«Кетім являється батьком росціїв, а Роданім – батько родіїв».
Єфрем Сірін, давній сірійський письменник


- Було це все у той далекий час,
Як сколоти в степах цих панували.
І вороги ці землі оминали,
Бо не одні в бою пізнали нас. –
Так говорив старий і сивий рус
Онукові, що поряд притулився.
Малий на діда віддано дивився,
Ковтаючи слова із його уст.
Бо ж його дід багато чого знав
І так цікаво вмів розповідати
Про ті краї, де він встиг побувати,
Про ті часи, в яких лиш Хорс бував,
Пливучи кожен день у небесах.
Людині ж стільки не припало віку.
А дід бач знає про усе те звідкись,
Мов справді побував у тих часах…
- Тоді ще рід наш роський проживав
В землі Трояній понад Дон-рікою.
Нам доля видавалася легкою,
Бо ж кожен рід чого хотів – те мав.
Ми вільно кочували по степах,
В високих травах табуни ганяли,
Із греками постійно торгували…
Нам небо було за найкращий дах.
Чого іще душі було бажать?..
Про війни ми уже давно забули,
Лякали всіх діла наші минулі,
Тож нас старались зовсім не чіпать.
Хіба якийсь заброда заблука
Аби кургани наші розкопати.
Та в нас з таким розмови не багато.
Такого лише смерть одна чека…
Аж ось зі сходу вістку принесло,
Що ворог там збирає свої сили,
Щоб потоптати сколотські могили.
Давно в степах такого не було.
Якісь сармати звідкілясь взялися
І розплодились, наче мошкара.
Вони, чужого прагнучи добра,
Уже на захід, кажуть, подалися
У наші землі, що від прадідів
Не знали, як ворожий кінь ступає.
Вожді зібрались – що робити маєм,
Щоб запобігти, врешті, тій біді.
Зібралися, аби поговорить.
Не надто отим слухам довіряли.
Про славу ще дідівську пам’ятали
І думали: вона їх захистить.
Принісши жертви сколотським богам,
Усілися і повели розмови
Про скот, що виріс у цей рік чудовий…
Про небезпеку, що на всіх чига
А ні півслова…Наче й не було.
Немовби вістки і не долітали.
Сиділи та неспішно розмовляли.
Від того всього розбирало зло
Лиш двох із них – Кетіма й Роданіма.
Вони з усіх молодшими були,
На світі не багато прожили,
Тож ті й не рахувалися із ними.
Кетім урешті скочив і почав:
- Ви що – не розумієте загрози?!
Вже скоро степ укриють кров і сльози
Від помаху сарматського меча!
Потрібно готуватися усім!
Іржаві акінаки діставати.
Адже не буде ворог нас чекати,
Вже скоро увірветься у наш дім!
Єднаймося! Збираймося в кулак!
Готуймо своє військо до походу!
Я першим підніму всіх свого роду!
Всі мовчки те послухали, однак
Піднявсь один з досвідчених вождів:
- Ти молодий ще аби нас повчати.
Ми вчилися в батьків перемагати,
Коли ти пішки ще під стіл ходив.
Звідкіль цей боягуз узявся тут?
Коли це сколот ворога лякався?
Та він в наш степ давно не потикався,
Бо знає акінаків гостроту.
Нам ніякі сармати не страшні,
За себе ми спроможні постояти!
Іще не знати й де оті сармати,
А тут уже у паніці одні.
Я думаю, що все то лиш чутки.
Ніхто у наші землі не посміє
Ступити, бо інакше пожаліє.
Ми добре зустрічали й не таких.
Он перський Дарій був колись прийшов,
Так ледве ноги винести вдалося.
Про той похід пісні співають досі…
Так само і сарматів стрінем знов.
Та і не прийдуть у наш степ вони.
Жива ще слава сколотська і тому
Пропасти тут не схочеться нікому.
Як хочете – готуйтесь до війни.
А ми і так готові кожну мить.
Нам і земля і боги допоможуть
Здолати силу будь-яку ворожу,
Яка посміє у наш край ступить…
Отож вожді на тому й розійшлись.
Лише Кетім і Роданім зостались.
Підтримки від вождів не дочекались,
З’єднати всі роди не спромоглись.
Тож вирішили, що, хоча б свої
Роди з біди отої врятувати.
Щоб здобиччю сарматською не стати,
Зібралися іти і чужі краї.
Полишити давно обжитий край
В землі Трояній, де жили віками,
І степовими подались стежками
Туди на північ, аж за виднокрай.
Шлях нелегким був, хоч і звик вже рід
Отак постійно степом кочувати.
Та ж тут чуже – всього можна чекати
Та ще й сарматів стерегтися слід.
І недарма…Півшляху не пройшли,
Як раптом вся земля застугоніла
І курява аж до небес злетіла,
Дими над степом голови зняли,
Мов хижі змії… Степ заголосив,
Волаючи богам про допомогу.
Сармати увірвалися у нього
І меч сарматський сколотів косив,
Немов траву. Відвиклі воювати,
Старими перемогами жили.
Свій край порятувати не змогли.
Одно лише й зосталося – вмирати.
Здолавши тих, хто їх не сподівавсь,
Орда сарматська краєм розбрелася.
Шукати всюди сколотів взялася,
Від них, можливо, хто де заховавсь.
Один загін на ті сліди набрів,
Які в степу утікачі лишили,
Отож сармати хутко поспішили
По тих слідах. Як тупіт долетів
До росів, зупинилися вони.
Зійшлися вдвох Кетім із Роданімом.
Жінок рішили із дітьми малими
Відправити подалі від війни.
Усе добро, що мали, віддали,
А при собі лиш зброю залишили.
В бою зустріти ворога рішили,
Щоб ті порятуватися могли.
Сказав їм наостанок Роданім:
- Усе, що є – ми вам, жінки, лишаєм.
Самі ж, допоки акінак тримаєм,
Спроможні будем все добути ним.
З тим і розстались. Караван побрів
На північ, у краї незнані росам.
А всі, хто уважав себе дорослим,
З мечем рішили стріти ворогів.
Поки здалеку тупіт долітав,
Над річкою поміж ярами стали,
Сарматам шлях на північ перетяли.
Стіною рід перед сарматом став.
З-за пагорбів з’явилася орда
Й одразу в битву стрімко полетіла,
Стрій сколотський зламати захотіла.
Толочить степ коней стрімка хода.
Ударила…та збити не змогла.
У купу збилась вся сарматська сила,
Напружилась, лише мечі мигтіли
І під копита падали тіла.
Сармат і сколот…Сколот і сармат.
Там на землі вони вже замирились.
Живі ж на смерть перед рікою бились.
Для сколотів нема шляху назад,
Бо там позаду діти і жінки,
Яких вони не кинуть на поталу.
Сармати ж свою силу відчували,
Тож прагнули пробитись все-таки.
Зійшлись дві сили – доля на кону
І ні одна не хоче поступатись.
Лише зі смертю прагне позмагатись
Аби із нею виграти війну.
Не відступають сколоти й на крок.
Та і нема куди їм відступати.
Хоч навісніють все сильніш сармати,
Немовби вже дали собі зарок
Здолати непокірних скіфів цих
І слави собі й здобичі дістати.
Тож, навіть не рахують свої втрати,
Не вірять, що є сила проти них.
Так цілий день рубалися вони,
Кетім із Роданімом в перших лавах,
Собі, звичайно, не шукали слави,
Лиш рятували рід свій від війни.
У сутінках поволі бій затих,
Втомились вої мірятись мечами.
Та і не звикли битися ночами,
Коли не розрізниш своїх-чужих.
До пагорбів сармати відійшли,
А сколоти на місці залишились.
І, хоча всі добряче потомились
Та просто спочивати не могли.
Бо ж чи на завтра стачить сил у них
Аби за річку не пустить сарматів?!
- Ми маємо до ранку бій їм дати!-
Сказав Кетім. - Поки ще Хорс не встиг
Піднятися, ударим, хто живий
І переможем чи усі загинем,
Але сарматам не покажем спину!
І шепіт грізний: - Ми йдемо у бій!
Під ранок, як сарматський стан затих,
В надії справу скоро закінчити.
Їх сколотам вдалося оточити
Тихенько. І, допоки Хорс устиг
Підняти своє лико золоте,
Пів табору сарматського не стало.
Надійно акінаки працювали…
Ще б трохи часу в темряві…проте
Хтось із сарматів вигукнути встиг
І вої стали хутко прокидатись.
Тепер не треба сколотам скрадатись.
Із криками накинулись на них…
Хтось врятувався, скочив на коня.
Та більшість просто в паніці метались
І майже всі на полі тім зостались.
Скінчився бій уже у розпал дня…
Хоч сколоти в бою перемогли
Та радості не надто відчували.
Усіх своїх загиблих поховали,
Їм почесті останні віддали.
Стояли вої сколотські в росі,
Хоча кургана і не насипали,
На те ні сил, а ні часу не мали,
Але покони виконали всі.
Сказав прощальне слово Роданім:
- Нехай сармати надто не радіють.
Ми ще живі, то ж маємо надію
Ще, як належить, відомстити їм.
І ви – славетні родії мої,
І росії – брати наші по крові,
Дамо сьогодні всім загиблим слово,
Що сво́ю незалежність відстоїм.
Що не дарма загинули вони,
Адже рід росів-сколотів не згинув.
Нехай ми полишили батьківщину,
Простуєм до чужої сторони,
Але ми вільні і уже ніхто
Не зможе наше плем’я покорити.
Ми навчимося в новім світі жити,
Нам Хорс надію нині дав на то.
Ім’я ще роське, вірю, прогримить
У цих степах поміж усіх народів.
Нас не багато, але всі ми горді
І під ярмом не будемо ходить!..
І повели Кетім і Роданім
Свої роди на північ, в невідомість…
Так роська тільки починалась повість…
А Хорс із неба посміхався їм.

Давно хотілося написати історію Русі. Не ту історію – прилизану і обрізану, до якої ми звикли ще зі шкільних уроків, яка з’явилася не знати й звідки, а саме тої русі, яка дала початки великій державі,
Що пізніше вчені стали називати Київською. А, насправді – просто – Русь. Звідки тільки не виводять вчені початки тих, хто заснував цю державу, посилаючись на мізерність даних. Насправді, даних не так уже і мало: і літописні, і арабські, і візантійські, і латинські, і скандинавські… Так, інформації там мало, але ж вона є! Треба лише скласти докупи цю мозаїку і перед нами постане ота сама справжня історія русі – історія племені, яке пройшло крізь горнила випробувань, не скорилося ні ворогам, ні обставинам. Ба, навіть, більше – стало від того ще сильнішим настільки, щоб заснувати найбільшу в Східній Європі державу. Історія цього народу, звичаї, вірування… І не з 852 року, як писав літописець, а набагато раніше починалася ця історія. Тож хочу провести вас тими стежинами, якими ходили наші славні предки, познайомити зі справами, які вони творили, з богами, яким вони поклонялися.
Весь цикл я умовно називаю «Роський». Він включає декілька поем, легенди та історичні оповіді.
Написані в різний час, тому, коли зустрічаються якісь протиріччя, враховуйте, що з часом погляди автора дещо змінилися: з’явилися нові дані, виникли нові погляди, відкрилося нове бачення тих питань. Завважте, що все це, хоча і викладено в поетичній формі, ґрунтується на вагомих теоретичних викладках. Оце і є та Русь, про яку ви не прочитаєте більше ніде.