Частина перша

10.

Перед сутінками пролетів над Гулаком аероплан — заледве не торкався верхів'я дерев. Незвичний гул спочатку налякав, а потім вихопив з усіх домівок дорослих і малих. Малеча бігла за вперше побаченою дивовижею і підстрибувала, наче хотіла впіймати її. Ніхто не втямив, якій військовій силі належав той аероплан. Лишень здогадувалися, що пілот відстежує приховані резерви супротивної армії.
Ганна і Кася кинули погляди на небо, коли воно змовкло та опустіло, бо не змогли вчасно вийти зі стодоли, переповненої снопами.
— Що то було? — скрикнула старша господиня, занепокоєна гулом.
— Повітряна машина, мамо, — товкмачила Кася. — Чула про такі від Миколи, коли у Рудниках гостювала в його батьків.
— Хай би грець йому! — сплеснула Ганна. — Відколи живу не бачила машини, що по землі рухається, а тут небесна приперлася.
— Вона небезпечна, мамо!
— Чому, доню?
— Кажуть, бомби жбурляє додолу. Впадуть ті бомби на діл і розриваються на дрібні скалки. Кожного, хто поблизу, вбити можуть.
— Йой! Тато твій од стрільців додому вертає фірою. На свою біду зустрінеться тій небесній машині!
— Не займатиме тата машина, мамо. Важливіші у неї справи.
— Ай, доню! Хіба не знаєш тата? Ухопить батога до тої небесної, то й знесеться вона йому на голову бомбою.
— Кури несуться, мамо.
— А се хіба не курка? Залізна курка якась, хай би її розірвало.
Кася махнула рукою і підійшла до воріт. Десь удалині прокотився дівочий сміх. Знову заманять щебетух до потічка сутінки. Війна підбирається близько, сягає, як той павук, своїми щупальцями повсюди, плете павутиння, в яке потраплять геть усі, а дівчатам хочеться щебетання, бо уподібнилися пташкам: нехай дошкуляють небезпеки і труднощі — душа висоти і радості просить.
Попід ноги Касі прошмигнув і видерся на дерево приблудний кіт. Хтозна звідки приплентався сей чорний мордань, але вже не покинув їхньої домівки. За старою звичкою, що, мабуть, годувала його, бездомного, раніше, полює на безпечних пташок. Кася пригадала розповідь, почуту в дитинстві від рідної прабабці про тварин-провісників. «Не випадково, внучко, — шепотіла прабабця, простудивши горло, — ой, не випадково приживаються приблудні коти на обійсті. Потрібно придивлятися й дослухатися до них — обов'язково від невірного кроку застережуть або ж порятують у лиху хвилину!» Насміхалися тоді над прабабцею удвох із мамою — тихцем, аби не образити, мовляв старенька ще та казкарка. Смішно Касі й тепер: що може провіщати, приміром, ся приблуда на вишні? Стріляє витрішками удалеч і нявчить, а горобці над нею кепкують на сусідньому дереві.
— Ей, мольфаре, злазь-но з вишні, — гукнула дівчина котові. — Принесу тобі свіжого молока.
Кіт не послухався, видряпався по дереву ще вище і нявчить ще дужче. Його шерсть настовбурчилася, а в очах неспокій.
— Якась мара, а не котище, — перепало вусатому від Ганни, що вельми перебільшила зріст чорного прийми. — Зникни звідси, капосний!
Знайома з міццю ломак за мандрівного життя тварина запримітила костур у руці Галини і заховалася за спиною Касі. Її розпушений хвіст начебто притягнув перші обриси сутінків: потроху оточують вони матір і дочку та ставлять на варту тьмяні силуети.
Кася пригорнулася до матері: вже надумала, як пройти до гурту дівочого поміж тьмяною вартою і тепер очікувала усмішки рідної людини та слів, на які скупий тато.
— Іди, доню, до подруг, поки не заміжня, — видихнула матір і злегка підштовхнула. — Чимчикуй стрункими ніжками, бо коли боліти почнуть, і за тин не захочеться.
— А якщо тато приїдуть? — захвилювалась Кася.
— Заговорю зуби старому. Та що там гадати — сам він собі зуби заговорить, переповнений враженнями від поїздки.
Тьмяні силуети розступилися перед Касею одразу за воротами, зсутулилися і захиталися, як дідугани, захоплені молодою вродою, якої ніколи не торкнуться. А молода врода біжить і біжить, аби дівоче вповні відчуло розмах сутінкової свіжості, злилося з таємничим шелестінням листви і розкішшям трав обабіч стежки та підхопило грайливість зустрічного вітерця. Молодій вроді, голубленій природою, вкрай необхідно рости і приваблювати. Така вже її сутність од сотворіння світу, хоч і вельми тендітна вона, мов те стебельце, що тримається ґрунту, але легко ламається під стопою чиєюсь. Молода врода поривається до іншої, теж молодої та сміливої... В уяві Касі зблиснув рятівник од розбишак — на кілька миттєвостей, подібно до того ліхтарика, який тримав у руці. Цуралася думок про нього, бо ж чужинець і... (ох, як боялася в сьому собі признатися) витісняє з серця Миколу. Відколи відігнав од неї біду — ніби загубив у дівочому серденьку якусь перепону, об яку спіткнулася під час останньої зустрічі з Миколою на хуторі: не було у них тоді розмови путньої й обіймів поготів. І як воно надалі вигаптується? Кася в задумі зупинилася коло старезного дуба: ото карається намарно. Зблиски зостануться зблисками — не буде вогню від того, що проминуло. Який се вогонь, що зайнявся і немає з чого дужчати?.. З плином часу... О, Боже! Обличчя дівчини спалахнуло перед обличчям рятівника.
— Ви?.. Ти?..
— Я, Кася… Катя, я, рускій дворянін Зотов.
— Звідки знаєш моє ім'я?
— Услишал твой разгавор с мамой, Катя.
— Стежив за мною...
— Да, слєділ, чтоби снова увідєтся с тобой.
— Я не знаю, як бути...
— Как бить? — Зотов схопив Касю за плечі. — Руской дворянкой Зотовой бить! Бежать со мной сейчас же, ізумітельная, і — под вєнєц!
— Не можу! Тато мене не простять! Ніхто з рідних не простить! І там... у тебе... Там мені — чужина!
— Нет, красавіца, нєт... Одумайса! Я памагу одуматса... — міцні руки підхопили дівчину. — Ми сєйчас...
Кася не стямилась, як опинилася на долівці. Той, хто врятував од насильства, тепер сам поривався творити насильство над нею. Закричала від розпачу і захлинулася власним криком, коли вуста Зотова придавили її вуста. Обличчя до обличчя, очі до очей — в сім розпачливім зближенні Кася нараз уздріла чорного кота з настовбурченою шерстю на голові навпроти. Зотов скрикнув од болю і схопився за ліве око. Це був порятунок. Касі вдялося вислизнути з-під м’язистого тіла і зникнути в лісовій гущавині.

11.

Довкола Тимка у першому стрілецькому куріні вирував неспокій. Власне, то вже був не курінь, а його рештки, замучені нічним походом до нового становища. Хлопці жадібно ловили новини, якими ділилися ті, хто ближче до старшин.
— Пролом на північ від шляху Потутори - Бережани! — летіло понад голови з вуст в'юнкого стрільця.
— Не встигли після нічного маршу віддихатися, а доведеться у сьомому поті до позицій сотень Мельника і Сушка, — бідкався хтось за спинами, перевзуваючись.
— Полонили Сушка! — так скрикнув, наче вистрілив, неподалік Тимка міцний вусань. — Хіба не чули? Сотнею своєю скріпив полк краєвої оборони та одразу — під москальську шрапнель. По шаленім обстрілі москалі так рвали стрілецьку лінію, аж поземелля стогнало!
— І що? Що далі? — допитувалися кілька голосів.
— Кепська справа, друзі! Окрім сотника Сушка ще й хорунжого Дорошенка і півдесятка старшин ворог хапнув, коли навалився зненацька з правого флангу.
— А де була сотня Мельника в сей час? — начебто злився той, що врешті взув трохи замалі чоботи.
— Окопалася край дороги на Бережани, бо й там сподівалися одночасного наступу москаля, — у вусаня трохи упав голос. — Не міг сотник Андрій Мельник зірватися з позиції, яку займав. Якби вчинив так, москаль допирав би уже до Бережан!
Тимко підкликав новаків рою. Увесь його рій тепер був новацьким. Ще побивався за полеглими, кого відібрав у нього кривавий молох, ще поминав їх у молитвах, а вже узявся навчати необстріляне поповнення. Та чи достатньо військових знань передав новакам? Мало, дуже мало! Найкращий навчитель — досвід стрільця, а на війні сей пан ставить оцінки кров'ю. І чим нижча оцінка, тим більше крові стрілецької або ж прощавай життя! Тимко звинувачував себе в тому, що не любить військової справи. Так, він давно у війську, оволодів тонкощами стрільби з гвинтівки, маскування, переміщення на полі бою, але се не його. Йому б майструвати! Ех, якби у руки улюблені інструменти, а хлопцям із рою робочі фартухи — таких дивовиж разом утнули б, цех мануфактурний створивши, або значиміше щось. Старшини мовлять про Вільну Україну в майбутньому, гартують основу війська для сего. Мудро чинять вони, та варто й будівничих заздалегідь плекати — з відчуттям українського колориту будівничих, які народне в найтонших деталях бачать, од прапрадіда ниточку потягнуть...
— Наказуйте, пане десятнику, — вивів Тимка із задуми рудий новак, що застав іще і пережив у рої бувалих стрільців. — Усі наші тут.
— Наказую до ладу почистити зброю! — посуворішав Тимко. — Після останньої перестрілки з ворогом та в поході часу не було, а тепер якусь хвильку маєте.
З Тимкового "до ладу", що повторяв часто, глузували раніше бувалі, потрапило воно на язики й новакам: поза очі перші та другі називали десятника столяром, але слухалися, бо цінували мудру опіку, яка від смерті відсторонює. Ось і сьогодні путнє каже: добре відчищена від порохових осадів гвинтівка не заклинить у бою, і куля стрільця випередить кулю ворога.
За півгодини прибіг вістовий від отамана Лисняка і передав наказ вирушити на підмогу мельниківцям. Негайно розбудили поснулих та стали в похідну колону. Декілька геть зморених утомою стрільців похилили голови та умить звели їх, коли несподівано на високому чорному, з подовгастою білою плямою на морді коні загарцював перед ними отаман Лисняк. На кінських стременах та гудзиках мундира отамана усміхнулися сонячні промені та й сам верхівець на фоні вранішнього сонця скидався на промінь у шибці, що закликає у подорож. А хто хоче зоставатися в темені, якщо відчуває потребу світлого, задля чого і взяв у руки зброю? І нехай подорож небезпечна, треба йти, аби не злитися з темрявою, не стати її часткою.
Отаман Лисняк очолив стрілецьку колону та подав команду до маршу. Зрушили з місця хвацько наперекір утомі та з думкою про відпочинок на позиціях мельниківців. Заплющити б очі, розпростерти б руки, простягнути б ноги і так, лежачи хрестом, добрати снаги перед атакою, а тоді відкинути москалів на кілька миль, і, якщо поталанить, звільнити полонених побратимів.
Тимко поглянув на свій новацький рій і чомусь уявив підлеглих разом із дівчатами. «Не пасує війна сим юнакам, — пручався обставинам. — Змарнілі та напружені лиця їм не пасують. А якби тримали за руки дівчат коханих, здіймалися б хвилі щастя в їхніх серцях. На жаль, прибій у серці не був тривалим у нього: постояли з Марією наодинці кілька вечорів та й розпрощалися, розлучені війною. Ой, — стрепенувся, — порушує заповідь вояцьку — не думати про кохану перед боєм: хто дає волю почуттю, втрачає пильність».
Нараз колона зупинилася. Попереду перед отаманом Лисняком на чорному коні виструнчився Роман Чигіль, що був у розвідці попереду і тепер повернув до своїх. Отаман уважно слухав Чигіля, а невдовзі уздовж колони побіг вістовий з його наказом.
— У розстрільну! — то тут, то там повідомляв цей шпаркий. — Поблизу ворог — може вдарити колоні у бік зі скорострілів!
Кілька стрільців рушили в сторону, на яку вказав Чигіль, аби відтіснити, як здогадався Тимко, нечисленний ворожий загін у стрілецькому тилу, інші усі розстрільною знову пішли в напрямку позицій мельниківців. Невдовзі курінна стежа сповістила сотника Андрія Мельника про наближення підмоги на чолі з отаманом. Лисняк і Мельник зустрілися як близькі друзі, забувши про субординацію. Тепло віталися й рядові стрільці у траншеях. Поза тим розвідники помітили на позиціях москалів за густою ліщиною значні переміщення.
— Що задумали, кляті? — глянув Лисняк у вічі Мельнику?
— Контратаку, гадаю, — сотник вказав на широке поле між військами. — Контратаку, бо не встигли підвезти москалям боєприпасів.
— Утомлені мої стрільці, — зітхнув отаман. — А мусимо наступати: вкрай необхідно вирівняти фронт, поки не пізно.
— Я поведу, друже отамане, — звівся Мельник. — Скажу хлопцям важливі слова і поведу їх супроти ворожих багнетів.
— Чому ти, Андрію?
— Бо молодий, пане отамане. І кому, як не двометровому Андрію Мельнику, жахати ворога у багнетній сутичці?
Стрілецьке товариство уздріло сотника на насипі траншеї й затамувало подих.
— Побратими-стрільці, — озвався сотник, — грізне випробування у нас попереду. Пліч-о-пліч з вами піду на москалів. Бережіть набої, товариство, до зближення з сими зайдами. А коли порідшають їхні ряди, бийтеся, мов леви, та виручайте з біди ближнього друга. Заклинаю себе і вас на життя! Благаю вас вижити, бо не може зарости бур'яном українська стежка у сім жорстокім світі. Вцілію я — творитиму з сеї стежки широку дорогу, і всі ви, кому поталанить, робіть те саме — кожен у міру своїх здібностей, але робіть! Заради нащадків роду українського, товариство, аби не поглинуло їх чужорідне. Між двох лих обираємо тепер менше, а настане день, коли не каратиме Господь українців сим вибором, тільки доведімо Господу, що ми того варті.
Сотник Андрій Мельник замовк. Мовчали, похиливши голови, його слухачі. На якусь дещицю часу слухачі, а згодом — відчайдухи з серцями левів. За умовним сигналом кинулися в атаку услід за сотником. Тимко повів новаків за плечима мельниківців: все ж бо не бувалі, не одразу у ближньому бою зорієнтуються. Тимко біг і шкодував, що не зможе здалеку підсобити сотникові Мельнику, якщо на нього накинуться вороги. З ліщини ревнули гармати, і шрапнель скосила стрільців обабіч юного рою Тимка. Новаки припали до землі, та звелися, коли протупотіли поруч десятки чобіт, і тепер, розгублені, щодуху наздоганяли свого командира, а він забув оглядатися й загубив позаду крики важко поранених, він то шукав очима постать сотника Мельника, то не зводив погляду з ліщини, де причаїлися москалі. Нараз ліщину заступила димова завіса, з якої за хвилю вирвався колючий вихор з сотнями лютих очей. Тимко й не стямився, як, підхоплений тим вихором, спочатку позадкував, а потім ринув на москаля, що націлив на нього кріса. Від удару прикладом супротивник десятника упав, але в цю ж мить інший ухопив переможця двобою за горло. Дужі руки задушили б Тимка, якби не згадав про ніж за халявою чобота. Кров з горлянки нападника бризнула Тимкові в очі. Витер їх рукавом і побачив Андрія Мельника, що відбивався від кількох москалів зовсім близько. Усі довкруж начебто зникли для десятника. «Життя сотника найважливіше! — міркував гарячково. — Для широкої дороги української... Але як прорватися до оточеного? Ех, танцюй, захалявний. Міг би тобою візерунки на дереві творити, а творитиму їх на тілах нападників!».
Андрій Мельник подумки готувався до смерті у разючому кільці: занадто щільне й міцне воно, аби розірвати! Кілька багнетів нависли над сотником і враз подалися в протилежну сторону. Жахливі крики і колотнеча вдарили сотникові у груди. Від напруги заплющив очі, а коли розплющив — як не було смертоносного кільця. В наступну мить підхопив і положив на долівку геть скривавленого Тимка.

12.

Семен Широкий чекав на Марію Гайдукевич у вхідних власної домівки. Переказав їй сусідським хлопчиною, аби зайшла, і тепер картав себе, що чинить нерозважливо, бо москалі, захопивши Підгаєччину, добралися вже й до їхнього села: винюхують, хто з тутешніх для них небезпечний, забирають у господарів добрих коней, фураж і до птиці домашньої ласі... Якось до малих сіл не було справи сим зайдам раніше, видавлювали противника в напрямку Бережан, а, бач, спохопися: небавом хочуть мати зиск зі всіє загарбаної території. На всіх дорогах варту поставили, селянські вози обшукують, поодиноких путників займають. Як за такої рахуби Тимка з військового шпиталю додому забрати? Відвоював Тимко, бо лежить колодою на ліжку і хтозна, чи зможе звестися на ноги, аби не бути тягарем для ближніх. Стрільці навідуються до нього, підбадьорюють, та мусить прощатися з ними. А де прилаштувати немічного, коли бережанський шпиталь покине? Немає рідні у Широких ні в Бережанах, ні в селах, де не топче землю москаль. Уся рідня на окупованій Підгаєччині, тому й судилося бідному Тимкові ховатися від ворожого ока під ворожим носом. На Гулаку ніхто не знайде Тимка. Кожне дерево, кущ, видолинок на сім хуторі заступляться за сина, як за рідного брата, попередять про небезпеку, тривогу серця зболеного відшепчуть, надію на світле майбутнє подарують. Неодмінно так буде, якщо не злякається випробувань Марія... Де ж вона, та Марія? — нервував Семен. — Чому досі не прийшла? Невже відсахнулася від нареченого, зачувши про його каліцтво?
— Забудьте про неї, тату! — мовив Семенові за спиною молодший син Василь. — Оповіли сій дівці правду про неміч Тимка, ото й відбаглося їй землиці вашої.
— Помовч! — відмахнувся Семен. — Москалів у селі, як гною за хлівом: чекає, аби розвіялась та солдатня з очима блудливими.
— Ага, тіште себе, тату, — попросилася за двері іронічна посмішка Василя, але згасла перед порогом, бо швидкі ноги Марії вже дріботять подвір'ям.
— Слава Ісусу Христу! — привіталася гостя й одразу поцікавилася, чому покликали.
Семен сів на поріг, якусь хвильку мовчав, а потім узяв гостю за руку.
— Маєш право розірвати заручини, дівче. Не буду засуджувати, якщо розірвеш. Є кому Тимкові плече підставити, хоча твоє наймиліше йому.
— Хіба ходить Тимко? — пожвавішала Марія.
— Ні, дитино, не ходить. І Богові одному відомо, чи ходитиме.
— Гадала, як покликали, то утішите доброю вісткою.
— Доброго катма. Тому й кажу про твоє право. Не можу загубити долю чужої дитини, хоча й не чужа ти мені, Маріє, — Семен підвівся з порогу. — За тиждень-другий привезу поза оком ворожим Тимка додому. Та якого там дому, — махнув рукою, — у сховок привезу. Мусить він знати, чи є у нього наречена, бо невідомість підкошує. Бо краще надію вирвати з серця одразу, а не тоді, коли корінням з усіма прожилками сплететься.
Марія вдихнула на повні груди.
— Маю одразу дати відповідь?
— Либонь, міркувала вдома над заміжжям своїм та волю своїх батьків знаєш, — докинув Василь, якому не терпілося за хвіст розмови вхопитися, аби знати, на чому сам стоїть щодо батьківської землі.
— Тямлю, до чого хилиш, Василю, — нахмурила брови дівчина. — Котрий батько чи котра мати хочуть чоловіка-каліку для своєї дочки? Мої рідні теж пручаються, але...
— Але ви з Тимком завжди на своєму стоїте, нічого, бісові діти, не боїтеся, — щось радісне забарвило голос Семена.
— Стояли... — Марія схрестила руки на грудях і заплакала. Таку вже вдачу має: то з чортом лисим на прю піде, у воді та вогні духом не впаде, а то у сльозах топиться — хоч цеберко підставляй. І чому ті очі на мокрому місці, коли геть недоречно се на людях? — бідкалася. — Чи не тому, що душу поспішають очистити їй, стривоженій?
Семен і Василь кожен по-своєму зрозуміли плач дівочий.
— Заспокойся, доню, — мовив старший. — Пече тебе образа на долю несправедливу, бо ж хочеться молодим щастя уповні відчути, мріється, аби радість у бідах не губилася.
— І багатство щоб не втекло, — хмикнув молодший та прикусив язика під пронизливим поглядом старшого. Батько і син залишили Марію наодинці, а вона стояла, як укопана, перед порогом хати Широких, солоні сльози ковтала й шепотіла: «Ой, буде солоно з Тимком удвох! І гірко буде їхній молодій парі у закутку якомусь, якщо поберуться. Чи хоче вона заміжня такого? Чи не трапиться їй, зовсім юній, інший парубок? І хіба великий гріх матиме, відступивши від Тимка? Он-де у сусідньому селі Литвинові запальна Явдоха від чоловіка відмовилась, з яким двадцять років мешкала. Прибило її судженого деревом у лісі — ноги знерухоміли, то ж Явдосі одразу немилим став, забідкалася перед його матір'ю, так себе шкодувала, аж вила, сплескуючи у долоні, і, врешті-решт, повернула старій сина, як непотріб, якого позбулася. Звісно, не уникнула осуду людського. Односельці вітатися з нею не хотіли, та з часом перестали кісточки перемивати жінці сій, а дехто й на її сторону став. Мене й поготів у спокої залишать, — захищалася Марія від ймовірних недоброзичливців. — І Тимко змириться зі своєю самотністю. Але як потьмяніє його кохання! Вона відчувала, вона бачила, яке світле те кохання. Зайнялося в парубоцьких очах маленьким вогником, що, здавалося, тіло її обпікав, а згодом, коли воркували за селом, стало рости і рости, пустивши корені в душу парубоцьку. Перемінився відтоді Тимко, так лагідно торкався плечей коханої, ніби боявся, що розтануть вони від дотику дужих рук. І лагідні слова в мові його знайшлися, яких кавалери сільські уникали в розмові з обраницями. Жодного разу не хотіла хутко з Тимком прощатися під вечірніми зорями, до світла в його грудях горнулася. І що тепер? Ставати тому світлу на заваді? А якщо разом із ним потьмяніє в парубка бажання змагатися з ранами і безсиллям, хіба матиме тоді прощення від Бога?» Марія глянула через вікно хати на стіну з Розп'яттям. «Господи, — зітхнула, — скільки тих розп'ять — великих і маленьких — творять люди своїми вчинками, не збагнувши від чого застерігає образ Божий! Зібратися з духом! Так, так, їй, нареченій у скруті, вкрай необхідно зібратися з духом і заперечити остраху перед майбутнім». Дівчина рішуче змахнула сльози з очей та повернула до хвіртки, за якою завмерли Семен Широкий та його син Василь. За хвилю почула кінський тупіт у видолинку та уздріла голови вершників. Під'їхавши, вершники оточили господаря обійстя.
— Виводі конєй, старік. Ані нужни руской армії для фронта.
Господар окинув незваних лютим поглядом, але покірно пішов до хліва по коні: далебі, аби оберегти Василя і Марію від кривди. Услід за ним, зістрибнувши з сідла, покрокував козак у шапці-кубанці. Кинулися у вічі шабля при боці козака з коштовним камінням на рукоятці та його скрипучі з високими халявами чоботи. Скрип козацьких чобіт обпік Марію морозцем по шкірі. І недарма: коли вже Семен виводив коней за ворота, той скрип наблизився до неї і начебто пнувся вгору. В уяві дівчини скрипіли і ноги, і руки, і шия, і навіть вузькі очі козака, що уп'ялися в її стрункий стан на відстані витягнутої руки. Страшенно злякалася, та коли відчула скрипучу руку на тугих персах, так ляснула нахабу по пиці, аж відлуння покотилося. Козак вихопив шаблю, але, почувши команду "оставіть!", процідив крізь зуби.
— Жіві, сучка! Єщьо встєтімса!
Поволі спала курява за москальськими та відібраними в Семена Широкого кіньми. Василь дорікнув батькові, що той не заховав гнідих завчасу на Гулаку чи деінде і заламав руки, жалкуючи за втраченою спадщиною, бо годі сподіватися, аби москаль повернув забране. Семен до Василя не озвався, ніби й не чув свого молодшого. Семена турбувало, в кого позичити хутких коней для перевезення Тимка, тому перебирав у пам'яті заможніших знайомців і навіть добирав переконливих слів для майбутнього прохання.
Марія потроху вгамувала страх і хвилювання і, глянувши у вічі Семенові, збагнула, чиєю долею й надалі переймається сей добрий чоловік. Відтак сказала впевнено.
— Я не покину Тимка, батьку. Ні на йоту не сумнівайтеся. Зможете благословити нас під образами, як заведено в українських селах. В якійсь конурі чи землянці — се не важливо. Важливіше інше — над нами з Тимком нахилився Бог, міцно поєднав нас душами і дав нам спільних ворогів, а значить одну життєву стежку на двох проклав нам.
Семен заплакав: оте " батьку", що вперше злетіло з вуст Марії, той її тремтливий і водночас твердий голос, ота жертовність майбутньої невістки, якої боявся, але на яку дуже сподівався, розчулили літнього чоловіка. «Ой, нахилися над ними, дітьми моїми, Боже, — благав подумки, звівши очі до неба. — Вони того варті, Боже!»