалося встигнути за провідником, а інтенсивний рух транспорту в поперечному напрямку просто не дав йому проскочити на червоне світло. Своєчасно помітивши це, Андрій знизив швидкість майже до нуля і дав наздогнати себе супернику, наочно продемонструвавши, що інший метод вирішення парі для нього неприйнятний. Разом з тим Серж теж не залишив поза увагою цей момент і його впевненість у своїй остаточній перемозі стала ще менш категоричною і однозначною.
Виїхали за місто уже в сутінках. За об‘їзною, коли закінчилося зовнішнє електрич-не освітлення, довелося включати ліхтарі. Зу-пинилися по команді Андрія. Спереду у нього був звичайний акумуляторний ліхтарик, а по-заду – спеціальний проблисковий маячок чер-воного кольору. У Сержа все було на значно вищому рівні – і передня фара як чайне блюдце, і світломузична установка позаду солідніша. Вся процедура зайняла не більше пари хвилин, та на подальший темп руху це суттєво не вплинуло. На загал середня швидкість упала і складала в районі 10-12 кілометрів. Давалась взнаки не тільки темрява, але уже і фізична втома.
Коли приблизно за годину пролунав чер-говий зумер хронометра, обидва зупинилися як по команді десь на околиці невеликого придорожнього села. Повезло, в пару десятках метрів від дороги справа, під молодим деревом, в променях поодинокого ліхтаря ледь виднілася невелика копиця сіна, а до першої хати було метрів сто. Не змовляючись, обидва залишили своїх коней на краю кювету і подибали до стіжка.
Десь у глибині двору найближчої будівлі загавкала собака. Тут же їй відповіла інша, далі ще. Назустріч проїхала фура, друга, але інтен-сивність руху поступово падала. Хоча погода і була ще досить теплою, та лягати розпаленим на землю Андрій уже не ризикнув. Брати сіно на підстилку з копиці – теж не наважився. Він добре знав йому справжню ціну ще з дитинст-ва, коли разом із мамою граблями збирав докупи скошену батьком свіжу траву, допомагав вантажити її на гарбу та сушив удома, за городом. Затим старшокласником, нарівні з батьком, ходив уже з косою нелегкими травневими покосами та червневими отавами, а потім клав скирти. Тому, встановивши таймер мобілки на пів години, Андрій мовчки сів прямо під копицю, прихилившись до неї спиною. Серж тихо наслі-дував його приклад, більше не намагаючись жартувати чи спілкуватися.
Процедура першого привалу була відтво-рена майже дзеркально. Хіба що дрімати дове-лося сидячи і до вітру не треба було бігти далеко. Невдовзі напроти них зупинився мікроавтобус, водій якого, опустивши бокове скло, запитав, чи правильно він їде на Софіївку. Окрім того, Серж не так активно налягав на харчі, хоча пив більше. Покінчивши з термосом кави, він дістав велику пляшку «Кока-коли», що не могло не викликати посмішки у суперника, але ніч благородно закрила її собою.
А ще байкер не міг бачити дещо саркасти-чно-співчутливої усмішки Андрія, коли з метою відновити баланс вологи в організмі той широкою морською ходою пошкандибав у темряву. Стало очевидним, що навичок їзди на велосипеді у спаринг-партнера явно не вистачає, а на далекі дистанції – тим паче.
Незважаючи на свій доволі великий досвід і те, що рано вранці він обачно замінив спорти-вне сідло свого «Туриста» на більш м‘яке, про-гулянкове, дві сотні подоланих кілометрів доб-ре далися взнаки і Андрієві. Все частіше, особ-ливо на спусках і підйомах, доводилось крутити педалі прямими ногами, дозволяючи сідничним м‘язам дещо перепочити. Що робив Серж у цьому сенсі, йому не було видно, але побачене зараз із великою імовірністю давало підстави припустити – надовго того не вистачить. Це тільки додало упевненості Андрієві.
Коли пролунав сигнал таймера він рішуче піднявся для продовження подорожі, перед тим запропонувавши байкеру набрати свій номер телефону.
– Зачєм? – здивувався той.
– На той випадок, якщо ти знову не встиг-неш перескочити перехрестя на зелений сиг-нал світлофора чи подібної ситуації. Ніч уже надворі… – пояснив Андрій.
Мабуть ці аргументи виявилися досить переконливими, бо Серж відразу дістав із кишені крутих спортивних штанів такий же крутий смартфон і мовчки набрав запропонований візаві номер. З часом його впевненість у загальному успіху падала все нижче і нижче. Він уже смутно уявляв, як доторкнеться своєю п‘ятою точкою опори до сідла велосипеда, а якийсь спокусливий голос віднедавна взагалі почав тихенько нашіптувати на вухо – Ну, скажі всєго адно лишь слово і твоі мукі вміг закончатся… Тільки страх утратити своє авто, а саме під його заставу він отримав гроші для парі, ще зупи-няв його від цього кроку.
Діждавшись вхідного дзвінка, Андрій вго-лос розбірливо прочитав номер абонента і не чекаючи відповіді, скинув виклик. Далі він на-брав на таймері дві години, сховав слухавку до кишені, одягнув наплічника, включив освітлю-вальні пристрої, сів на велосипед і, не обертаю-чись назад, досить впевнено рушив у напрямку Дніпра, до якого залишалося ще більше сотні кілометрів. Обернувшись через пару хвилин по тому, за кілька десятків метрів він побачив ліхтар байкера. Гаразд, тепер вся увага уперед, мені обов‘язково потрібно протриматися до сходу сонця, – подумав він і рішуче натиснув на педалі, додаючи темпу.
Середня швидкість дещо виросла, але менш ніж за годину упала знову і складала не більше десяти кілометрів. Так ми до ранку до міста не дотягнемо, – мигнула думка. А навіщо нам Дніпро? – знову відгукнулося в голові у Андрія. Тепер уже можна зовсім не спішити. Час працював на нього. Переможе той, хто загартованіший, у кого міцніша сила волі, – знову кружляли в голові непосидющі думки.
Наступна година для Андрія показалась як на війні – за три. Все більше турбували сідничні м‘язи. Через фізичну втому починало хотітися спати. Ось тут і стали в нагоді завбачливо прихоплені пігулки глюкози та аскорбінки, які він переклав з наплічника до куртки під час другого привалу, біля стіжка. А ще досить ефективно діяли шматочки чорного шоколаду без цукру, покладені ним тоді ж до іншої кишені. В останні пів години він навіть не намагався контролювати швидкість, яка ще помітно впала. Єдиною метою було час від часу тримати в полі зору ліхтар Сержа, відстань до якого уже складала кілька сотень метрів і поступово росла. Для цього Андрієві інколи доводилось повільно розвертатися прямо посеред дороги, аби не втратити рівноваги і не упасти. Часом йому навіть здавалося, що суперник взагалі стоїть на місці.
Коли сигнал таймера сповістив про закін-чення чотирнадцятої години руху, Андрій зу-пинився на узбіччі. Небо щільно укрилося хма-рами, а тому розгледіти можна було тільки фа-ри авто, що інколи пролітали мимо, та ліхтар Сержа, коли він не ховався за поворотом доро-ги чи між складками місцевості. Проїжджих машин було небагато і, скориставшись повною темрявою, Андрій дозволив собі сходити до ві-тру прямо з уступу кювету, абсолютно не ризикуючи привернути чиюсь увагу. Потім він попив води і витяг телефон. Годинник показував 21 год. 20 хв.
Ліхтаря суперника видно не було і Андрій поволі пішов правим краєм асфальтобетонного покриття в напрямку Дніпра, тримаючи велосипед лівою рукою і залишивши ввімкнутою лише червону блимавку. Скільки так минуло часу, він не знав. Можливо десять, п‘ятнадцять чи двадцять хвилин, але точно набагато більше передбачених п‘яти. Декілька разів зупинявся і дивився вслід поодиноким зустрічним маши-нам, намагаючись у світлі їх фар розгледіти по-заду Сержа з його байком, але з того нічого не виходило. Пару раз він робив це у повній тем-ряві, сподіваючись побачити світло його доволі потужного ліхтаря, та знову безуспішно.
Андрій уже не знав, як йому краще вчини-ти. Він вкотре зупинився, дістав з кишені теле-фон і подивився на годинник. Той показував за хвилину двадцять другу, тобто з моменту останньої технічної зупинки минуло майже со-рок хвилин. Знайшовши номер Сержа, він натиснув на клавішу виклику. Слухавку ніхто не брав. Чоловік повторив виклик, але так же безуспішно, і тільки після третьої спроби він помітив силует велосипедиста, що неспішно доганяв його по крайці асфальту. Одночасно з тим до його вух долинула мелодія власного виклику зі смартфона суперника, яка через мить обірвалася. Хороше чутно, мабуть скоро піде дощ, – майнула думка. Не минуло і хвилини, як Серж зупинився біля Андрія, похитуючись ніби п‘яний.
– Що трапилось? – здивовано запитав той. – Чому без світла?
– Упав, розбив ліхтар, – стомлено, але не-сподівано уже українською, пробурмотів супе-рник. Весь його вигляд вказував на форс-мажор.
– А світломузична установка чому не пра-цює? – підозріло поцікавився Андрій, голос якого звучав значно впевненіше.
– Не знаю, не звернув уваги. Може бата-рейка сіла… – продовжував так же українською бубніти візаві.
Андрій зняв зі свого велосипеда ліхтар, увімкнув його і оглянув його колегу на байку. У того дійсно було розбите скло, а на тильній частині кисті лівої руки Сержа через розірвану рукавичку виднілися свіжі криваві подряпини.
– Давно? – кивнув на пошкодження чоло-вік.
– Може з пів години тому, – якось невпев-нено продовжував байкер і неозброєним оком було видно, що він чомусь нервується.
– Кістки цілі? – продовжував цікавитися Андрій.
– Ніби так, – знову нерішуче відповів той.
Чоловік поклав свого «Туриста» біля відкосу і з ліхтарем став обходити «Гірника». Оглянув його задній проблисковий маячок, який виявився цілим і запрацював у штатному режимі, тільки-но він натиснув на клавішу вмикача.
– Дивно… – якось задумливо промовив Ан-дрій. – А чому не зателефонував?
Серж зовсім знітився. Став говорити, що розгубився, що спочатку намагався полагодити ліхтар самотужки, потім кинувся навздогін, що дуже нервувався з приводу можливості зарахування йому технічної поразки…
– Гаразд, – зупинив його Андрій, – заспо-койся. Якщо б я хотів перемоги за технічними умовами, то міг би це зробити ще у Кривому Розі, коли ти не встиг перетнути перехрестя. Чи не так?
– Так, – мимоволі вихопилося у Сержа.
– Можеш рухатися далі? – запитав спокійно Андрій, а про себе відмітив, що його суперник насправді ніякий не байкер, а банальний байкар, і в цьому парі вже потрібно ставити крапку. Достойну, жирну крапку.
– Так, можу, – майже видавив із себе моло-дик.
– Тоді тримайся за мною на відстані кіль-кох метрів. Я буду їхати повільно. В разі чого – відразу ж гукай. Домовились?
– Так, – знову майже приречено, але досить чітко, промовив байкар. В його тоні не було і натяку на якісь жарти чи оптимізм.
Андрій підняв свого залізного коня і, від-чуваючи присмак уже недалекої перемоги, майже скочив у сідло. Він дотримувався свого слова і не збирався щосили тиснути на педалі, але і волочитися зі швидкістю пішохода наміру не мав. Так вони проїхали не менше години і подолали орієнтовно десяток кілометрів шля-ху, перш ніж до нього долинув глухий звук па-діння із синхронним зойком Сержа. Зупинив-шись майже миттєво, він побачив того розпла-станим на узбіччі дороги поряд зі своїм байком.
– Пропоную зупинитися на півгодинний відпочинок, – несподівано лібералізував свою позицію стосовно умов парі Андрій і підійшов до Сержа, який не робив жодних спроб підійня-тися.
– Я згоден, – відразу майже простогнав той, не заставляючи суперника повторювати сказане двічі.
Андрій поволі зняв наплічника і, поклавши свого «Буцефала» поряд та спустивши ноги прямо в кювет, присів поблизу. Діставши останню, майже порожню пляшку, він повільно, з невимовною насолодою зробив кілька добрих ковтків, неспішно смакуючи ними кожним окремо і всіма разом.
– В тебе є що пити? – раптом запитав він у байкаря.
– Ні, з останньою вологою я покінчив після того, як розбив ліхтар, – сумно зізнався той, опустивши очі.
Андрій уважно подивився на нього, ніби хотів щось запитати чи сказати, а потім мовчки розкрив свого наплічника, знайшов один з двох завбачливо прихоплених паперових стаканчиків, вилив до нього залишки своєї води і простягнув супернику, який продовжував лежати нерухомо. Із помітним зусиллям той підняв голову і в округлених очах байкаря чоловік побачив щире здивування. Мабуть тому ніяк не вдавалося осягнути, як цей «дєдушка», якого він ще вчора не вважав повноцінною людиною, над якою відверто потішався, навіть збиткувався, і яку збирався просто обібрати, будучи на двісті відсотків упевненим у своїй перемозі, ділиться з ним останніми краплинами своєї води, незважаючи на те, що спір остаточно не завер-шено і попереду може трапитися будь-яка не-сподіванка, навіть у разі виграшу цього дивака.
Але почуття спраги перемогло. Серж тремтячими руками взяв паперовий стаканчик і, незважаючи на коронавірусну пандемію, жадібно опорожнив його до останньої краплі. Його не зупинило навіть те, що до цього Андрій пив прямо з пляшки. Байкар поглинав ті залишки вологи сумнівного походження і стану з такою жадібністю, ніби то була джерельна роса чи вода з антарктичного льодовика, доставленого спеціально для нього прямо з Південного полюса, а її ціна складала не менше сотні баксів за пляшку.
– Що будемо робити далі? – запитав Анд-рій, піднявшись на ноги через пів години і нао-чно демонструючи свою готовність продовжу-вати гонку.
Серж сидів мовчки, опустивши голову на груди, але підійматися не поспішав, а тому чо-ловік повторив своє запитання і нагадав, що фактична відмова від продовження руху буде розцінюватися як визнання поразки зі всіма передбаченими угодою наслідками.
Тоді Серж зібрав останні зусилля, підвівся на ноги, мовчки заліз на свій байк і, зціпивши зуби, повільно поїхав у північно-східному на-прямку. Накинувши наплічника, Андрій поста-вив таймер на дві години, доволі легко сів у сі-дло і подався слідом.
– Я за тобою! – гукнув він супернику, вирі-шивши змінити тактику.
Сівши байкареві на колесо, Андрій факти-чно віддав йому роль провідника. В цій ситуації то була єдина можливість постійно тримати суперника в полі зору, а що така необхідність існувала, він уже не сумнівався. Швидкість руху коливалась в районі шести-семи кілометрів на годину і навіть пішохід міг скласти їм компанію. Андрій розумів, що разом з останніми фізичними силами противник невпинно втрачає і надію виграти парі, але робитиме все, щоб не віддати грошей. Справу буде вирішено ще до зумера таймера, – мелькнула думка. Він навіть не підозрював, як тоді помилявся.
Серж іноді майже зупинявся і тоді траєк-торія руху його байка нагадувала пологу сину-соїду. Слава Богу, що справа не доходила до сюрплясу, а то б терміново потрібно було відновлювати старі навички, – подумав Андрій, завмираючи на місці на якусь мить. Але безкінечно так продовжуватися не могло. Десь за годину, коли вони проминули досить крутий спуск і стали вибиратися на гору, приблизно в пару сотнях метрів до її вершини, байкар несвоєчасно переключився на понижену передачу і через брак сили таки зовсім зупинився, а за секунду-другу завалився на правий бік. Добре, що він упав на узбіччя, а то водій зустрічного авто із-за обмеженої видимості навряд чи зміг би своє-часно його розгледіти на швидкості.
Під‘їхавши ближче, Андрій не відмовився від нагоди спробувати відновити свої навички в трекстенді. Хоча йому і вдалося простояти на місці не більше п‘яти секунд, та для цього ви-падку то було зовсім непогано.
– Допомога потрібна? – запитав він.
– Ні, – буркнув Серж.
– Тоді підіймай свою дупу і поїхали далі, – рішуче промовив Андрій, але той і не поворух-нувся. – Якщо не можеш або не хочеш їхати, то так і скажи. Віддай гроші і розбіжімося, – не менш категорично продовжував чоловік.
Слово «гроші» магічно подіяло на суперника і той активніше став подавати ознаки життя, а за хвилину-другу піднявся, з великими зусиллями забрався на велосипед і чи не на найнижчій передачі таки посунув нагору.
Андрій знову їхав позаду. Його позиція, хо-ча це і не відповідало вимогам Правил дорож-нього руху, давала можливість досить безпечно крутити педалі з вимкненим переднім ліхтарем, який добряче вже підсів, а до ранку здох би напевно. Але цього не трапилось, бо невдовзі супротивник вибився із сил настільки, що зовсім утратив орієнтацію в просторі. Під час чергового спуску, коли швидкість суттєво збільшилась, він поступово став забирати вправо і виїхав на узбіччя. Зрозумівши, що то не для зупинки, Андрій закричав, попереджуючи про небезпеку, але було уже пізно. Фактично некерований своїм господарем байк, діставшись краю урвища, під гострим кутом з усього маху пірнув донизу. За кілька секунд, зробивши декілька кульбітів, вони приземлились на дні глибокого кювету.
Андрій загальмував так швидко, наскільки зміг, кинув на узбіччі свого «Туриста» і майже на п‘ятій точці спустився вниз. Зробити це було не дуже складно навіть в темноті, оскільки на цій ділянці дороги нещодавно скінчилась реконструкція і рівні, стрімкі, під кутом майже в сорок п‘ять градусів, схили оновлених придорожніх кюветів ще не встигли покритися заростями. Це у великій мірі спасло Сержу життя, оскільки при падінні на його шляху не трапилось нічого такого, що могло б спричинити смертельну травму.
Поверхово оглянувши візаві, який лежав вниз обличчям, не подаючи ознак життя, Анд-рій не став його чіпати, побоюючись можливої травми хребців шиї, а дістав із медичної аптеч-ки нашатирний спирт, намочив ним шматок вати і миттєво тицьнув постраждалому під ніс. Через кілька секунд молодик став приходити до тями, крутячи головою і намагаючись віль-ною рукою відвести ті пахощі подалі від себе. Іншу руку він притис до землі тулубом свого масивного тіла. Ще кілька хвилин знадобилось Сержеві для того, щоб остаточно оговтатися і зрозуміти, що з ним трапилося.
– Як ти, їхати далі зможеш? – стандартно запитав його Андрій.
– Нєт, нє магу, – майже проскиглив той знову російською. – Всьо прієхалі, больше нє магу… і нє хачу, – продовжував скиміти байкар.
– Тоді віддавай програш і відпочивай, – твердо сказав Андрій.
– А дєнєжек то нєту, – раптом єхидно зая-вив суперник і на його обличчі з‘явилася відве-рто-неприємна посмішка, яку можна було розгледіти навіть у темряві.
– Як немає? – здивувався Андрій. – А куди ж вони поділись?
– Тю-тю, патєрялісь, – в голосі суперника знову з‘явились нотки зверхності і навіть пре-зирства.
– Звідки ти знаєш? – вихопилось у Андрія, але той мовчав. – Давай гроші, а то… – не встиг він закінчити фразу.
– А то чіто? – перекривив його Серж, який уже оговтався настільки, що знову міг збитку-ватися.
– А то сам візьму, – закінчив свою погрозу Андрій і потягся рукою до рюкзака суперника.
– Нєт праблєм, – той, уже сидячи, сам зняв свого речмішка і кинув його чоловікові під но-ги. – Пажалуста!
Андрій мовчки повідкривав усі застібки і витряс уміст рюкзака на землю, прямо перед Сержем. Потім увімкнув свій ліхтарик і уважно оглянув речі. Грошей не було.
– Ну, что, убєділся?! – посмішка переможця вінчала обличчя байкаря.
Андрій без жодного звуку неспішно зібрав медичну аптечку, яка валялася поряд, поклав її до свого наплічника і, одягаючи його на ходу, повільно подряпався наверх. Вибравшись на дорогу, він повернув свого «Туриста» на сто ві-сімдесят градусів і потихеньку пішов проти ру-ху в сторону Кривого Рогу, подумки перебира-ючи в пам‘яті події останньої доби. Хвилин че-рез п‘ять він з розгону раптом скочив у сідло і невдовзі сховався у темряві. Тільки поодинокі зорі, що знову стали визирати із-за поріділого хмаровиння, могли розгледіти на його обличчі фірмову усмішку філософа.
Проїхавши так з годину, чоловік помітив попереду якийсь мікроавтобус, що чатував на узбіччі з вимкненими габаритами. Мабуть во-дій ліг відпочити, – майнула думка. – Дарма він не ввімкнув хоча б стоянкові вогні, – долучи-лась до неї друга. – Десь я бачив цього буса! – несподівано посіяла сумніви третя. Раптом йо-го увагу привернули миколаївські номери. Ще раз кинувши погляд на Mercedes Vito кольору металік сріблястий, Андрій пригадав, що бачив схожий мінівен учора на виїзді з Кривого Рогу. Так, саме такий неспішно їхав за Сержем, коли той забарився на перехресті і спішив догнати його, – виринуло з глибини пам‘яті. А ще водій такого ж бусика запитував дорогу на Софіївку, коли вони потім відпочивали під копицею. Тоді йому здалося, що то одне і те ж авто, водій якого заблукав.
Коли Андрій оминав загадковий Vito, його водійські дверцята несподівано відчинилися і з середини пролунало – Може підвезти? Не збавляючи швидкості, він мовчки проїхав мимо, але нехороші відчуття тільки посилились. При цьому складалося враження, що він уже десь чув цей голос. Заспокойся, на фоні перевтоми у тебе починаються галюцинації, – звернувся він подумки сам до себе. – Та воно й не дивно, такого фізичного і емоційного напруження протягом останніх десятка років у нього не було, – погодився знову сам з собою.
Від подальших роздумів Андрія відволік той же загадковий мінівен, який на невисокій швидкості обігнав його і зупинився за сотню метрів відразу ж за пологим правим поворотом. Так, пригоди не скінчилися, – подумав він зупинившись і, діставши із наплічника свого менш старого дванадцятизарядного друга на ім‘я «Форт», положив його до кишені спортивних штанів. Оскільки по обидва боки дороги лежали зорані поля і шанс сховатися в рідких придорожніх кущах був мінімальним, а змагатися в швидкості з авто в цій ситуації було б повним безглуздям, Андрій вирішив не уникати зустрічі. Тому не став сідати в сідло, а неспішно пішов уперед, взявши велосипед у ліву руку. Праву він лишив вільною, щоб мати можли-вість, у разі необхідності, вчасно потиснути ру-ків‘я молодшого друга.
Коли до буса залишалося кілька метрів, дверцята водія раптом відчинились і на дорогу вийшов чоловік спортивної статури, в новенькому тренувальному костюмі і кросівках. Верхня частина його обличчя ховалась у тіні полотняного капелюха, доволі масивне підборіддя від якого відділяли нахабно-рижі вуса. За долі секунди у Андрія перед очима чомусь промайнули і ланцюгова петля на шиї після випускного, і свинцева злива над Салангом, і криваві світанки Кандагару, і дерево в центрі Кабулу.
І тільки? – з певним сарказмом подумав старий шукач пригод, зупиняючись за пару кроків. – Ні, не розслабляйся, решта в салоні, – намагався тримати себе в тонусі він, а права рука уже було потяглася до кишені штанів. Ра-птом позаду, із-за повороту, на великій швид-кості вискочило легкове авто. Коли світло його фар упало на обличчя незнайомця, Андрій лед-ве не випустив з руки свого велосипеда – назу-стріч йому, сяючи усіма трьома десятками зу-бів, наближався Ярослав. Таких сюрпризів долі за останній час і пригадати важко, – знову ме-лькнуло в голові у Андрія. Схрестивши погля-ди, обидва кілька секунд стояли мовчки, а по-тім міцно обнялися. Єдиним свідком цієї, зда-валось, несподіваної зустрічі став велосипед, який сумно відпочивав на околиці асфальту, відтоді як Андрій все-таки випустив його із рук, обійнявши товариша.
– Ну, привіт, чортяко везучий! – радісно, але з якимось незрозумілим підтекстом, вигукнув Ярослав, плескаючи друга по спині.
– Пити щось є? – натомість тихо поцікавився Андрій, який ледве тримався на ногах.
– Звичайно! – схаменувся Ярослав і кинув-ся до салону авто за життєдайною вологою.
Напившись вволю і допомігши товаришеві завантажити велосипед прямо до салону, Анд-рій скинув наплічника і з неймовірним задово-ленням примостився поряд з водійським си-дінням. Через кілька секунд він відпустив свої бажання і його сонні очі сховалися за оксами-товими фіранками, а незабаром, в складі спра-вжньої команди, він мчав у південному напря-мку.
Але сюрпризи на цьому не скінчилися. Од-нак тут варто дещо повернутися назад, аби ко-ротко змалювати причини цієї, на перший пог-ляд несподіваної, зустрічі.

* * *
Стосовно парі Ярослав був у темі від само-го початку, оскільки саме він на прохання Анд-рія організував золотий перстень з діамантом і експертний висновок. Гарантією повернення коштовності був єдиний підходящий актив – власний будинок останнього, а тому він не став покладатися на волю випадку. Знаючи загальний план гонки, Ярослав вирішив інкогніто підстрахувати товариша на випадок якогось неприємного сюрпризу з боку молодого суперника чи його оточення. Для здійснення задуманого йому довелося також терміново позичати підходящий транспортний засіб, купувати нове вбрання і навіть зі старої жінчиної перуки самотужки майструвати вуса.
Наступного ранку він завчасно прибув до місця зустрічі, непомітно оглянув прилеглі ву-лиці, двічі об‘їхав навкруг парку, потайки про-бігся поміж дерев вздовж його головної алеї і, не виявивши нічого підозрілого, зайняв зручну для спостереження позицію за сотню метрів від центрального входу. З урахуванням своєї професії і досвіду роботи, це для нього не склало великих зусиль. Весь подальший супровід проходив штатно аж до другого привалу, де Андрій не зміг упізнав його у водієві мікроавтобуса, що нібито збився з дороги.
Але найцікавіше почалося далі, коли стем-ніло. Поступово відставши від провідника, Серж скористався темрявою і звернув на польову дорогу, що вела до якоїсь закинутої будівлі. Оскільки блимавка велосипеда Андрія уже заховалася за поворотом і той не міг бачи-ти цього маневру суперника, Ярослав залишив авто на трасі, а сам побіг за байкером у темря-ву.
Біля входу до старої ферми він помітив ве-лобайк молодика, а всередині – відблиски ліх-таря. Обережно зайшовши з іншого боку, через один із віконних отворів Ярослав розгледів си-лует людини, що схилилася над великою купою каміння в глибині приміщення. Несподівано до нього долинув голосний зойк і якісь звуки, схожі на падіння якогось масивного предмету. Майже одночасно з тим світло ліхтаря згасло. Почулася добірна лайка російською, яка поступово стала віддалятися в напрямку велосипеда. За кілька хвилин він помітив червоний веломаячок, що рухався уже в сторону траси. Переконавшись у тому, що Серж повернув за Андрієм, Ярослав поспішив до купи каміння і увімкнув ліхтарик свого телефону, а з‘ясувавши причину зупинки байкера, подався до мінівена для продовження супроводу. Його підозри справдились – суперник Андрія вирішив не залишати тому жодного шансу.
Обігнавши Сержа, що рухався в повній те-мряві, ризикуючи потрапити під колеса попут-ного авто, Ярослав поїхав далі і невдовзі поба-чив попереду червону блискітку Андрієвого велосипеда, який той поволі котив узбіччям. Але він не став зупинятися аби не викликати жодної підозри і дати можливість кожному учаснику цієї п‘єси довести свою партію до її завершення.
Як показав розвиток подальших подій, це йому вдалося якнайкраще.

* * *
За кілька хвилин після несподіваної для гонщика зустрічі він уже міцно спав, схиливши голову на груди, на передньому сидінні мініве-на, поряд з водієм, який з піднесеним настроєм гнав авто у напрямі Миколаєва. Ярослав пообі-цяв повернути машину власникові якомога швидше і звичці «тримати своє слово» зраджу-вати не збирався.
З першими променями сонця Андрій звич-но розплющив очі. Три години забуття для нього пролетіли як одна мить і тепер, дещо відпочивши та прийшовши до тями, він пер-шим ділом привітався з товаришем.
– Спасибі, друже, – із вдячністю в голосі і щирою посмішкою на обличчі промовив він, – а то я і до вечора мабуть би не дістався додому.
– Як парі? – натомість запитав Ярослав, однією рукою здираючи нарешті бутафорські вуса, і теж усміхнувся.
– Виграв, – коротко відповів Андрій і його посмішка тихенько сховалась десь глибоко у посивілих вусах.
– А виграш? – не вгавав друг.
Андрій непомітно дістав з кишені перс-тень, одягнув його на середній палець правиці, після чого мовчки показав кулак товаришеві, а потім зняв коштовність і простягнув йому зі словом «спасибі».
– На жаль, а може і на щастя, це все, – якось задумливо завершив поволі він.
– А що б ти робив, якби зараз прямо на до-розі знайшов сотню тонн зелені? – несподівано запитав Ярослав.
– Розділив би їх з тобою, – не роздумуючи, щиро посміхнувся другові Андрій.
– Тоді відкрий бардачок і зроби це! – майже вигукнув той і така ж щира посмішка засяяла на його обличчі.
Далеко попереду, біля самого виднокола, показались обриси рідного міста. Їх чекав но-вий день, нові справи і нові пригоди.

Гойдалка

Фантастична, із самого піднебесся, гойдал-ка звисала над велетенським обривом, що майже на півтори сотні метрів стрімко підно-сився над лиманом. По ліву від Олекси руку Бо-рисфен і Гіпаніс уже спільними зусиллями не-сли свої бірюзові води до Чорного моря, а те радо зустрічало їх з правого боку, відразу ж за островом Березань.
Несподівано десь із юності виринули ряд-ки: «Де во́ди рік Дніпра і Бугу та мо́ря чиста бі-рюза, через віки пливе фелюга – містичний ос-трів Березань…»
Олексій босими ногами упевнено стояв на ретельно витесаній невідомим майстром ши-рокій сосновій дошці і, міцно тримаючи в руках грубі льняні линви-кодоли, розгойдувався все вище і вище. Коли та величезна колиска линула вперед, він пролітав прямо над островом і подумки занурювався у смарагдові хвилі лиману, а на зворотному шляху – поринав поміж легкі хмарини, що білими лебедями пливли за вітром.
Великі голубі Олексині очі просто світили-ся радістю і майже зливалися то з прозорою бірюзою води, то з клаптиками небесної блакиті, що мелькала між невагомих хмарин. Він давно вже не відчував такої легкості. Напевне ще зі студентських років, коли після закінчення десятирічки перша хвиля юнацького кохання накрила його з головою та щодуху понесла у новий світ людських стосунків і незнайомих досі некнижкових реалій. Щира, добродушна посмішка грала на його ледь відкритих, витончених вустах під першими промінцями весняного сонця, що починали несміливо пробиватися із-за рідколісся Кінбурнської коси, над якою зі сходу нависала дивовижна багряниця.
З глибини кришталевої товщі лиману на Олексія уважно дивилися два великих смараг-ди, ніби пронизуючи його наскрізь і зазираючи в саму душу. Спочатку йому здалося, що це очі великої кішки, пуми чи пантери. Можливо до такого висновку чоловіка схиляв янтарно-жовтий відтінок тих коштовних каменів, але невдовзі біляві гребені хвиль, що нагадували елегантні русі кучері зачіски німфи чи русалки, остаточно переконали його в тому, що ці диво-очі належать людині. Молодій і красивій жінці, яка через товщу води уважно спостерігає за кожним його рухом.
Несподівано погода різко змінилася. З мо-ря налетів поривчастий вітер і за лічені хвили-ни небо затяглося важким, сірим хмаровинням. На землю спустилися сутінки і все навколо утонуло в густому мороці.
Одначе так тривало недовго. Через незна-чний відтинок часу перед очима чоловіка знову з’явилася та сама небесна гойдалка, але тепер вона уже поважно спадала поміж двох темних грозових хмар, що закривали собою майже весь небосхил. Якась невидима рука розгойдувала велетенську орелю, нижній край якої зі свистом час від часу пролітав настільки близько від голови Олекси, що груба дошка майже торкалася кінчиків його коротко стриженого волосся. Від того у чоловіка мимоволі перехоплювало подих, а коли вона в черговий раз просвистіла за кілька міліметрів від самої маківки, той мимоволі увібрав голову в плечі, ніби ухиляючись від смертоносного леза імпровізованої небесної сокири.
Саме це знаряддя середньовічної інквізиції і примусило Олексу прокинутись задовго до світання. Він широко відкрив очі і, змахнувши долонею краплини холодного поту з розпаленого чола, зупинив свій погляд на червоній плямі світлодіода електроперемикача, що ніби морський маяк у негоду невтомно вказував йому дорогу до світла.
– І отак все життя… – сумливо подумав Олекса. – Вперед-назад, вгору-вниз… Та ще й дивись, щоб голову не знесло! Такі думки ір-жею осідали в його підсвідомості і уперто гнали геть сон-дрімоту. Не в останній мірі цьому сприяли і янтарно-зелені очі незнайомки, що продовжували уважно розглядати його із загадкової товщі морських глибин.
Покрутившись у ліжку ще з пів години та зрозумівши, що вже не зможе заснути, він під-нявся, накинув халат і попрямував на терасу свого будинку над Інгулом. На небосхилі, рясно уквітчаному діамантами далеких галактик, жодної хмаринки. Місто спочивало у повній тиші. З величезного свічада ріки, по обидві сторони Аляудського півострова, на нього з цікавістю позирали близнюки як небесних світил, так і гірлянд вогнів рідного міста. На сході уквітчане коштовностями небесне шатро ледь помітно стало світлішати, ховаючи свої скарби подалі від людського ока, і у цій передранковій ідилії над Інгулом поступово починав народжувався новий, ще невідомий, день.
– Нехай він буде добрим для всіх! Без со-кир, гільйотин і подібних жахіть… – подумав Олекса і, вдихнувши кілька разів на повні груди свіжого річкового повітря та відчувши легке запаморочення в голові, попрошкував униз готувати собі ранкову каву.

Нічний візит

Доки мала стрілка годинника ледве пере-валила за дванадцяту, велика непомітно на-ближалась до розпадку циферблата. Густі суті-нки огортали кімнату. Елегантна настільна ла-мпа у вигляді лілії самотньо стояла на підві-конні і рівномірно сіяла навколо тепле світло, знімаючи напругу з очей. Ліна сиділа на ліжку, забившись у самий куток і міцно обнявши зіг-нуті в колінах свої стрункі ноги. Більше обійня-ти не було нічого і нікого. Донька уже кілька годин тихенько спала разом зі своїм татусем в сусідній кімнаті. Коти теж дрімали хто де.
Проте Ліна ніскільки не переймалася та-ким усамітненням. Це традиційно був її час. Час польоту найпотаємніших думок і найкарколо-мніших фантазій. Час самотнього комфорту і найвибагливіших ілюзій в світі її творчості. Са-ме такими пізніми вечорами, що плавно пере-тікали в ночі романтичної уяви, вона найбіль-ше любила ділитися з аркушами паперу чи ек-раном ноутбука своїми потаємними думками. А втім сьогодні чомусь не писалось, та і вчора теж…
Поклавши біляву голівку підборіддям на коліна, вона вже хвилин десять уважно дивилася на великий настінний годинник і намагалась уявити, як тече час. Намагалася уявити, звідки він береться і куди дівається, як секунди крапельками спадають у чашу людського буття і розчиняються в ньому, поступово віддаляються і стають невидимими…
Несподівано десь із глибин пам’яті вири-нуло: «Секунди падають, хвилини та роки, ле-тять в безодню як осіннє листя і зазирають в урвище зірки – їм теж не спиться в космосі ім-листім…»
Звідки це? Ліна спробувала зосередитися, наскільки це було можливо для неї у такий піз-ній час, але так і не змогла пригадати ні автора рядків, ні назви твору, ні навіть того, де і коли вона їх вперше почула чи прочитала.
Останнім часом натхнення все частіше ста-ло ігнорувати її. За пів року вона написала дуже мало. Всього кілька невеликих оповідань. Але таке траплялось і раніше. Зокрема, десять років тому, коли вона закінчила роботу над своїм першим великим твором. Тоді світ побачив «Наречену чорного ангела», її психологічний роман. Хоча насправді книга являла собою збірку із півтора десятка невеликих за об’ємом так би мовити психологічних етюдів, головними героїнями яких були жінки її віку, зовнішності і долі… Та саме за цю свою книгу молода авторка була відзначена дипломом одного з найпрес-тижніших літературних конкурсів країни.
То був її зірковий час – червона доріжка, бурхливі оплески, квіти, шампанське і… повна самотність. Від шлюбу лишилося одне попели-ще. Десятилітня донька за кількасот кілометрів на вихованні у бабусі, її матері. Викладацька робота і додаткові навантаження в пошуках засобів для існування виснажували, а поряд – жодної душі, яка б могла зрозуміти її і підтримати. Можливо саме тому Ліна протягом кількох років не змогла написати жодного рядка, хоч як не намагалась заставити себе це зробити…
Таке ж відчуття внутрішньої спустошенос-ті не полишало її уже з осені минулого року. Розуміння того, що причина криється не тільки в систематичних п’янках батька її молодшої доньки та його непоодиноких походах в пошуках нових емоцій, твердо оволоділо її свідомістю і не полишало голову кілька останніх місяців.
– Справа в тому, що тобі самій уже не ви-стачає нових вражень і свіжих емоцій, – раптом тихо долинуло до неї з протилежного кутка.
Ліна аж підхопилась від несподіванки, оскільки була переконана, що в кімнаті, окрім неї самої, немає нікого. Уважно обвівши погля-дом навколишню напівтемряву і переконав-шись, що вона тут одна-однісінька, поступово прийшла до тями. Невже це її внутрішній голос, друге я, Его, озвучило те, чого останнім часом вона не наважувалась сказати собі сама? – несподівана думка обпекла свідомість жінки.
– Так, – тихо погодилась вона, таким чином вступаючи в діалог сама з собою, – але я не зовсім це мала на увазі. Не фізичну близькість з людиною протилежної статі. Мені б цілком вистачило духовного контакту на емоційному рівні! – дещо голосніше, наскільки це було можливо, щоб не побудити сімейне оточення, продовжувала Ліна.
– Тільки не потрібно займатися самообма-ном, – знову спокійно, але досить твердо, про-мовило Его. – Себе можливо тобі і удасться на-дурити, але ж тільки не мене. Тобі потрібні щи-рі, не штучні, емоції, а без природніх вчинків їх просто не буває…
– Я можу фантазувати, писати зі слів, спо-гадів інших осіб. У мене вже є такий досвід і він виявився доволі успішним, – продовжувала Лі-на відстоювати свою позицію.
– Так, але то тільки незначний епізод. До того ж він схожий на твої власні спогади, які склали основу попередніх творів. Образ скрив-дженої долею і сильною статтю жінки, яка му-жньо долає всі життєві труднощі, давно і рете-льно виписаний тобою зі всіх боків. Він посту-пово почав набридати читачеві, – впевнено за-перечило Его, безцеремонно усівшись уже чо-мусь на її звичне робоче місце, за письмовий стіл. – Варто освіжити палітру сюжетних ліній, подумати над розширенням арсеналу засобів подання інформації, а без нових контактів тут тобі ніяк не обійтися, – спокійно стояло воно на своєму.
– Але ж у мене є Жора, наші друзі, колеги, знайомі… – ще за інерцією продовжувала опи-ратися Ліна, хоча і сама уже починала розуміти, настільки сильною була позиція її співрозмовника.
Так тривало впродовж кількох годин. На-пруга полеміки то спадала, то знову сягала свого апогею. Далеко за північ так же несподівано, як і з’явився, співбесідник залишив Ліну, непомітно розтанувши у темряві вікна. Та і нічого дивного – це ж її відображення, а вона сама послідовністю і передбачуваністю ніколи не страждала.
Уже залишившись наодинці та перебираю-чи в уяві своїх товаришів, колег і знайомих, во-на піймала себе на думці, що серед них відсутні яскраві, харизматичні постаті, які б виявились здатними зарядити її новими позитивними враженнями та емоціями. Все таке звичне і бу-денне – сумно розмірковувала вона.
Несподівано у цей хід роздумів втрутився звуковий сигнал її смартфона. Від когось на-дійшло повідомлення по «Viber» – підсвідомо відзначила Ліна. Хоча вона надавала перевагу мовчазливому «Messenger», але наважитися ві-дключити «Viber» ще не могла. Можливо все тому, що він пов’язував її з тією частиною ми-нулого, порвати з якою Ліна ще не була готова.
Поглянувши на екран гаджета, вона з по-дивом з’ясувала, що майже незнайомий колега запрошував її відвідати свій вечір української поезії, який мав розпочатися уже сьогодні в музичній вітальні одного із музеїв міста.
З Олексою письменниця познайомилася випадково. Трапилось це восени позаминулого року. Якось її подруга запропонувала відвідати творчу зустріч з тоді ще маловідомим, але досить цікавим, місцевим поетом. Інтриги додавало і те, що писати він почав досить пізно, після виходу у відставку, а до цього все своє життя займався зовсім іншою справою. Як би там не було, але інтуїція їй підказувала, що буде цікаво, і вона прийняла запрошення.
Виступ мав відбутися в кафе з красномов-ною назвою «РокХата», розташованому в центрі міста. Ліні раніше не доводилось бувати в цьому закладі і те тільки додавало інтриги. Потрапивши всередину, вона відразу звернула увагу на відповідну обстановку. Обидві зали, розташованого в підвальному приміщенні ба-гатоповерхівки, закладу були оформлені в сти-лі «Рок»: старі музичні інструменти, пластинки, артистичні аксесуари, книги та інші цікаві експонати, масивні столи і стільці, а особливо, справжнісінький кумир її дитинства – мотоцикл «Ява»!
– Мені вже тут подобається, – сказала з по-смішкою Ліна подрузі, ледве переступивши по-ріг кафе і занурюючись в його атмосферу.
Виступ Олекси загалом також справив на неї позитивне враження. Його твори були до-вершеними за формою і глибокими за змістом. Свою тонку, чуттєву лірику він декламував теж на належному рівні. Не меншу повагу у Ліни викликала принципова громадянська позиція його творів. Приємно здивувало те, що у практично російськомовному місті абсолютно всі твори звучали українською. З лірики їй найбільше запам’яталися його «Сліди на піску». Такий собі автопортрет в ретроспективі. Зокрема, у творі йшлося саме про час і його швидкоплинність в умовах всесвіту…
Ліна неспішно піднялася з ліжка і підійшла до книжкової шафи. Відкривши дверцята, свої-ми тендітними пальчиками вона стала переби-рати шеренги книжок, знайшла потрібну і по-вернулась до ліжка. То були «Срібні струни ду-ші», одна із перших поетичних збірок Олекси, яку вона отримала від нього в подарунок в кін-ці зустрічі. «З добром» – прочитала короткий як постріл дарчий напис автора у верхньому лівому куті титульної сторінки.
– Не густо, – подумала вона, роздивляю-чись рівний і досить симпатичний почерк.
Прилігши головою на подушку, Ліна на-вмання відкрила книгу і несподівано побачила продовження теми, яка останні кілька годин крутилась в її голові:
В морське свічадо сонце зазирає,
промінням сипле по хисткій воді.
Світило з днем новим усіх вітає,
своїй радіє вроді молодій.
На п’ятому мільярді власних років
під ноги світоч стелить оксамит
котромусь диваку, життя якого
у вимірах зірок одна лиш мить…
– Як же це звучить в унісон з її думками, що не дають їй спокою останнім часом! – констатувала молода жінка і знову поринула в коловерть часоплину:
По крайці моря, лінії прибою,
піщаним берегом удаль іде юнак.
У постаті знайоме щось до болю,
вже зустрічався десь той одинак…
– За останній час Олекса зробив великий крок уперед, – подумала вона, знову мимоволі зробивши зупинку так і не закінчивши читати вірш. – Так, саме щось до болю знайоме, як об-раз зі снів юної пори…
– Тепер його твори користуються досить широкою популярністю як в місті, так і далеко за його межами. Особливо громадянська ліри-ка, – продовжувала розмірковувати Ліна. – В той же час чудовою лірикою поета захоплю-ються переважно жінки. Цьому не в останню чергу сприяли не тільки потужні концертні програми перед різними аудиторіями міста та в мережі Інтернету, але і його активна проукраїнська громадянська позиція. Можливо це саме те, що мені зараз потрібно! – несподівано сяйнула думка у Ліни і вона ще раз прочитала запрошення.
– А досить поважна різниця у віці? – рап-том нагадало про себе її Его, що знову з’явилося з нізвідки.
– Це не головне, – вельми категорично від-повіла Ліна пошепки. – Тим більше, що він ви-глядає значно молодшим свого віку. Та і мені уже далеко не вісімнадцять…
– Не скажи, – не здавалося Его, – можливо невдовзі тобі доведеться згадати відоме прис-лів’я про те, що в сорок п’ять баба ягідка…
– Що буде згодом, не знає ніхто! – знову тихо, але досить категорично, перебила його жінка.
Можливо та упевненість спиралась на кі-лька випадкових зустрічей з Олексою, які мали місце за останній рік під час різного роду твор-чих заходів, і тільки посилили загальне приєм-не враження. Як би там не було, вона подякува-ла за запрошення і написала, що буде обов’язково. Потім поклала книгу під подушку, виключила смартфон, потушила світло і золо-тою рибкою пірнула під ковдру. Солодкий сон не заставив довго чекати на себе.

Зустріч

До початку вечора української поезії зали-шалося п’ять хвилин. Гості стали підходити ак-тивніше. Музична вітальня одного з централь-них музеїв міста була майже заповнена. Олекса намагався приділити увагу кожному із запро-шених – зустрічав, проводив до вільних місць, допомагав присісти.
Невдовзі підійшла і Ліна. Вона мала непе-ревершений вигляд: світло-бежеве демісезонне пальто гармоніювало з волоссям кольору спілої пшениці, елегантні окуляри в темній пластиковій оправі вигідно підкреслювали великі янтарно-лазурові очі, додаючи їй привабливості і загадковості.
– Я маю для вас сюрприз, – таємниче про-мовила молода жінка, тримаючи в руках неве-ликий пакунок і пильно вдивляючись йому прямо в очі.
– Мені дуже приємно вас бачити, – промо-вив Олекса, не витримавши її пронизливого погляду і мимоволі опустивши долу свої очі. – У мене теж є для вас невеликий подарунок, але пропоную питання обміну ними залишити на опісля, – тихо продовжував він, проводячи жінку до заздалегідь зарезервованого для неї місця.
– Добре, – з якоюсь теплотою і загадковіс-тю в голосі погодилась вона і невимушено присіла на запропонований поетом стілець майже в центрі зали.
Подальша коловерть примусила Олексу на певний час відволіктися від думок про Ліну і зосередитися на технічних питаннях творчої зустрічі.

Незважаючи на деякі вади організаційного характеру, виступ пройшов досить успішно, хоча спочатку йому ніяк не вдавалося подолати хвилювання. То десь не вистачило повітря щоб розставити акценти або чітко закінчити фразу, то голос зрадливо зривався в найвідповідальнішу мить… Тільки після кількох прочитаних творів усе стало, так би мовити, на свої місця. Він поступово налагодив візуальний контакт із аудиторією, яка після виконання кожного твору відповідала гучними оплесками.
Лише одне довго не вдавалося – хоча б на кілька секунд зупинити погляд на Ліні, а тим більше глянути їй у вічі. «Чому?» – крутилося в голові запитання, але відповіді у нього не було. Навпаки, поступово воно виокремилося у Олексиній підсвідомості і почало жити своїм самостійним життям.

Дізнавшись сьогодні вночі, що Ліна прийн-яла його запрошення, Олекса в останню мить вніс до сценарію творчої зустрічі невелику ко-рективу. Він уже знав, що їй подобались його «Сліди на піску», а тому просто не зміг утриматися від спокуси включити цей вірш до програми.
В завершальній стадії виступу, коли поет перейшов до декламації «Слідів…», все зміни-лося якось ніби само собою. Через прочинену квартирку до музичної вітальні мовби залетів казковий мольфар і після помаху ним чарівною паличкою невидимий бар’єр раптом зник. Читаючи останні катрени, Олекса спрямував свій погляд туди, де сиділа вона.
– Дивак радіє сонцю ніби чуду, мереживу із піни та води, що веселково виграє повсюди і тихо злизує залишені сліди… – мелодійно і в той же час проникливо на всю залу звучав го-лос поета.
Ліна сиділа спокійно, поклавши ногу на ногу, і уважно дивилася прямо йому в очі. Їх погляди перетнулись, змішались і закружляли над головами присутніх. Скориставшись апло-дисментами, обоє декілька секунд візуально поглинали один одного.
– Тільки для тебе! – говорив погляд Олек-си.
– Я знаю! – вдячно відповідала йому Ліна.
Дякувати Богу, що все те залишилося поза увагою слухачів і ледь помітна ніяковість Олекси по закінченні останнього рядка утонула в емоційних оплесках вибагливої публіки. Аналогічна доля спіткала і решту заключних творів.

Офіційна і неформальна процедура приві-тань Олекси колегами, однодумцями і просто пошановувачами його таланту дещо затягува-лася. Звучали привітання в прозі і віршах, щирі і не дуже. В очах декого навіть проблискувала не зовсім прихована заздрість чи роздратуван-ня – це ж потрібно, ще пару-трійку років тому про такого поета в місті не знав ніхто!
Він приймав поздоровлення, дякував за квіти і поетичні експромти, привітно посміхав-ся, але з нетерпінням чекав, коли все це скін-читься. А ще йому не давало спокою питання, як розпрощатися зі всіма і не втратити можли-вість залишитися з Ліною наодинці.
Певно мольфар-чарівник продовжував опікуватись подальшим розвитком подій, бо все владналось якось само собою. Після фотосесії і обміну першими враженнями від зустрічі натовп непомітно розтанув.
Мовби за помахом чарівної палички Олекса з Ліною залишились біля гардеробу тільки удвох.
– Це вам обіцяний мною сюрприз, – тихо, але підкреслено чуттєво, промовила вона, про-стягнувши невеликий пакунок. – Моя друга книга, – додала жінка.
– Чемно дякую, а мій подарунок залишився в автомобілі, – ще тихіше сказав Олекса, допоміг одягнути пальто і запросив її до виходу з музею.
На його щастя вулиця теж виявилася по-рожньою. Взявши із салону авто свою останню поетичну збірку, Олекса дещо знітився. Потріб-но було б підписати книгу, але як це зробити стоячи. Та й коліно чи капот його авто теж не спасали ситуацію.
– Як ви дивитеся на те, що випити по чашці кави? – несподівано для самого себе знайшовся він.
– Із задоволенням, – відповіла привітно Ліна.
– Якщо не заперечуєте, тут за рогом є за-тишна кав’ярня…
– Жодних заперечень, – посміхнулась вона, не дочекавшись завершення фрази, і обоє поволі рушили у вказаному Олексою напрямку.
У невеликому, затишному приміщенні кав’ярні в цей передвечірній час відвідувачів майже не було. Вони без жодних проблем обра-ли вільний столик біля вікна. Питання вибору напоїв, оскільки обоє приїхали на авто, теж спростилося до мінімуму.
– Чай. Зелений чай з жасмином, – відповіла досить категорично Ліна, прочитавши запи-тання в очах Олекси. – Надмірна вага. В моєму віці суворе дотримання режиму конче необхід-не, – не без кокетства продовжувала вона.
Дещо оговтавшись від здивування, Олекса замовив великий глиняний чайник фірмового гарячого зеленого напою з журавлиною та шматочками яблука і піцу, хоча з самого ранку йому теж чомусь не хотілося їсти.
– Все-таки хвилювання дається взнаки, – подумав він, обережно поглядаючи на жінку. – Це наслідок сьогоднішнього виступу в клубі і всього, що з ним пов’язано, чи першої зустрічі з Ліною наодинці? – продовжував розмірковувати чоловік, чекаючи подальшого розвитку подій.
За столиком вони просиділи не більше го-дини. Посмакували чаєм, не залишили поза увагою і піцу, хоча до кави справа так і не дійш-ла. Розмова точилася навколо нинішнього ви-ступу, творчих планів обох, останніх новин у літературному світі міста… Як говориться, «ні про що». При цьому Ліна загадково посміхалась і уважно дивилась своїми зелено-жовтими блюдцями прямо Олексієві в очі. Він же, щоразу відводячи погляд, ловив себе на думці про те, що чи не вперше у своєму некороткому житті не може витримати погляд співбесідниці. А ще його не полишало відчуття, що він уже десь бачив ці глибокі янтарно-лазурові очі, хоча ніяк не міг пригадати, де саме і коли.
Можливо їх перша зустріч так би і закінчи-лась нічим, якби не одне але.

– Щиро вдячний Вам за те, що відгукнули-ся на запрошення і прикрасили своєю присут-ністю мій виступ, – промовив Олекса, провівши жінку до її автомашини. – Вибачте за недостат-ній рівень підготовки і певне хвилювання…
– Ну що ви?! – лагідно зупинила Олексу Лі-на знову. – Навпаки, все було просто чудово. Я отримала величезне задоволення від вас і ва-шої поезії!
Вона подала йому на прощання свою мале-ньку руку. Чоловік, легенько стиснувши її тен-дітні пальці і завагавшись на одну лише мить, так і не поспів піднести їх до своїх вуст. Жінка раптом хутко піднялася навшпиньки і ніжно поцілувала його в щоку.
Від такої несподіванки Олекса навіть не встиг злякатися. Миттєвий дотик ніжних Ліни-них губ, враз нагадав йому події сорокарічної давнини. То був своєрідний гейзер із полум’я та іскор потужністю в кілька десятків тисяч вольт, який несамовитим вогнеграєм ударив майже з-під ніг новоспеченого студента юрфаку університету південної Пальміри, загрожуючи спопелити все живе в радіусі кількох метрів навколо…
Цей невинний, на перший погляд, поцілу-нок ніби блискавиця за якісь частки секунди пронизав Олексу наскрізь, проткнувши його як ніж масло від голови до ніг, затьмаривши на якийсь час розум і паралізувавши його волю. Він не знайшов нічого кращого ніж побажати Ліні гарного вечора, розвернутися на сто вісім-десят градусів і попрямувати до своєї машини. При цьому легке запаморочення в голові пере-слідувало письменника аж до самого авто, що було припарковане в кількох десятках метрів.
Тільки коли Олекса сів за кермо і запустив двигун, туман поступово став розвіюватися. Рушив не озираючись, але дорогою додому ще не міг повірити в те, що відбулося. В той неспо-діваний для нього поцілунок, що блискавицею прошив його серце і, прийнявши форму остан-нього, заходився поступово розтоплювати в ньому багаторічний лід. При цьому він боявся зізнатися навіть собі, що майже втік з місця по-дії!
Що ж так налякало його? Людину, яка уже прожила більшу половину свого життя і на своєму шляху бачила майже все! Людину, яка не один раз дивилась у вічі смерті в буквальному сенсі цих слів і не відводила погляду. Останній, в поєднанні з аналітичним складом розуму, був основним інструментом її професії і вивів на чисту воду сотні і тисячі злочинців. Людину, яка мала справу з добрим десятком дівчат і жінок, в т.ч. старших за Ліну віком і з більшим життєвим досвідом.
Дорогою додому, Олекса не міг дати собі чітких відповідей на ці запитання. Він розумів тільки одне, щось змінилось у його спокійному, розміреному останнім часом житті і беззаперечною причиною тому є ця заміжня, як він тоді вважав, досить молода жінка. Також він віддавав собі звіт у тому, що це суперечить і його принципам – не мати стосунків із сімейними, і сформованій за останні роки позиції – не мати особистих стосунків із жінками взагалі. Але відчуття того дотику ніжних губ Ліни уже не полишало його на рівні підсвідомості, як він не намагався заспокоїтися і повернути свій стан у вже звичне русло.
Діставшись додому, Олекса залишив авто під навісом і, взявши подарунок Ліни, пішов до будинку. Їсти не хотілося. Знявши верхній одяг, він зайшов до вітальні, де зручно умостився в кріслі біля каміну і відкрив пакунок. Це була друга книга Ліни під назвою «Психологія жіночої помсти». На першій сторінці рукою авторки акуратно було виведено: «Дорогому пану Олексі! Для пізнання жіночої душі та для натхнення. Щиро Ваша – Ліна. 23.02.2020».
Заглибившись з головою у спомини і роз-думи, Олекса не помітив як стемніло. Відблиски вогню з каміну грали в його очах, які дивилися кудись в невідомість. Він не знав, скільки так минуло часу, але його повернув до дійсності сигнал телефону. Надійшло повідомлення від Ліни.
– Дякую за чудовий вечір, гарну розмову і мій романтичний настрій. Такого букету емо-цій у мене давно не було! – озвалася вона пер-шою. – Ви людина непересічна, з неприхованою харизмою, тонкий лірик… – писала далі. – Чого там душею кривити, я люблю ваші поезії, вони мене чіпляють за живе, інколи – за відмерле… То торкаються якоїсь особливої струни, а то тієї – що уже давно порвалась (бачу стала говорити віршами). У нас, прозаїків, все просто… Для запрошення потрібно – запрошення. Обхо-димося без червоної доріжки і без «червоної шапочки», як говорила моя бабця…
– Я теж щиро вдячний Вам за підтримку, подарунок і тепле спілкування! У мене аналогі-чний емоційний стан, – відповів Олекса.
Він не міг заснути ще кілька годин, подум-ки перебираючи уже в постелі деталі не стільки свого виступу, скільки подальшої зустрічі з Ліною. Тільки під ранок йому нарешті вдалося згадати, де і коли він бачив ті янтарно-лазурові очі…

Політ

– Коханий, я вже готова злетіти до самих небес, – тихо прошепотіла Ліна майже на вухо Олексі, ніби це хтось міг почути. В будинку во-ни були тільки удвох. – Хочу зробити це з то-бою разом, – уточнила вона, мило посміхнув-шись.
– Не стримуй своїх почуттів, люба, – при-страсно поцілувавши Ліну, відповів чуттєво Олекса. – Я приєднаюсь до тебе під час наступ-ного польоту. Часу в нас ще достатньо.
Вона закрила очі і, відпустивши свідомість, поринула в улюблений світ своїх ілюзій, які тепер нарешті органічно поєднувалися з приємністю фізичних відчуттів. Яскравість і багатовимірність цього польоту не могла зрівнятися ні з чим.
– Я навіть не пам’ятаю, коли я так забува-лася раніше, – мимоволі промайнула у неї дум-ка. – Це просто райська насолода.
– Та чи й було тобі раніше так добре взага-лі, – несподівано до її свідомості долинув голос власного Его.
Його поява була такою несподіваною і та-кою своєчасною, що Ліну аж кинуло в холодний піт. А чи контролювала вона себе? – пронизала її думка. – Під час польоту до зірок вона ж могла називати капітана космольоту Жорою чи ім’ям будь-кого із попередніх партнерів її непоодиноких експедицій… Прийшовши трохи до тями і, не припиняючи процесу польоту та балансуючи уже на меншій висоті, вона вирішила потихеньку прояснити ситуацію.
– Ти неперевершений, коханий, – знову Лі-на лукаво прошепотіла на саме вухо Олекси. – Я тут нічого такого собі не дозволяла? – крадь-кома поцікавилась вона.
– Якого такого? – здивувався чоловік.
– Ну, чогось зайвого, – уже прощебетала жінка і полум’яним поцілунком знову потягла капітана зорельота за собою в круте піке.
– Все було чудово! А ти як? – в свою чергу поцікавився Олекса невдовзі.
– Я просто в захваті від тебе! – вона досить вправно звільнилась від його обіймів і енергій-ним рухом уклала капітана зорельота горілиць на подушку, опинившись зверху. – А тепер розслабся і не сіпайся, – якось несподівано просто і зрозуміло промовила вона, що тому не залишилось нічого іншого, як підкоритися наказу, здавалось би на перший погляд, простого члена екіпажу.
Хоча подальший політ продовжувався уже і не в режимі вищого пілотажу, але через кілька хвилин шугання просторами далекого і близького космосу капітан зрозумів, якщо так триватиме і далі, то йому теж доведеться злітати самостійно… Оскільки морально він ще не був готовий до такого формату завершення польоту, то енергійним порухом рук підняв астронавтку до рівня своїх очей.
– Я уже не міг стримуватися, – дещо збен-тежено зізнався він.
– А навіщо… – з милою посмішкою швидше відповіла ніж запитала Ліна. – Я хочу спробувати твоє кохання на смак, – невимушено продовжувала вона.
– Вибач, люба, але до такого розвитку по-дій я ще не готовий, – дещо розгублено відпо-вів Олекса, таким чином відтерміновуючи од-ноосібний зліт та ще й не в зовсім звичний для себе спосіб.
Але то було не надовго, бо космічні почут-тя обох скоро знову взяли верх над певними незвичностями адаптації новоствореної зоря-ної команди і невдовзі їх міжгалактичний ко-рабель уже всім складом полинув до Альфи Центавра, яка ближче за всіх палала над голо-вою і вабила у солодкі простори такого омрія-ного космосу.
Коли знетомлена зльотами-посадками Лі-на під ранок все-таки заснула, поклавши свою біляву голівку прямо на плече Олекси, він ще довго не міг склепити очі. Спочатку розмірко-вував над тим, що між ними сталося: що, не-зважаючи на такий тривалий період усаміт-нення, він нічого не забув і залишився повно-цінним мужчиною; що близькість з представ-ницею протилежної статі знову стала приноси-ти йому насолоду. В той же час йому не давала спокою інша думка. Та фізіологічне задоволен-ня, яке дарувала йому Ліна як жінка, все-таки не могло зрівнятися з насолодою, яку він отри-мував від спілкування з нею як з людиною, схожою з ним за ментальністю… Таке з ним сталося вперше в житті. Що це, уже вік чи щось інше – ще довго сушив голову Олекса. Зрештою, так і не змігши прийти до якогось певного висновку, він заснув майже на світанку.
 

Сіті

Давним-давно біля самого синього моря жив один юнак на ім’я Петро. Його батько, діди і прадіди були рибалками. Іще змалечку, як і майже всі чоловіки їх селища, він ходив зі ста-ршими у море на риболовлю. То було чи не єдине джерело існування для родини. Із часом його син, а потім і два онуки, теж не зрадили сімейним традиціям і разом з ним майже поло-вину всього часу проводили в морі.
Згодом Петро став прадідом. Все важче йо-му було змагатися з крутими солоними хвиля-ми і пронизливим вітром. Руки поступово втрачали ту силу, що з легкістю дозволяла утягувати до човна багатопудові мокрі сіті разом із багатим уловом чи під час танцю тримати в кожній по гарній дівці.
Оскільки старий рибалка не звик довго си-діти без діла, то заходився потихеньку віднов-лювати навички плетіння сіток. Цьому ще у да-лекому дитинстві учив його дід Михайло, коли у свій час перестав ходити у море. Через кілька місяців наполегливої праці дід Петро не тільки згадав основні хитрощі сіткоплетіння, але і став це робити настільки вправно, що за день з його рук виходило вже по кілька метрів добро-тної сіті вічка середнього розміру. Згодом він почав плести і на замовлення, а ще через кілька років ця робота стала приносити сім’ї прибутки, які за своїми розмірами майже не поступалися доходам з риболовлі.
Але життя знову внесло свої корективи. Дрібне рибальство поступово стало занепадати через неконтрольований рибний промисел, як говорять останнім часом, великих операторів та всезростаючого забруднення моря наслідками технічного прогресу. Так поступово дідове плетиво вийшло на перше місце в формуванні сімейного бюджету.
Одначе і це відносне благополуччя тривало недовго. Всі карти старому сплутала, як він полюбляв казати, велика китайська економічна революція. Виробництво дешевих китайських сітей, як і всього іншого ширпотребу, на початку третього тисячоліття набрало таких стрімких темпів, що дідів бізнес неухильно став занепадати, а останнім часом майже зазнав банкрутства. Хоча заморські сіті були неякісними і служили в кілька разів менше, але через брак коштів навколишні рибалки часто вимушені були надавати перевагу більш дешевому продукту китайської революції.
Засумував дід Петро, бо на горищі у нього зібралась уже не одна сотня метрів нереалізо-ваної сітки, а грошей на купівлю ниток, шнура, свинцю та поплавків хронічно не вистачало. Та одного разу вихід зі скрути прийшов звідти, звідки його ніхто і не очікував.
Якось по обіді він сидів на березі моря, зві-сивши ноги вниз зі скелястого обриву, і вдив-лявся в синю далечінь. Стояв мертвий штиль і старий, затягуючись самосадом, із задоволен-ням пускав кільця густого диму в морський безмір. Останні кілька десятків років він наби-вав свою стару рибацьку люльку лише тютю-ном, який традиційно вирощував у себе на го-роді. Всупереч спеці, старий почувався добре. Цьому не в останній мірі сприяв його великий морський досвід стосунків із пекучим півден-ним світилом.
Раптом із-за спини стали долинати звуки чиїхось кроків, а через хвилину дід почув зичне «Добрий день». Повернувши голову, він побачив стрункого, елегантно одягненого, молодика років тридцяти. Незважаючи на таку жару, на ньому був легкий літній костюм кремового кольору, білосніжна сорочка, бежеві краватка, пояс і модельні черевики з крокодилячої шкіри різних відтінків. Та, очевидно, що головною родзинкою вбрання незнайомця був елегантний світло-брунатний капелюх з широкими крисами, який у таку неймовірну спеку, очевидно, виконував роль літньої парасольки.
Вартість лише цього бриля в рази переви-щує ціну моєї сітки середнього розміру, – ми-моволі мелькнула думка в дідовій голові, – а за одіж цього ферта можна купити потримане ім-портне авто в непоганому стані. Протягом всього свого життя йому тільки одного разу довелося бачити щось подібне. То було майже півсторіччя тому, коли на сцені обласного па-лацу культури він разом з іншими передовика-ми області отримував з рук першого секретаря обкому партії орден трудового червоного пра-пора, – промелькнуло в голові у старого.
В той же час молодий франт без жодного слова продовжував уважно дивився на діда зверху вниз з-під широко поля свого елітного капелюха, ніби подумки окреслював черговий бізнесплан. Об‘єктиви його пронизливих відео-камер-очей, що відсвічували фіолетовим відб-лиском лінз, були сфокусовані на старому, де-тально скануючи його зовнішність. Масним по-глядом незнайомець майже хвилину блукав поверхнею діда, оглядаючи його від підошов стоптаних парусинових черевиків до старень-кого солом’яного бриля, заклеєного в кількох місцях прозорим скотчем.
– Добрий, якщо не жартуєте, – нарешті від-повів дід Петро і знову втупив свої побляклі з часом очі в бірюзу південного моря.
– Ні, жодних жартів. Я до вас в нагальній справі, – жваво защебетав молодик. – Маю честь репрезентувати себе – Жорж, технічний директор вокально-інструментального гурту «Співочі бікіні». Прибув зі столиці. Зараз ми за-кінчуємо підготовку нової концертної програ-ми для гастролей країною і близьким зарубіж-жям, яка буде називатися «Візьми мене…» – не-сподівано він зупинився від крику чайки, що пролетіла над самісінькою його головою. Вона шугонула так близько, що краєм крила мало не збила з незнайомця дорогого капелюха, – «…у-у-у синю даль», – закінчив той дещо збентежено, невдовзі прийшовши до тями.
Хоча дід і не зрозумів ні назви гурту, ні хто, кого і куди повинен був узяти, але уточнювати всі ті делікатні моменти в молодика не став.
– Даруйте, чим же я можу вам допомогти? – лише і вимовив він здивовано.
– Справа в тому, що мені рекомендували вас, як відомого майстра сіткоплетіння, – про-довжував Жорж, завбачливо тримаючи свого шикарного бриля уже в руках.
– Ви що, під час гастролей збираєтеся ло-вити рибу? – запитав дід з легкою лукавою усмішкою, що ледве показалася з-під довгих сивих вусів старого.
– Ну-у, можна сказати і так… – щедро вкри-те ластовинням обличчя молодика прямо роз-пливлося в солодкуватій посмішці. – Вчора мо-дельєр групи вкотре забракував партію матеріалу для виготовлення нових костюмів солісткам ансамблю через низьку якість китайської сировини.
– Але я не торгую тканиною… – дещо збен-тежено намагався донести свою думку дід Пет-ро. – Я плету і продаю риболовні сіті…
– Це саме те, що мені потрібно! – аж підско-чив Жорж, плеснувши однією рукою себе по ляшці і не даючи старому закінчити думку. В іншій він продовжував тримати капелюха, не наважуючись знову одягти його на голову, оскільки чайки не переставали розсікати гаря-че повітря навколо своїми гострими крильми.
– Все одно не розумію вас, – від здивування очі старого помітно округлилися, а люлька мало не випала із рота.
– Ну, це зовсім просто, – захоплено продо-вжував далі технічний директор. – З метою до-сягнення максимального ефекту концертні ко-стюми молодих солісток ансамблю, трусики і ліфчики, було вирішено пошити зі звичайної риболовної сітки. Так би мовити, маркетинго-вий хід! – зі знанням справи знову посміхнувся прибулець.
Почувши це, дід Петро так і не зміг повніс-тю скрити своє здивування. Якщо його роззяп-лений рот хоч якось загубився між пишними вусами та бородою, то вирячені очі так і не змогли сховатися під бровами старого, що на-висали густими кущами колючого дроту, щед-ро пофарбованого довгим і непростим життям у сріблястий колір.
Подробиці подальшої розмови мені не ві-домі, оскільки дід Петро не любить ділитися її завершальною частиною, але з тих пір справи у нього суттєво покращились. Принаймні останнім часом старий ходить в нових чоботях, хоч і не з крокодилячої шкіри, та в модному, як у технічного директора, брунатно-бежевому брилі з широкими крисами. Він також більше не скаржиться на відсутність роботи і брак коштів на закупівлю ниток та іншого реманенту для сіткоплетіння.
Мабуть в його сіті знову стала ловитися риба, хоча й дещо іншого характеру…

Два апельсини

Якось на базарі одного північного міста зу-стрілися два ченці, які прийшли за продуктами з різних навколишніх монастирів. Їх увагу при-вернули досі небачені плоди у вигляді помара-нчевих куль. Хоча продукти уже були куплені і всі гроші витрачені, та цікавість все-таки пере-могла. Один із них поцікавився у продавця на-звою тих фруктів незвичайного кольору.
– Апельсини, дуже смачні південні плоди, – посміхнувся доброзичливо статечний торгі-вець в особливо-яскравому халаті. – Купіть, не пожалкуєте!
– Вибачте, не маємо грошей, – відповів ін-ший і обоє було зібралися іти далі, але старий мовчки простягнув кожному з них по великому спілому апельсину, до яких були прикуті погляди монахів.
Вони щиро подякували продавцеві фруктів і відправились кожен у відповідному напрямку.
Повернувшись до своєї обителі, перший з них уже було зібрався насолодитися смаком екзотичного плоду, але помітив зацікавлений погляд мешканця сусідньої келії. Дещо поміркувавши, він напружив зусилля волі і подарував апельсин колезі. Той дуже зрадів нагоді скуштувати загадковий плід з приємним ароматом.
Подякувавши брату по вірі, він поніс пома-ранч до себе в келію. Однак по дорозі щасливий монах зустрів свого іншого сусіда, який з цікавістю дивився на дивовижний плід. Щастям потрібно ділитися, – подумав монах і віддав апельсин колезі, чим привів того в цілковите захоплення.
Аналогічна історія з незначними відмінно-стями повторювалась протягом кількох діб де-кілька десятків разів, аж доки апельсин не по-вернувся до ченця, який і приніс його з міста. За цей час плід встиг зм‘якнути, укритися пліснявою і став неприємним на запах, а тому монаху нічого не залишалося як викинути його, так і не скуштувавши.
Другий же апельсин чекала інша доля. Йо-го власник, прийшовши до свого монастиря і побачивши зацікавлений погляд товариша, по-просив того зібрати всіх ченців. Далі він узяв ніж, акуратно зняв з невідомого плоду оранже-ву шкірочку і розділив його поміж усіма коле-гами порівну. Хоча кожному дісталося по неве-личкому шматочку, але смак того екзотичного плоду ченці того монастиря запам’ятали на все своє життя.
Отака різна доля спіткала два однакових, на перший погляд, апельсини.

Випадково почута розмова

Вчора вирішив сходити на спектакль. На гастролі приїхав відомий театральний колек-тив з іншого міста. Зателефонував доброму знайомому, який з радістю прийняв пропози-цію скласти мені компанію, оскільки мав віль-ний час. Назву його для зручності – Н.
В фойє театру до нас підійшов мій колега, знаний письменник. Зватиму його Л. з тих же міркувань. Оскільки він не був знайомий з моїм супутником, я представив їх один одному. Зав’язалась формальна розмова, як говорять в таких випадках, «ні про що». За хвилину-другу задзвенів мій телефон і я відійшов, щоб не заважати бесіді.
Коли я скінчив перемовини і почав набли-жатися до своє компанії, до мене став долинати загальний зміст розмови, характер якого змусив мене зупинитися. Йшлося про творчість Л. На запитання Н. той з гордістю розповідав, що його доробок склав уже більше трьох десятків книг. В свою чергу він поцікавився літературними успіхами Н. Той відповів, що вже на пенсії і теж останні кілька років пише, хоча його основна професія до літератури, а тим більше до поезії, не має безпосереднього стосунку. На запитання Л., чи він уже друкувався, той відповів ствердно, пояснивши, що наприкінці минулого року вийшла його друга поетична збірка.
Далі Л., привітавши Н. з дебютом, висловив упевненість, що попереду у початківця ще багато книг, а також поцікавився, чи не можна якось познайомитись з їх змістом. Той, дещо зніяковівши, витяг з досить об’ємної барсетки дві свої книги і спокійно простягнув їх Л.
Реакцію маститого письменника словами передати не берусь. Тут потрібно було бачити вираз його очей, котрі в перші миті ледь не по-вилазили зі своїх орбіт. На завершення хочу додати, що загальний об’єм двох поетичних збірок Н. сягав близько семисот сторінок, що було не набагато менше загального об’єму трьох десятків книг Л.
Чому мені захотілось про це написати? Ма-буть тому, що кількість виданих книг далеко не завжди говорить про загальний об’єм творчості, як і сам об’єм – про її якість.

Королевам можна все?

Усе життя вона прагнула чогось кращого, хронічно відчуваючи внутрішнє незадоволення тим, що уже мала. Їй хотілось чогось більшого, чогось яскравішого і романтичнішого… Вона сподівалась і помилялась, шукала і терпіла чергову невдачу. Вона малювала барвистий план і це у неї знову не виходило. Вона палко жадала і вкотре обманювалась у своїх надіях… Її бажання були непереборними. Кожного разу вони спонукали кидатися в обійми невідомого прийдешнього, яке видавалось привабливішим за нинішню сіру, як їй видавалось, дійсність.
В той же час, як це не парадоксально, страх утратити наявне не покидав її ні на мить. Все-таки сім’я, чоловік, діти, дах над головою… Хоч і випиває, але ж свій, вже звикся, має більш-менш стабільний заробіток. Житло нехай без особливих зручностей і не в центрі міста, одна-че власне, поряд річка, відносно чисте повітря, невелика присадибна діляночка. Авто хай і не «Ferrari» чи «Lamborghini», та все ж на ходу і має досить пристойний вигляд…
Доводилося поєднувати непоєднуване: по-бут і свято, мрії і реальність, чоловік і коханець, а часом і не один… Але це вдавалося їй далеко не завжди. Як наслідок – сімейні сварки, а то й красномовні сліди від них, в т.ч. під очима, поєднувались знову і знову з палітрою нових вражень, надій і сподівань.
Та і свята не завжди тривали так довго, як би їй того хотілося. В одних випадках коханці були одруженими і до їх планів не входило створення нової сім’ї з любаскою. В інших – на перешкоді ставали її ще не остаточно визначе-не сімейне становище чи недостатньо високий статус пасії. Та й сама вже не молоденька…
Ні, теоретично вона була давно готова за-лишити свого чоловіка. Тим більше, що форма-льно сім’ї уже не існувало. Але вона шукала не просто іншого, навіть не просто кращого. Їй потрібен був безпрограшний варіант. Їй були необхідні надійні гарантії!
Для досягнення мети в хід пускався широ-кий спектр засобів впливу – від привабливого, на свій вік, зовнішнього вигляду і показово-вишуканих манер поведінки до випробуваного життям набору різного роду прийомів органі-заційно-психологічного і сексуально-гастрономічного характеру. Однак поступово все зводилося до насадження об‘єкту уваги своєрідного алгоритму – Я королева, а короле-вам можна все! До того ж, як не дивно, завдяки черговому такому роману вона тримала на ко-роткому повідку… батька своїх дітей.
До чого це я?
По-перше, королівство передбачає, як пра-вило, наявність короля і усталену ієрархію його стосунків із королевою; по-друге, статус королеви зобов’язує, оскільки складається не тільки з прав та привілеїв, але і відповідних обов’язків; по-третє, будь-які стосунки без вза-ємності недовговічні!
Видається, що ось такі королеви вироста-ють саме із принцес на горошині, які так і не зуміли зустріти своїх принців…

P.S. А ще трапляються й імператриці!

Смертельне коло

Тетяна сиділа з низько опущеними плечи-ма. Її голова безсило впала на груди. З лівої ру-ки, що безпомічно лежала на колінах, виглядав клаптик паперу з поспіхом записаним номером телефону сімейної амбулаторії. Права ліаною повисла у повітрі, тримаючи мобільний, з якого долинали характерні уривчасті звуки.
Величезна маса повітря, вагою в сотні кі-лограмів, тиснула на жінку і позбавляла її мож-ливості навіть поворухнутися. Вона була спус-тошена, вичавлена і розтоптана одночасно. У голові продовжувала вертітися телефонна розмова з сімейним лікарем…
– Допоможіть! – благала вона в слухавку. – Вчора у мого онкохворого чоловіка скінчилися призначені лікарем медичні препарати.
– Так у чому справа? – протяжно-сонним голосом запитала співбесідниця.
– Потрібен новий рецепт!
– З цього питання вам необхідно звернутися до спеціалізованої лікарні, а не до сімейного лікаря, – так же спокійно і розмірено почулося в трубці.
– Справа в тому, що у чоловіка уже кілька днів підвищена температура, а тому вузький спеціаліст відмовляє у видачі рецепта до її но-рмалізації… – з помітним хвилюванням у голосі намагалась пояснити Тетяна.
– Чим я можу вам допомогти? – байдуже чулося з іншого боку.
– Будь ласка, прийміть виклик додому, ви ж дільничний лікар, – попрохала Тетяна з наді-єю.
– По-перше, не дільничний, а сімейний. По-друге, вибачте, не можу. В зв’язку з епідемією коронавірусу ми тимчасово не обслуговуємо пацієнтів удома, – спокійно долинав сонний го-лос зі слухавки.
– Тоді я привезу чоловіка до вас у амбула-торію на таксі.
– Навіщо? – байдуже звучав голос.
– Можливо у нього коронавірусна інфекція і потрібно зробити відповідний тест та призначити лікування? – поступово нервове напруження у Тетяни зростало і витримка починала їй зраджувати.
– Почекайте, не кричіть. Я добре вас чую, – холодно зупинив її голос на іншому боці. – Яка температура тіла у вашого чоловіка?
– Коливається в межах 37,2 – 37,6 градусів, – відповіла Тетяна і вогник надії зрушити з місця, механізм розрекламованої державної реформи системи охорони здоров‘я хоча б у окремо взятому випадку зажеврів у неї десь глибоко в підсвідомості.
– Ускладнення дихання є? – продовжував ставити запитання голос.
– Немає, – так же коротко по суті відпові-дала вона.
– Ні, це не ознаки COVID-19, – спокійно, але категорично, долинуло зі слухавки. – Везти не потрібно. Таке підвищення температури при відсутності симптомів простудного чи іншого захворювання може давати сама онкологія. Це не наша компетенція, – впевнено-монотонно карбував голос…
– Що ж тоді робити?! – приречено майже закричала Тетяна.
– Звертайтесь в онкологічний диспансер. – якось не по медичному байдуже-категорично відрубала сімейна лікарка і поклала трубку.
Коло замкнулося…

Останній бастіон

Людина влаштована так, що їй потрібно мати своє заповітне місце. Місце, про яке б зна-ла тільки вона одна. Місце, куди б вона могла прийти, коли вже надіятись більше ні на що. Місце останньої надії.
У кожного воно своє. Як за формою, так і за змістом.
Це може бути стара лава під крислатим каштаном, де вона вперше почула таке бажане «люблю» від коханої людини і відчула непо-вторний смак першого в житті поцілунку; ви-сока гора, з котрої видно все село, в якому вона народилась і виросла, а потім помандрувала цим суперечливим світом в пошуках свого міс-ця в ньому; глухий кут старого цвинтаря, де вічно спочивають мама з татом та інші її пращури… Місце, що кожного разу спонукає задуматись над тим, хто вона: в чому її суть і призначення, звідки прийшла і куди прямує…
В той же час, таке потаємне місце може іс-нувати лише в уяві людини, її нетрях. Але важ-ливо, щоб воно давало їй можливість усаміт-нюватись, навіть серед суєти і гамору оточен-ня, та цілковито поринати у безмежні простори всесвіту в пошуках його фундаментальних істин…
Це те місце, де її ніхто і ніщо не може пот-ривожити своєю присутністю навіть за крок до вічності.
Таке місце, як останній бастіон, просто має бути у кожної людини…

Право вибору

– Стій, сидіти! – почув Сірко знайому ко-манду, коли вони підійшли до вітрини магази-ну «Все для тварин». – Обирай, який тобі біль-ше до вподоби, – сказав ласкавим, але впевне-ним голосом, господар.
– Цей чи той? – замислився Сірко, вперши свій погляд у новенькі вироби, що висіли у віт-рині, уважно оглядаючи по черзі кожен із них. – Мабуть той, що зліва. В нього і застібка більша, і гаптування гарніше… А може той, що справа? Він приємнішого відтінку, а візерунок ідеально пасуватиме до кольору його хутра… Ні, мабуть лівий. Він з натуральної шкіри і буде приємнішим на дотик… Та ні, все-таки правий. Він хоча і штучний, але ширший, шию менше тертиме і швидше… зноситься. А там знову новий ошийник, новий вибір!..

Подарунок рідній школі

Цю історію я почув від знайомого директора загальноосвітньої школи.
Кілька років тому він прийняв на роботу учительку фізики. Учитель як учитель, після закінчення вишу – навички професії на почат-ковому рівні і незначний досвід педагогічної праці. Свою роботу дівчина виконувала досить сумлінно, але нічим не виділялася від своїх ко-лег як в позитивному, так і негативному плані. З боку керівництва вона мала неодноразові за-охочення, а рік тому молодий педагог отримала від школи службове житло, хоча для цього були і інші, не менш достойні кандидатури.
Декілька днів назад від керівника міськ-відділу освіти йому стало відомо про те, що цей молодий педагог продовж останнього року вела гурток з фізики… в іншій школі. Але це не все. Один із її вихованців не тільки отримав перемогу на престижному міжнародному конкурсі, але і зробив відкриття, яке до снаги далеко не кожному вченому, а тим більше простому вчителеві!
Та й це ще не все. Найбільше мого знайо-мого директора шокувала відповідь молодої колеги на його запитання, чому вона не ство-рила той гурток в своїй школі. Кліпнувши кіль-ка разів великими симпатичними оченятами, вона без тіні сумління заявила, що це не має суттєвого значення. Головне, на її думку, дося-гнутий результат, яким вправі гордитися, зок-рема, і педагогічний колектив її рідної школи…

Казковий ранок

Як зазвичай прокинувся рано-вранці. Не встаючи з ліжка, подумки спустився вниз, зва-рив міцну каву і вилив її до чашки із білосніж-ної порцеляни; потім повільно перелив до кришталевого келиха, став біля стінки на голо-ву, вверх ногами, і… випив залпом, закусивши долькою лимона. Повернувшись на інший бік, тихенько заплющив очі і з дитячою посмішкою на вустах заснув знову.
Ранок удався на славу!



Заключне слово

Спасибі кожному, хто дістався кінця книги і читає ці рядки.
З моїми вибраними та свіжими творами можна познайомитися у приватній групі «Українська скриня» (поезія Олександра Мачули) на Фейсбуці (за запитом). Пряме посилання https://www.facebook.com/groups/2720261807995204/, а також на сторінках сайтів: «Поетичні майстерні» (http://maysterni.com/user.php?id =8406, псевдо - козак Дума), «Клуб Поезії» (http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=25192, псевдо - Richter) чи «Стихи.ру» (http://www.stihi.ru/avtor/richterrr, Олександр Мачула). Ще зі мною можна сконтактуватися за електронною адресою: oma4o@ukr.net чи телефоном за номерами: +38(097)773-66-96 або +38(050)943-20-40.
Буду вдячний тим небайдужим читачам, які знайдуть небагато часу аби поділитися зі мною своїми враженнями від прочитаного, ви-словити побажання чи пропозиції, сформулю-вати зауваження чи конструктивну критику, можливо, дати певні поради, а ще більше – грошей для довидання існуючих чи наступних збірок моїх літературних творів.
З повагою, автор
 
Зміст

Вступне слово 3
Частина І. Зоря над виднокраєм
Розділ 1. Передчуття прекрасного
Моя любов 6
Боюсь 7
Не спиться 8
Передчуття прекрасного 9
Лілія 10
Нарешті море 11
Пробач 12
Хто ти? 13
Волошка 14
Закохала 15
Весняний день 16
Залетіла пташка у мій сад 17
Все менше 18
Незвичайний початок 19
Не можна 20
Я буду пахнути тобою 21
Твої очі 22
Обаві край 23
За нас 24
Будь моєю 25
Наш вальс 26
Розділ 2. Літня юдоль
Вперед 27
Навіщо? 28
Ілюзії в 3D-форматі 29
Що то було? 30
Лише міраж 31
Хай мрії здійсняться 32
Контрольний постріл 33
Чому? 34
Тобі усе життя жаліти! 35
Не віддам 36
Кохай 37
Яка різниця 38
Усмішка на піску 39
Серпневий вечір 40
Хай їм грець! 41
На крайці літа 42
Чи мислимо? 43
Наша осінь 44
Тернова пісня 45
Вітер 46
Планида в кожного своя 47
Не варто 48
Трунок високосної весни 49
Розділ 3. Осінні сполохи
Аби 50
Я все б віддав 50
Дивуй мене 51
Моя маленька 52
Осіння ностальгія 53
Я не можу без тебе 54
Дарунок неба 55
Ранкові аромати 56
Усе чекає 57
Осіння Галатея 58
Лише тебе 59
Під звуки скрипки 59
Злива кохання 60
Наша ніч 61
Чекаю 62
Перший крок 63
Наш листопад 64
Вона мені сказала «так» 65
А ти на ранню осінь схожа 66
Гармонія стосунків 67
Суголосся листопаду 68
Несказані слова 69
Розбита скланка 70
Без обмежень 71
Іди з Богом 72
Моя водохреща 73
Напрочуд 74
Квитки театральні 75
До дна! 76
Весняна повінь 77
Першопричина 78
Долі знак 79
Два в одному 80
Пташка, що сидить на гілці 81
Тобі це вдалось 82
Вечірній думопад 83
Уже 84
Несподівана зустріч 85
Вечірній мікс 86
Не спасти 87
Візьми 88
Слід 89
Розділ 4. Моя толока
Не спалось 90
Не відпускай 91
Прости 92
До тебе 93
Повірила 94
Метаморфози фортуни 95
Саме той 96
Розділ 4. Жарти всерйоз
За любов 97
Груші кохання 98
Бомба для поета 99
Пора подумати 100
Наш ендшпіль 101
Сувої пам‘яті 102
Я повернусь 103
Обережно – залежність! 104
Звіт 105
Нове життя 106
Сама 106
Серебріє 107
Спасибі 107
Осінні вітрила 108
Убивця муз 109
Частина ІІ. Високе і земне
Розділ 1. Пора пастельних кольорів
Рожеві фламінго 111
Пора кохання 112
Пора пастельних кольорів 113
Зорепад 114
Жага яси 115
Симфонія дощу 116
Небесний вартовий 117
Сільський едем 118
Спливає літо 119
Замало 121
Насолода 122
Життєве море 123
Господиня тепла 124
Дідова хата 125
У сад 126
Ще рано 127
Розділ 2. Відлуння часоплину
Березань 128
Ольвія 129
Соляна дорога 130
Цитадель 131
Вітряки 133
Медитації в астралі 134
Вічно юні 135
До ірію 136
Лише ми 137
Кожному своє 138
Мала батьківщина 139
Хай живе книга! 140
Розділ 3. Кінбурнські саги
Кінбурн кличе 141
Горить коса 142
Кінбурнська жара 143
Південний степ 144
Степові криниці 145
Жайвір 146
Побажання 147
Розділ 4. Кураї лихоліття
Сурма 148
У затінку думок 149
На день закінчення війни 150
Кінець епохи гідності? 151
Думай 152
Вірус корони 153
Набат 153
Не туди 154
Метаморфози 155
Повінь 156
Долі наперекір 157
Край 157
Поводирі 158
Роздуми старого дуба 159
У Києві дощ 160
Червоні яблука 161
Пам‘ятаймо 162
Смолоскип 163
Чорним по чорному 164
Найбільший гріх 165
Шоста зима 166
Сини Вітчизни 166
Шлях до перемоги 167
Пан Ніхто 168
Розділ 5. З усмішкою
Зоремия 170
Козеріг 171
Відчуття утрати 171
Накрапало 172
Козарлюга 173
Тости від козака Думи 174
Деміург 176
Хто швидше 178
Свічадо віків 179
Не аргумент 180
Зелень 180
Як муха на мед 181
Не докумекають 182
Бідолаха 183
Співець всесвіту 184
Розділ 6. Кришталеві катрени 185
Розділ 7. Переспіви
Розрита могила (закінчення) 192
Чудо із чудес 194
Відмучився 196
Легенда про старі ночви 197
Частина ІІІ. Проза життя
Парі 208
Гойдалка 250
Нічний візит 254
Зустріч 263
Політ 273
Сіті 277
Два апельсини 283
Випадково почута розмова 285
Королевам можна все? 287
Смертельне коло 289
Останній бастіон 292
Право вибору 293
Подарунок рідній школі 294
Казковий ранок 295
Заключне слово 296