у цій набридливій спеці,
у цій недоречній пиловій бурі
розтають перехожі, наче морозиво місцевості Рампхур.
задушно і липко тілу, здається, що дерева стоять, як німі,
що даремно побудовано великих міст мегаполісні алтарі,
на яких ти хочеш ковток повітря та дотик морської води,
наче ніколи тут не зростали мережані холоди…

у квартирах починають працювати рятівні кондиціонери,
зримо дотичні до нашої сучасної ери,
дітей випускають на вулицю, наче диких тигрів із клітки,
у їх красивих головах гуляє багатоголоссям гривастий вітер…
палять лиш ті, у яких нікотин не витіснити із кров'яних тілець,
писати уже не спроможні ті, у яких слова витікають із мрійливих сердець…

бабця Зоя, яка працює двірником на центраній київській вулиці,
кидає у бік мікрофона замученого журналіста оголену фразу:
— Та ми уже звиклі!
а потом ще довго вуглиться,—
від сонця, яке не проступає через пелену муару затемнених хмар,
від задихання пов'ялих квітів, що випромінюють молочний пар.

тільки язиката політика у статусі рукотворного президента—зелена…
бо ми— дурні— звиклі...
своїми горбами завжди для когось будуємо геройські сцени…
усі наші переможці виборів, як вареники каталються в маслі…
ми, наче сліпі кроти, самі себе віддаємо ясиром свідомим напастям,
у яких підвищують ціни за згорблений газ, світло і комунальні плату,
в яких усі наші здоботки великі залишаються народними латами...

жінка у сукні квіткового капучино перебирає ногами у невидимих босоніжках,
які не одягала невідомо скільки проклятих років розчарованої Білосніжки,
бо кілька годин залишається до зустрічі бажаної з тим,
який не устиг погладити її волосся серед найхолодніших зим….

—О Боже, яка спека!— говорить старий чоловік,
якого притиснуло серце на мистецькому «Арсеналі»…
вона до нього підбігає, наче лісова рись, як на війні, де до дідька медалі,
змочує перший ліпший бинт, який на всякий нагальний випадок. тулиться у наплічнику,
кладе руку на спітнілий лоб та міряює тиск, хвилини спогадів перелічуючи…

уся така провансна—білявка -лілія на несумісних зупинках долі.
у неї більше чим у будь-якого пересічного чоловіка солдатської волі—
жовто-синя стрічка на тоненькому зап'я́сті—
скільки там тих ліній долі нарахувано циганкою, що принесуть жіноче щасть…
—У діда б'ється, чи не б'ється серце нашого шаленного межичасся?

юрба, як розплавлена ртуть, втікає до суєтливих проблем,
легше у ній знайти холодну байдужісті, чим співчутливий трем.
спитайте, чи жінка устигла погортати книжку, глянути у кохані променисті очі?
—Триста сорок дев'ятий ! Викликаю Сизу Голубку…
нехай напишуть про це зоряні зодчі……
завтра засвічені ліхтарі— зараз німі— іще столичні площі...
.