Переклав Василь Білоцерківський

Виконуючи свою місію, Нобелівський комітет Шведської академії вирішив вручити Нобелівську премію з літератури – найвище визнання для письменника – авторові з однієї, якщо дозволено так висловитися, маленької країни. Саме про неї та про твір, їй присвячений, який отримав нагороду, я хотів би сказати кілька слів. Моя батьківщина – справді «мала земля серед світів», як мовив один наш письменник, і ця країна, швидким темпом, ціною величезних жертв і виключних зусиль, намагається в усіх царинах, зокрема в царині культури, відшкодувати те, чого її позбавило буремне і тяжке минуле. Своїм визнанням ви звернули увагу на літературу цієї країни й таким чином підтримала її в момент, коли вона, обіч нових імен та оригінальних творів, почала прориватися у світ, виправдано прагнучи зробити й свій внесок у світову літературу. Ваше визнання мене, як одного з письменників цієї країни, підбадьорює і змушує працювати активніше. І зобов’язує мене подякувати не лише від свого імені, але й від імені моїх товаришів по перу і від імені літератури, до якої належу, і я щасливий, що можу висловити вам свою щиру вдячність.
Дещо тяжча і складніша друга частина мого завдання: дати уявлення про той художній твір, якому ви зробили таку високу честь. Адже коли йде мова про письменника і про його твір, хіба не має трохи несправедливого і дивного вигляду ситуація, коли від автора художнього твору, який вже дав своє творіння - себто частину себе – світові, очікують ще й того, що він його опише і пояснить? Проте є й такі люди, котрі схильні дивитися на авторів художніх творів або як на великих німих, або як на славних покійників, уважаючи, що мова художнього твору звучить чистіше і ясніше, якщо не змішується з голосом його автора. Таке уявлення не поодиноке і не нове. Ще Монтеск’є говорив, що «письменники – не найліпші судді своїх творінь». З подивом і розумінням колись я прочитав правило Ґете: «Митцеві – творити, а не говорити!» Так само, багато років потому, я схвильовано виявив цю ж думку в передчасно померлого Альбера Камю.
Тому ядром свого короткого викладу я хотів би зробити міркування про оповідача й оповідь узагалі. Тисячами різних мов, за найрізноманітніших обставин, з віку у вік, від давніх оповідань у хатинах біля вогню і аж до творів сучасних оповідачів, які в цю мить виходять друком у великих видавничих центрах, усюди ведеться одна розповідь, одна нескінченна повість людської долі, яку люди переказують людям. Спосіб і форми цієї розповіді змінюються з часом і можливостями, але потреба в такій розповіді залишається, і вона тече, у неї вплітаються нові історії, і не видно їй кінця-краю. Як не видно й людству, котре, тільки-но в ньому зажевріла самосвідомість, почало розповідати про себе одну і ту саму повторювану і вічно нову історію, перебираючи мільйон варіантів. Начебто ця розповідь, як розповіді Шагразади, повинна ошукати ворога і відкласти неминучість трагічного фіналу, який нам загрожує, і повинна продовжити ілюзію того, що наше життя й існування мають сенс і мету. А можливо, своїми творами оповідач мусить допомогти людині знайти себе? Можливо, його обов’язок – говорити від імені всіх тих, хто не зумів або не зміг цього зробити, покинувши нас передчасно? Чи то оповідач розповідає сам собі свою історію, мов дитина, яка співає в темряві, аби ошукати свій страх? Чи мета цього оповідання бодай трохи освітлити оті темні шляхи, якими часто нас відправляє життя, і аби нам про те життя, яким живемо, але якого не бачимо і не завжди розуміємо, розповісти трохи більше, аніж ми, через свою слабкість, можемо пізнати й зрозуміти? Чи описати, щó ми зробили або зробимо хибно і що мусимо зробити? Можливо, саме в цих оповіданнях, усних і письмових, міститься достеменна історія людства, і, можливо, саме в них полягає сенс нашого життя, сенс історії, котра описує неважливо що – минуле або сучасне.
Коли йдеться про оповідання, предмет якого становить минуле, варто нагадати, що є судження, за якими писати про минуле означає – забути про сучасне, себто повернутися спиною до життя. Гадаю, автори історичних повістей і романів з цим би не погодилися і, найімовірніше, були б схильні визнати, що й самі не знають, як переміститися з того, що ми звемо сучасним, у те, що вважаємо минулим, аби легко, наче уві сні, переходити межі сторіч. Урешті, хіба в минулому, як і в сучасному, ми не натрапляємо на схожі явища і ті самі проблеми? Бути людиною, народженою без власного знання і волі, викинутою в океан існування. Мусити плисти. Існувати. Ідентифікуватися. Витримати атмосферний тиск усього навколо себе, усі зіткнення, свої й чужі непередбачувані й непередбачені дії. І крім того, потрібно ще опанувати свої думки про все це – справді складне завдання. Як і інше – бути людиною.
Тому й за тією межею, яка ділить минуле і майбутнє, письменник зустрічає схожі долі, ототожнюється з ними, зігріває їх своєю кров’ю і подихом до того часу, поки не оживе оповідання, яке він хоче розповісти, і він бажає зробити це якомога переконливіше, якомога простіше, але красивіше, ліпше.
Як цього досягти, у які способи і яким шляхом? Одні досягають цього вільним і необмеженим польотом фантазії, інші – тривалим ретельним вивченням історичних відомостей і суспільних явищ, одні – зануренням у сутність і сенс минулих епох, інші – з веселою легкістю, як той плідний французький письменник, котрий говорив: «Щó є історія? Цвях, на який я вішаю свої романи». Сотні способів і шляхів може використати письменник, аби розповісти свою ідею, але сам твір – унікальний. Єдиний.
Письменник історичних романів міг би на кожному своєму тексті робити напис, який пояснює все раз і назавжди: «Cogitivi dies antiquos et annos aeteоrnos in mente habui». («Я міркував про давні дні й згадував літа вічності».)
Але й без усілякого підпису його твір говорить про те саме.
А втім, усе це питання техніки, методи, звички. Усе це більш або менш цікава гра уяви навколо однієї ідеї й одного твору. Не так важливо, чи описує оповідач минуле або сучасне або насмілюється зазирнути в майбутнє. Головне – це дух, яким натхненне його оповідання, той основний сенс, який несе його твір. І в тому, як цей дух або сенс укладається у твір, – немає правил. Кожен оповідає свою історію, простежуючи свої ідеї й потреби в міру успадкованих або набутих схильностей. Кожен несе моральну відповідальність за те, що оповідає, і кожному необхідно дозволити вільно оповідати. Але все-таки завжди хочеться, аби оповідача вела любов, а не ненависть, аби його твір – байдуже яку він матиме форму і тему – не був вузькочолим і не славив гуркотання війни, а був повернутий до миру, показуючи його в усій широті. Просто тому, що оповідач і його твір нічому не слугують, якщо вони антигуманні за своєю природою. І це найважливіше. Це те, що я хотів сказати у своєму стислому виступі, який хочу закінчити так само, як і розпочав, – висловленням глибокої й щирої вдячності.