Щодня фейсбучну проглядаю стрічку,
Новини світові, що є на часі.
Та струмом б’є, коли я бачу свічку
За воїном, загиблим на Донбасі…

Вже восьмий рік ні спокою, ні ладу,
Немає у держави, у народу.
Самі собі обрали горе-владу,
Що землю відбирає і свободу.

Знущається над нашим рідним словом,
Над скрутним сьогоденням і минулим.
Ламає наші родові основи,
Щоб ми про себе навіки забули.

Щоб нас нарешті стало менше вдвоє,
Щоб вимерли усі пенсіонери,
І ті каліки, що вернулись з бою
Й розпочали нових страждальців еру.

Ми не потрібні їм, почуйте, люди,
Їм лиш земелька наша до вподоби.
Вони вбивати нас і далі будуть,
Бо ми для них у образі худоби.

Ми мовчимо, бо нам лиш дайте їдло,
Поспати і розмножитися, тому
Для них ми безсловесне тихе бидло,
Що безземельне і втікає з дому.

В чужі краї відсидітись від воєн,
Що ззовні і всередині країни.
Їх випхали матусі для спокою,
Щоб зберегти життя і не загинуть.

А ті, чиї сини стоять в окопі,
Хіба не жаль їх? В кожного є мати,
Який не втік від бою до Європи,
А став державу й дім свій захищати.

Щоб ми могли згадати, хто ми, люди,
І кров козацька струменіє в жилах.
Що Україна є й надалі буде,
Збере свої останні, може, сили.

Й підніметься, хоч якби не хотіли,
Нас владні вороги прогнати з хати.
Ми знищимо катів, бо є ще сили,
Щоб рід наш не пропав і батько, й мати.
14.06.21