Плюємо на святе – на молитву, на пісню і мову,
На батьківський поріг, на криницю і на джерело.
Повторилося те, що вбивало всі наші основи –
Замість жита – бур’ян засівали. І це вже було.

Хоч століття пройшло, та не повні від хлібу комори,
Бо забув наш народ, що минуле ховати не слід.
Де пройшлися катком по народу три Голодомори,
Убиваючи нас, щоб забули ми, хто був наш дід.

Що державу творив, засіваючи сонячне поле,
Молотив до зорі, захищав свій народ в час війни.
І тому у віках ця тяжка, не усміхнена доля,
У нащадках його, де гарують волами сини.

Ті, що вбили у наших людей і майбутнє, і мрію,
Вже при владі ізнову злодійські нащадки-сини.
Наші внуки зросли і єдину втрачають надію,
То чому віддали за нероб голоси всі вони?

За отих, що примусили нас розлетітись по світу,
Вичищати Європу і мити чужинські міста.
І сьогодні за них голосують знедолені діти.
Проти себе… Зневіра зросла й гіркота…