Частина перша
7.
Марія почула, як ценькнула дверна клямка. Хтось нерішуче переступав з ноги на ногу в сінях, забувши зачинити за собою вхідні двері, але одразу зачинив, коли загавкав за порогом дворовий собака, що десь вештався, відпущений вночі з ланцюга і тепер ось повернувся. Гавкіт ставав щоразу настирливішим, тому Марії не залишалося нічого іншого, як перестати місити тісто в макітрі та виглянути у сіни.
— Несподіваний гість... — кинула у вічі рідному братові Тимка, якого побачила в сінях. — З якого дива навідався до сеї хати, Василю?
— Є розмова, Маріє.
— З Тимком немає у тебе розмов, а зі мною є?
— Він затятий... — Василь обдумував, що має сказати. — Усі ми, Широкі, затяті. Як стане хто на своєму, то не поступиться.
— До чого се? — перекрикнула Марія гавкіт і, не дочекавшись відповіді, вийшла у двір, аби прив'язати собаку. Коли повернулася, гість уже сидів на кріслі в її кімнаті та розглядався. Врешті перевів погляд на дівчину.
— Війна, Маріє, війна...
— Знаю, Василю.
— Убивають на війні або ж калічать.
— Зрозуміло, — Марія аж сполотніла. — Натякаєш на те, що може статися з Тимком.
— Застерігаю!
— Йшов би ти, братику мого нареченого... куди намилився. Бач, надумав, як запобігти розподілу батьківського ґрунту. Якщо не одружиться Тимко, то й батько не поспішатиме з волею своєю. А там, гляди, й переміниться все на твою користь.
— Несправедливий наш батько!
— У чому ж несправедливість, Василю?
— Я молодший од Тимка. Не йду в приймаки, а вдома залишаюся. Отож левова частка надбаного батьком має бути моєю!
— А заяча Тимкові, — руки у боки Марія. — З якого ж се переляку?
— Бо сидітиме брат мій на ґрунті твоєму, дівко. Чи ж без посагу будеш?
— Гола й боса братові твоєму не дістануся! Але й Тимко мусить мати щось за душею.
— У війську заробив чимало!
— Стара пісня! Усе село її чуло, Василю. Чи не соромно за пазуху брата заглядати?
За вікном заторохтіла фіра. Марія зиркнула на сокиру, поставлену Василем у кутку.
— На вирубку лісу зібрався, майбутній родичу? Дупу на фіру і геть звідси!
Ображений гість застромив за пояс сокиру і подався на вулицю, де перестрибнув затильник фіри й опинився на возі за спиною їздового.
— За Говду, вуйку?
— Еге ж, за Говду, — понурий односелець навіть не оглянувся на несподіваного попутника.
— Що ж платять за перевезення дерева у Литвинів?
— Добре платять, парубче. Але заробітку сего може й не бути — фронт до нашого терену підступає.
Вуйко добряче ляснув коней батогом і злякався: гучний ляскіт переріс у гарматний гул вдалині.
— Матір Божа! — перехрестилися двоє на возі.
— Чи не спалять наші хати? — глипнув Василь на обличчя вуйка, що саме в цю мить оглянувся. — Зовсім близько ті стріли!
— Як воно братові твоєму там, на фронті...
Згадка односельця про Тимка засоромила Василя: чигає на брата смерть, а він за ґрунт його смикає, аби собі його притягнути. «Але ж... все-таки молодший... Але ж батько таки зле учинив...» — обтрушував пелюстки сорому, що ослабли у ньому.
Далі дорога повела попід Говду. І Василь, і вуйко, перестали дослухатися до канонади зі сходу та прив'язали погляди до вершини гори. Кілька військових у мадярських мундирах, стоячи на вершині, обсервували прилеглу територію.
— Будуть копати траншеї уздовж берега Золотої Липи, — мовив стиха вуйко. — Одразу за річкою згориста місцевість на десятки миль — добре оборонятися.
— Падку, таки спалять хати! — жахнувся Василь і, зміряний поглядом попутника, не перестав бідкатися. — Тато нову хату збудували, стодола добротна, хлів просторий — усе із землею зрівняють гарматники! За що нам кара така!
— Батько твій шостий десяток розміняв. — попутник сповільнив хід коней, аби не викликати підозри військових. — Здоров'ям похвалитися не може батько твій, а січовим стрільцям свої та громадські харчі довозить. Ні зусиль, ні часу на те не шкодує, а ти, молодий, як слимак у мушлі...
— Хіба не годує наших стрільців цісар?
— Ех, Василю, — зітхнув старший чоловік, — Сяк-так годує, звісно, але важливо, аби відчули хлопці на фронті, що народ — з ними! Тоді й у них не буде сумніву в тій боротьбі, в яку поринули заради майбутнього України.
— Колючий ви... — відмахнувся Василь. — Виховуєте! Та краще б, вуйку, за сина свого бралися, бо громади сторониться. Ще той відлюдько!
Зауваження Василя старого зсутулило. Щось хотів заперечити, та промовчав. Озвався, коли вже були за милю від Говди.
— Чув я, парубче, розбійники на твого батька напали на Гулаку. В Рудниках усяке про се торохтять, а що повів батько тобі?
— Він у хаті приятеля гостював, — почав розповідь Василь, задоволений тим, що між ним і старим не дійшло до лихішої перепалки. — Опівночі увігналися в хату троє харцизяків, катували господаря й батька, аби...
— Се так... — перебив попутник. — Інакше розбишакам не плявдує... Одне цікаво — чому так легко заскочили літнього хуторянина, що звик триматися сторожко?
— Собак його за тиждень до нападу отруїли. Сучка і пес одночасно почали вити і прилягати на ланцюгах. Відпустив їх господар, аби трави лікувальної знайшли собі. Пішли якось дивно — колами, а потім знайшли сих тварин бездиханними неподалік потічка хутірського.
— Виходить, навідувався хтось із нападників на місце розбою раніше.
— Батькові теж спало на гадку се. А ще вони кажуть: мусив труїти собак гулаківський чи рудниківський, — Василь із затильника пересів на лаву їздового. — Занадто добре знав місцевість Гулака, що ні господарю, ні сусідам на очі не потрапив.
— Таки так... — призадумався їздовий. — Не лишень на Гулаку чотирилапим віку вкоротили отрутою. На лісозаготівлі гуділи хлопи про Божиків і Мужилів, де родичі мої мешкають...
— Коли у льох запихали господаря й батька мого, словечка москальські з вуст харцизяків сипалися.
— Навчені, як обману пускати.
— І батько тієї ж думки, — приклався до коней батогом їздового Василь. — Бо по-хлопськи б'ють і руки зв'язують...
За хвилю почули попутники монотонне цюкання сокири об здорове дерево: начебто серце лісу билося — хутко і тривожно, у такт людським серцям, зболеним небезпеками.

8.

Хутір Гулак гомонів од світанку. Здавалося, що розкидані на три милі обійстя присунулися ближе одне до одного, а мешканців стало утричі більше. Усі вони слухали новини, метушилися, непокоїлися, висловлювали здогади й заперечували щойно почуте або ж вірили почутому незаперечно. То тут, то там старі й молоді перепитували у ближніх про те, що хвилювало найдужче.
— Як наступає москаль? По цілім галицькім фронті чи як?
— Чи правда, що стягнув до пролому найкращі війська?
— Невже ціла москальська дивізія палитиме наш терен?
Так як ніхто не знав ситуації достеменно, над усіма витав острах. Але ніхто не опускав рук. Слабодухів підбадьорили стійкіші, й уся хутірська громада зносила на обійстя Василя Пшеничняка харчі та речі для січових стрільців. І чи не кожен розпитував господаря про пограбування, а він терпеливо розповідав усім, що коїлося на його обійсті злоповісної серпневої ночі.
Розходитися по домівках не поспішали, бо з хвилини на хвилину мав приїхати з Рудник фірою Семен, а сей, як промовляли довкруж, знав про справи на фронті більше від усіх і тому був мовцем найціннішим.
Ганна, в'юнка жінка Василя, що повернулась від родичів ще вчора, сипонула чоловікові докорами.
— І чого тобі, невгамовний, пертися з тим Семеном до вояків? Коли сяк-так спокійно було, то не перся, а тепер яка муха вкусила?
— Замовкни, Ганно! — занервував Василь. — Маю таку душевну потребу!
— Ага, — не відступила Галина, — витрясе з тебе, чоловіче, розбита дорога і потребу, і душу! Ще не оклигав після побоїв і стрімголов до чорта на роги!
— Годі! Не відмовиш!
— Та знаю, — засмутилася жінка. — Хто дочку під вінець благословити буде, якщо...
— Тьху! — розсердився Василь. — Усюди вам, жінкам, кістлява з косою примарюється. Хтозна, чи не востаннє стрільцям підсобимо. Відступлять вони на захід — і будуть нас москалі грабувати! Тоді вже...
Василь замовк, уздрівши Семена на фірі перед воротами. Покликав молодших хуторян, аби добро, знесене у його двір, на фіру вантажили, а сам пішов у хату перевдягнутися. У дверях зустрівся з Касею, що несла до воза торбу з хлібинами.
— Припильнуй, дочко, за укладкою усієї всячини на возі: має усе поміститися!
Кася кивнула у відповідь, а за хвилю порадила хлопцям, як ущільнити укладку. Залишилася задоволеною, бо вийшло до ладу: нічого не пошкодить ямиста дорога.
Навколо Семена поза тим вибуяв молодечий гурт, крізь який не могли пробитися хуторяни, чий вік почав уже в'янути, тому подавали голоси з-за дужих спин.
— Як тримається перший стрілецький курінь, Семене?
— Відступив курінь за наказом маршалка-четаря Гофмата. Усе військо відступило! Ворог забрав найвищі горби, ще й захопив Потутори і тепер збирає там резерви.
— Куди ж надалі навали чекати?
— На Бережани, людоньки, — в руці Семена задиміла люлька. — Се місто потрібно москалеві в першу чергу.
— А приступом становища втрачені не відбити?
— Пробували. Стрільці та мадяри наштовхнулися на десятки скорострілів, а з лісу на них посунула сила-силенна прихованого війська. Люду стрілецького та мадярського полягло, хай Бог помилує!..
У гурті заплакали.
— Шкода наших стрільчиків!
— Не одна мати умліватиме!
— Не один батько...
Прикипіли очима до Семена.
— Як Тимко?
— Живий Тимко. Жодна куля не зачепила. Повернув з побратимами до оборони. На горі Лисоні окопалися наші й чекають ворожого штурму.
— Куди ж ви добро людське повезете, Семене? — втрутилася в розмову жінка Василя. — Хіба дістатися вам до своїх?
— Лісовими й польовими шляхами в Посухові будемо, де частина стрільців на відпочинку. — Семен смачно затягнувся димом. — Хоча який то відпочинок, людоньки, коли треба рови й окопи копати.
— Се ж далеко до того Посухова від нас, а москаль на місці не стоїть.
— Не стоїть, Ганно, — ковзнули по возі, готовому до відправки, очі Семена. — Права ти, жінко, — спритний москаль, але й ми з твоїм Василем Пшеничняком не перший день на світі живемо. Дорогою в людей спитаємо, куди стріли котилися, де ворогом пахне... Так і оминемо клятого.
Вийшов з хати господар у нових чоботах, штанах та свитці, чим розізлив господиню.
— Дивіться, людоньки, як вирядився сей пан! Гейби на весілля покликали!
— Мовчи жінко, бо відлупцюю! — сипонув господар зверхністю, якої давно вже не боялися домашні, бо знали, що радше задля традиції вона і завжди поступається доброті душевній. Ось і зараз душа підказала чоловіку, аби на погрозі й окошилося. Хутко всівся на возі й гукнув Семенові.
— Ну, рушаймо!
До воза підійшла Кася.
— Обережніше в дорозі, тату!
За Касею услід Ганна. Василь обійняв рідних і виїхав фірою за ворота, де його наздогнав Семен. Чоловіки від'їхали далеченько і тільки тоді оглянулися: людські постаті вдалині змаліли і начебто знерухоміли. Усе, що покинув і бачиш здалеку, здається не життям, а картиною життя, яку змалював на свій розсуд Господь, залишивши недовершеною до твого повернення. А коли повернешся, гляне на тебе Митець небесний, помітить у тобі зміни й закінчить працю свою. Хотілося б тоді тепліших та яскравіших мазків...
Давні приятелі розмірковували про руку Господню, але вже про ту, що крізь небезпеки веде. Василь хвилюється більше, бо ж уперше перетне лінію, за якою рясний врожай збирає кістлява. Семен ніби зчитав думки приятеля.
— Все обійдеться, Василю. В Посухові наразі спокійно, ніяка мара нас не вхопить, а до лінії фронту й поготів.
Коні сповільнили біг на геть розбитому відтинку дороги, чим підсолодили гордість їхнього власника.
— Розумні коні! — вибарвив власник.— Коли б, перевтомлений, не заснув на возі, довезуть додому неушкодженим. А батога й у руки не беру — розуміють мої команди з півслова, а то й самі знають, куди податися. Ось і зараз повернуть у Стінку...
Пара гнідих і насправді повернула праворуч на сусідній хутірець під лісом. Семен зупинив фіру на окраїні хутірця, куди принесли повний міх тутешні. Двійко цупких дівчат хутко поклали дарунок на віз. На плече одній із них лягла рука Семена.
— Литвинівська?
— Так, литвинівська, у Стінку до родичів прийшла на світанні.
— Через ліс, панянко?
— Яка ж я панянка? — зашарілися дівчина, але, усміхнувшись, ствердила. — Лісом, звісно, ішла, бо так ближче.
— Не страшно було?
— Квапилася щодуху! — на гарнім личку відбиток остраху. — З Лихої дороги звернула на лісову, а холод у грудях ще дужчий — війна усяких заброд у ліс приводить!
— Чи бачила хоч одного?
— Ні, вуйки. Кажу вам, що квапилася. Ще й крики птахів і хруст галуззя підганяв.
— Підозріло се, — вигнув болючу спину Василь. — Ліс на світанку не тривожиться без сторонніх...
— Може, звірина від лінії фронту віддаляється, — замислився Семен. — Тому і світанок із пташиними криками і хрускотом під ногами кабанів та лосів. Якщо співрозмовниця наша тут, а не в чужих руках, то так воно і є.
Домовилися їхати тим же шляхом, що литвинівське дівча пройшло. Так хутчіш на Лиху дорогу втраплять поблизу Золотої Липи — якраз неподалік дерев'яного моста через річку. Кому на битий шлях, що проліг паралельно з Лихою дорогою, але відмежований від неї річкою, має проїхати через міст і просторою лукою. Семен від битого шляху відмовився: на ньому їздець, як на долоні, а їм з Василем се на зле.
Подякували дівчатам за дари і зрушили з місця.
— То Говда у стороні зостанеться? — допитувався Іван, хоча й сам розумів, що проїдуть повз рудниківську гору на відстані милі.
— Чаклували на Говді мадяри: чи не резервну лінію оборони замислили? Боюсь, аби москалям за відсутності мадярів теж почаклувати десь поблизу не захотілося.
— Себто якійсь москальській стежі чи, як тепер гуторять, розвідці, — здогадка Василя геть його напружила. — Як вчинемо, якщо сю галайстру зустрінемо?
— Доречніше гадати, що утнуть вони, бо на їхньому боці сила, — розмірковував Семен. — Нам би людське добро в руки ворогові не віддати.
Гніді добрали руху. Благо, давно не було дощу, і тому лісова дорога добре просохла і стала твердою. З-під копит здіймалася й осідала на придорожніх кущах пилюка. Кінські хвости раз-по-раз теж здіймалися, наче хтось невидимий смикав їх.
— Вйо! Вйо! — прикрикував їздовий на хвостату власність, виплекану з малих лошат. — Вйо, мої красені! Відбірного зерна не пошкодую вам, коли додому повернемо. Води криничної, яку так любите, принесу вам.
Коні слухалися, ніби запахло їм отим відбірним зерном, а холодна кринична вода ось-ось прожене спрагу, що почала підступати. Коні летіли, але, звиклі до упряжі, добре відчуваючи віз, пригальмували на повороті та раптом лунко заіржали і зупинилися, коли одразу за поворотом побачили товсту гілляку на дорозі. За хвилю їх ухопили за вуздечки дужі руки військових.
— Ваше благородіє, — донеслося до Семена та Івана, — такіє рисакі нам прігодятса!
— І то, што на тєлєгє, тоже, — за спинами затриманих озвався Зотов. — Відать на фронт дядькі собралісь.
Те, що відбулося в наступну мить, не міг передбачити ніхто. Під ногами коней зашипіла велика змія: далебі, грілася на клаптику осоння чи повзла через дорогу і нараз відчула небезпеку. Перелякані гніді стали на диби, а потім рвонули вперед. Віз поволік гілляку, та невдовзі, підстрибнувши, від неї звільнився. Двоє на фірі розпласталися на міхах, але зуміли втриматися на возі.
— Догнать! — скомандував Зотов, і кілька верхівців, що ховалися в гущавині, помчали навздогін утікачам.
Семен дотягнувся до віжок, аби в потрібний момент спрямувати хвостатих рятівників, куди потрібно. «Не хочуть зчиняти шуму москалі, тому не стріляють, — здогадувався. — Не проґавити б міст через річку, бо тепер — на битий шлях, де ворог не схоче потрапити на очі мадярам».
Фіра на шаленій швидкості пірнула у видолинок і, загрозливо заскрипіла між столітніми дубами. Коні переслідувачів неабияк злякалися крутого спуску й загальмували, що було на руку Семенові: притримавши гнідих, не дозволив їм налетіли на пеньок, а відтак повернув фіру ліворуч до Лихої дороги.
— Ой, Лиха доріженько, багатьох зі світу звела, то порятуй хоч разочок дві душі та добро людське! — заголосив на возі Василь, коли вже Лихою галопували.
З-за високих верб на березі Золотої Липи вигулькнув міст. Ще трохи лету! Ще трохи…
— О, Боже! — скрикнув Семен. — Навперейми моїм коням троє вершників — Не бути нам на мосту!..
Жодне око — ні селянське, ні вороже — не помітило, звідки взялася ще одна фіра. Наче з неба упала вона за кілька кроків до рятівної споруди перед мордами коней ворогів.. Од несподіванки коні з верхівцями впали й борсалися на долівці. Повз них прошмигнули на міст утікачі. Їхній віз проторохкотів мостом і — далі, далі, далі…
З-під коня вирвався один із переслідувачів. До нестями розлючений, підбіг до їздового, що перегородив дорогу, і вдарив його ножем у серце.

9.

Якщо ви лежите непорушно і довго спостерігаєте, як пливуть хмарки у небі, то вам здається, що вони стоять на місці, а переміщаєтеся ви — так легко, наче тіло ваше зовсім утратило вагу і легше за думку. А що вже казати, коли в думці згусток тривоги і болю? Ох, як тяжіє тоді найлегше у світі, якщо вірити старій загадці. Тяжіє, поки не омиє його радість. Трапилося так і з чоловіком, чиє серце намагався проколоти ножем нападник, але не проколов, бо став на заваді товстий шмат сала за пазухою. Зникло б те свиняче сало за щоками фірмана в обідню пору, про що забув би хутко, а ні — тепер воно, скривавлене, потрапить на очі сусідам врятованого: будуть разом визначати довжину леза, що добиралося до серця, але не добралося, пошкодивши лишень м'язи. Зупинив чоловік сяк-так кровотечу і радіє порятунку. Хоч і болить рана — радіє! Пригадує, як усе сталося. Напував коней у Золотій Липі біля моста, де зручний спуск до води. Аж раптом уздрів, як розтинають простір гніді Семена Широкого, втікаючи від погоні. Не сумнівався, що поверне Семен на міст: кожен, мабуть, на його місці так учинив би, аби грабіжників на чисту воду вивести. Аж тут загроза втікачеві з іншого сторони, та ще й така, якої спекатися неможливо. А хто допоможе бідакові, як не свій — односелець. Рвучко повернув фіру наперейми нападникам... Тепер ось лежить поранений на возі та дякує Богові за те, що вершники біля нього не затрималися, а дременули в ліс, звідки й принесла їх нечиста... Зникли з очей і Семен з попутником. Не встиг розгледіти, хто ж то був, той попутник. Може, Семенів син Василь? Та ні, сей не їздить з батьком до стрільців: переймається домашнім господарством, коли батька вдома немає. Та не важливо врешті, кому підсобив іще. Вагоміше інше — двоє втікачів не потрапили з харчем для українських вояків у руки грабіжникам.
Останнє слово, вимовлене вголос, начебто застрягло пораненому в горлі. Мислив про грабіжників щодня. Мав на те певну причину, що провадила його в села, де поживилися виродки. Від нових відомостей залежало дуже багато. Кожна найменша деталь могла наблизити йому істину, яку потребував і якої боявся...
Поранений смикнув за віжки, і коні повезли його додому. Мусить у рідних стінах перевести подих і — знову в дорогу. Немає часу на лікування тіла, коли потрібно лікувати зболену душу. Та чи вилікує її, коли усе з'ясується? Як би там не було, не можна сидіти, склавши руки.
Фіра зупинилася перед зачиненими воротами. На оклик фірмана не відізвалися. «Знову немає сина вдома, — занепокоївся. — Одним цвяхом у голові більше, Зеньку! — чи то пошкодував себе, чи то дорікнув собі. — Та нехай так... Не довго вже голці губитися в копиці, якщо потягнула за собою нитку. Ти й насправді, чоловіче, подібний до білої нитки, — гірко усміхнувся своїй сивині. — Ти, Зеньку, не ходив за малолітнім навшпиньки, то тепер за дорослим сином скрадайся, аби вхопити за руку, якщо та рука робить шкоду...».
Зеновій підвівся на возі і побачив сусіда, що наближався.
— Захворів? — запитав ще здалеку сусід. — Бо ж ніколи лежнем не їздив.
Уже дивлячись у вічі кмітливому, Зеновій розповів про пригоду на березі Золотої Липи й попрохав приглянути за господарством, якщо син не поверне додому вчасно. І жодним словом не обмовився про справжню мету своєї подорожі.
— То кажеш, Зеньку, за ріднею скучив? — монотонно уточнив сусід. — То їдь собі з Богом, коли одпочинеш, а на обійсті худоба та птиця галасу не здійматимуть.
Відпочити пораненому не вдалося. Язик сусіда спровадив до нього чоловіків і жінок з найближчих обійстів. Розпитували про розбій біля моста, охали і ахали, тривожилися, як би теж не втрапити в подібну халепу. Вибралися з хати пораненого по полудни, а він, зачинивши за ними двері, зібрав у дорогу вузлик та глибоко зітхнув: «Щасти тобі, Зеньку Гречанику, аби не зжерло нещася! Хай краще подавиться твоєю батьківською мукою, коли вона виявиться намарною...».
Погодовані вівсом коні побігли жваво та коротко заіржали від задоволення. "Лежень" на возі майже не стежив за дорогою, тому не помітив огрядну жінку попереду, що навіть не думала звернути убік. Жінка замахала руками перед кінськими мордами, і рисаки зупинилися.
— Осліп, фірмане! — дорікнула Зеновію, але вже за хвилю спробувала закинути товстезну ногу на дишель, аби вибратися на віз.
— Ох, руб! Штири баби — вісім дуп! — пригадав приказку про огрядних Зеновій і допоміг жінці сісти поряд із собою.
Пасажирка довго віддихувалася, поки запитала, куди доїде. З'ясувалося — попутники.
— То як воно у Мужилові? — поцікавився Зеновій.
— Сам побачиш, коли будемо там, — огрядна усе ще важко дихала.
— Можна уздріти сьогодення, а минуле — ні. Кажуть, грабунок стався у вашому селі перед теперішнім наступом москалів.
— Айя-айя! — оживилася жінка. — Вдерлися вночі до мого сусіда троє харцизяків.. Бідака в Америці кілька літ потом на фабриці обливався, а сі чорти зароблене відібрали.
— Звідки пані знає, що троє їх було? Пограбований розповів?
— Якби ж то! Помер мій сусід від серцевого нападу в ту ж ніч. На моїх руках помер, нічого не сказавши. Я власними очима бачила виродків, коли з сусідських вікон вискочили. Злякалася до нестями! А коли оговталася — ґвалт зчинила.
— І що?
— Тільки й собаки здалеку на мій ґвалт відізвалися.
— А сусідів пес мовчав?
— Дохлі не гавкають. За тиждень чи два до грабунку якась отрута сего пса погубила.
Помовчали, а згодом пасажирка всю дорогу скаржилася на свої болячки, яких у неї назбиралося чимало. Зеновій не перебивав, але й не вельми дослухався до розповіді пасажирки. Розмірковував про тещу-знахарку, що зналася на травах цілющих і отруйних. Коли разом із дружиною був на заробітках далеко від дому, виховувала теща єдиного сина їхнього. Далебі, навчила на травах розумітися... "Тьху! — розлютився. — Знову дурне навіювання! Не маєш, Зеньку, вагомих доказів, то й не муч себе усякими припущеннями".
На окраїні Мужилова огрядна попутниця кивнула на своє обійстя.
— Отут живу, фірмане.
Зіновій зупинив коней. Розглянувся.
— Де грабували?
— Хата ліворуч, — вказала пухка рука. — А втекли ярком поміж городами.
— Примітні були?
— Які ж там уночі примітні? Ну, хіба що один... зростом височезний був.
Жінка з неабияким трудом злізла з фіри і почвалала додому. Зеновій провів її поглядом і спрямував коней лукою ближче до ярку. Хотів, залишивши фіру, пройтися шляхом грабіжників.
Ярок зустрів стурбованого чоловіка жебонінням потічка, прихованого високою травою. «Якби не те жебоніння, нетутешній, без сумніву, умочив би ноги в прохолодній воді, — подумав Зеновій. — Та хіба в теплу пору се надто дошкульно? Добра людина пораділа б прохолоді, мабуть. І грабіжник порадів би — легко заплутати сліди у воді на зворотному шляху після поживи. Зім’яті трави підіймаються повільно, а кожен слід у потічку хутко замулюються. Ті троє скористалися потічком і босоніж подалися навпроти течії. Але стільки часу минуло від ночі пограбування! Не важко здогадатися, що й цісарські слідчі, не потривожені тоді війною, нишпорили в ярку. Хіба знайдеш після них щось варте уваги...».
Зеновій від безнадії махнув рукою і, нахилившись, розгорнув траву, аби зачерпнути долонями води. Прямісінько перед ним на дні потічка лежала хусточка. Дістав хусточку з дна і оторопів: його рукою вишиті краї... Коли овдовів, не знаходив собі місця вечорами, то ж узявся за вишивання потайки від чужих очей, бо ж не чоловіче оте зайняття. Справив хусточку синові, саме сю хусточку. Господи, син тут був з отими грабіжниками! Можливо, очікував їх десь поблизу. Що ж тепер? Не гарячкувати, тільки не гарячкувати, аби вирвати єдиного нащадка з грабіжницької зграї!