так ото...супермаркет, аптека, набридла лікарня…
думок розхрисані рядочки та салатова спальня…
задекорована так, щоб не пити гіркоту заспокійливих…
у мережеві ранку здригаєшся від переливів мобільника,
поглядом ловиш перевтомлену тінь свого відзеркалення.

так ото... однокласників привітання, що випали із життя
на "енні" відрізки часу та обійми немовля... і гуси білі летять...
мрієш, живеш, ловиш нового дня переливи сумної сопілки,
мамині сподівання... подарована Богом яскрава поезії зірка...
клопоти домашні, що голубами мені на плечі воркотять.

так ото... свіжий огірок, намазаний на бліде обличчя...
скільки вже можна бути сильною? жінко…горлице…полунице...
лети пташкою у Софієвську Лавру і за всіх помомолися—
за найдорожчих батьків, за рідних дітей, за лукавого вбивцю...
допоки ще соваються фігури на головній шахівниці…

поки у венах тече сок яблуневого саду і вітер дме у груди,
поки волієм ставати милосердними, вільними Робін Гудами,
поки бунтують клітини сарматів, скіфів, чи благородних аріїв,
допоки пишуться липневі вірші та слово за слово-- відповідальне,
допоки вечорами співається Івасюкова "Червону рута".

—Спи…засинай спокійно, мій зайчик маленький, мій колосок,
осяянням ангельським вберігатиме срібнесенький образок...
а голос звучатиме… рука відшукує рукописи, спогади на світлинах, насіння...
ти—вже субстанція суму.. доторкнешся устами кармінними
до несподіваних симптомів дитини і час процідиш крізь пальці, як гарячий пісок…

оце ж бо і є моя вітчизна— щедра на спеку та сезонні знижки,
коли помирає поет за нього вранішні зорі допишуть незакінчену книжку.
зриває із себе сильний народ шкіру спокою шагренЕву ,
країна, що відчуває приниження— схожа з лиця на роздратованого лева …
завтра вже їй не зашиєш стьожкою міцно рот.