Частина перша

4.

Батька і вуйка Семена Кася знайшла у льосі під клунею, куди їх, зв'язаних, укинули грабіжники. Якби не стогнали, довго, напевно, шукала б, а так усе з'ясувала хутко: і те, що трапилося на обійсті, коли була з дівчатами коло потічка, і звідки йшли виродки, жертвою яких могла стати в лісовій гущавині... Про напад на неї ні батькові, ні вуйкові не розповіла. «Але чому? — запитувала себе. — Мабуть, пошкодувала їхні й без цього вкрай стривожені серця, злякалася, що не повірять у збереження її дівочності, а ще... відчула дихання таємниці, з якої не хочеться знімати пелену...».
Батько за нічну втечу до подруг не картав — навпаки, радів щасливому збігу обставин. Усі його жалі тепер виростали з пустого сховку, спустошеного дощенту нелюдами. До ранку нарікав на них, на себе та й на увесь білий світ. Вуйко заспокоював пограбованого й обіцяв допомогти, чим тільки зможе. Відтак двоє поважних господарів залили оковитою розпуку й жалі, поклялися знайти й покарати пройдисвітів і захропли за столом. Кася на всяк випадок приглядала за ними, але думками своїми поривалася з хати — то у гущавину, звідки, без сумніву, за першої нагоди чкурнули дебелий з поплічниками, то услід за рятівником... Так, услід за ним єдиним, чиї руки підвели її з долівки і чий приємний голос і досі хвилює. Хто він, цей чужинець? Як і чому опинився поблизу хутора? Є у цієї таємниці початок, та не відомо, чи буде розгадка...
Роздуми Касі сполохав скрип фіри, виглянула з хати й усміхнулася Миколі, що привіз кілька мішків борошна.
— Продаєш се добро, Миколо?
— Ні, так віддаю батькові твоєму, — задер підборіддя парубок. — Найкраще борошно!
— Отакої! Так віддаєш... Хіба бувають господарі, що свого просто так позбуваються?
— Не буває, далебі...
— Ну, то у скільки мішків борошна оцінив мене, молодий господарю?
— Хіба ж я купляю тебе, Касю? — на обличчі парубка налилися рум'янці. —Прагну доброї волі твого батька...
— А моєї згоди на наше вінчання не прагнеш? — розсердилася Кася.
— Невже ослухаєшся, коли батько накажуть? — здивувався парубок і тут же усвідомив, що не оминув гострого кута в їхніх з Касею стосунках, бо хоч і кориться вона батькові, має бунтарське серце.
— Іди гомоніти з батьком, парубче, якщо приїхав до нього, а в нас з тобою розмови не вийде! — кинула Кася і пішла поратись по господарству.
У хаті чоловічі перемовини були довгими. Дві захмелілі голови спросоння не змогли одразу второпати, чому борошно з комори одного господаря переїхало в комору іншого без шелесту грошей, а дотямивши, вигукнули схвальні репліки. У кінці перемовин Микола попрохав, аби Касю відпустили з ним у Рудники до його батьків, що дуже вже хочуть побачити майбутню невістку, і отримав на це великодушну згоду. Кася, на велике здивування Миколи, навіть бровою не повела, коли їй повідомили про оглядини в Рудниках: далебі, заздалегідь здогадалася, з чим була пов'язана сьогоднішня щедрість жениха, а окрім цього ще не розвіялися її переживання за здоров'я батька.
Микола терпеливо чекав на обраницю коло воза, поки вона купалася, а потім чепурилася в кімнаті з п'єцом, раз-по-раз дістаючи зі скрині одежі та прикраси.
Виїхали з обійстя перед полуднем. Вправний їздовий притримав коней на згористій вуличці, якою з'їхали на биту лісову дорогу, і дав їм волю. Знав, що улюблені гніді не понесуть: в лісі не дошкуляють бомки та й дрібніша комашня о такій порі спокійна. Звільнені од віжок руки Миколи, що звикли завжди щось робити, тепер протестували проти спокою і одна з них обійняла Катю за плечі, але була одразу відкинута дівчиною. Інша, правиця, витерла Миколі спітніле чоло, а тоді обидві мозолисті парубка схрестилися пальцями і надовго знерухоміли.
Молодята їхали мовчки. Насуплений парубок зиркав на добре вичесані кінські хвости і підкову кобили на правій задній нозі, яка його чомусь непокоїла. Увагу Касі тим часом привернула зграйка ластівок. Пригадала, як весною порятувала мале ластівча від кота на радість дорослій ластівці, і з тих пір зграйки її улюблених пташок часто навідували її, а відлітаючи, наче промовляли: «Дивися, Касю, куди прямуємо. Туди й тобі у майбутньому». Сьогоднішня зграйка віддаленіла над Лихою дорогою між Литвиновом і Рудниками. Старі люди повідали, що на цій дорозі в давнину часто грабували та вбивали піших і кінних, тому й назва у неї з вуст великого страху. Усе було на руку лиходіям, бо з одного боку дороги високий та густий ліс, а з іншого — річка Золота Липа: ніяк тобі, необачний подорожній, що вирішив скоротити шлях, не врятуватися!
Касю охопив острах — і від давньої історії, яку згадала, і від пережитого нещодавно: одне наклалося на інше і прогнало її ображену Миколою гордість. Дівчина взяла парубка за руку.
— У Рудники в'їжджаємо. Розповів би щось...
Микола повернув голову і мовив про те, на що натрапив очима за спиною Касі.
— Діти он-де у кічки граються.
— Знаю цю гру, — підхопила Кася. — Хтось із дітваків упоперек маленької ямки кладе цурпалок і палицею, підсунутою під нього, жбурляє — якомога далі, а вся дітвоцька ватага ловить його. Хто упіймає двома руками, тому один камінець, хто однію рукою — два камінці, а хто зубами — одразу перемагає у грі.
— Так, так! — пожвавішав Микола і щось дитяче завихрилось на його засмаглім обличчі.
Залишок шляху промайнув для молодят непомітно. В оселю, де чекали їх, увійшли усміхненими, як і належно тим, кому заглядає у вічі спільне майбутнє. Їхній настрій миттєво передався батькові Миколи, а мати, як і ведеться здавна у свекрух, потайки придивлялася до кожного поруху Касі, хитро випитувала, що уміє гостя, і, як кажуть селяни, виміряла довжину дівоцького язика по мовленому нею... Хоча певної думки про Касю у жінки так і не склалося, бо майбутня невістка здебільшого мовчала і поводила себе вельми скромно, а похвала Миколи на адресу обраниці не була для неї авторитетною.
Поза тим у вікні хати, навпроти якого сиділа за столом Кася, зупинилася Марія Гайдукевич. Давні подруги зустрілися очима і зраділи одна одній. У Касі виникло бажання вибігти у двір, але вгамувала порив, аби не спричинити першого осуду тієї, що й далі вивчала її. На щастя, Микола теж побачив Марію і прочитав в очах Касі жагучий порив...
— Молодь на свіже повітря хоче! — вигукнув і, не чекаючи заперечень, повів обраницю у двір.
Подруги розцілувалися, а Марія ще й заплакала.
— Чому на мокрому місці оченята, дівче? — пригорнула Кася Марію. — Бач, до хатів підступила Золота Липа. Доллєш у річку сліз і село затопиш.
Усміху у відповідь не було, лишень зболене хуткослів'я.
— По той бік Золотої Липи — війна. Усього за кілька верст! Учора долинали до нас вибухи і постріли, а нині... Страшно подумати, що буде нині з моїм Тимком! Знаєте, який він розважливий, як любить людей, а мусить стріляти з клятого кріса. Так, так, він мусить, бо інакше уб'ють його! Господи, захисти Тимка! Хисту і щастя дай Тимкові! Усьому нашому стрілецтву дай! А нам отут, — Марія повела рукою, — нам хіба не потрібно сего? Снилися мені уночі вояки на Говді та Комарівці, стріляли...
— Можеш бути стратегом, дівко, — спробував жартувати Микола. — враз розмістила вояків на наших сільських висотах.
— Дякую, що підбадьоруєш, — Марія притулилася до Миколи, — але сліз моїх не зупинити!
— Кріпися, подруго! — загомоніла Кася. — Рясними слізьми нашкодиш Тимкові: відчує їхній тягар і втратить пильність! Од матері чула, як сльози придавлюють...
Марія нараз перемінилася.
— Більше не буду плакати. Ой, чи не буду...

5.
Тимко вдивлявся у напрямку села Жонівки. З його мальовничих околиць повернулася полкова стежа, або ж, як сказав би головний у сій стежі, добрий знайомець Роман Чигіль — розвідувальний рій. Сказав би... Але кілька хвилин тому пробіг зі своїми хлопцями алярмово повз передовий стрілецький стан до штабних офіцерів, а невдовзі на ліве стрілецьке крило перекинули два мадярських скоростріли і частину четвертої сотні першого куріня.
А Жонівка мовчить. Москалі заховали за хатами гармати й усю свою амуніцію. Спробуй підсмажити їх, якщо прикрилися українськими селянами.
— Підлота! — ячить розлючений Тимко. — Хто ж так ганебно воює!
— Пане десятнику, страшно у першому бою? — звернувся до Тимка рудий хлопчина, приписаний до його рою нещодавно.
— Страшно, новаку. У першому, у другому, у третьому, у четвертому...
— А коли вже страху не буде? — не задовільнився новак лічбою десятника.
— Коли уб'ють, цікава сороко.
Увесь рій зареготав. Витіснив реготом неспокій, що засів у грудях, бо не відомо, як воно складеться у бою... Угомонившись, дивилися хлопці на Тимка з певною надією. А чим він може їм зарадити? Мусять рятувати один одного, якщо ворог увірветься в окопи рою, навіть, коли навіки змовкне голос десятника. Тимко знає, що командами своїми зміцнює довірених йому стрільців, але сего замало... Мають розуміти, що життя їхні втрачатиме не імперія цісаря, а майбутня Вільна Україна, заради якої добирає бойової снаги стрілецтво.
За спиною Тимка посипалася в окоп земля і за мить поруч опинився Роман Чигіль.
— Обережно з розмовами! — шепнув на вухо Тимкові. — Капітан Загурський на стрілецьких позиціях!
— З польового суду? Той, що старшує у суді?
— Той самий, друже-земляче, — з інспекцією, — кивнув Чигіль і хутко зник у траншеї неподалік.
Тимко попередив рій про небажаного і взявся його виглядати. Знову нишпорить сей цісарський служака польського походження! — скипів. — Мало йому безневинних жертв з українських міщан і селян — уже й до горла стрілецького пещені ручки простягає!
У пам'яті Тимка давніша розмова з Чигілем, в якій друг-розвідник повідомив про арешти в Підгайцях та навколишніх селах. Мадяри звинуватили кількох українців у шпигунстві, буцімто знайшовши доказ їхньої співпраці з москалями. Білими нитками шито звинувачення! — обурювався тоді Чигіль. — Москальська окупація нашого терену тривала з початку осени 1914-го до кінця серпня 1915-го року. Ніхто з місцевих не був у захопленні від москалів, хутчіше навпаки — усі хотіли їх спекатися. Се було видно з того, як раділи українці відступу сих окупантів на схід перед лицем наших стрілецьких куренів і мадярських частин. Але відновлена влада цісарських посіпак дихала вогнем на кожного, хто жив під москалем. Бракувало іскри, яка розв'язала б руки ретивим... Стала тою іскрою випадково знайдена, а насправді підкинута мадярській розвідці марка із зображенням цісаря, на зворотній стороні якої містилося повідомлення утаємниченій особі про те, на кого вона, ся особа, може опертися в зібранні розвідувальної інформації. Семеро нещасних, до яких привела марка, були повішані у Підгайцях поблизу вулиці Широкої без належного розслідування справи. А верхом цинізму був суд над ними, що провадив Загурський. Усі прогалини в сій судовій справі капітан покривав однослівним запитанням підсудним: " рус?". Підсудні розуміли те " рус" як русин, себто українець і ствердно кивали головами, але суд трактував таку відповідь, як приналежність підсудних до ворожого стану і признання у шпигунстві. Чигіль не мав жодного сумніву, що провокація з маркою повинна була напружити стосунки січових стрільців з мадярами, що, власне, і сталося, але в ситуацію втрутився генерал Гофман, командант мадярсько-українського корпусу, розміщеного на той час у Підгайцях. Він, казали, навіть публічно визнав, що поспішив затвердити вирок сімом повішеним і заборонив мадярським дізнавачам гостро братися до українців. Ймовірно, у вчинку генерала була фальш, бо Загурський та подібні до нього посіпаки й надалі почували себе вільготно.
Тимко ненавидів Загурського всією душею і, коли той видерся на насип його окопу, зиркнув знизу вгору так, ніби над ним височіє посланець пекла, якому хіба що бракує рогів. Інспектуючий судовий зверхник неприязнь десятника зауважив і напустив пиху на свої аж занадто тонкі губи, булькаті очі та вузьке чоло. Невідомо, наскільки б роздулася пиха інспектуючого і якою гниллю бризкала б, якби метрів за сорок не вибухнув снаряд. Загурський упав навколішки і, виляючи задом, заповз до Тимка в окоп. Стишений сміх стрільців перервав наступний вибух — уже значно ближче.
— Спасти офіцера! — заволав Загурський у вухо Тимкові. — Доставити у безпечне місце!
Тимко сплюнув і відвернувся від волаючого, але стрілець його рою підхопив Загурського під руку й допровадив до траншеї, якою можна було покинути місце обстрілу — як мовиться, від гріха подалі. Поза тим десятки снарядів підняли в повітря ґрунт на лівому стрілецькому крилі. Звідти донеслися крики поранених і якісь команди, які годі було розібрати.
— Попруть москалі на ліве крило! — пояснював роєві Тимко. — Висунуться із Жонівки після артобстрілу і попруть! Ценівка перед лівим крилом вузька і мілка — зможуть хутко форсувати, а далі ярок завадить стрільцям косити їх крісовим вогнем і скорострілами. Ох, уціліли б скоростріли...
Хвилювання Тимка не було намарним: ворожа артилерія сипала шрапнеллю так рясно, що, здавалося, ніхто і ніщо на лівому стрілецькому крилі не вціліє.
— Будемо потрібні на лівому, хлопці, — резюмував Тимко. — Усі стрілецькі резерви перекинуть туди.
— Москалі пішли! — випрямився над окопом новак. — Допадають становища перед Ценівкою!
Новаку перепало на горіхи від бувалих.
— Скосить шрапнель, бовдуре!
За хвилю над траншеєю виросла голова стрілецького вістуна.
— Пане десятнику, рій на лівий фланг до мадярських скорострілів!
— До мадярських? — здивувався Тимко, але одразу наказав рою рухатися услід за ним. Спочатку повзли, а коли раптово стихли вибухи, — побігли, як і москалі, що форсували Ценівку і тепер уклинювалися між лівим крилом першого стрілецького куріня і мадярським полком — найслабшим відтинком оборони. Обслуга мадярських скорострілів відкрила вогонь по нападниках одночасно з крісовим вогнем четвертої стрілецької сотні. Стріляли лишень вони, бо кулі інших оборонців москалів не діставали.
— Одуріли мадяри — залишили обслугу скорострілів без підтримки! — кричав Тимко, не оглядаючись на рій, а вірні хлопці не відставали від нього ні на крок, аж зненацька в гайок праворуч прошмигнув інший рій у турецьких мундирах.
— Союзники мадярів, — подумав Тимко. — Сі тримають оборону ближче до Потутор. Але як опинилися тут? .. Невже... Гостре поготівлє! — гукнув рою!
З гайка гримнув постріл і куля просвистіла повз ліве вухо Тимкові.
— До бою!
Останню команду ройового поглинув крісовий вогонь стрільців по гайку. Хлопці пальнули хутчіше, ніж почули два давно звичних слова, що заставляють їх обирати між смертю і життям.
— Залягти! — доточив Тимко.
Краща позиція ворога у гайку надавала йому перевагу: стріляв з-за дерев та ще й без особливого ризику наближався. Не було жодного сумніву, що ці вояки у турецьких мундирах відтісняли стрілецький рій від мадярських скорострілів.
— Маневруємо, — знову скомандував Тимко і сціпив зуби, — пізно!
Увесь рій, відстрілюючись, теж побачив, як насувається катастрофа: на окопи четвертої сотні впала хмара. Так виглядало зі сторони, так було насправді, бо й не назвеш по-іншому численну навалу москалів, яких не зупинили стрілецькі кріси та мадярські скоростріли. В окопах четвертої сотні почалася різня. Несамовиті крики оборонців і нападників розривали простір, мертві придавлювали живих, скалічені заздрили мертвим і усіх разом покривав дим, наче світ відгороджувався від жахіття, що трапилося. Рій Тимка кинувся в атаку на ворога у гайку — без команди: жахлива смерть побратимів породила жадобу помсти, сильнішу за будь-який страх. Зблиснули багнетами й увірвалися в гайок, а за деревами — пустка. Турецькі мундири зникли, ніби й не було їх.
— Якесь особливе завдання у сих... — здогадався Тимко. — Інакше б жоден з нашого рою не вцілів, хлопці!
Добігли роєм до місця розташування мадярських скорострілів і роздивилися: під осиками трупи мадярів з перерізаними горлянками, а їхню грізну зброю годі й шукати.
Потужне "гура-а-а-а-а!" відірвало очі стрільців од трупів.
— Що відбувається?
— Москалі всередині становищ першого куріня і намагаються оточити курінь з флангів! — доповіли десятнику.
— Ми за спинами москалів, — роздумував десятник уголос. — Нумо, браття, вдаримо ворога з тилу!
Так і вчинили: вибрали на окраїні гайка добру позицію і послали вітання од смерті кільком нападникам.
— Ех, скоростріл би!.. — сплеснули стрільці. — Навчили б москалів пекельних танців!..
І раптом скоростріли зацокотали — два стрілецькі скоростріли, замасковані у пагорбі на лівому крилі першого куріня косили темно-зелену навалу, що навіть подалася назад, але з окриком "за царя-батюшку" котилася знову вперед, застеляючи поле скривавленими.
— До скорострілів траншеєю! — осяяло Тимка. — Метрів двісті забракне траншеї... Тоді вже полем.
Потрапити в бажану фортифікаційну споруду було не складно: бій тривав попереду, а мертві живим не перешкода. То ж за чверть години Тимко з роєм наближався до стрілецької вогневої точки з боєприпасами для крісів, знайденими у мертвих.
— Двісті метрів полем, — повторяв десятник. — двісті метрів під ворожими та стрілецькими кулями... Та ні, зорієнтуються, хлопці, що свої до них пробиваються.
У кількох місцях траншею засипала зрита шрапнеллю земля. Такі перешкоди долали по-пластунськи і вкотре бігцем. У кінці траншеї пролетіли над ними схарапуджені коні — далебі, стрілецькі, ті, що довозять польову кухню. Бозна куди понесло вороних і кому дістануться не відомо. Тільки б не наглій смерті, яку розсіває хмара темно-зелених мундирів, а щонайдужче стрілецькі скоростріли, до яких рукою подати і ворогові, і роєві відчайдух.
— Двісті метрів, — шептав Тимко. — Двісті найдовших метрів у житті моїх стрільців. Збережи, Господи, кожного з них, аби совість моя пекельним вогнем не була!
Зупинилися, бо далі бігти полем. Вибрати б кращу нагоду... Неподалік, усього кроків за сімдесят, звелися й пішли у наступ москалі.
— За мною, хлопці! — скрикнув Тимко і розрядив кріса в найближчого москаля. В ту ж мить оскалилися кріси всього рою. По стрільбі ринули з траншеї у поле, на ходу перезаряджаючи зброю. Гул і вогонь скорострілів навпроти збили нападників з пантелику, а коли збагнули, що поблизу стрілецький рій, кинулися до нього з багнетами. Наступні постріли Тимка і хлопців підказали цільцям скорострілів, що мають рятувати своїх. Вправні цільці хутко відрізали ворога від зухвалого рою, а тут ще й початок пагорба у нагоді, за яким, як у Бога за пазухою.
Усе складалося, як найкраще, і раптом на цільців скорострілів напали ззаду.
— Турецькі мундири! — аж зойкнув Тимко. — Хлопці хутчіш!
Два зухвалих рої — Тимків і ворожий схрестили багнети у смертельному герці. Криваве письмо багнетів повнило список мертвих з обох сторін. Остання крапка... — мелькнуло в голові Тимка, коли ударив багнетом найстійкішого з ворогів, але той, ухилившись, отримав легке поранення плеча. Не встиг Тимко й оком моргнути, як найстійкіший переметнувся через пагорб і зник.
Одразу по рятунку трьох цільців знову зацокотіли скоростріли. Тимко упізнав знайомців за скорострілами.
— Чабан, Дем'янчук, Черник. Знатні герої! — радів і нараз заплакав: половина його рою лежала скривавлена без ознак життя, а поряд них — убиті цільці.
— До скоростріла! — крикнув Тимкові поранений у цю мить цілець, і десяткик дав волю ненависті до темно-зеленої хмари: прошивав і прошивав її кулями, допоки не посунула туди, звідки прийшла, під натиском стрілецької підмоги.

6.
Роман Чигіль не зводив з Тимка очей.
— Кажеш, друже, рій у турецьких мундирах? Чув їхню мову, може?
— Ні, мовчали. Навіть, коли вмирали, не скрикнули...
— Запеклі ті москалі!
— Гадаєш, то вони були?
— А хто ж, Тимку? Полювали за двома зайцями.
— Якими ще зайцями?
— Великими і тлустими, малограмотний ти мій. Так мовлять про тих, кому багнеться подвійного зиску.
— Здається, розумію... — Тимко нахилився ближче до Чигіля. — Той москальський рій захоплював наші та мадярські скоростріли і вбивав цільців, аби допомогти своїм вдало наступати, а ще... він хотів зіштовхнути мадярів з турками.
— Так, друже. Простежую почерк давнього знайомця...
— У тебе знайомець у ворожому стані?
— Можна й так сказати, — Чигіль усміхнувся округленим очам Тимка. — Знаємося ще відтоді, як зіткнулися в Перемишлі.
— У Великодній тиждень 1915-го вибухнули форти Перемишля, а потім місто перейшло до рук москалів — про се усі говорили.
— Так було, але не всім відомо, що австрійці, мадяри і ми, стрільці, могли вистояти в оточенні, якби не було припинено постачання боєприпасів і харчів.
— Постачання в оточенні?
— Перемишль мав старовинне підземне розгалуження на десятки миль за місто. Фірами там проїжджали. Чотири стежі повинні були знайти найкращий підземний шлях для постачальників.
— Знайшли?
— Спізнилися — у підземеллі вже хазяйнував противник. Моя стежа натрапила на засідку і була знищена. Я лежав з простреленими грудьми. З останніх сил терпів біль і вдавав мертвого, аби згодом повідомити своїх про те, що сталося. У зблисках ліхтариків з'являлися обличчя ворогів. Одне з них освітлювали частіше. Розмовляли.
— Гатовьте грудь для крєстов, ваше благородіє.Такую опєрацію провєрнули!
— Всєм будут крєсти, братци.
— Когда взорвут подзємниє ходи, ваше благородіє?
— Сєйчас. Токо дождутса нас і взорвут.
Чигіль замовчав і замислився, а потім ще пильніше глянув у вічі Тимкові.
— Ото ж вирвався од тебе останній вояка в мундирі турецькому, кажеш? Розгледів спритника?
— Де ж там розгледів! — махнув рукою Тимко. — Хіба до того було в кривавій метушні? Хоча... зросту він був високого, широкоплечий, різко рухав плечима, руки дужі, як у ведмедя лапи, обличчя... Нічого не можу сказати про його обличчя: занадто близько було до мого...
— Поталанило тобі, десятнику, — підвівся Чигіль. — Якби не рятувався втечею твій супротивник, закопали б тебе отам під горою з усіма, хто не вижив у сім бою.
Розвідник походив туди-сюди і зупинився.
—Упевнений у з'яві мого знайомця на наших теперішніх позиціях...
— Можливо, помиляєшся, — стегнув плечима Тимко.
— Тактика в єво благородія хитра: у будь-яку сутичку вступає опісля "братцев", пильнує за діями і чужих, і своїх, продумує задній хід...
— Звідки такі відомості?
— То вже таємниця, Тимку. Але можеш, ні, мусиш знати прізвище того офіцера — Зотов. Усе, що про Зотова влетить у вухо твоє, має тривожити і моє вухо.
— Неодмінно, — ствердно кивнув Тимко і повернув до розмови про перемишлянське підземелля. — Як там далі склалося, розвіднику?
Роман Чигіль знову сів на земляний насип, де вони з Тимком примостилися раніше.
— Як склалося? — перепитав. — Москалі пішли геть. На моє щастя, довго коло мене не затрималися — інакше загинув би від утрати крови. Зміг підвестися й перев'язати рану. Як виявилося, куля прошила мої ребра з лівого боку і через правий вилетіла. Таке поранення називають легким. Щоправда, той, хто отримав би його, думку свою змінив би, — усміхнувся й одразу став зосередженим, наче знову долав подолане раніше. — Кожен крок — мука, кожна думка — з грозою відчаю, позаду — убиті побратими, а попереду — обійми власної смерти, які оминути не легко. Кілька вибухів жбурнули мене на долівку, заледве не задушила пилюка, що знялася. Віддихався і побрів у напрямку тих вибухів: сподівався знайти якусь щілину, через яку зміг би піднятися на поверхню. У руці блимав ліхтарик, не забраний у мене ворогом, але не було на плечі кріса: Зотов наказав винести з підземелля всю зброю убитих.
— Уявляю твої відчуття, розвіднику, — озвався Тимко. — Напевно, порівнював своє життя з тьмяним світлом ліхтарика, що може невдовзі згаснути.
— Порівнював, бо чимраз важче було дихати у підземеллі, а просвіту між ним і поверхнею землі знайти не вдалося: вибухівка москалів засипала всі відомі їм входи і виходи. Я був геть знесилений, коли знайшов свіжий земляний насип, яким перекрили вихід з підземелля. Стояв перед сим насипом, як Бог перед войовничим людством, гадаю, — скільки зусиль не докладай, чорне сипатиметься у вічі! Може, Богові вистачить снаги побачити світло, а я опустив руки і подався чи то рятуватися меншою працею в іншому місці, чи то помирати. З часом я уже слабо тямив, навіщо заставляю себе іти. Брало наді мною верх бажання лягти і більше ніколи не підводитися у велетенській гробниці. Так і вчинив би, якби не почув голоси мадярських розвідників. Окликнув їх по-мадярськи і знепритомнів. Коли отямився, мадяри стояли наді мною й перемовлялися про мою рану, а потім зникли. Поранений український стрілець у підземеллі був для них обузою...
— Ми їм потрібні на полі бою: ховаються за нашими спинами, будь здоров! А настане мир — придумають, як розброїти хутко, аби цісарю спокійно спалося! — випалив Тимко і за хвилю загорівся бажанням провчити негідників, що покинули його друга в лиху годину.
— Немає кого провчати, — мовив спокійно Чигіль. — Не вийшли ті негідники тоді з підземелля: сконали, сонця не побачивши, або ж москалям у руки потрапили.
— А як врятувався ти, друже? — спохопився Тимко.
— У кожного підземелля своя таємниця. Та, яка відкрилася мені, була з милим жидівським обличчям. Навіть уявити собі не зможеш, Тимку, як налякав я юну жидівку, з якою зіштовхнувся в одному з підземних закутків. Бідолашна закричала несамовито, але коли пригорнув її лагідно до себе, отямилася й заплакала. З давніх часів ховають жиди свої коштовності від усяких грабіжників, а особливо від тих, що тільки заходять у їхні поселення. В родини сеї дівчини, якій так пасувало жидівське вбрання, був у підземеллі сховок.
— Невже, розвіднику, виказала тобі, де той сховок?
— Ні, не виказала. Просто збагнула, що здогадаюся, чому вона в підземеллі й надумала купити родині спокій якоюсь часткою схованих коштовностей.
— Ох, вже сі жиди!..
— Я запевнив юнку, що нічого від неї та її родини не потребую, лишень сонця над головою, а за годину юнка прививела мене у власний будинок у Перемишлі якимись лисячими норами, про які попрохала забути. Могла й не прохати, бо й на гадці не мав підлого збагачення. Єдиним скарбом для мене, як збагнув невдовзі, була вона сама...
— Закохався! Отакої! Й досі підтримуєш стосунки?
— Підтримую, Тимку. І бережу мою жидівку, як зіницю ока... — Чигіль підвівся з насипу і подав на прощання руку. — Пора кожному до своїх справ.
Несподіваний поворот розмови налаштував Тимка на ліричний настрій. Проводжаючи друга поглядом, у думці був уже з Марію Гайдукевич. Відчував, що нареченій важко на душі, що вона не знаходить собі місця вечорами, коли закінчує поратись по господарству і темінь окутує рідне обійстя. Вони удвох любили зустрічатися на березі Золотої Липи. Та й не оминеш того берега, якщо він так близько до осель. А які розлогі верби нахилилися над ним: миють коси у прозорій воді та заплутують тими косами хвости великій рибі. У багатьох місцях річка мілка, тому рибу можна ловити й руками. Тимко усміхнувся пригоді, яка й прихилила його до Марії. Рік тому відпустили з війська на кілька днів додому. Вирішив порибалити на Золотій Липі цеберком. Набирав у цеберко карпів і окунів та й викидав на берег. Нагодилася Марія, що кудись ішла у своїй улюбленій сукні до п'ят. Забіліла ото на березі та озвалася.
— Тимку, а подаруй дівчині одну рибу.
Примружив тоді око хитро, бо хотілося жартувати.
— Скажеш таке, Марусю... Як се — подаруй! Нема дурних. Забаглося риби, то й сама упіймай.
Маруся надула губи, але не знітилася.
— А таки упіймаю! І без твого цеберка, Тимку, обійдуся.
Хвацько підтягнула сукню вище колін і підв'язала її перевеслом, сплетеним з високої трави. Відтак увійшла у воду й гайда руками здоровенного карпа ловити. Захопилася — й лівою ногою в ямку, прикриту жабуринням. Не стямилася, як розпласталася на воді. Хоч і підвелася хутко, біла сукня з тонкого полотна геть промокла. Тимко, мов зачаклований, не міг очей відвести від обрисів дівочих, відточених водою… Так і зирив би непорушно на сю красу напівпрозору, якби не почув благальне.
— Відвернись!
Звісно, послухався Марії тоді, та не зміг відвернутися від настирливих думок про неї і тим паче від кохання, що прийшло услід за роздумами й зосталося в серці хазяйнувати.
А тепер між ними війна. О, ся бісовина кривава теж увірвалася хазяйкою в його серце, і поки не вижене сю другу, непрохану, не буде простору першій, на жаль.