присвячується моєму другові - Ярославові Шимпанзенку

Велелюбність між поетів-ліриків - явище поширене і тому, як правило, не привертає до себе уваги вихованих читачів, оскільки й вони полюбляють амурні пригоди, не згірш поцілованих в лоби Господом-богом митців.
Мій друг, наприклад, веде одночасно чотири любовні партії: з законною дружиною, яка прилаштувала до себе на роботу старшим куди пошлють; з красунею, яка не витримала цілодобової еротичної жаготи поета і років 10 тому втекла до Італії (в яку і досі закоханий до безтями ще з пуп’янка); з поважною літературною мотроною-метресою віком під сто років та з моєю хорошою знайомою, яку безбожно обманює, бреше їй та нишпорить по її смартфону, видаляючи з нього всіх друзів, які йому не подобаються.
Ну, це ще півбіди. Але штрикнув сивого вуйка у гузно біс рогами - і понеслося.
Створив мій друг літературний гурточок, назвав його “Під гінкими дубами”. Але чи то назва була не дуже вдалою, чи реклама занадто в’ялою - у клуб набилося аж двоє членів.
Наступного тижня він перейменув групу на “Плакуча берізка”. Справи пішли жвавіше! Зареєструвався аж десяток!
Я порадив: “Бери бика за вим’я!”
- Тобто? - запитав мій друг.
- Що люблять найбільше дівки?
- А-а-а-а-а! Тонкій намйок пойняв!- вигукнув тонкий лірик і того ж вечора зареєстрував групу під назвою “Душа і сльози кохання”.
І тут поперло-о-о-о-о-о! За одну тільки добу до групи набилося зо три тисячі поціновувачів таланту мого друга.
А після зустрічей у віртуалі - почалися зустрічі наяву. Кожну нову пасію він веде на одну і тут ж саму лавку в Ботанічному саду ім. Фоміна. Місце там гарне, мальовниче, квіти буяють, щиглики аж розриваються, запахи просто неземні. Атмосфера сприяє тому, аби і молоді дівчата, і пані в літах бездиханно падали в обійми мого друга після того, як він прочитує їм свою корону сонетів. Ну, не всю корону, це вже занадто, а два місця з корони. Обидва - про жагуче кохання.
Після ліричної атаки веде в альковне гніздо, де продовжує читати розчуленим панянкам свої вірші про кохання та крислаті дуби.
А я так не можу. Не можу - і все. Маю одну дружину, яку люблю безтямно, а вона мене. І якщо вже й пишу вірші про кохання, то тільки для неї. І борщі варю виключно для неї. Мабуть, тому і не на маю багатотисячних товп поціновувачів мого скромного таланту, оскільки брехати жінкам в очі не вмію і не хочу.
Для мене це нонсенс: казати, що шануєш жінок і тут же зраджувати власній дружині. В голові не укладається. Я в нього якось питав:
- Друже! У тебе ширінка постійно нарозхрист. Так і застудитися можна.
А він у відповідь:
- Не можу без щоденної ядерної дози амурного меду. Якщо не покохаюся з шанувальницею мого таланту - віршів писати не можу! Натхнення засинає!
Але, судячи з кількості віршів про кохання, які строчить мій друг, його моторний коник не знає спокою ні вдень, ні уночі.
І, урешті решт, на літературному Олімпі звернули увагу на кількість творів про кохання, яку написав мій друг та обдарували його літературною премією. Членами журі були кум, сват і брат, так що нагорода була у його кишені ще до початку оголошення конкурсу.
А, мені, чомусь, ніхто не пропонує взяти участь у подібній свистоплясці. Мабуть, тому, що дружу з жінками виключно платонічно, родичів у керівництві творчих спілок не маю, а брехати не умію. І пишу, в основному - сатиру. А це нині - смертний гріх.
Єдине втішає: у моїй групі сім лауреатів Нобелівської премії, два “Пулітцера” та близько ста тисяч жінок з усього світу. Можливо, дехто лайкає мої творіння автоматично, не вчитуючись в написане. Але вірю, що переважна більшість, усе ж таки, дочитує написане до кінця.

15.10.2021р.