Чи довбали ви дірку в залізобетонній стіні? І не перфоратором, а довбачкою та молотком? Довбали. Отже, знаєте наскільки це важко і неприємно. Та ж сама халепа вас чекає, якщо спробуєте дати пораду нашому колезі - Ярославові Чорногузу
А чому? А тому, що у віршуванні він знає все, а ви бевзі несусвітенні. Недоріки-криворучки, які не розуміють краси поетичного слова та не знаєте правил граматики. І я разом з вами.
Проте наберуся нахабства і спробую ляпнути генія ляпачкою по носі. Бо мій терпець урвався.
Цей благородний муж знає наскільки гострі мої сатиричні зубиська, тому завбачливо заблокувався, аби під його віршами колеги писали тіко схвальні коментарі без жодної критики та конкретних пропозицій поліпшити твір, який виглядає збоку скаліченою мухою. За останній рік жодного зауваження, жодної незгоди з написаним, жодної слушної пропозиції. Невже усе гаразд? Думаю, навряд. Так нащо тоді існує сайт "Поетичні майстерні"? Щоб хвалити авторів? Тоді його варто перейменувати на "Поетичні компліменти", аби назва відповідала змісту коментарів.
А якщо серйозно, то на сайті пора ввести систему штрафів: за приємний коментар - мінус сто гривень, за критичний - + 100 гривень. За мовчанку - мінус 200 гривень, за розгром твору - + 200 гривень. Свій рахунок я дам, можете надсилати туди готівку завчасно. І побільше, бо гризтиму і пилятиму регулярно, кусатимуся глибоко, і спасу від мене не буде нікому. Ну, майже нікому.
Відсьогодні на сайті на рік діє правило:: не вживати слів сльози, душа, серце, бог,любов, кохання. За порушення - штраф 1000 гривень.
Але ми трохи відволіклися від Ярослава Олеговича. Ось його останній твір.

Тіні понад озером звисають,
Вітер у густих кущах приліг,
Навіть гілку не колише в гаю,
Мов завмер, затамувавши вдих.

Легкі хвилі на спокійнім плесі
Праскою мов згладжено умить,
Посумніле листя й не шелесне,
До землі притулене лежить.

Огортає темрява нечутно,
Свічку затуляючи зорі,
Вечір прикриває струни лютні,
Наче робить паузу у грі.

30. 11. 7517 р. (від Трипілля) (2009)

В останніх ста його віршах слово кущі фігурує 95 разів. Не вірите? Так підрахуйте самотужки. Ці кущі, а заодно дуби кочують з твору у твір як циган Лісовим цвинтарем на гробки. Якесь сакральне слово, закляте. Викорчувати неможливо.
Дивує наполегливість, з якою автор переносить граматично правильний наголос у слові легкИй на перший склад. . Пише лЕгкий. Підстава: автор вважає, що так звучить природніше. Згідно з такою логікою давайте писати не важкИй, а вАжкий, не м'якИй, а м'Який і так далі до безкінечності.
Чи, може, авторові кортять лаври Андрія Малишка, який переніс наголос у слові вишИванка на вишивАнка і зробив його літературним? Не знаю. Може й кортить. Але Малишко - це Малишко. І зробив він це тому, що так просила логіка пісні, яка обезсмертила його ім'я. Зробив це грамотно і зі смаком.
Апофеозом несмаку у віршуванні вважається вживання прямих порівнянь: наче, неначе, мовби, немовби, мов тощо. Їх узагалі притомні поети уникають, бо вони знижують вартість твору до нуля. Прямі порівняння - показник безсилості віршаря. Чим їх більше - тим менше поезії. А шо маємо в цьому конкретному творі?
"Мов завмер", "мов згладжено", "наче робить".
Чи можна виправити? Звичайно. Але лінується. Діє за принципом "І так сойдьоть".
Почитаєш Чорногуза і сам починаєш вквецювати ці прямі порівняння де треба і де не треба.
Про інші помилки не кажу. Вони технічні. Стилістику не чіпаю - це особисте.
Якщо мої поради виявилися слушними - гоніть бабло. Номер картки вкажу в приваті. Хто хоче, аби його погриз - заходьте в месенджер. І повірте - нікому не відмовлю, бо я людина чутлива та добро.
І найголовніше: буду вельми вдячний, якщо і ви, дорогі друзі, гризонете мою поетичну дупу. Це справа благородна і вельми вдячна.
З повагою, вуйко Сашко