В однієї подружньої пари
Десять років дітей не було.
Дні летіли, як чорні примари,
В смутку сивім марніло чоло.

Щоб самотність не гризла віднині,
Та знедолені сльози щодня,
Чоловік за сто гривень родині
На базарі купив цуценя.

Зразу в домі засяяло світло,
І потіха й відрада земна.
Пролетіли жнива непомітно...
Виріс песик...Настала зима...

За Дружком доглядали завзято
І водили гуляти за став.
Та нарешті, із неба на свято,
Бог їм донечку подарував.

Утішалася, навіть, собака.
Підійшов... і обнюхав маля.
Скавучав, ревнував, часто плакав,
Та обрубком коротким вихляв.

Молоком пахло в хаті й любистком,
Щастя й радість наповнили дім.
Пес підкрався тихцем до колиски
І лизнув немовля, та утім -

"Фу!" - волала сполохано мати,
Батько тріснув по носі - "Не смій!"
Став відтоді на вулиці спати
В лютий холод, лихий сніговій.

Визирав з буди злякано. Вітер
Розливав з миски вбогі харчі.
А Дружок ніс ховав у лахміття,
І стеріг все обійстя вночі.

Так минули зими хуртовини,
І ніколи ніхто не зігрів.
Десь пів рочків було вже дитині,
Як пололи в полях пирії,

Залишивши Марусю у ліжку.
(Міцно спала кровинка мала.)
Бігав пес по городах, обніжках -
Докучала ядуча бджола.

- Ти дивися, як пес шаленіє -
Говорила дружина, - ось бач,
Столочив огірки і шавлію,
Скільки вкладено праці... хоч плач!

Йди поглянь на дитину, Миколо,
Досапаю й пізніше прийду.
Нахилилася вкотре додолу,
Щоб зірвати, бур'ян, лободу,

Й чує постріл і крик чоловіка -
Зрозуміла, що сталась біда.
Вбігла в двір, зі слізьми на повіках,
Перелякана жінка бліда.

А Микола тремтів... пурпуровий...
Пояснив, що він бачив, як пес
Вибіг з хати, пащека у крові,
Тож застрелив, і хай йому грець!

Уявили маля псом роздерте
І страхалися в хату ввійти,
Де витав дух жахливої смерті,
Домовини ввижались, хрести.

А коли увійшли, ані звуку...
Та дитина - здорова, жива!
На підлозі убита гадюка
І відірвана псом голова.

Не суджу я мораллю нікого,
Тих гріхів має кожен сповна.
Та вбивали Дружка ще до того,
як з рушниці дуплет* пролунав.

Дуплет* - вистріл з двоствольної рушниці
7.06.2021р.